1.2. Особливості формування українського менталітету

Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, саме тому доля окремого народу мало чим відрізняється від долі окремої людини. Взаємозалежність тут прослідковується завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки через певні історичні обставини. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а у своїй сукупності вони й творять вдачу етносу, що передається з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Це і є національний характер або, як ми тепер стали говорити, - менталітет. У глибинах національного характеру, тобто в глибинах менталітету, - коріння й причини саме такої, а не іншої, історичної долі народу, характеру його державності, майбутнього його держави, а також стосунків з іншими етносами, іншими державами [1, с 4].

Відомо, що для формування національного менталітету першочергового значення набуває наявність (відсутність) у тому чи іншому суспільстві національної ідеї. Національна ідея - це духовна першооснова, джерело національного виховання та особистісного розвитку людини, соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій і рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафт - кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє [2, с.15]. М.Євшан писав: "Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров" [3, с. 361], оскільки національна ідея є тим загальним успіхом через порозуміння і вміння спільно захищати власні інтереси перед світом. Нашу українську ідею треба сформулювати таким чином, щоб вона спонукала до подолання таких рис нашого менталітету, які призвели до сучасних проблем і яких ми не можемо позбутися в процесі розбудови держави. Попри героїчне минуле, у нашій національній психології присутні такі негативні риси, як соціально-політична, інтелектуально-психологічна несамостійність, а також значний елемент відчуження [3, с. 359]. Нашому народові значною мірою притаманна рабсько-пристосуванська психологія. Зрештою, нам треба усвідомити і визнати, що новітня історія нашого народу - це не тільки результат несприятливих зовнішніх умов, а насамперед результат присутності в нашому національному менталітеті певних рис та якостей, як-от: запізніле соціальне мужніння, відсутність сильної політичної волі, страх перед могутніми сусідами, соціально-психологічна залежність [3, с 360].

З огляду на це стає очевидною не тільки сповільненість процесів консолідації, а і їх визначальна пріоритетність. В Україні народ ще не зрозумів, що Українська держава - це він сам, це всі громадяни, яким сьогодні потрібно визначитися і активно включитися в державотворчий процес, працюючи для утвердження державності, наводити всюди лад і довести до добробуту громадян.

Менталітет (англ. mentality, лат. mens, mentis - характер, душа, спосіб мислення) - глибокий рівень колективної та індивідуальної свідомості; сукупність настанов, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином [4, с 98].

Поняття "менталітет" свого часу було запроваджено в суспільні науки представниками історико-психологічного і культурно-антропологічного напрямків Л.Леві-Брюлем, Л.Февром, М.Блоком та деякими іншими представниками зазначеного напряму. За висловом Ф.Броделя, одного з яскравих представників цієї школи, ментальності суть "темниці, у яких містяться довготривалі часи" [5, с 186-187].

Ментальність - спільне психологічне підґрунтя представників певної культури, що дає змогу безладний потік різноманітних вражень спрямовувати свідомістю і душею в рідне поле діяльності. Отже, виходячи з розуміння менталітету як об'єднавчого чинника, що утворює особливу політико-психологічну спільність людей (з погляду українських мислителів кінця XIX - початку XX ст. - національний характер), можемо розглядати його як певну суму потенцій, що зумовлюють неповторність світобачення і життєдіяльності певної нації [5, с 187].

Перша спроба виявити суму потенцій, що складають національний характер українського народу, пов'язана з іменем М.Костомарова. У своїх творах "Думки про федеративні "Засновини на стародавній Русі", "Нариси народної українсько-руської історії", "Іудеям", "Дві руські народності", "Книга буття українського народу" він шляхом аналізу характерів російського й українського народів недвозначно проводить ідею про те, що український народ - народ самостійний, який має свою історію, мову, культуру, самобутні психологічні особливості.

Починати відродження української ментальності, на наше глибоке переконання, слід з боротьби з хуторянством - "моя хата скраю, я нічого не знаю". Треба брати приклад з євреїв, які, завдяки своїй солідарності, розумові, дисципліні і завзяттю мають сильний вплив не лише у фінансовому світі, але і в медичному, юридичному, мистецькому, а головне - у засобах масової інформації: пресі, на радіо і телебаченні. їх об'єднує не лише релігія, а й національна (етнічна) солідарність.

Відомо, що держава будується згори. Ця істина беззаперечна. Але в той час, коли все менше людей хапається за "мертві символи" - Ленін, Сталін, комунізм - про них нам щоденно нагадують численні пам'ятники, назви вулиць, колгоспів, підприємств, що ще так дбайливо оберігаються в Україні, зокрема на півдні й сході, також і за нової (часом тієї ж старої) влади. Та й у Києві досі немає пам'ятників Мазепі, Петлюрі, Коновальцю, навіть націонал-комуністам Винниченку, Шумському чи Скрипнику. Зате кругом бовваніють "увіковічнені" Ленін, Петровський. Косіор, герби неіснуючої держави.

Хто ж повинен узяти на свої плечі основний тягар формування українського менталітету? Для формування української нації, менталітету перш за все потрібна українська національна ідея, виразником якої має стати український Президент, еліта нації, насамперед політична, об'єднана у велику партію національно-державницького спрямування, українська церква, державна (українська) мова, школа, газета, книжка, радіо й телебачення.

Розглянемо головні, на наш погляд, складники цього процесу - появу українського Президента, створення національно-демократичної партії, постання української церкви та утвердження державної (української) мови, не применшуючи при цьому вирішальної ролі української газети, книжки, радіо й телебачення.

Першочергово сформувати український менталітет мусить українська еліта, перш за все політична. Неспроможність колишньої політичної, економічної, інтелектуальної еліти розв'язати проблеми в інтересах громадян України свідчить про те, що серед них були відсутні особистості. Відтак Україна повинна взяти курс на виховання особистості і покласти це завдання у фундамент української національної ідеї. Звичайно, не кожна людина спроможна досягти рівня особистості, але суспільство мусить створити всі умови для розвитку здібностей людини [2, c. 58-59].

2. Духовний вимір української ментальності

2.1. Основи формування українського національного менталітету

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям арієзованого проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в свої численних наукових дослідженнях, довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу „Україна”, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем („прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять”). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик [7, c. 106-108].

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяева, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Зовсім інакше сприймає світ українець. Аналіз історичних, культурних та етнічних особливостей розвитку українців дозволяє стверджувати, що українцям притаманне гармонійне, «земне» ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з природою, що завжди була щедрою до українців, породжує оптимістичний психологічний настрій, а специфіка землеробства породжує індивідуалізм як одну з найтиповіших рис українського характеру.

Цю відмінність українського психічного типу від російського відзначав і Т. Масарик — один із найвизначніших теоретиків національного в XX столітті. «Малоруси (тут термін «Малорус» використовується не в політичному сенсі, а для етнографічного і мовного означення людності, що заселяла Україну, Східну Галичину, Буковину і Угорську Русь) відріжняються від Великоросів не лише діалектом, але господаркою, кліматом і багацтвом. Малорус має інший характер, ніж Великорос, унаслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь. Дня Малороса великоросійська мова є зовсім штучною», — вважав Т. Масарик [6, c. 41-42].