3/4 Населення українських земель становили неписьменні, що обмежувало творчий потенціал бездержавної української нації.

На східних і західних землях напр. XIX ст. українці не перевищували '/з міського населення. У великих містах, де існували вищі навчальні заклади, питома вага українців узагалі була незначною (у Києві — 22 %, а в Одесі — лише 6 %), тому для них здобути пристойну освіту залишалося проблемою. Якщо, долаючи навіть усі перепони, вони й пробивалися до університетів, то потрапляли в чужомовне середовище — російське, польське чи німецьке.

Державна служба або церковна кар'єра для освіченої людини також була пов'язана з чужомовним оточенням. Тож не дивина, що за цих обставин лише незначна кількість українських інтелігентів зберігала прихильність до батьківської мови і культури. Але такі люди були. Деякі з них стали борцями проти імперського гноблення, очолили національно-визвольний рух в Україні.

74

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового козацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське, Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян. До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень. У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба. їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря, проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише родині Любомирських належали ЗІ містечко та 738 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовижної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад 32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок українського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання 1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кроком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи. Аналізуючи його, англійський історик. ЛЗрік Гобсбон уживає поняття «соціальне розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій. Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового кор оля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Галичиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися перевершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підкупом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років удавалося Чалому виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці. У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічуваній по ЗО—40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів-євреїв. Найславетнішим із опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Робін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, завоювавши велику популярність серед гуцулів. Після того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки, на його місце прийшли інші ватажки, такі як Василь Баюрак та Іван Бойчук. Останній, зазнавши невдач у Галичині, втік на Запорозьку Січ, звідкіля спробував, хоч і без успіху, знову повести на захід нову ватагу. Незважаючи на неодноразові зусилля польських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на- північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання. У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе рабство... і помститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів». За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів.

75

Питання діяльності ОУН-УПА в свідомості жителя південно-східної України все-ще викликає різке несприйняття та відверту ворожість і при цьому повторюються старі, ще радянські штампи – що це були німецькі прислужники, що «западенці» прийшли на територію східної України разом з фашистами і «убивали и вывозили в Германию наших парней и девчат». Та ще й постійно наголошується на тих звірствах, які вони чинили стосовно поляків. До того-ж, - така позиція характерна для жителів саме тієї частини України, де УПА ніколи не воювала і вже тому, напевно, свідчить якщо не про їхню необізнаність, так про те, що хтось вміло підтримує саме такі уявлення. Але як же воно було насправді? Звичайно тут все-ще залишається багато такого, що вимагає детального історичного дослідження, - і в цьому плані останніх 10-15 років незалежності України для нас безповоротно втрачені, але деякі з цих міфів лежать прямо на поверхні і дещо ми можемо зрозуміти вже зараз.

Перш за все - в історії боротьби УПА треба розділяти два періоди: 1942-1945рр. і 1945-1954 рр. Стосовно першого – можна припускати що завгодно, але навіть якщо факт злочинної співпраці керівництва ОУН з фашистським урядом Німеччини і буде встановлений, навіть тоді ми повинні відділяти тих, хто міг проводити такі перемовини, від рядових бійців УПА. Ми ж не винимо, наприклад, бійців Червоної Армії в тих прорахунках Великої Вітчизняної війни, які допустили Сталін і Жуков. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки – і не можна огульно всіх підряд називати фашистами. Ось Німеччина, для прикладу, своїм ветеранам ІІ-ої світової війни виплачує пенсію, якщо вони не замішані в безпосередніх злочинах проти людства – адже вони не винні в тому, що злочинною була держава, яка їх і послала на фронт. І дивним є те, що ми готові простити німцям, які дійсно воювали проти нас, але ненавидимо бандерівців, щодо яких факт такої злочинної діяльності все-ще так достовірно і не встановлений.

Друге – це те, що поліція і УПА – це абсолютно різні речі!!! Коли в звичайне волинське село приходили німецькі солдати, які забирали молодь в райцентр, то когось могли розстріляти, когось - відправити в Німеччину на роботу, а когось – і заставити піти в поліцію. Хоча, звичайно, були і такі, що йшли служити добровільно - такі теж завжди знайдуться. Але після кількох таких випадків, ще до чергового приходу німців, хлопці починали втікати в ліси – так і виникали ті перші збройні загони, які потім стали основою УПА. Тому УПА – це не поліція, це якраз ті, хто втекли від того, щоб не бути вивезеним в Німеччину, не бути розстріляним і не стати поліціянтом.

Третє, - це те, що німецька поліція була і на сході України, де УПА ніколи не воювало. Всієї західної України, разом зі старими і дітьми не вистачило би для того, щоб служити в поліції по ВСІЙ Україні! Західна Україна (Волинь + Галичина) – це зараз всього 5 млн. населення – менше, ніж одна Донецька область і навряд чи в ті часи загальне співвідношення кількості населення могло значно відрізнятися. Так що не треба путати ці два зовсім різних поняття, а з тими, хто заганяв в вагони «парней и девчат» на сході України - розбиратися окремо.

Четверте - нацизм – це розділення саме за національною ознакою, такого на території західної України не було ніколи. Боротьба же проти поляків логічно виросла з боротьби українських січових стрільців за створення української держави в 1918-1919рр. Тоді українці ту війну програли і західна Україна відійшла до складу Польщі, і тому вже в 1942-44рр. це протистояння повторилось знову, тільки тепер вже у вигляді спротиву УПА. Але не треба думати, ніби-то погані українці підло знищували поляків, а ті ніяк не могли себе захистити і мовчки за цим спостерігали. Одинакові вбивства були і з того і з іншого боку - і ті ж самі поляки на Галичині і Волині, не кажучи вже про Польщу, так само вбивали українців. Війна є війна – і вона ще нікому не принесла щастя, тим більше ця, громадянська по-суті, яка розгорнулася на фоні другої світової, яка і без того була набагато жорстокішою всіх попередніх. Тому зараз і не можна згадувати про якісь окремі звірства тільки однієї сторони - нічого хорошого в тому не було взагалі – і треба або говорити про всіх, або простити всіх, або розслідувати окремі злочини проти людства. Але за духом, з боку українського народу, це була національно-визвольна боротьба - і хочемо ми того, чи ні, але це прийдеться визнати рано чи пізно.

Але є ще й інше – боротьба ОУН-УПА з 1945 по 1954 роки. Тоді вже не було фашистської Німеччини і напевно ніхто не міг фінансувати повстанську армію, навіть якщо припускати наявність такої допомоги раніше. Як же тоді вона існувала? Невже могла продовжуватися така десятирічна боротьба без підтримки місцевого населення? І чи була би така підтримка, якби це були одні бандити? Тим більше - що це не була армія в повному розумінні цього слова. Багато хто буде здивований – але на Західній Україні майже немає лісів. Вони є на півночі Волині, є в Карпатах, частково – на півночі і півдні Тернопільської областей, але більша частина Галичини (Тернопільська, Львівська і Франківська обл.) не зайнята лісом. Тому реальність така, що в тому, що ми називаємо сьогодні УПА, боролися звичайні рядові люди, переважно селяни, цілими селами і сім’ями захищаючи свою «малу батьківщину». Але напевно повністю зрозуміти це все-ще так буде і неможливо, якщо не подивитися на цю проблему трохи ширше.

Так от, справа в тому, що тепер, з точки зору наших теперішніх знань і уявлень і з точки зору нашої теперішньої позиції це виглядає так, мовби УПА вела боротьбу проти цілком законної і легітимної радянської держави. Але трохи не так воно було насправді. Річ в тому, що територія західної України (Галичина + Волинь) була приєднана Радянським Союзом після початку другої світової війни, 17 вересня 1939 року в результаті узгоджених дій з фашистським урядом Німеччини по розділу Польщі, які в свою чергу стали наслідком домовленостей, досягнутих в ході підписання пакту Молотова-Рібентропа. Так що вже на цьому етапі виникають певні зауваження стосовно двох речей. По-перше – те, що співробітничати з фашистським урядом першим почав все-таки Радянський Союз, а не Організація Українських Націоналістів. А по-друге – це те, що за всіма правовими нормами і того часу і за нашим теперішнім розумінням цього процесу, це навряд чи можна було би назвати інакше, ніж окупацією, правомірність якої на той момент так і не була підтверджена ніякими іншими міжнародними актами чи угодами. З цього в свою чергу випливали наступні висновки:

1) Польська влада і польський уряд в екзилі цілком логічно і правомірно могли розраховувати на повернення собі цих територій після закінчення другої світової війни;

2) Цей же самий факт можливості такого повернення добре усвідомлював і провід ОУН і рядові українці, які проживали на цих землях, і саме тому і виник той спротив польському наступу, про який ми зараз і говоримо як про опір УПА.

3) Легітимність існування самої цієї держави – Радянського Союзу – на той момент теж була достатньо сумнівною. Можна згадати хоча би те, як довго Радянський Союз добивався міжнародного визнання після російської революції 1917 року, і про те, як вже після того, коли це визнання ціною неймовірних зусиль все-таки було здобуто, його виключили з Ліги Націй, тодішнього аналога ООН, за агресію стосовно Фінляндії.

4) Таким чином провід УПА і опинився в певній правовій пастці. З одного боку – приєднання західної України було дуже сумнівним з міжнародної точки зору правовим актом. З іншого – сам факт такого приєднання піддавати сумніву не могли – через те, що це відповідало віковічним прагненням західних українців до возз’єднання зі всією Україною. Тому правильним напевно було би розглядати боротьбу УПА як боротьбу з існуючим на той момент державним устроєм в межах всієї України, частиною якої стала Україна західна. В межах теперішнього правового поля такий конфлікт міг би бути вирішеним, наприклад, утворенням якоїсь конфедерації – держави, що об’єднувала би два різних суспільних устрої в межах однієї країни, але напевно цілком зрозуміло, що таке було зовсім неможливим в тодішніх умовах сталінської диктатури.

Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти феномен УПА треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію, яка складалася на сході Україні на початок війни. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року – теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб! Більше того – навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу – щось біля 20-ти років! Тому реально могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах, які пережили голодомор, які, співставивши ці два факти, цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нічуть не гіршим влади сталінської. Звичайно, з т.зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало – ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв’язку були лише розповіді інших людей, очевидців подій, яких на той момент теж просто ще не було. Було, правда, провідне радіо, і були газети, але от парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз – до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога з колишнього союзника. Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої і не було, то і спротиву особливого на початках війни – теж. І напевно навіть тих, хто на сході пішов служити в поліцію, теж можна якщо не простити, то хоча-би спробувати зрозуміти. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти, щоб розказати про це правду, – аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну.

Але до чого тут знову західна Україна? А вся справа в тому, що опір УПА після завершення війни мав ще одну ціль – боротьбу з тією колективізацією, яка і привела до двох голодоморів на східній Україні 1932-33 і 1946-47 рр. В ті часи на західній Україні ще існувала приватна власність на землю, і тому як міг сприймати звичайний рядовий громадянин-західноукраїнець таку владу, яка прийшла для того, щоб забрати його землю і влаштувати той голод, наслідки якого ця Україна бачила на власні очі – коли жителі сходу, переважно самотні жінки, які втратили чоловіків на фронті і самі позалишалися з дітьми, приїжджали вимінювати речі на продукти? Тому з цієї точки зору опір УПА можна розглядати не тільки як боротьбу за зміну існуючого режиму в тодішній радянській державі, як ми це вже для себе встановили, але і як опір колективізації і напевно тому тепер цілком логічним здається те, що після смерті Сталіна, коли відносини в колгоспах поступово почали ставати хоч трохи людянішими, цей опір теж почав згасати.

* * *

Ну і наостанок спробуємо розібратися і в протистоянні ветеранів ОУН-УПА та ветеранів Вітчизняної війни, як нас в цьому пробують переконати, чи в протистоянні з ветеранами НКВС, як воно є насправді. Справа в тому, що СРСР розробляв далекі стратегічні плани приєднання західної України ще задовго до початку другої світової війни. Так, ще в травні 1938 року в Роттердамі радянським агентом Судоплатовим був вбитий тодішній керівник ОУН Євген Коновалець, уродженець західної України і громадянин Литви, який не становив зовсім ніякої загрози для радянської влади, якщо тільки вона дійсно не збиралася розширювати свої володіння. Тому в українських подіях часів другої світової війни на території західної України рука НКВС проявлялася ще навіть до „визволення” 1944 - 45-х років. Наприклад існував наказ партизанським загонам Червоної армії на Волині підтримувати не українців, а поляків, в т.ч. не тільки місцевих, але й тих, які переселялися сюди разом з майном цілими сім’ями з Польщі за наказом свого лондонського уряду в екзилі. Для чого це було потрібно, хіба не для того, щоб спеціально спровокувати невдоволення місцевого населення і тільки підсилити ворожнечу? А потім з числа тих поляків, які служили в рядах Червоної армії, відбиралися ті, родичі яких постраждали від українців і з них формувалися спеціальні батальйони, які відправлялися зразу вслід за радянськими військами на територію Лемківщини і Над-Сяння з єдиною метою – знищувати тих українців, які там жили, щоб таким чином підштовхнути їх до виселення і підготувати успішне проведення операції „Вісла”.

От і виходить, що вже після закінчення Великої Вітчизняної війни український народ пережив аж три трагедії – переселення українців з території Польщі, голод 46-47 років на сході і знищення націоналістичного підпілля та вивезення населення в Сибір – на заході. Чи міг бути такий збіг простим співпадінням, чи все це було проявом одного гігантського диявольського задуму „отця народів” по створенню нової історичної спільності – радянського народу, в якому місця народу українському вже просто не знаходилося? Повністю відповісти на це питання зможе тільки час та історія, але чи можна було все-це реально зробити, адже Україна – не Чечня і не кримські татари? 50 млн. населення все-таки! Так от який парадокс – кажуть не було тоді їх стільки! Війна та голодомори важко обійшлися українському народу і було нас тоді щось може трохи більше 23 млн., і то в основному жінки і діти. А стосовно тих 6 млн. воїнів-ветеранів, які, за різними оцінками, могли воювати на кінець війни в рядах сталінської армії, то щодо них вихід і взагалі знайшовся надзвичайно простий – стравити їх з бійцями УПА і заразом вирішити обидві проблеми. І напевно те, що в якійсь мірі такі спроби продовжуються ще й досі, тільки служить зайвим підтвердженням можливості існування такого плану. Але, на щастя, тоді це не вдалося – і за це треба подякувати воїнам і УПА і Червоної Армії. До речі, ще одне - чомусь ніхто не задумується над тим, що на західній Україні були і свої місцеві ветерани Вітчизняної Війни, яких тут ніхто ніколи не ображав. Коли Радянська влада визволила (чи як це тепер називати?) західну Україну – тут почалася масова мобілізація. Але зверніть увагу – що ще й досі, коли мова заходить про якийсь ніби-то конфлікт між ветеранами УПА і Радянської армії – то чомусь ці ветерани Радянської армії завжди розмовляють тільки російською. Невже це ні про що не говорить? Просто тепер російська мова більш вживана і це здається природнім, але ж в часи війни було зовсім не так і на Україні тоді говорили переважно українською! А ті ветерани, які ще й зараз живуть на території західної України, ще й досі розмовляють по-українськи! Чому їх ніколи не видно в таких конфліктах? А може саме тому, що в свій час така спроба стравити одних та інших не вдалася, і тому, що якраз-то вони - справжні ветерани Вітчизняної війни, а не НКВС, проти бійців УПА нічого і не мають?!!

79

Український Ренесанс у цілому і пожвавлення філософсько-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську добу в історії України. В Україні Відродження прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації, що розповсюдилось спочатку на Річ Посполиту, а звідти - на Україну. Протестантський рух вимагав обмеження привілеїв духівництва. Ідеї протестантизму охопили частину як шляхетства, так і духівництва. Розповсюдився кальвінізм, а саме - заклики до простоти життя і економності, вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю за його діяльністю.

З XV ст. шляхетська та міщанська молодь усе більше навчається в німецьких та італійських університетах, засвоюючи в них елементи гуманізму та Ренесансу. Українці одержували освіту в Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та інших наукових та культурних центрах Західної Європи, привозили із собою в Україну західно-європейські ідеї, бібліотеки, конспекти лекцій західних філософських шкіл. Вихідці з України викладали в університетах за рубежем: Юрій Котермак - у Болонському та Краківському університетах, а Мартин Шмиглецький - у Відні.

У цей історичний період зростає інтерес до соціально-політичної та гуманістичної тематики, що викликаний встановленням у 30-ті роки XVI ст. Київського удільного князівства. Це привело до відродження міст цього князівства, які стали центрами культури України. Книжники повертаються в цей час до ранньохристиянської богословської літератури, активно перекладають деякі світські твори, що проводять ідеї сили людського розуму, пристосування світу до потреб людини. Разом з тим не згасає інтерес до античної філософії, з'являються переклади Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура.

Усі ці ренесансні явища в культурі України кінця XV - початку XVI ст. мали наднаціональний характер, адже носії духовної культури спирались насамперед на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтувались на створення єдиної міжнародної "держави вчених".

Одним із перших білорусько-українських мислителів епохи Відродження був Франциск Скорина (близько 1490-1551). Він навчався в Краківському університеті, вивчав праці Арістотеля, досократиків та стоїків, а потім продовжив навчання в різних західноєвропейських країнах, де сформувались його ідеї Відродження і Реформації. Він був впевнений, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої була Біблія. Тому свою подальшу діяльність він присвятив перекладу і виданню книг Святого писання рідною мовою. Результатом його праці була "Біблія Руська, викладена доктором Франциском Скориною із славського міста Полоцька, Богу до почитання та людям посполитим до добра та научення". Переклад Святого писання сам по собі був великим поштовхом до розвитку духовного життя в Україні. Характерною рисою цього видання є демократична інтерпретація Біблії.

У Біблії, вважав він, схоплена уся Соломонова та Арістотелева божественна та життєва мудрість. На першому місці в нього знаходиться теологія як найвища мудрість. Вона охоплює такі таємниці, які перевищують можливості розуму людини. Наприклад, питання створення світу з нічого. Святе письмо, на думку Ф. Скорини, виконує науково-освітню функцію, містить у собі граматику, логіку, риторику, музику, геометрію, арифметику, астрономію. Скорина говорив не про універсальність Біблії взагалі, а тільки про наявність у ній "богооткровенних знань", чого немає в інших книгах. Звідси він виводить двоїсту сутність Біблії - божественну та людську.

Протягом 1517-1519 рр. Франциск Скорина переклав зрозумілою для простих людей давньослов'янською мовою

"Псалтир", "Апостол" та інші богословські книги. На початку 20-х років він заснував першу у Великому князівстві Литовському друкарню.

Ф. Скорина був не тільки засновником книго-друкарства на слов'янською мовою, а й значним мислителем свого часу. У його філософських поглядах елементи нового раціонального мислення поєднувалися з релігійно-схоластичним світоглядом, пафос дослідження природи - з пошаною Святого писання. Ф. Скорина стверджував, хоча і не завжди послідовно, принципи рівності людей перед законом, мріяв про загальну економічну рівність, не заперечуючи засад феодального устрою. Пропагуючи ученість та просвіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу любові до людини над злом.

У поетичних проблемах далі Ф. Скорини пішов Симон Будний. На його думку, не страх перед майбутнім покаранням і не надія на райське блаженство повинні визначати зміст моралі, а тільки розумний природний потяг людини до гідного життя. Це ще не храм, але вже шлях до храму.

Пізніше просвітницьку справу Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (близько 1510-1583), засновник книгодрукування в Росії та Україні. Саме він у 1564 р. в Москві разом з П. Мстиславцем випустив першу російську датовану друковану книгу "Апостол", а в 1573 р. у Львові вийшла перша слов'янська "Азбука" і нове видання "Апостола".

У 1580-1581 рр. Федоров працював у Острозі, де й видав першу повну українську Біблію ("Острозька Біблія"). У середині ж XVII ст. в Україні діяло вже 24 друкарні.

У II половині XVI ст. захоплення Річчю Посполитою українських земель призвело до посилення соціального, національного і релігійного гноблення. В Україні і в Білорусії у XVI і XVII ст. виникають і набувають дедалі більшого суспільного, ідейного й культурного значення своєрідні організації православного населення міст - братства. У той час, як майже всі православні ієрархії прийняли унію, а магнати і значна частина шляхтичів - католицизм чи протестантство, саме братства стали головними осередками опору іноземним поневолювачам, захищаючи економічні, ідеологічні та юридичні інтереси православних, їхню віру, мову, культуру - всі традиції духовного життя. Діяльність братств проходила під гаслами боротьби за православну віру. Як відомо, в ті часи на поневоленій Слов'янщині ці гасла були ідеологічною формою, в якій відображався не тільки релігійний, а й соціальний і політичний протест, антифеодальний за своїм змістом.

За умов, коли державна влада належала королеві, магнатству і шляхті Речі Посполитої, а церковна - вищому католицькому духівництву та уніатським владикам, братства прагнули вивільнити свої громади від цих зверхників і набути відносної самостійності в справах самоврядування та можливості контролювати й спрямовувати економічне, релігійне і культурне життя православного люду. Вони надсилали своїх представників до короля, на сейми та собори, відстоювали майнові, політичні та духовні інтереси українців та білорусів, захищали їхнє право займатися ремеслом і торгівлею, створювати свої суди, мати своє громадське майно, скарбниці. Вони засновували й утримували школи, друкарні, шпиталі, обирали за власним розсудом учителів, проповідників, священиків, піклувались про бідних і хворих. Всі питання життя братств розв'язувались на загальних зборах, а між зборами - виборними старшими братчиками.

Отже, братства прагнули стати органами самоврядування в умовах політичного й конфесійного іноземного гноблення.

Найстаршим і найвпливовішим було в Україні Львівське Успенське братство, при якому в 1585 р. було організовано школу. Статут школи львівського братства ("Порядок школьний") став зразком для всіх інших шкіл.

Історичне значення мали і книжки, видані львівською братською друкарнею, зокрема панегірична декламація "Просоронима" (1591), збірник педагогічних настанов "Іже ... Іоана Златоустого ... бесіда ізбранная о воспитанії чад" (1609), у яких прославлялося добре виховання.

З метою критики деяких догматів, обрядовості, а часом і з тактичних міркувань православні спілкувалися і об'єднувалися з протестантами для боротьби проти спільного ворога.

Крім критики церкви, в діяльності братств було чимало інших рис, які споріднювали їхніх ідеологів із реформаторами. Але риси ці формувалися не тільки під впливом усеєвропейських реформаційних настроїв, а розвивалися насамперед на грунті місцевого суспільного життя та його суперечностей. Впливи лише стимулювали їхнє визрівання. Так, братчики з демократичних позицій підходили до читання Біблії, вважаючи за можливе й бажане ознайомлення з нею широких кіл своїх одновірців, а тому перекладали й тлумачили біблійні тексти, використовували образи й поняття Біблії для критики тогочасної дійсності та окреслення утопічного суспільного ідеалу, здійснення якого вони пов'язували з реалізацією принципів рівності, братерства, свободи, ідеалізуючи первісне християнство, апологізуючи бідність і аскетизм. У людині вони підносили духовний початок, з розвитком якого (через виховання і моральне вдосконалення) пов'язували досягнення щастя.

Захищаючи культурно-віросповідні традиції східних слов'ян від зазіхань католицизму, братчики, насамперед, намагалися зберегти притаманний східним слов'янам спосіб філософствування, що грунтувався на духовно-практичному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як мудрості і життя в істині. Філософія при цьому ще не виділялась в окрему галузь суспільної свідомості, а існувала разом з іншими формами духовної культури. Із світоглядних ідей найактивніше осмислювались історіософські та етичні. Логікою й натурфілософією тогочасні мислителі цікавилися менше.

З-під пера українських і білоруських книжників, близьких до братського руху й пройнятих реформаційними ідеями, вийшли "Алфавіт духовний" І.Копинського, "Діоптра" Віталія з Дубна, "Віртоград душевний" Фікари, передмову до якого написав видатний братський діяч Л. Карпович, та інші твори. З ними перегукуються думки, які розвивав І. Вишенський, - найвидатніший тогочасний публіцист і полеміст демократичного спрямування.

Братські школи рухались від ідей реформаційних до гуманістичних, від орієнтації на грецькі взірці і критики "Латинських збав" до барокового синтезу східних узвичаєнь і західних новин, від неоплатонізму і патристики до природничо-наукових і логічних засад арістотелізму. Це зумовлювалось посиленням тенденції до вилучення наукових знань із конфесіонального контексту до розмежування філософії і теології. У даних конкретних умовах відбувалися глибокі зрушення у типі світогляду і способі філософствування, здійснювався перехід до духовно-теоретичного способу освоєння світу, що відповідало потребам передбуржуазних і ранньобуржуазних суспільних сил та їхніх ідеологій.

Серед творів, які репрезентують зростання ідей гуманізму в братському русі, слід виділити анонімну "Пересторогу", "Зерцало богослов'я" і "Учительне євангеліє" К. Пронквіліона-Ставровецького, "Тренос" М. Смотрицького, "Лабіринт" X. Євиви-ча, "Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини" і "Трактат про душу" К. Саковича.

Філософські ідеї в творах діячів братств були вплетені в широкий суспільно-політичний контекст, який відображав реальну народно-визвольну боротьбу українців і білорусів. Критика уній, експансіоністських дій Ватікану, польсько-шляхетських кіл щодо України й Білорусії в творах братчиків поєднувалася з ідеями загальнослов'янської і особливо східнослов'янської єдності. Критикуючи П. Скаргу та інших прихильників польсько-шляхетської експансії, братчики використовували твори прогресивних польських мислителів-філо-софів, вчених і письменників: Яна Кохановського, М. Рея, Ш. Шимоновича, М. Стрийковського. Та найчастіше зверталися вони до творів власної, давньоруської культури, черпаючи в ній силу і наснагу для боротьби з ворогом і використовуючи її як основу для поєднання східних і західних культурних традицій. Давньоруська церква процвітала. У зв'язку з цим у їхніх творах зріла і набувала дедалі конкретніших форм ідея возз'єднання України та Білорусії з Росією. Особливо виразно це видно у творах Йова Борецького, ректора Львівської, а згодом - Київської братських шкіл, а від 1620 р. - київського православного митрополита.

У школах України ХУІ-ХVІІ ст. розвивались і міцніли елементи гуманістичної педагогіки. Навчально-виховна практика українських братських шкіл багато в чому схожа на педагогічну систему видатного чеського гуманіста Я. А. Коменського, а в деяких положеннях справляла на неї вплив. Принаймні це простежується при порівнянні змісту "Порядку шкільного", розробленого і прийнятого у Львові статуту братської школи в 1586 р. зі змістом "Законів добре організованої школи" Я. Коменського (1653-1657).

Отже, в кінці XVI - першій половині XVII ст. в Україні в основному склалися необхідні соціально-економічні умови та культурно-ідеологічні передумови для розвитку елементів суспільно-політичної думки й утвердження порівняно прогресивних ідей. Такими передумовами були: піднесення антифеодального народно-визвольного руху (селянсько-козацькі повстання кінця XVI - початку XVII ст.), зростання ідеологічної боротьби проти унії і католицизму (відродження і розквіт полемічної літератури), зростання ролі міст в економічному і культурному житті суспільства (виникнення братства) і значне культурне піднесення - запровадження масового книгодрукування, організація шкіл і т. ін.

У середні віки, як відомо, панівною формою ідеології була релігія. Теологічне світорозуміння є відображенням і філософським осмисленням феодалізму, а відповідна йому схоластична філософія - знаряддям утвердження феодального суспільства. Грунтуючись на догматизмі, ієрархізмі, незаперечності релігійних догматів, така філософія виступала як служниця теології.

Лише приблизно з XVI ст. завдяки певному розвитку техніки і природознавства почалося поступове розмежування філософії і науки. Остання все виразніше заявляє про свої права на вільне дослідження істини, не пов'язане з жодним релігійним догматом. З часом філософія частково відокремилась і від теології, набувши певної самостійності і світського спрямування.

Одним з головних завоювань передової думки епохи Відродження була поява системи знань про природу. Філософія природи була відома за античності, але в епоху середньовіччя натурфілософія мало цікавила схоластів. Тому лише в XVI - на початку XVII ст. на грунті найважливіших природничо-наукових відкриттів та внаслідок відродження античної культури, філософії та поширення теорії двох істин натурфілософія як наука пережила немов нове народження. Вона відіграла значну роль у розвитку матеріалістичного світогляду епохи гуманізму і стала безпосередньою попередницею природознавства й матеріалізму Нового часу.

Деякі з найхарактерніших рис натурфілософії знаходимо в поглядах українських вчених початку XVIII ст., які намагалися зблизити філософію з природознавством і вивести її за межі теології. Так, майже в усіх філософських курсах багато питань, які раніше розглядалися в метафізиці, перенесено до фізики, внаслідок чого перша значно скоротилася, а друга збільшилася.

Натурфілософії XVI-XVIII ст. притаманні елементи діалектики. На противагу схоластиці, яка уявляла природу у вигляді мертвої ієрархії форм, створених Богом і незмінних, з'являються вчення, що підкреслюють всезагальний зв'язок і рух речей та процесів природи.

Одним з характерних недоліків натурфілософії був і натурфілософський дуалізм, знаний ще від Арістотеля. Він полягав у протиставленні земної речовини, що складається нібито з чотирьох елементів, і небесної - божественного ефіру. Зоряне небо, на думку давньогрецького філософа, є царством досконалості, а "підмісячний" світ, навпаки, царством недосконалості. Проти такого поділу чи не першим з видатних учених Європи виступив Дж. Бруно, який доводив фізичну однорідність усіх світів; відкидав схоластичне протиставлення земного і небесного з їх "незліченними матеріями" також Декарт. У всьому світі, казав він, існує одна й та сама матерія, неподільна і рухома.

Що стосується українських філософів епохи Відродження, то одні з них займали об'єктивну позицію, намагаючись викладати студентам учення всіх відомих їм античних і нових філософів, зрідка надаючи комусь перевагу. Проте, такі вчені нерідко відходили від традиційних схоластичних поглядів, хоч і не наважувалися виступати проти них відверто.

Інші ж мислителі не погоджувалися із твердженням Арістотеля і прямо проголошували однорідність земної і небесної матерій (про це ще в середині XVII ст. говорив, наприклад, І. Гізель, а на початку XVIII ст. - Ф. Прокопович).

Ідея однорідності матерії земних і небесних тіл суперечила не тільки твердженню Арістотеля, але всьому середньовічному теологічному світоглядові з його ідеалізацією божественного, небесного і приниженням людського, земного. Саме тому ця ідея мала яскраву антисхоластичну спрямованість і була важливим надбанням української філософської думки.

"Химерним" ученням, що цікавилося природою і прагнуло до її пізнання, була також містика. Прихильникам цього вчення в епоху Відродження природа уявлялась чимось таємничим, і вони намагалися підійти до неї через особливе "бачення". Але, не зважаючи на химерність, містика відіграла прогресивну роль у зруйнуванні ортодоксально-схоластичної картини світу і компрометації схоластичних методів осмислення: вона підкреслювала безплідність схоластики.

Ученням, що певним чином поривало зі схоластикою і відкривало філософії шлях до вивчення природи, був деїзм, який визначав існування Бога як першопричини світу, але заперечував Боже втручання до явищ природи і суспільного життя. Згідно з деїзмом, світ після створення Богом розвивається за власними законами. За панування феодального церковного світогляду цим вченням часто прикривалися, аби уникнути релігійних утисків і вільно займатися вивченням природи. У Нові часи деїстичних поглядів дотримувався Галілей, який називав Бога творцем світу. Деїстами були також Декарт і Гоббс.

Подоланню середньовічних уявлень про рух, час і простір, а також зближенню філософії з природознавством сприяло пантеїстичне вчення (Бог і природа - єдине ціле), що зародилося ще за часів античності. В епоху Відродження натурфілософії був притаманний більш послідовний пантеїзм: Бог уявлявся тісніше пов'язаним з природою і людиною. Матерія, згідно з цим ученням, визнавалася споконвічною, як і сам Бог, активною і самостійною. Пантеїзм, ототожнюючи Бога з природою, сприяв у середні віки підвищенню інтересу природознавства й був тоді зручною формою боротьби з релігією. Ним прикривали свої прогресивні погляди Дж. Бруно й Б. Спінози.

Ідеї пантеїзму і деїзму вітчизняних мислителів часом перепліталися. Проте в них чітко виявлялося прагнення пізнати природу, розмежувати філософію і теологію, а це об'єктивно сприяло розмежуванню з православною ортодоксією і зміцненню матеріалістичних тенденцій.

Перехід від умоглядного знання до дослідної науки почався ще з часів Відродження. Саме в цей час природознавство сформувалося як наука. Це нове природознавство замість некритичного сприймання всіляких тверджень і випадкового досвіду стало займатись систематичними спостереженнями та провадити заздалегідь обмірковані досліди. Вчені-природники, на противагу натурфілософам, були більш тісно пов'язані з практичними, виробничими запитами своєї епохи і намагалися здобутки науки застосувати на користь людині.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази склали передумови до здійснення наступного завдання українського Ренесансу - запровадження освіти, науки і культури в широкі прошарки простого людства. У II половині XVI ст. було засновано багато нових народних шкіл у містах і селах. Тільки князь К. Острозький заснував декілька шкіл у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577) та інших містах. У 1576 р. київський воєвода Костянтин Острозький заснував і перший вищий навчальний заклад в Україні - Острозьку колегію, де поряд з богословськими дисциплінами, математикою, іноземними мовами, фізикою вивчалась і філософія. Хоча перша в історії України вища школа проіснувала недовго, до 1636 року, вона зробила значний внесок у духовне життя країни. В Острозькій вищій школі працював астролог, математик і філософ Ян Лятос, а також князь Андрій Курбський, що втік з Москви від Івана Грозного. Саме тут він написав філософські праці "Сказ про логіку світлейшої науки", "Тлумачення", зробив переклади праць Арістотеля, Цицерона та інших класиків філософії.

Кінець XVI-XVII ст. вважають епохою утвердження цінності людини в духовній культурі України. Саме в цей час вперше в Україні з'являється таке суто ренесансне явище, як яскраво виражене авторське волевиявлення: майже всі передмови до українських друкувань підписані авторами. Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувається через усвідомлення важливості й оригінальності власної діяльності, яке грунтується, з одного боку, на об'єктивній оцінці власного творчого доробку, а з іншого, - на визнанні цього доробку іншими. Проте усвідомлення цінності і важливості власного "Я" не мало нічого спільного з вузьким індивідуальним егоїзмом.

Отже, в суспільно-політичній та філософській думці України чітко окреслилися два напрями. Ідейна їх поляризація особливо виявилася в поглядах на людину та її призначення в земному бутті, способах вирішення проблеми співвідношення принципів дії та споглядання.

Один з цих напрямів, репрезентований І. Вишенським, Й. Княгиницьким, Й. Почаївським та іншими, мав глибоку вітчизняну традицію, яка своїм корінням сягала культури Київської Русі, тісно пов'язаної з греко-візантійським світом. Розвиваючи головним чином ідеї візантійського неоплатонізму, представники цього напряму вважали людину духовно і фізично немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовний початок у людині, а її призначення в земному бутті вбачали в постійному самовдосконаленні духу з метою посмертного злиття з Богом. Щоб самовдо-сконалитися, на їхню думку, треба пройти кілька ступенів самоочищення, яке з необхідністю передбачає абсолютне зречення матеріального світу, тілесних почуттів. Найвище благо людини - пізнання абсолютної істини (Бога) досягається лише на шляху "чистого" споглядання. Звідси - відмова від активного суспільного життя, возвеличення скитницького чернецтва.

Інший напрям української суспільно-політичної думки представляли головним чином діячі та ідеологи "братського руху" - Ю. Рогатинець, К. Т. Ставровецький, С. Зизаній. Вони виходили вже з нового, ренесансного, розуміння людини, її призначення в земному бутті. Людина мислилася ними як фізично і духовно досконала істота, здатна насолоджуватися красою землі і всім сущим на ній, радощами тілесних почуттів, як така, що не потребує "спасіння" від Бога, а здатна на самоврятування. Людська особистість вдосконалюється не шляхом аскетичного самоочищення й відчуженості від світу, а лише через громадську діяльність. Кінцевою метою земного буття людини, її вищим благом, на їхню думку, є "народна користь", спільне благо, яке можна осягти лише завдяки активній діяльності на користь суспільства.

Український релігійний полеміст, перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький у своїй праці "Відмичка царства небесного" (1587) дав характеристику кругообігу подій у світі: "...оскільки майже всі речі, що створені від початку світу за розпорядком їх творця, повинні виникати один за одним і змінюватись і зникати... Але єство їх або натура не гине. Так і рід людський ... одні побували довго або коротко на світі, повертаються до своєї загальної матерії, а інші заміщують їх місця; так виконується в цілому воля Божа і виконуватись буде аж до кінця світу. А вірні і доброчесні тільки із смертю перетворяться з тимчасових у вічних, а інші наче зовсім і не вмирають, бо написав мудрий: той, хто народив диво, не вмирає, якщо собі подібного ... церкві своїй спадкоємцем залишає" [39].

Видатним українським письменником та релігійним мислителем був Іван Вишенський (1550-1620). Його релігійно-філософські ідеї викладені в працях "Писання до всіх взагалі в Лядській землі проживаючих", "Загадка філософам латинським", "Писання тих епископів, що втекли від православної віри" та інших. Свій палкий темперамент І. Вишенський повною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, виступав проти егоїзму, продажності правлячих класів, неуцтва панів, зловживань міських патриціїв, був заступником пригноблених мас, але ліками від будь-якого лиха вважав повернення до старих звичаїв і рішуче виступав проти реформ.

Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне), Вишенський розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковане усе в світі, як об'єктивний закон буття. Мислитель трактував Бога як вічний самочинний початок, невичерпний розум, абсолютну істину. На його думку, Бог - це найвища істина, тобто сама в собі розкривається, ні від кого і ні від чого не залежить, є вічною, об'єктивною, абсолютною.

Вишенський робив наголос на онтологічних проблемах, пов'язаних із сутністю Бога, якій властива троїстість, а саме єдина божественна сутність у трьох "іпостасях" (особах) - отця (безпочаткового, вічного, першопочатку), сина - лотоса (слова, абсолютного сенсу) і святого духу (початку життєвої динаміки).

Християнська трійця - це стосунки любові, яка вимагає безумовної рівності осіб. В онтологічному плані кожна іпостась має відповідну характеристику: 1) "безпочаткова", вічна іпостась - отець є, безумовно, праоснова буття; 2) "слово" як мовчання - логос, смислове оформлення буття; 3) "дух" - нежиттєтворна зустріч мовчання і слова, початок любові. Специфіка християнської трійці в тому, що іпостасі зберігають особистісну самостійність і водночас "неподільні" у любові, яка їх єднає. Це особисте ставлення, "любов", яка і є внутрішньою сутністю християнського Бога.

Матерія, за Вишенським, оживає лише завдяки дії активного духовного початку; без Божої волі вона пасивна, інертна, мертва. Природа, життя, рух - творіння Бога як доприродної і надприродної сили.

Бог не тільки творець світу, людини, усього буття та його законів. Він є ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості, ідеал усіх найвищих моральних чеснот та принципів суспільного буття, які наставляють людину й до яких вона повинна прагнути, їх пізнавати й осягати, щоб її земне життя було праведним та благородним і тим самим готувало її духовне безсмертя.

Вишенський дав онтологічну характеристику матерії і духу як різних сфер буття: небесного (духовного) як вічного і буття земного (матеріального) як тимчасового. Він розробив концепцію людини як єдності духу і тіла, висунув основоположну ідею співвідношення духу і тіла у нерозривному зв'язку з питаннями добра і зла.

Носієм зла є не матеріальний світ, а зневічене розуміння його ролі, місця і значення в житті людини. Зло виникає не з матеріальної дійсності, а спричинюється людською зіпсованістю. Диявол постійно діє на людину, деформує її мислення, руйнує моральні засади і робить це за допомогою фальшивого уявлення щодо цінності матеріальних речей.

Оскільки тілесне життя минуще, людина, віддавши себе лише земному життю, прирікає себе до тимчасовості, а отже до загибелі. Тільки в дусі, наділеному вічністю, безсмертям, вона може знайти вічне блаженство, підпорядковуючи себе пошукам земного життя. Духовний ідеал повинен освітлювати земне життя людини, але й земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу.

У трактуванні Вишенського, суть буття людини - в її щасті, що визначається духовними цінностями, досягається шляхом пізнання божественних істин та духовного подолання "мирського" зла. Наділена свободою волі, людина обирає свій життєвий шлях свідомо, надаючи перевагу або духу, або тілу.

Буття, спасіння, щастя людини нерозривно поєднує Вишенський з осягненням і сприйняттям Божих істин. Неодмінно постає питання і про пізнання цих істин. Гносеологічна концепція Вишенського органічно випливає з його онтологічного розуміння буття. Поділяючи світ на трансцендентний (Бог) і посейбічний (матерія), він відповідно розрізняв Божий розум, де є вічні, абсолютні істини, і людський "розум", "від стихій світу обретений", який охоплював знання про зовнішній світ.

Згідно з цим мислитель визначив і філософію - внутрішню і зовнішню. Перша з них оперує божественними істинами, відбиваючи світ духу; а друга - матерією, відбиваючи мирське існування людини, тобто світ тіла. Перша, за Вишенським, грунтується на вірі, а друга - на знанні.

Істина народжена Божим розумом і зафіксована в євангельскому розумі. Справа в тому, як її пізнати. Оскільки у пізнанні істини вихідним є людина, постає питання про співвідношення людського і Божого розуму, тобто про можливість пізнання божественних істин людським розумом. Дійти божественних істин - значить пізнати "таїнство правди", яке, на думку Вишенського, в силу своєї надприродності недосяжне для людського ока. Він відстоював надприродне споглядання, осяяння душі як шлях єднання з Богом.

У гносеологічній концепції Вишенський не залишав поза увагою й пізнавальні можливості людського розуму. Він чітко наголосив на потребі пізнавати і розуміти Божий розум. Людський розум та знання, що на ньому грунтуються, на думку Вишенського, можуть претендувати на істинність, але можуть бути і помилковими. Оскільки людський розум нижчий від божественного, підпорядкований йому, на істинність може претендувати тільки таке людське знання, яке містить у собі принаймні відблиск божественної мудрості.

Непохитний борець за істину, Вишенський і інших закликав до непримиренної боротьби проти неправди. Він радив розбивати ідейних ворогів переконливим словом, рішуче викривав основи хибних теорій. Полеміст вірив, що істина - на боці старої православної віри, яка є антиподом католицької церкви, яка в самій основі розійшлася з божественною мудрістю, а тому усіх папських прислужників чекає повна поразка.

У контексті розгляду Вишенським істини, знання божественного і земного важливе місце посідає питання про мудрість і глупоту. На його думку, справжня мудрість характеризується вічністю, тобто йдеться про божественну мудрість. Але є й інша мудрість - тимчасова. Вона походить від людей і є земною, людською. Божественна мудрість, як він вважав, - безмежна, невичерпна, вічна, абсолютна і досконала, а тому людська мудрість є мізерною.

Полеміст був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності й братерства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство, деспотизм і тиранія походять від абсолютизації принад і спокус світського життя, від жадоби до багатства і розкоші, необмеженої влади і сваволі панування. Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, що грунтувалася на ідеї рівності всіх людей. Ніхто не має права самовільно ставати над іншими, поневолювати інших і деспотично ними правити, бо всі люди за своєю духовною сутністю зрівняні Богом і рівні перед ним як верховним втіленням правди, справедливості і свободи. Принципи соборності знайшли відбиття, на думку Вишенського, у демократичних засадах раннього християнства: Христос ніколи не підносив себе над іншими, а вважав себе слугою всіх.

Керуючись своєю концепцією соборності, Вишенський трактував і земне, тобто суспільне, буття людини: на рівності, свободі, справедливості, братерстві повинна грунтуватися вся життєдіяльність людини і народу. Тому Вишенський прагнув довести, що лише дотримання принципу соборності забезпечить рівність усіх людей як у церковно-релігійному, так і в суспільно-політичному житті, усуне несправедливість, гноблення, визискування, тиранію і всіляке інше зло.

В умовах боротьби проти католицизму та уніатства важливе значення мало викриття основоположних принципів, на яких грунтувалося гноблення трудящих мас. Виходячи з демократичних засад соборності, Вишенський відкидав як безпідставну, нічим не обгрунтовану та не виправдану теорію абсолютного централізму духовної та світської влади Папи Римського. У тих історичних умовах це були корінні питання, навколо яких розгорталася гостра ідеологічна боротьба між українськими полемістами та католицькими клерикалами, що зачіпала не тільки релігійно-церковні, а й суспільно-політичні відносини.

До блискучої плеяди релігійних полемістів належить також Захарій Копистенський (помер 1627) та Стефан Зизаній (близько 1570-1621) - полум'яні проповідники та захисники українського православ'я.

Своїми виступами в церквах, на ярмарках та шляхах вони привертали на свій бік простих людей. У боротьбі проти католицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію про "папу-антихриста", за що був засуджений уніатським собором і виправданий православ'ям.

Видатним релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Ставровецький (помер 1646), перу якого належать твори "Зерцало богослов'я", "Учительне євангеліє", "Перло багатоцінне". У них проглядає цілісний світогляд і спроба його наукового викладення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) та видимий. На його думку, видимий світ складається з чотирьох елементів, кожному з яких, як і у Арістотеля, відведене своє власне місце у світі: в центрі знаходиться земля, навкруги неї - повітря і вода, зовнішню сферу займає вогонь.

Тіло людське також складається з чотирьох елементів видимого світу, а невмируща і невидима душа живе в тілі як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так і у верхній частині людини живе розум. Двоїстим є і психічне життя людини, бо людські душевні здатності (воля, радість, любов) підкорені розуму.

У цих поглядах Ставровецького є зародок ідей, що пізніше розвинули українські мислителі. Тут і уявлення про людину як мікрокосм, і думка про двоїстість психічної сфери людини, і уявлення про те, що знання породжуються душею із самої себе. Звісно, джерело цих думок - святе писання і антична філософія.

Отже, можна з упевненістю зробити висновок, що в XVI ст., якщо ще не в XV, в Україні відбулося зародження професійної філософії. Однак, на думку дослідника історії філософії в Україні Д. Чижевського, "... самостійної філософської творчості цей період не надав. Але саме засвоєння хоч якихось засад філософської науки, традицій філософської освіти, філософського мислення самого по собі є велика цінність" [39].

Такими є основні риси українського Ренесансу XV-XVI ст.

80

1. Установлення радянської влади в 1919 р. На початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в боротьбі з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (з 1936 р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Україні вдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.

81

Восени 1942 року на Волзі в районі Сталінграда розпочалася одна з найбільших битв Другої світової війни. У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилося 330-тис. німецьке угруповання. 2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для наступу радянських військ в Україні. 18 грудня 1942 року фашистів вибили із с. Півнівка Міловського району (Луганщина). Того ж дня від нацистів звільнено ще декілька населених пунктів України. Першим районним центром, звільненим від окупантів, було м. Мілове. 1 066 солдатів і офіцерів загинули за визволення першого міста на українській землі.

Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам удалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року). Уперше за всю історію Другої світової війни Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України.

Протягом серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосували тактику «випаленої землі» — знищували все, передусім промислові об'єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука. На черзі була операція з визволення столиці України.

Марія Боровиченко (1925-1943)

Народилася в селищі Мишоловка, що перебувало в межах Києва. До початку війни встигла закінчити восьмирічну школу та курси медичних сестер. У Червоній армії з 1941 р. У липні 1943 р. в бою під м. Обоянь Курської області підірвала гранатою танк ворога, який намагався знищити поранених. Загинула, рятуючи життя пораненого офіцера. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно посмертно.

Визволення Києва від німецько-фашистських загарбників

«Східним валом» назвали фашисти укріплення на правому березі Дніпра. Тут їм удалося сконцентрувати значні військові сили, зокрема есесівські танкові дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін. Командування вермахту розраховувало на те, що Дніпро як багатоводна річка з високим правим берегом стане надійним оборонним рубежем. «Радше Сонце впаде в Дніпро, ніж росіяни здолають Східний вал», — хвалькувато заявляв Гітлер.

Протягом жовтня 1943 року війська І Українського фронту під командуванням М. Ватутіна вели запеклі бої за розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі Букрина. Незважаючи на це, спроба розвернути наступ на Київ успіху не мала. На цьому напрямку ворог зосередив велику кількість військ, організував глибоку ешелоновану оборону й чинив запеклий опір. У ході Дніпровської наступальної операції виявилася слабка матеріально-технічна підготовка військ, не вистачало переправних засобів, незадовільно забезпечувалося прикриття наступальних частин. Учасник подій В. Астаф'єв (відомий радянський письменник) згадував у своїх щоденниках: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість днів усе це спливає. Уявляєте?»

Ураховуючи ситуацію, яка склалася в районі Києва, ставка Верховного головнокомандування та керівництво І Українського фронту прийняли рішення про перевезення наступальних сил на новий плацдарм у район Лютежа. Такого маневру фашисти не очікували. Після запеклих боїв 6 листопада 1943 року столиця України була повністю звільнена від німецько-фашистських загарбників. Перемога над ворогом мала широкий міжнародний резонанс. Після визволення Києва Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення... Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина». Гітлерівське командування за будь-яку ціну намагалося відбити Київ. Для цього на Київському напрямку були зосереджені значні танкові північніше Києва. Жовтень 1943р. та моторизовані сили. 13 листопада почався німецький контрнаступ. Важкі бої тривали до 25 листопада. Гітлерівцям удалося захопити Житомир та Коростень. Командування І Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви. Наприкінці грудня фашистів відкинуто від Києва, була звільнена територія, захоплена німцями напередодні. За Київську наступальну операцію 2 438 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Десятки тисяч воїнів одержали високі державні нагороди. 65-ом військовим частинам та 15-ом з'єднанням на честь визволення Києва надано назву «Київські».

У результаті успішних бойових дій радянські війська оволоділи на правому березі Дніпра територію площею близько 500 кв. км.

Київська наступальна операція завершила корінний перелом у ході Другої світової війни й мала надзвичайний вплив на весь наступний характер воєнних дій.

Микола Ватутін (1901-1944)

Генерал армії, Герой Радянського Союзу (посмертно). У 1920 р. вступив до Червоної армії. 1922 р. закінчив 14-ту піхотну школу в Полтаві, 1926 р. — Київську вищу об'єднану військову школу. Навчався у Військовій академії ім. Фрунзе, Академії Генштабу. Служив заступником начальника та начальником штабу Київського військового округу. Під час Великої Вітчизняної війни командував військами Воронезького, Південно-Західного та І Українського фронтів. Брав участь у Сталінградській битві та битві на Курській дузі. Його війська визволяли Бєлгород, Харків, Київ, форсували Дніпро. Загинув під час бойових дій. Похований у Києві, де йому встановлено пам'ятник.

Остаточне визволення території України від німецько-фашистських загарбників

На вирішальному етапі битви за Україну радянські війська, зосереджені на теренах України, мали значну перевагу над ворогом. Так, у складі І, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн. осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків. Українські фронти, відповідно, очолювали відомі полководці (М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін).

Їм протистояло німецьке угруповання армій «Південь» (командувачі Е. Манштейн і В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. солдатів і офіцерів, 16,8 тис. гармат і мінометів, 2,2 тис. танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

За 1944 рік на теренах України радянські війська здійснили 35 військових операцій, значна частина яких стала виявом найвищих зразків військового мистецтва.

24 січня 1944 року війська І та II Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинилися 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдатів і офіцерів.

На честь «Нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, що відзначилися в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська І Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони О. Сабурова, О. Федорова, В. Бегми та ін. 2 лютого 1944 року звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. У результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

30-31 січня 1944 року війська III та IV Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу — районів, багатих на марганцеві та залізні руди. Війська генералів Р. Малиновського та Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

У березні - квітні 1944 року розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережжі. Війська І Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 року здійснили Проскурівсько-Чернівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли до передгір'я Кар-пат. 5 березня - 17 квітня 1944 року війська II Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили VIII німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 року до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-сателіта фашистської Німеччини. Війська III Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу.

8 квітня 1944 року розпочалися бої за Крим. 11 квітня визволено Керч, 13 квітня — Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-горі. Після 9-го-динного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 року Севастополь звільнено від загарбників.

12 травня 1944 року Крим повністю визволили від фашистів. 17-та німецька армія втратила десятки тисяч осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.

Улітку 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників. 13-14 липня розгорнулися бої з угрупованням гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — 8 дивізій чисельністю до 60 тис. осіб. У боях знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. узято в полон. Серед розбитих сил вермахту була й дивізія СС «Галичина». Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалося тільки 3 тис. осіб, решта (3,7 тис.) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА. У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 року) була знищена група армій «Північна Україна». Війська II та III Українських фронтів унаслідок Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 року) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 року в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України: 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня — решта населених пунктів Закарпатської України

82

1. Становище України після світової війни та впровадження НЕПу

Перехід від "воєнного комунізму" до нової економічної політики. Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів. Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики "воєнного комунізму", яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці.

Україна особливо постраждала від цієї політики. її багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією, і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 p.), господарський занепад ніде не досягав такого рівня, як в Україні. Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реальна влада рад неухильно знижувалася і в перспективі звелася до суто декоративних функцій. Уся повнота влади була зосереджена в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московським керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. було призначено росіянина В. Молотова, а головою РНК УСРР — болгарина X. Раковського. Останньою легальною опозицією в Україні була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 р. внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Однак ця партія була малочисельна і не мала впливу на політичне життя. Політика "воєнного комунізму" та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. Проти більшовиків боролися селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формування Н. Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незважаючи на те що 60-тисячну армію очолив сам М. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. завдавав відчутних ударів червоноармійцям. Подібні процеси відбувалися і в Росії: "антоновщина", кронштадтське повстання та ін. Більшовицька влада опинилася перед перспективою нової громадянської війни — тепер уже з російським і українським селянством.

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від "воєнного комунізму". У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподатком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики "воєнного комунізму" може призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату НЕП забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Рішення, прийняті партійним з'їздом у Москві, були обов'язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Розмір продподатку становив 117 млн пудів зерна проти запланованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів. Але і це було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду. Незважаючи на всі труднощі, у 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом (щоправда, він був знову штучно створений в 1923 p.), ліквідувати повстанський рух селянства. Хоча земля залишалася державною власністю, згідно із земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни швидко відновили свою продуктивність. У 1925— 1926 pp. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва. НЕП зумовив певні успіхи й у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію повстанцям і членам не комуністичних партій. Українським політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну. Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значення НЕПу. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з'їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Політичні репресії, хоч і в менших масштабах, тривали і в роки НЕПу.

83

4.3 Утворення української козацької держави – Гетьманщини, її внутрішня і зовнішня політика

Уже в перший період української національної революції (1648–1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною – від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади, введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. – вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький, з метою зміцнення гетьманської влади, частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала уряду – Генеральна Канцелярія, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний – з сотника та його помічників – (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами, в селах –старостами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале („покозачене”) селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100–150, а іноді й 300 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя – демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

– функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся „чернь”, тобто все військо;

– виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

– відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам „покозачитися” і стати частиною привілейованої верстви – козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала.

Безпосередніми виявами цього процесу були:

– поступове обмеження впливу „чорних” рад та витіснення їх старшинською радою;

– зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

– домінування командних методів управління в державному житті;

– встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну. Б. Хмельницький добився у квітні 1657 р. ухвалення розширеною старшинською радою передачі гетьманської влади своєму сину Юрію.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і, як міг, гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Ці питання постійно перебували в центрі дипломатичної діяльності Б. Хмельницького, який усе робив для зміцнення міжнародного становища козацької держави.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки – в монархію.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

84

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних влас¬тей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший – "зародження і становлення" – тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу.

На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із шта¬бу вермахту в Україні дії партизан не були активними але до квітня 1942 р.

Слабкість радянського партизанського руху в початко¬вий період війни була зумовлена кількома причинами.

У 20-ті – на початку 30-х років радянське військове керівництво ввалсало, що в разі ворожого вторгнення в ти¬лу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати насту¬пальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення "малої війни" значною мірою було зумовлене і роздмуху¬ванням міфу про "армійську змову", яка нібито мала на ме¬ті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань органі¬зації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення "малої війни", тотальна ліквідація партизан¬ських схованок і баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було віднов¬лено із значним запізненням вже під час війни. Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що "у нас в об¬ласті ніхто не готував більшовицького підпілля, не працю¬вав над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими".

Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх ме¬муарах назначає, що лише в липні 1.941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП (б) У всюди формуються парти¬занські групи.

На початковому етапі партизанського руху дуже гос¬тро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репре¬сій 1937-1938 рр. До кінця 1941 р. так звану підготовку до "малої війни" пройшли лише 15% усіх тих, хто зали¬шився на окупованій території для боротьби в тилу воро¬га чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсут¬ність кваліфікованих командних кадрів, військових фа¬хівців – радистів, мінерів-підривників, шифрувальни¬ків. Нове покоління партизанських лідерів значною мі¬рою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: "...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизан¬ським рухом на Україні".

Партизанські загони і підпільні групи були недостат¬ньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Укра¬їні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсій¬них груп, що були залишені в перший рік війни на окупо¬ваній території, на червень 1942 р. мали відомості про наяв¬ність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні – вересні 1941 р. 085 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координацій¬ного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боє¬припасами, медикаментами.

Роль значного стримуючого фактора відігравало до¬сить жорстке ставлення з самого початку війни до парти¬занського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у нака¬зі начальника Верховного командування вермахту Кейте-ля від 16 вересня 1941 року зазначено: "З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь иайсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і иайсуворіших заходів для утримання ав¬торитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тіль¬ки смертна кара".

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомо¬му політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць – Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знан¬ня місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи се¬ред німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під оку¬пацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особ¬ливу активність партизанський рух виявив у вирішально¬му 1943 р.: цього року партизани в окупаційній зоні підір¬вали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. "Рейкова війна" стала однією з основних форм партизанської актив¬ності, оскільки можна було завдавати потужних руйнів¬них ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за під¬рахунками технічного відділу УШПР, партизани пускали під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2--4 доби. Тобто втрати часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.

Усього протягом війни партизанські формування Украї¬ни провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У пе¬ріод 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майясе 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих ра¬йонах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів – від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступаль¬на воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та ви¬роблення засобів для ведення "малої війни", ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боє¬припасами, медикаментами; жорстоке придушення оку¬паційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів бо¬ротьби ("рейкова війна") і значна підтримка місцевого на¬селення дали змогу партизанському руху перейти на якіс¬но вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній

85

Кри́мське ханство (крим. Qırım Hanlığı; قريم يورتى) — держава кримськотатарської династії Ґераїв. Самоназва — Кримський юрт (крим. Qırım Yurtu, قريم يورتى). Існувала у 1449–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Польщею, Московією і донськими козаками. Неодноразово здійснювало великі полювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року отримала незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією.

Зміст [сховати]

1 Історія

2 Економіка

3 Державний устрій

3.1 Хан

3.2 Рада

3.3 Титули і посади

3.4 Символи

4 Військо

5 Населення

6 Міжнародні відносини

7 Виноски

8 Джерела

9 Посилання

[ред.]Історія

Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1449 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана. В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до руського козацтва, як у подіях 1624–1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередіні самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії.

Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого (каді-аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму, що був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо халіфу (османському султану).

Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні дари, що трактували як данину, з Великого князівства Литовського (пізніш — Королівства Польського), Московського царства, Молдови, Валахії, Черкесії. З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з турецьким військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Угорщину (1594 р.). Татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620–1621 рр. Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти татар і турків (походи 1575–1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Богдан Хмельницький, потребуючи досвідченої кримськотатарської кавалерії для боїв із польським кінним військом, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Ґераєм угоду про спільну боротьбу проти Польщі. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявся нетривким.

Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство стало ареною боротьби впливів Туреччини та Росії.

Згідно з даними консула Франції при Крим-Гіреї барона Тотта, загальна кількість населення Кримського ханства у 1767 році налічувала 4 млн осіб.

Російський уряд був настільки зацікавлений у відторгненні Криму від Туреччини, що Катерина II 16 жовтня 1769 направила П. Паніну рескрипт наступного змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи послабити в їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до запровадження у себе незалежності від жодного уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги». Що ж стосується практичного втілення задумів Катерини II, то тут імператриця давала Паніну повну можливість діяти самостійно, виходячи з обставин, що складалися.

Спроби приєднання Криму до Росії продовжувалися надалі, шляхом використання розбіжностей у татарському суспільстві та плекання сепаратистських настроїв ногайців. П. Гейсман і О. Дубровський: «…ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непорозуміння між ними і запорожцями, мистецьки схиляючи татар до прийняття заступництва Росії... і домагаючись, таким чином, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у підсумку зумів викликати у них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини і навіть підкорення Криму». Першими піддалися ногайські орди єдісанські і буджацькі, вступили в союз із Росією від турецького верховенства. Після них - єдічкульські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною.

Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. Кримське Ханство було оголошене незалежним від Туреччини, на престолі було затверджено проросійського правителя Шахіна Ґерая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Росії.

Офіційний привід, по якиму царський уряд бажав провести приєднання Криму до Російської імперії, у трактуванні Катерини II виглядав ось так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало властива татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними і при існуванні миру розморювати війська важкими рухами, роблячи великі витрати, як під час війни. ... Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зворот кримським справам і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави. Через таке розуміння ми з повною впевненістю повідомляємо всім нашу волю на присвоєння Кримського півострова і на приєднання його до Росії».

Колонізація Таврійської губернії розпочалася відразу після підписання у 1774 Кучук-Кайнарджийського міру. Через намір Катерини II завітати до Криму, Потьомкін повинен був заселити його новими мешканцями, на що зі скарбниці вже були надані гроші. Потьомкін став активно закликати іноземців, щоб вони переїжджали на постійне проживання до Криму. Кількість іноземних переселенців на півострів стала збільшуватися з 1762 року, коли 4 грудня був опублікований царський маніфест, згідно з яким їх запрошували перебиратися до Росії. Іноземці не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги. Вони 10 років не платили податків, звільнялися від військової повинності та військових постоїв, одержували гроші на проїзд до місця свого мешкання, наділялися землею в Криму.

Щоби надати новим колоністам землю, з неї почали виганяти місцевих власників. Це призвело до того, що з півострова почали від’їжджати корінні мешканці краю. Через безперервну еміграціу тягом 60 —70-х років XVIII століття кількість населення, яке мешкало лише на Кримському півострові, скоротилася з 300 до 152 тис. осіб.

У вересні 1780 О. Безбородько представив Катерині II свій «Меморандум про справи політичні». Цей меморандум містив проект розділу території Туреччини між Росією та Австрією. Пропонувалося у випадку укладення мирної угоди з Туреччиною «ухвалити, щоб Молдавія, Валахія та Бессарабія під ім’ям своїм стародавнім Дакія створені були областю незалежною з християнським сувереном, за умови, щоб ця держава не могла бути приєднаною до Росії та Австрії». Передбачалася можливість, що війна призведе до «повного знищення Туреччини та до відродження стародавньої Грецької імперії на користь молодшого великого князя» — тобто під егідою онука Катерини II Костянтина. Пропозиція Катерини II австрійському урядові отримала назву «Грецький проект». Побоювання з боку монархів Європи посилення впливу Російської імперії призвело до того, що проект Катерини II не отримав підтримки, і вона не одержала можливості втілити його у життя.

Кримський півострів увійшов до складу Російської імперії 9 квітня 1783 р. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою мусульманську нараду. 2 лютого 1784 було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. Першим губернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін.

Відразу після встановлення в Криму нової влади російський уряд почав впроваджувати на півострові російські методи управління економікою краю та закріплювати за собою право на володіння місцевою землею. Згідно з офіційними даними до 1796 року (тобто лише за 12 років знаходження Криму в складі Російської імперії) у селян було відібрано та передано російським дворянам 288 тисяч десятин землі. Разом з відібранням землі уряд розпочав поширювати на місцевих селян кріпосництво.

[ред.]Економіка

Становище в економічній сфері Кримського ханства не сприяло зміцненню держави. Навіть на початку ΧVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV століття економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Але мешканці Крмського ханства не гребували розв'язувати свої внутрішні проблеми шляхом зовнішньої експансії. Постійні набіги на сусідні землі приносили чималий фінансовий дохід, тому завдяки цим набігам місцеве населення впродовж всього існування держави.

[ред.]Державний устрій

Докладніше: Ґераї

[ред.]Хан

Менглі Герай з сином перед османським султаном.

Для обрання хана беї чотирьох великих феодальних кримських родів (аргин, кипчак, ширін і барин) збиралися на курултай, де ухвалювали рішення про кандидатуру. Новообраного хана підіймали на білому повстяному полотнищі, читали над ним мусульманські молитви, а потім урочисто зводили на престол. Кандидати на ханську посаду могли висуватися лише з роду Ґераїв, оскільки вони, як вважалося, були з числа нащадків Чингіз-хана.

Серед цих осіб, у свою чергу, теж існувала черговість: на престол могли претендувати два молодших брата правлячого хана і лише потім ханські сини. З 1478 р, після визнання Кримом сюзеренітету Османської імперії, результат вибору беїв, став затверджуватися османським султаном. Поступово османські правителі отримали вирішальне слово в призначенні кримського хана, і церемонія вибору хана беями до XVIII ст. перетворилася на формальність, яка символічно підтверджувала султанський указ[1].

Ханські титули:

1637 — «Великий падишах Великої Орди і Великого Юрту, і Престольного Криму, і Дешт-Кипчака, і незчисленних татар, і незчисленних ногаїв, і гірських черкесів, и татів з тавгачами, і всіх багатьох, які обрали ясную віру та іслам, і хан Великого Криму щасливий і мужній, і великодушний...»[2]

[ред.]Рада

Курултай

[ред.]Титули і посади

Калга або калга-султан — спадкоємець хана, друга особа в державі; син або родич хана. Завідувач закордонними і військовими справами. Заступник хана у поході. Начальник усіх мурз.

Султани — сини і доньки хана;

Візир

Бей

Мурза

Оглан

[ред.]Символи

Тамга — емблема династії Гераїв

Тугра — особистий підпис хана

Санджак-шеріф — священна хоругва ханства, за легендою — прапор Чингісхана, найсвятіша реліквія держави

[ред.]Військо

Татарська кіннота в битві під Сігетваром 1566 року (османська мініатюра, 1579).

[ред.]Населення

Кримські татари

Ногайці

Русини

Турки-османи

[ред.]Міжнародні відносини

Українсько-кримськотатарські відносини

[ред.]Виноски

↑ Бахчисарай — Ханский Дворец. ГЕРАИ — ХАНСКАЯ ДИНАСТИЯ КРЫМА

↑ Улуг Урда ве Улуг Йортнынг, ве Тахет Кырымнынг, ве Дешт-Кипчакнынг, ве сансыз куб татарнынг, ве сагышсыз нугайнынг, ве таг ара черкачнынг, ве тат била тавгачнынг, ве барча куп дин мобайан ве ислам казиннынг улуг падишахы, ве Улуг Кырым ханы сагадатлы ве шаджагатлы, ве сахаватлы, ве насратлы Богадыр-Гирей-хан. На прикладі титулу Богадир-Гірея (1637). Цитата за: Сагит Фаизов Тугра и Вселенная. Мохаббат-наме и шерт-наме крымских ханов и принцев в орнаментальном, сакральном и дипломатическом контекстах. — Бахчисарай - Москва. 2002

[ред.]Джерела

Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.-Луцьк: Вежа, 2000.

Бойко О. Д. Історія України: Навч. посіб. 3-тє вид., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 683 с.

Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

Важкоозброєний татарський вершник // Український тиждень

[ред.]Посилання

Палац кримських ханів у Бахчисараї

Державний архів Автономної Республіки Крим (ДААРК).

Це незавершена стаття з історії.

Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

[показати]п • о • р Крим у темах

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Стародавність

( — 300 по Р.Х) Доісторична Україна • Палеоліт • Мезоліт • Неоліт • Трипільська культура • Кімерійці • Скіфи • Сармати • Античні міста Північного Причорномор'я

Раннє Середньовіччя

(300—1240) Готи • Анти • Гуни • Венеди • Східні слов'яни • Хозарський каганат • Київська Русь • Половці • Князівство Феодоро • Херсонес

Пізнє Середньовіччя

(1240—1569) Галицько-Волинське князівство • Київське князівство • Велике князівство Литовське • Королівство Польське • Золота Орда • Кримське ханство

Козаччина

(1569 — 1775) Запорозька Січ • Річ Посполита • Хмельниччина • Гетьманщина • Коліївщина

Новий час

(1775 — 1917) Російська імперія: Малоросія • Слобожанщина • Новоросія • Кубань Османська Імперія: Чортомлицька Січ • Олешківська Січ • Задунайська Січ Австро-Угорщина: Галичина • Буковина • Закарпаття

Новітній час

(1917 — 1991) Революція: УНР • Українська Держава • ЗУНР • Кубанська Народна Республіка • Зелена Україна • КНР

СРСР : УРСР • Голодомор • Карпатська Україна • УПА • Революція на граніті

Сучасність

(після 1991) Незалежна Україна • Помаранчева революція

п • о • р

Категорії: Колишні державні утворення УкраїниКолишні монархії ЄвропиКримське ханство

86

87

Інформація у цій статті відображає становище лише в деякій країні або регіоні, але не у всьому світі. Будь ласка, покращіть цю статтю, при потребі обговоривши проблему на сторінці обговорення. (серпень 2010)

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Зміст [сховати]

1 Зародження дисидентського руху

2 Шістдесятники

3 Прояви дисидентства

4 Культурне життя періоду «застою»

5 Опозиція в 1960-70-х роках

6 Українська Гельсінська група

7 Релігійне дисидентство

8 Придушення дисидентства

9 Значення руху

10 Провідні учасники дисидентського руху

11 Див. також

12 Література

[ред.]Зародження дисидентського руху

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.

Об'єднана партія визволення України

Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.

Український національний комітет (УНК)

Демократичний союз соціалістів

Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

[ред.]Шістдесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Значна частина членів групи швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.

Євген Сверстюк писав у 1993 році: «… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найвідоміших поетів «українського відродження». 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році був жорстоко побитий органами міліції і того ж року помер.

Однією з найвидатніших представниць шістдесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.»

Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

До шістдесятників відносять також дещо старшого за віком поета Івана Коваленка, чию пость вивчав видатний український історик Сергій Білокінь. Він, зокрема, писав: «Зараз є тенденція представляти шістдесятництво як рух дещо елітарний, притаманний здебільшого великим містам, як-от Київ чи Львів. На прикладі долі Івана Коваленка можна простежити, що цей рух захопив досить широкі верстви населення у різних містах України, що саме й викликало зрозумілу тривогу можновладців».

[ред.]Прояви дисидентства

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу.

На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.

Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив «відступи від соціалістичного реалізму» та «прояви формалізму і абстракціонізму».

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури.

Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики в Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, влада вирішила судити дисидентів відкритим судом.

Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст свого часу В'ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям.

У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації в Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів.

Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

[ред.]Культурне життя періоду «застою»

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965—1985 рр.) в Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей час суспільно-політичне життя в Україні розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку — наступ партапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної свідомості. Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час у зв'язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва».

Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників.

На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М. Брайчевський, Олена Компан, Я. Дзира.

В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'являлися і неординарні твори. Поміж них — романи «Собор» (писався у 1963-67 рр.) і «Циклон» О. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.

За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії Шелеста влада пішла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурній політиці, навіть почався новий, щоправда, дуже поміркований варіант «українізації», розпочало діяльність «Українське товариство охорони пам'яток історії та культури», що, зокрема, здійснювало реставрацію пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсові на створення «нової спільноти — радянського народу» й толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали відомі події 1968 року в Чехословаччині. Хоча П. Шелест активно підтримав інтервенцію, він недовго протримався при владі, звинувачений в недостатньому послухові Москві та потуранні українському націоналізмові. Після приходу до влади у 1972 р. ультралояльного щодо Москви В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману «Собор». Багатьох «шістдесятників» піддано гострій критиці та переслідуванням, кількох (зокрема Івана Дзюбу) навіть заарештовано.

Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-ті роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, цензуруванню почали піддавати навіть класичні вірші Тараса Шевченка. Наслідком стала поява альтернативної, підпільної «дисидентської» культури, зокрема — так званого «самвидаву». Дисидентами (а пізніше — політв'язнями) стала найрадикальніша частина «шістдесятників». Інші або самоізолювалися від активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спілкування з читачем.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови «Про літературно-мистецьку діяльність». Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.

Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про «розвинуте соціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації». Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.

Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела «Думка», заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль «Гомін» та інші колективи. У 1979 р. трагічно обірвалося життя автора пісень «Червона рута» та «Водограй» В. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво (М. Стеф'юк, А. Солов'яненко, Д. Гнатюк).

В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займали образи Леніна (М. Божій, В. Касіян, С. Шипка). Але розвивалась і українська школа живопису (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Твори деяких художників-новаторів просто знищували (А. Рибачук, В. Мельниченко).

1960-70-ті роки стали періодом формування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час фільми «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, «Білий птах з чорною ознакою» і «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Вавілон ХХ» Івана Миколайчука, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.

[ред.]Опозиція в 1960-70-х роках

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління» на яке режим поклав обов'язки з боротьби із «ідеологічними диверсіями», а фактично — з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966 р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

[ред.]Українська Гельсінська група

Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку.

Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися. Наприкінці 1970-х років деякі з членів — Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична — еміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами в усьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого ґатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії… Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкською угодою, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діальність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію — стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави". Після відновлення діяльності групи у 1988 р.,на її базі було створено «Українську республіканську партію» у 1990 році. .

[ред.]Релігійне дисидентство

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959—1964 призвела до закриття половини православних церков в Україні (з усіх близько 7 000 у 1959).

Релігійний опір прийняв форму петицій, протестів проти порушень свободи совісті і релігії, переконань та напівлегальної діяльності.

Намагання влади закрити 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі.

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.

У 1968—1969 органи КДБ провели масові арешти серед священників Греко-Католицької Церкви, а 1969 єпископ В. Величковський був засуджений на три роки ув'язнення. 1973 священник В. Прокопів був заарештований за те, що супроводжав до Москви делегацію вірних, яка вимагала офіційного відновлення Греко-Католицької Церкви.

У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква в Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями в Україні в 1960—70-х роках були баптистська та інші протестантські церкви — п’ятидесятники, адвентисти, Свідки Єгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. Їхні погляди, організація, що спирається на простих віруючих, відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

[ред.]Придушення дисидентства

На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.

Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських репресованих.

[ред.]Значення руху

Рух опору в Україні здобув широкий розголос у СРСР та за кордоном. Важливіші його публікації дісталися за кордон і були перекладені на чужі мови. Гуманні політичні позиції руху здобули йому прихильне наставлення поступових кіл світу. В обороні ув'язнених учасників українського руху опору виступили серед іншого в СРСР — академік А. Сахаров, П. Літвінов, О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у західному світі — діячі культури, науки, видатні письменники, між ними також деякі особи, відзначені Нобелівськими преміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, Ґунар Мірдал, Ґюнтер Ґрас, Норман Мейлер, Еріх Фром, Ернест Мандель, Наум Чомський, Ленард Бернстін, Артур Шлесінджер та ін.).

Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, серед яких учасник Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл.

Досяг успіху рух за визнання УГКЦ, розпочатий в середині 1980-х років митрополитом Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з Михайлом Горбачовим в грудні того ж року. Вони дали початок легалізації УГКЦ.

З початком та розгортанням перебудови Михайла Горбачова поліцейский тиск з боку держави на суспільно-культурну сторону життя громадян СРСР було поступово знято.

Формою вияву руху опору були петиції і протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидавна література.

Рух опору в Україні — це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права і права УРСР в СРСР. Одним з перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншості українцям в РРФСР. У 1962—1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.

Протестні акції проти порушень законів, антиукраїнського курсу національної політики, в обороні заарештованих, а також в обороні національних прав українського народу набрали в наступні роки досить широких розмірів й участь у них брали різні прошарки населення. Важливіші виступи:

лист до ЦК КПУ та Спілки Письменників України з протестом проти нападів на І. Дзюбу, що його вислали 1966 П. Скочок, В, Чорновіл, Л. Шереметьєва;

лист Скочка до П. Шелеста з приводу порушень законності на процесі М. Озерного в 1966 (разом з записом цього процесу);

лист баптиста А. Ковальчука до Л. Брежнєва в 1966 проти переслідувань віруючих;

лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко до Шелеста в обороні засудженого в 1967 В. Чорновола;

звернення 139 меш. Києва до Брежнєва, М. Підгорного і О. Косиґіна в квітні 1968 з протестом проти переслідувань за переконання, незаконних арештів і обмеження прав української мови і культури;

лист творчої молоді Дніпропетровська до В.Щербицького, Ф.Овчаренка, Д.Павличка у 1968 р. проти русифікації міста та цькування роману "Собор" Олеся Гончара, поширювався як анонімний, співавтори - поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик;

відкритий лист до «Літературної України» за підписами І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Л. Костенко, В. Некрасова в обороні В. Чорновола та С. Караванського; подібний лист В. Стуса до Ф. Овчаренка;

есей В. Мороза «Хроніка опору» про нищення пам'яток української культури;

відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УРСР, у якому вимагає здійснення прав, записаних у Конституції;

протестні листи різних громадян, зокрема Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, В. Чорновола, Ольги Горинь, Ігоря та Ірини Стасів-Калинців, О. Мешко, о. В. Романюка проти другого засуду В. Мороза в листопаді 1970;

звернення мешканців м. Вишгорода Київської області до ЦК КПРС з приводу надуживань місцевої влади;

звернення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої, що його в грудні 1971 підписали П. Якір, Ірина Стасів-Калинець, В. Стус, Т. Тимчук, В. Чорновіл;

не підписана листівка про арешти діячів культури на початку 1972;

листівки і протестні написи проти русифікації у Львівському Університеті у 1974;

інші.

Протестні листи проти правопорушень висилали також учасники руху опору, що перебували у в'язницях та концентраційних таборах, наприклад:

звернення М. Масютка до Верховної Ради УРСР у жовтні 1966, у якому він засуджує суди над українцями в різних містах;

лист С. Караванського до Ради Національностей СРСР у 1966 з вимогою припинити дискримінацію неросійських народів, зокрема українців, кримських татар, євреїв, та подібні його листи до В. Ґомулки в 1965 і Голови Президії Верховної Ради СРСР у 1967;

його ж звернення на цю саму адресу з протестом проти окупації Чехо-Словаччини в 1968;

лист М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук'яненка до Комітету прав людини ООН у 1969 з протестом проти домішування отрути до харчів в'язням;

звернення до прилюдної опінії світу С. Бедрила в 1970, з скаргою на поведінку органів КДБ

есе В. Мороза під назвою «Репортаж із заповідника ім. Берії», який був написаний під час ув'язнення автора.

Інша форма діяльності руху опору — це маніфестації в річницю перевезення тіла Тараса Шевченка в Україну 22 травня, що їх постійно розганяли органи КДБ. У 1967 за цієї нагоді відбулось зіткнення учасників з КДБ, після чого 64 мешканці Києва вислали протест до Брежнєва та Шелеста. Демонстрації з участю кілька сот осіб відбувалися у Львові в квітні 1966 під час процесу братів Горинів й інших та в листопаді 1970 в Києві під час похорону А. Горської. У 1968, у 51 річницю жовтневої революції, спалив себе на Хрещатику в Києві В. Макуха, виголошуючи гасла «Геть колоніялізм з України» та «Хай живе вільна Україна». У 1969 також для протесту проти поневолення України намагався спалити себе біля унівеоситету в Києві М. Береславський.

Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.

Поряд з цими стихійними формами руху опору, існували спроби організованих акцій. Ще в кінці 1959 група українськиї юристів під проводом Л. Лук'яненка виготовила проект програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР. У проекті програми Спілки написано, що її ідеалом є самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм. Про засоби боротьби в проекті говориться: Мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.

У січні 1961 Лук'яненко був засуджений у Львові на смертну кару, що була замінена на 15 pp. в'язниці, а обвинувачені (І. Кандиба, С. Вірун, О. Лібович, В. Луцькій, Й. Боровницький, В. Кіпиш) на ув'язнення від 10 до 15 рр. З 1957 до 1967 в Галичині діяли також малі нелегальні групи: Об'єднана Партія Визволення України, Український Національний Комітет та Український Національний Фронт, члени яких були також засуджені на ув'язнення, при чому двох членів Українского Національного Комітету І. Коваля та Б. Грицину Львівський суд засудив на смертну кару, і вирок виконано. Процеси над вищезгаданими групами відбувалися при зачинених дверях. Члени Українського Національного Фронту перевидали деякі публікації ОУН, у 1965—1967 випустили 16 чисел часопису Батьківщина і Воля.

До руху опору треба зарахувати також робітничі заворушення і страйки, наприклад, у 1963 в Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до сутичок між відділами КДБ і військовими частинами) і Одесі (портові робітники відмовилися вантажити масло до Куби), 1969 на гідроелектростанції в с. Берізка; 1972 у травні в Дніпропетровському (робітники протестували проти впровадження росіян на зав.) і в червні в Дніпродзержинському (у заворушеннях брало участь кілька тисяч осіб; вони були спровоковані грубою поведінкою влади).

За даними самвидавних документів в русі опору брали участь біля 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій і читачів самвидаву — кілька тисяч), здебільшого представники професійної інтелігенції, далі робітники, вчені, письменники, студенти, митці, священники, селяни; переважно молодь і люди середнього віку, з значною участю жінок. Учасники руху опору походять головинм чином з Київщини та з Західної України (переважно зі Львова); далі з Дніпропетровської та Донецької областей. Духовим зачинателем руху опору. треба вважати В. Симоненка.

Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава, «у якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними правами і визначали напрям економічного і політичного розвитку України». У галузі міжнаціональних відносин рух опору засуджує всякий шовінізм та імперіалізм і проповідує шанування прав інших народів та співпрацю з ними. Методи діяльності руху опору легальні; діячі руху часто посилаються на принципи так званої ленінської національної політики. Проте, після арештів і судів провідних діячів руху опору у 1972—1973 помітна часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелегальної діяльности. Це позначилося зокрема на 7-8 випуску (1974) самвидавного періодичного видання руху «Український Вісник».

Українці (наприклад, генерал П. Григоренко) беруть участь також у загально-союзному чи російському русі опору. Але намагання російського періодичного видання руху опору «Хроника текущих событий» у Москві виступати від імени руху опору неросійських народів СРСР, спростувала редакція «Українського Вісника». Поряд з українським рухом опору, в Україні діяв також рух опору інших національностей, зокрема єврейська (він ставив собі метою, як і в Росії, право на виїзд за кордон СРСР) і російський що солідаризується з російським рухом опору в Росії. Подекуди вони співпрацюють з українським рухом опору.

119