Розділ 1 історико-методологічна складова вивчення політичної активності

1.1 Історія вивчення проблеми політичної участі

Політична поведінка та участь населення стала об’єктом наукового дослідження ще в кінці ХІХ століття в працях представників різних суспільних наук, хоча методологічні основи аналізу політичної поведінки були закладені значно раніше в роботах Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інших філософів і суспільствознавців [46, с. 18-25]. На особливостях впливу географічно-кліматичного середовища на формування суспільно-політичних відносин наголошував Ш. Монтеск’є [9], який писав, що від відмінностей у потребах, викликаних різними кліматичними умовами, залежить відмінність у способі життя, а від відмінностей успособі життя – розбіжність законів [31, с. 350]. Під впливом «екологічної» школи, розвиваються перші дослідження політичної мотивації в Італії, представлені іменами Є. Каранті, Ф. Компаньї, В. де Капрарріса [52; 53].

Фундаментальні засади досліджень політичної участі закладені у працях Г. Алмонда, Б. Барбера, С. Верби, Р. Даля, Р. Деггера, Л. Ле Дюка, М. Каазе, С.М. Ліпсета, А. Марша, Л. Мілбрайта, Дж. Нагеля, Н. Ная, Р. Патнама, К. Пейтмен, Д. Хелда, Д. Ціммермана та ін. Найбільш послідовно ця проблема досліджується прихильниками так званої "партиціпаторної (учасницької) демократії".

На думку багатьох вчених, найважливішу роль у становленні сучасної теорії виміру політичної поведінки відіграла позиція групи дослідників при Колумбійському університеті, які в межах соціологічної моделі наголосили на необхідності «аналізу не простого розподілу голосів, а розвитку тенденцій голосування, виявленні обставин формування та зміни орієнтацій виборців» [14, с. 11]. Попередньо сказане дає змогу зрозуміти, що належну увагу політичній активності громадян почали приділяти саме на заході, зокрема у США. І це не дивно, тому що саме Америка вважається оплотом демократії. Саме в США розпочали своє існування майже всі методи та способи дослідження процесів життєдіяльності населення, як активного cуб’єкта, в тому числі і політики.

Дослідники західних демократій давно пишуть про парадокс масової політики, що має місце у державах із розвиненою демократією: факт у цілому низького рівня інтересу та інформованості щодо політики громадян цих держав, який більше співвідноситься з авторитарними режимами і недемократичними культурами, аніж із демократією. Варіант вирішення даного парадокса було запропоновано С. Хантінгтоном і Дж. Нельсоном у концепції "автономної і мобілізованої участі", які звернули увагу на роль неполітичних стимулів примушування до участі. Ідеї даної концепції були розвинені в дослідженнях Ван Деса, який переконливо показав недосконалість так званої гіпотези політизації, заснованої на уявленнях про "людину політичну", і аргументував висновок про те, що рівень політичного інтересу серед громадян є функцією ступеня втручання уряду в суспільство.

Даний парадокс здобув новий прояв у посткомуністичних країнах, які стали на шлях демократичного розвитку. Після різкого підйому політичної зацікавленості громадян у ранній період трансформації в колишніх радянських країнах з 1993— 1995 років, у період утвердження процесуальних форм демократії відбувся істотний спад активності, а масова участь у виборах стала носити переважно мобілізаційний характер. Більше того, за даними європейської дослідницької програми "Барометр нових демократій", що здійснюється Товариством Пола Лазарсфельда під керівництвом Р. Роуза, у посткомуністичних країнах Східної Європи до 1996—1997 років у цілому відбувся спад інтересу до політики під впливом зростання економічних і соціальних негараздів; разом з тим, даний спад виявився не настільки значним, як це очікувалося багатьма дослідниками раніше. Такий результат став більш несподіваним на тлі зростання політичного інтересу й участі, який спостерігався з 1993—1994 років у західноєвропейських країнах і не очевидних причин[].

На пострадянському просторі вивчення проблем політичної поведінки та участі набирає темпів з кінця 80-х років XX ст. З точки зору ґрунтовності методологічної бази, а також досвіду системного аналізу поведінки виборців у ролі активних учасників формування виборчих органів влади, провідною можна вважати російську школу [2]. Особливо варто відзначити те, що ці дослідження проводяться з урахуванням пострадянських соціокультурних особливостей, а тому можуть бути екстрапольовані для інших країн СНД. Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі російські дослідники, як В. Гельман, Д. Гончаров, А. Ковлер, Г. Вайнштейн, Ю. Мельвіль, В. Лапкін, В. Пантін, С. Перегудов, В. Смирнов, О. Харитонова, А. Циганков та ін.

Політична участь як суспільний феномен, що потребує комплексного дослідження, тривалий час залишався поза увагою українських науковців. На початку 1990-х в Україні в умовах демократизації політичної сфери та зі збільшенням проявів громадянської активності інтерес наукової спільноти до проблеми політичної участі значно зріс. Досить активно популяризувалися наукові доробки західних політологів (Г. Алмонда, С. Верби, Р. Даля, М. Конвей, С. Ліпсета, Р. Мілса та інших) щодо поняття політичної участі й різних аспектів участі (неучасті) громадян у політиці як безпосередньо, так і через соціальні та політичні інститути. Почалося й осмислення цієї проблематики в контексті українських реалій.

В українській науковій літературі значна увага приділяється дослідженню політичної участі окремих соціальних груп, чинникам, що впливають на політичну активність громадян, а також конкретним формам політичної участі. Значний внесок у теоретичне осмислення проблеми політичної участі громадян

України внесла Н. Ротар [1]. В. Бортніков досліджував поведінку українців на різних етапах пострадянської трансформації, з’ясовуючи структурно-функціональні та соціокультурні чинники, що детермінують їх політичну участь [2]. Г. Зеленько обґрунтувала наявність певної «політичної матриці» громадянського суспільства у вигляді моделі організації влади (насамперед – форми правління), типу виборчої системи, набору форм політичної участі [3]. О. Чуб (Скібіна) вивчала фактори політичної активності громадян України у виборчому процесі, нормативно-законодавчі основи політичної активності [4]. Також увагу дослідженню політичної участі в українських реаліях приділяли І. Алєксєєнко, О. Бардяк, В. Бебик, І. Воронов, А. Деркач, Н. Дембіцька, М. Призіглей, В. Речицький, Л. Угрин, О. Чемшит, А. Четверик та інші.

Зокрема, аналіз публікацій, проведений А. Четверик з даної проблематики вказує на низку перешкод для систематичного ґрунтовного аналізу тенденцій у галузі політичної участі українців[46, с. 22]. Також дослідженням політичної участі свої роботи присвятили такі науковці:С.Л. Грабовська [15],І. Білоус [6], К.А. Абульханова-Славська [37, с. 348],Б.С. Мар’єнко [11, с. 81] і багато інших. Емпіричні дані стосовно політичної участі в Україні забезпечуються насамперед діяльністю вчених Інституту соціології НАН України, в тому числі розробників і виконавців соціологічних моніторингів. Фактична база дослідження політичної участі також забезпечується аналітичною роботою Національного інституту стратегічних досліджень, який видає щорічні збірники аналітичних оцінок стану справ в українському суспільстві.

Сформувалося кілька основних концепцій, що пояснюють причини політичної участі:

• згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки (яку не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших витрат і зусиль.

• адепти теорії так званої «мічиганської» моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації.

• представники так званої психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив установок особи та її поведінки, конкретних дій.

• на думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [88,188].

Таким чином, можна зробити висновок, що політична участь як предмет вивчення в суспільствознавстві має достатньо довгу історію. Вона почала досліджуватись науковцями ще за епохи модерну, і на даний момент не втрачає власної актуальності. Причиною цього є динамічність світових політичних процесів, а необхідність стежити та контролювати настрої мас – одне із головних завдань сучасності, як для дослідження в суспільствознавстві, так і з боку влади. Такий контроль важливий і для влади, і для самого суспільства, - він створений заради збереження стабільності і спокою. Тому, розгляд політичної участі та форм і шляхів її оптимізації ще довго буде одним з першочергових інтересів багатьох дослідників сучасності, адже це поняття дуже широке та змістовне. Окремі його аспекти будуть висвітлені на подальших етапах даного дослідження.