22. Гаазькі Конференції Миру 1899 і 1907 років

Важливим кроком інституціалізації ідей міжнародного миру і безпеки стали дві «Конференції миру» 1898 і 1907 років в Гаазі. Ініціатива їх скликання офіційно належить російському імператору Миколі ІІ, при активному сприянні видатного юриста-міжнародника Ф. Мартенса. Микола ІІ сформулював актуальну й донині головну мету конференцій: зупинити «гонку озброєння», а кошти, що йдуть на мілітаризацію, спрямувати на вирішення нагальних соціально-економічних питань. Дві конвенції 1899-1907 рр.: «Про мирне врегулювання спорів між державами» і «Про недопустимість збройного забезпечення виконання економічних зобов’язань» започаткували основи сучасної підгалузі міжнародного права – права мирного врегулювання міжнародних спорів, а також сформулювали два сучасних основних принципи міжнародного права: мирного вирішення спорів та незастосування сили й погрози силою. Конференції проголосили й інституційно забезпечили процес мирного вирішення спорів, створивши Постійну Палату міжнародного Третейського суду (фактично, списки арбітрів і правила формування арбітражів) і міжнародні комісії з врегулювання спорів.

Діалектичний характер історії у другому десятилітті ХХ століття змінив домінування ідеології миру, що панувала в Європі під час конференцій, на домінування ідеології війни. Перша світова війна на деякий час перекреслила зусилля Гаазьких конференцій миру. Проте певні їхні здобутки знайшли застосування ще під час війни: договори про дотримання правил і звичаїв війни та акти, що забороняли деякі особливо небезпечні й варварські засоби ведення війни. Ідеї Гааги відродилися у післявоєнних міжнародних політико-правових відносинах.

23. Версальсько – Вашингтонська система міждержавних домовленостей: основні джерела і міжнародно – правові наслідки.

Версальсько-Вашингтонська система безпеки, утворена після завершення І-ї світової війни, відновила процес, започаткований Гаазькими конференціями миру. Нею було засновано три постійні міжнародні організації: Ліга Націй, Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна Палата Провосуддя.

Ліга Націй формально проіснувала до 1946 р., її правонаступницею стала ООН. Статут Ліги Націй⁵ було долучено до інших п’яти мирних договорів (Версальського, Сен-Жерменського, Тіанонського Нейїського та Севрського). Цілі Ліги Націй: забезпечення миру й безпеки та співробітництво держав-членів в питаннях роззброєння, мирного вирішення спорів, гарантування суверенітету й незалежності. Основні органи організації:

• Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні);

• Рада Ліги Націй (спочатку складалася з 4 постійних: Великобританії, Італії, Франції та Японії і 4 непостійних члени (надалі склад членів Ради змінювався);

• постійний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем.

Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, приймалися одноголосно. За вимогою будь-якого члена Ліги Націй негайно скликалася Рада. У разі виникнення спору між членами Ліги Націй він мав вирішуватися відповідно до процедур мирного врегулювання спору. Ліга Націй визнавала, що будь-яка війна зачіпає «Лігу в цілому», і вони повинна вживати всіх заходів для збереження миру. У разі, якщо якийсь член Ліги вдавався до військових дій, всупереч взятим на себе зобов’язанням, інші члени були зобов’язані негайно порвати з ним торгові й фінансові зносини, а Рада повинна була запропонувати зацікавленим урядам виставити війська, необхідні для підтримки належної поваги до зобов’язань члена Ліги Націй.

Статут не включав механізмів забезпечення виконання зобов’язань: питання застосування санкцій при порушенні його положень і загального міжнародного права залишалися не врегульованими. У 1926 році членом Ліги Націй стала Німеччина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги Націй, напала на Китай, але Ліга Націй хоч і засудила,але не зупинила цю агресію. У 1933 році Німеччина і Японія вийшли з Ліги Націй, щоб, знявши з себе зобов’язання членів Ліги, готуватися до війни. У зв’язку з загрозою миру з боку мілітаристських режимів Німеччини, Італії та Японії, 30 держав-членів Ліги Націй, з ініціативи французьких дипломатів, звернулися до СРСР з пропозицією вступити до Ліги, і 18 вересня 1934 р. СРСР став членом Ліги і постійним членом її Ради⁶. В період 1934-1939 рр., предметом обговорень в Лізі Націй були: італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936 рр.); ремілітаризація Німеччиною Рейнської зони (1936 р.) в порушення Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів; італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939 рр.); аншлюс Німеччиною Австрії (1938 р.). За війну з Фінляндією (1939-1940 рр.) рішенням Ради було 14 грудня 1939 р. виключено з Ліги Націй СРСР. Друга світова війна, що почалася 1 вересня 1939 р. з вторгнення німецьких військ до Польщі, виявила неспроможність Ліги Націй виконати своє призначення. У 1940 р. де-факто, а в 1946 р. де-юре Ліга Націй припинила своє існування.