_-_doc

Устройство и управление каждого из городов одинаковы. В городе 6000 семей; в семье — от 10 до 16 взрослых. Каждая семья занимается определенным ремеслом (разрешен переход из одной семьи в другую). Для работы в прилегающей к городу сельской местности образуются «деревенские семьи» (от 40 взрослых), в которых житель города обязан проработать не менее двух лет

Должностные лица в Утопии выборные. Каждые 30 семей избирают на год филарха (сифогранта); во главе 10 филархов стоит протофиларх (транибор). Протофилархи избираются из числа ученых. Они образуют городской сенат, возглавляемый князем. Князь (адем) избирается филархами города из кандидатов, предложенных народом. Должность князя несменяема, если он не заподозрен в стремлении к тирании. Наиболее важные дела города решают народные собрания; они же избирают большую часть должностных лиц и заслушивают их отчеты.

В Утопии нет частной собственности и, следовательно, споры между утопийцами редки и преступления немногочисленны; поэтому утопийцы не нуждаются в обширном и сложном законодательстве.

Утопийцы сильно гнушаются войною, как деянием поистине зверским. Не желая, однако, обнаружить, в случае необходимости, свою неспособность к ней, они постоянно упражняются в военных науках. Обычно для войны используются наёмники.

Утопийцы признают вполне справедливой причиной для войны тот случай, когда какой-либо народ, владея попусту и понапрасну такой территорией, которой не пользуется сам, отказывает все же в пользовании и обладании ею другим, которые по закону природы должны питаться от неё.

27 передумови становлення нової філософії

Формування нової парадигми філософствування базується на кардинальних змінах у житті суспільства Західної Європи. Соціально-економічні зміни:

розлад феодальних відносин, зростання міжнародного виробництва,

торгівлі, економічних і культурних зв¢язків між країнами, інтенсивний розвиток економічних буржуазних відносин. Соціально-політичні зміни:

буржуазна революція в Нідерландах (XVI ст.- поч. XVIIст.) буржуазна революція в Англії (сер. XVIIст. )

становище і розвиток капітальних відносин; зміни в соціальній структурі суспільства; зміни в політичній системі суспільства. Природничо-наукові відкриття:

механіка небесних і земних тіл; астрономія; теорія опору матеріалів;

фізика: вивчення електричних і магнітних явищ; хімія.

Зміни в державній сфері суспільства: розвиток ідей гуманізму епохи Відродження; відмова від натурфілософії;

формування нових світоглядних орієнтирів форм мислення.

У центрі природознавства цього часу знаходилась механіка небесних і земних мас. Вона набуває переважного розвитку і надала всьому природознавству механічного характеру.

28 емпіризм раціоналізм нового часу

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує

принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба попередньо подолати:

–ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

–ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

–ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

–ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

–шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

–шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

–шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

–принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

–розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

–додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

–ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є

машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки. Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588– 1679), Джон Локк (1632–1704), Давид Юм (1711–1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).

(30) 29 проблеми людської природи н.ч.

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація.механічної форми руху матерії при-звеладо ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю розуму, бо потреби тіла - "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. ГоббсіДе Руа теж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто механістично.

На думку Декарта, тварина - це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціяхдіє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцієюї'Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов.

У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г.Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт - рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога. Так, М.Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних і духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г.В.Лейбніцу своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж.Берклі. Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття ("ідеї") і душі ("духи"), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивно-ідеалістичної позиції на об'єктивно-ідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію — Бога.

Важко переоцінити геніальну догадку Б.Франкліна про те, що людина — це тварина, яка виготовляє знаряддя праці.

Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва.

Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики.

29. Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію,

характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальність якої пояснюється тим, що:

–без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;

–питання про сутність свідомості, про її зв'язок з буттям є одним із найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного філософського напрямку;

–всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення науково-технічного прогресу та природи, проблем виховання, спілкування людей тощо.

Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.

Матеріалістична позиція, виходячи з примату буття над свідомістю, не відкидає того, що людська діяльність завжди передбачає свідомість, що вона "пронизана" свідомістю. Буття виступає як більш широка система, всередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом, "механізмом" вписування людини в цю цілісну систему буття.

Отже, вторинність людської свідомості стосовно людського буття виступає як вторинність елементу стосовно системи, вторинність умови й передумови відносно цілісної структури діяльності.

Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.

Матеріалістична філософія, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, органічної включеності людини в цілісність живої і неживої природи, розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії – мозку. Тому необхідно простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.

Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.

Відображення – це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними.

Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.

Характер відображення залежить від:

–природи впливу;

–особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.

Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відображення – чуттєвість.

Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення – подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня).

Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.

Форми відображення в живій природі розвиваються в напрямку зростання ролі цього внутрішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.

Виникнення відчуттів пов'язано з формуванням особливої матеріальної структури, що відповідає за відображення, – нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи.

Спочатку примітивні нервові клітини під впливом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими групами нервових клітин. Потім виникає центральна нервова система, тобто дії організму регулюються з одного центру – головного мозку.

Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлення. Сприйняття – це синтез відчуттів, отриманих від різних органів чуття. Уявлення – це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на органи чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.

Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості – понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції – мислення, пам'ять, воля, емоції.

Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом. Цим способом є практика, тобто практичноперетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.

Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси – людська свідомість має суспільну природу.

30.Основні принципи філософії Бекона.

Ф. Бекон один з перших відобразив загальну для філософії Нового часу переорієнтацію на науку як найвищу духовну цінність. Серед численних філософських проблем, якими він займався, головне місце посідали могутність людського знання та експериментальне дослідження природи. Мислитель філософськи обгрунтував необхідність наукового знання нового типу, виробив нові погляди на мету наукового пізнання, його методи, на

роль науки у житті суспільства. Саме цьому присвячені його основні праці: "Новий Органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Вони є двома частинами незавершеної праці "Велике відновлення наук".

Ф. Бекон виробив новий порівняно з античністю і середньовіччям підхід до розуміння науки. Підкреслюючи негативне ставлення до всієї попередньої науки, яка мала споглядальний характер і абстрагувалася від потреб практики, англійський філософ по-новому визначає мету наукового пізнання. Вона полягає в тому, щоб приносити користь людині, збагачувати її життя новими винаходами, утверджувати її могутність щодо природи. Наукове знання не самоціль, а лише засіб вирішення проблем, що постають перед людиною. Знання є сила. Цей відомий афоризм Ф. Бекона відображає його уявлення про практичну цінність науки. Показовою в цьому відношенні є його сцієнтистська утопія "Нова Атлантида", де розкриті можливості, які відкриває перед суспільством науковотехнічний прогрес. Основою процвітання країни, яку філософ розмістив на вигаданому острові Бенсалем, є саме наука, а головним її закладом — своєрідна академія наук, "Дім Соломона". Ф. Бекон був провісником нової індустріальної єри. Він не лише вказав на особливу роль науки у майбутньому суспільстві, але й передбачив необхідність перетворення її на найважливішу галузь суспільного виробництва.

Підкреслюючи закономірний зв'язок теорії та практики, науки і техніки, мислитель доводить, що знання й могутність людини, істина й користь тотожні. Те, що на практиці найбільш корисне, у знанні — справді істинне. Проте Ф. Бекон був далекий від вузького прагматизму. Істинність знання, на його думку, не залежить від корисності останнього. Навпаки, саме істина є необхідною передумовою досягнення прагматичних цілей людини.

Панувати над природою, за Ф. Беконом, можливо лише підкоряючись, "прислуховуючись" до неї. Тому сутність науки полягає передусім в адекватному відображенні буття, природи. Лише за цієї умови наука може виконати своє практичне призначення.

Однак наука, успадкувавши вади античної філософії та середньовічної схоластики, не відповідає своєму призначенню і потребує докорінної перебудови. У своїх працях Ф. Бекон нищівно критикував схоластичну філософію і науку за неплідність, відставання від розвитку техніки й запитів життя і розкрив причини такого стану. Однією з них є насамперед спирання на досягнення давніх греків. їхня філософія мала споглядальний характер. Греки, наче діти, більше вдавалися до балаканини, ніж до реальних справ. Такою ж безплідною була і середньовічна наука. Критикуючи схоластичну філософію, Бекон вказав на її авторитарний характер, забобонність та сліпу релігійну запопадливість. Саме в цьому він вбачав головну перешкоду на шляху прогресивного розвитку наукового знання. Адже не можна одночасно упадати перед авторитетами і перевершити їх. Істина — дочка часу, а не авторитету, зазначав він.

Ф. Бекон також виступав проти переслідувань філософів і науковців з боку церкви. Спираючись на концепцію двоїстої істини, він доводив, що наука і теологія не суперечать одна одній. Запевняючи богословів у тому, що розвиток науки нічим не загрожує релігії, оскільки сфери божественного і фізичного зовсім різні, мислитель вимагав свободи для наукового мислення, обстоював суверенність людського розуму.

31.Проблема досвіду, природи, у бекона.

Головне утруднення в пізнанні природи, по думці Бэкона, знаходиться не в предметі, не в зовнішніх, не залежних від нас умовах, а в думці людини, в його вживанні і застосуванні. Для Ф. Бэкона правильний метод (з греч. методос - спосіб дослідження) - найкраще керівництво на шляху до майбутніх відкриттів і винаходів, найкоротший шлях до істини. Перш ніж відновлювати науки, треба розкрити ті чинники, які привели до їх відставання від життя і досвіду. Творчій, позитивній частині нової філософії повинна передувати робота, спрямована на з'ясування причин, що затемняють природний розум, його прозорливість. Такими причинами виступають "ідоли" (від латів. idola - буквально образи, у тому числі і спотворені). Ідолами Ф. Бэкон називає помилки розуму, що спотворюють пізнання. Перший вид помилок - "примари роду". Вони "вигодувані самою людською природою", є наслідком недосконалості органів чуття, яке неминуче обманює, проте вони ж і вказують на свої помилки. Другий вид помилок - "примари печери" - походить не від природи, а від виховання і бесід з іншими. Кожна людина дивиться на світ як би зі своєї печери, зі свого суб'єктивного внутрішнього світу, що, звичайно, позначається на його судженнях. Здолати ці помилки можна при використанні колективного досвіду і спостережень. Третій вид помилок - "примари ринку" - виникає з особливостей соціального життя людини, від помилкової мудрості, від звички користуватися в судженнях про світ розхожими представленнями і думками. Вони "впроваджені в розум узгодженням слів і імен". Четвертий вид помилок - "примари театру" - пов'язаний із сліпою вірою в авторитети, помилкові теорії і філософські навчання ("істина - дочка часу, а не авторитету"). Пізнання треба починати з виділення в речі елементарних форм і пізнавати ці форми, зіставляючи їх з фактами і даними досвіду. Шлях істинного пізнання - індукція (з латів. - наведення), тобто рух пізнання від одиничного до

загального (від чуттєво сприйманого до розумного). Визначаючи індукцію як істинний метод, Бэкон в той же час не виступає проти дедукції (логічного виведення) і загальних понять. Але вони повинні утворюватися поступово

впроцесі сходження від одиничних, досвідчених даних, фактів і не відриватися від досвіду, експерименту. Особливість індуктивного методу Бэкона - аналіз. Це аналітичний метод, заснований на "розчленовуванні" природи в процесі її пізнання. Пізнавши первинні, прості елементи, можна осягнути таємницю природи (матерії)

вцілому і тим самим добитися влади над природою. Вплив Бэкона на розвиток наступної науки великий, оскільки його філософія стала вираженням духу експериментального природознавства ("експеримент - це питання до природи", що задається ученим в процесі її пізнання, вважав він).

Інший підхід до вивчення дійсності дає новоєвропейський раціоналізм. Наукова революція XVI - XVII вв. привела до систематичного застосування в природознавстві математичних методів. І особливості раціоналізму XVII ст. пов'язані саме з орієнтацією на математику як ідеал наукового знання. З орієнтації на математику прямо витікало основне положення раціоналізму про те, що джерелом і критерієм істини не може бути досвід, оскільки чуттєвий досвід ненадійний, нестійкий, мінливий. Раціоналісти вважали, що, подібно до того як математичне знання виводиться і обгрунтовується раціонально-дедуктивним шляхом, філософське знання також повинне виводитися з розуму і обгрунтовуватися їм.

32.Велике відновлення наук. Бекон

Ф. Бекон виклав свою систему знань в труді "Велике відновлення наук. Про достоїнство і примноження наук" (1623), в якій гостро критикує лженауку середньовічних схоластів, яких він називав "ідолами". Сучасник Шекспіра і Галілея, Ф. Бекон прагнув до відродження наук, що підкреслив назвою свого труда.

На відміну від середньовічного мислення, що виходило з голих міркувань, Бекон висунув новий спосіб вивчення, побудований на спостереженні і досвіді, що виходив з фактів; розробив інший науковий метод - індуктивний. Дедукція (міркування) "мати помилок"; її треба замінити методом сходження від приватного до загального, що йде від фактів, індукцією, бо тільки факти повинні служити основою науки і філософії.

У Ф. Бекона є яскрава і образна характеристика різних способів пізнання. Догматиків, що ігнорували досвід, що виходили тільки з міркувань, він порівнював з павуками, які тягнуть павутину з самих себе і будують чисто умоглядні системи. Емпіриків з їх вузьким підходом, обмеженим тільки досвідом, він порівнював з мурашками, які багато трудяться і користуються готовим матеріалом; вони збирають і нагромаджують факти, створюючи мурашину купу. Дослідників же, людей науки, він уподібнює бджолам, які збирають сік рослин, а потім переробляють його в мед своїми силами. Істинний вчений, спираючись на досвід, аналізує свої спостереження, обробляє їх, перевіряє і теоретично узагальнює.

Таким чином, шлях вченого, на думку Ф. Бекона, йде від спостереження і порівняння, від збирання фактів до їх обробки і узагальнення. Прогресивні за своїм характером, ці уподібнення увійшли в історію науки і відносяться до основних її методів. У основу класифікації наук Ф. Бекон поклав три різні здібності людини пам'ять, уяву та розум. Відповідно до цих джерел всі знання розділялися на три частини:

Історія - продукт пам'яті. Поезія - продукт уяви. Філософія - результат діяльності розуму або науки

Початковий розподіл давався не за об'єктивною ознакою, а на психологічній основі - за трьома здібностями людини, тобто за різними властивостями людської психіки. Такий принцип розподілу, висунений штучно, не був даний уперше Ф. Беконом. Але він був першим, що застосував цей трикратний розподіл до кінця.

Сам хід основного ряду, послідовність від історії до філософії, або науки, відображав матеріалістичні погляди Ф. Бекона - в основі людського пізнання лежить практичний досвід; дані досвіду закріпляються пам'яттю, доповнюються уявою і узагальнюються розумом. Звідси три області знання, три групи наук: історія поезія філософія.

Деякі дослідники підкреслюють, насамперед, нестачу класифікації наук Ф.Бекона в тому, що джерело його системи не об'єктивна дійсність, а властивості людської психіки, тобто суб'єктивні властивості свідомості. Але це лише його початкове розрізнення трьох областей знання. Що стосується подальших ділень, то вони в ряді випадків вельми прогресивні.

Ф. Бекон порівнював знання з джерелами води, яка або падає з неба, або б'є з надр землі. Подібно цьому наука має два джерела: одні знання, що вселяються зверху, умоглядні; інші, ведучі свій початок від органів почуттів, досвідчені. Наука має справу тільки з такими знаннями, які складаються з відчуттів і утворяться на основі спостережень і досвіду.

Філософія (або наука) поділялася на два відділи: філософію природи і науку про людину. Вивченню природи Бекон віддавав перевагу, як основі всякої науки. Природознавство він визнавав істинною наукою, а фізику - її найважливішою частиною. Відновлення наук, вважав він, повинне бути почате з природознавства - першого джерела для живлення філософії.

Відмітимо певні достоїнства класифікації наук Ф. Бекона, що відображали подальшу диференціацію наук. У його системі історія літератури, що тривалий час входила у загальну історію, відділена від неї. Точно так само відділені один від одного фізика і хімія. Примітне відділення психології від філософії і надання їй в системі знань самостійного місця, що набагато випередило науку того часу. Він передбачав також, що хоч ще немає загальної історії наук, але така стане необхідною і виникне в майбутньому.

Окремі галузі наук Бекон уподібнював гілкам дерева, що мають загальний стовбур. Цим підкреслювалися взаємозв'язки наук, їх єдність і відмінність.

У класифікації Ф. Бекона була і деяка непослідовність. Вона позначилася в частковості, коли нарівні з науками давався ряд лженаук (про тлумачення сновидінь і, а також різні богословські проблеми. Це була данина своєму часу.

Разом з тим його класифікація відрізняється багатьма прогресивними сторонами. Всюди витримана така послідовність: спершу дані "факти" і опис (історія предмета), потім їх "пояснення" і теорія (філософія предмета). Такий підхід був результатом не розпилення і розриву наук на частині, як іноді вважають, а свідомо проведеним принципом, що виходив з нового індуктивного методу наук. Однак суцільний метод проходження від фактів привів Бекона до неправомірного розширення поняття Історія, де збиралася описова частина вельми різних наук, в тому числі історія літератури і мистецтва. Звідси зіставлення в його системі описової і теоретичної частини будь-якої науки.

Велике місце в системі відведене Техніці ("механічні мистецтва"). Найзначніша сторона класифікації Ф. Бекона в тому, що він уперше ввів в систему знань Практику, правда, відірвавши її від теорії (вони в різних відділах), що характерно для буржуазної філософії.

Дуже цінні вказівки Ф. Бекона на пропуски в науках; на дисципліни, які повинні розвиватися пізніше. Розуміючи низький рівень знань свого часу, він включав в свою систему науки, що не тільки існували тоді, але також вірогідні, необхідні, і передбачав місце в схемі, яке їм належить зайняти. До таких, наприклад, відносилися історія науки, історія мистецтва, загальна (комплексна) наука про людину. Це було щось подібне заздалегідь передбаченим і незаповненим кліткам в періодичній системі елементів Д.І.Менделєєва.

Намагаючись прогнозувати розвиток науки, Бекон передбачав виникнення фізіології, психології і соціологій. Незважаючи на відому непослідовність поглядів Бекона, його науковий метод зіграв велику роль в розвитку науки, високо оцінений в багатьох країнах, в тому числі в Росії. Розроблена ним система знань вплинула великий чином на подальший розвиток класифікації наук і в тому або іншому модернізованому вигляді відтворювалася в подальші два сторіччя, пануючи в науці до XIX в.

Крім класифікації Ф. Бекона в XVII в. з'явився ряд інших систем, з яких найбільш значні належать Т.Гоббсу і Дж.Локку, Р.Декарту і М.Лейбніцу.

33. Ф. Бекон: проблема експериментального ставлення до природи. Радикальне оновлення філософії шляхом перетворення її в науку.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції "двоїстої істини", тобто істини "одкровення", істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: "істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства". Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину/

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

34. Вчення Бекона про ідоли людського розуму та істинний шлях наукового пізнання.

Бекон вважав, що людська свідомість не здатна пізнати досліджуваний предмет повно і точно. Серйозною перешкодою на шляху повного і точного пізнання постають забобони, що перешкоджають людині відкрити істину. Алегорично він назвав їх «ідолами» роду, печери, ринку і театру. Перші два види ідолів він відніс до вроджених, а другі два види ідолів - до набутих в процесі життя людей.

Перший вид оман - ідоли роду - притаманний усім людям, оскільки вони домішують до природи пізнаваних речей природу власного духу. До цього виду помилок наводять і обмежені можливості органів почуттів, і бажання людей витлумачити нові ідеї в дусі колишніх уявлень, і прагнення людини поширити уявлення про маленькому світі, в якому живе він сам, на великий і загальний мир.

Другий вид оман - ідоли печери, сутність яких складають індивідуальні особливості людини. Крім ідолів, загальних всього людського роду, у кожного індивіда існує «своя особлива печера», яка додатково «послаблює і спотворює світло природи». Зміст ідолів печери складають особливості виховання та психології людини, специфіка соціального середовища проживання, спрямованість інтересів особистості. Привиди печери відрізняються значною різноманітністю, оскільки вони висловлюють індивідуальні відмінності кожної людини окремо. «Людський розум не сухою світло, його окроплюють воля і пристрасті ... Людина швидше вірить у правдивість того, що вважає за краще ... Нескінченним числом способів, іноді непомітних, пристрасті плямують і псують розум ». (Бекон Ф. Соч. у двох томах. М., 1977 - 1978, т. 2, с. 19)

Третій вид оман - ідоли ринку (або ринкової площі), які виникають у середовищі «взаємного спілкування

іспільного використання мови» (Бекон Ф. Соч. у двох томах. М., 1977 - 1978, т. 2, с. 22.)

Упроцесі мовного спілкування люди уявляють, що їхній розум велить словами. Невдалий і неправильний вибір слів створює серйозні труднощі і перешкоди на шляху пізнання істини. У цьому випадку слова як би затуманюють розум, приводять його у сум'яття, дезорієнтують в пошуках істини.

Четвертий, останній, вид оман - ідоли театру, які своїм корінням йдуть в науку і філософію. Вони переселяються в людські думки з різних філософських вчень в результаті довіри і поклоніння тим чи іншим науковим авторитетам. Особливо небезпечні в цьому відношенні традиційні філософські доктрини і системи. До числа уявних авторитетів Бекон відносить Піфагора, Платона і Аристотеля. Найбільш грунтовно Бекон завдав удар по системі Арістотеля і спиралася на його вчення схоластики. До ідолам театру примикає також, на думку Бекона, сліпе марновірство, непомірне релігійне завзяття.

Бекон настійно рекомендує усунути перешкоди (ідолів), що лежать на шляху пізнання, і тим самим зробити душу більш сприйнятливою до істини. Основний засіб подолання «привидів» - звернення до досвіду і обробка досвідчених даних науковим методом. Потім належало вирішити друге завдання: який метод пізнання слід вважати науковим і як його використовувати в тому чи іншому випадку? Проблему вибору методу істинного Бекон вирішує алегоричним способом. На його думку існують три основних шляхи пізнання - «павука, мурашки і бджоли». Кожен з них має свої позитивні і негативні сторони.

35.Ф. Бекон: три шляхи пізнання та зміст правильної індукції як методу пізнання.

-«Шлях павука» - це спроба вивести істину з «чистого» свідомості як такого. На цьому шляху має місце повне нехтування до фактів і самої дійсності. Висновки, що одержуються таким методом, мають форму гіпотез. Вони можуть бути істинними, а можуть бути помилковими. Цим методом користуються догматики і раціоналісти, які подібно павуку тчуть павутиння думок з свого розуму.

«Шлях мурашки» - це вузький емпіризм, сконцентрований тільки на збиранні фактів. Емпірики наполегливо, як мурашки, збирають розрізнені факти, але не вміють їх узагальнювати. Такий метод пізнання також односторонній, бо не дозволяє досліднику заглянути в суть досліджуваного предмета.

«Шлях бджоли» поєднує в собі гідність перших двох методів і вільний від недоліків кожного з них. З його допомогою дослідник здійснює підйом від емпірії до теорії. Боязнь цього підйому повертає на помилковий «шлях мурашки», а поспішність сходження відводить на «шлях павука». Для того, щоб уникнути обох крайностей, слід дотримуватися, на думку Бекона, систематичну наполегливість і неухильну послідовність, дотримуватися принципу єдності чуттєвого і раціонального. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошується ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед.

36. Основний принцип філософії Декарта. Раціональне підґрунтя співвідношення філософії та науки.

Показано, що основні параметри європейської раціоналістичної парадигми освіти суттєво корелюють із принципами, сформульованими Р. Декартом. Головними з цих принципів є раціональна інтуїція, усвідомлення знання, виразність і послідовність розумових дій. Психічні фактори (воля, афекти) контролюються і спрямовуються розумом.

Р. Декарт добре відомий як філософ, який понад усе цінував розум, вважав його найбільш достовірною реальністю і джерелом всіх наукових, моральних, естетичних та інших істин, основою життя і діяльності будьякої людини. Він писав: «Фундамент заложен. Пока я мыслю, я существую... Я не тело. Так не есть ли я ум?.. Я

считал, что уму присуще мыслить: да ведь я мыслю, мыслю! Я есмь, пока я мыслю: я - мыслящая вещь, я - ум, интеллект, разум» [6, с. 358-359].

Раціональна настанова передбачає, що матеріал мислення може бути повністю усвідомлений. Виникає конструкт «я знаю, що я знаю». Знання тут виступає як усвідомлення і розуміння, у такий спосіб у мисленні формується предмет пізнання. «Все, представляемое нами вполне ясно и отчетливо - истинно», - писав Р. Декарт. Французький мислитель не претендував на виразне усвідомлення процесу, завдяки якому в нашому мисленні виникають ідеї про вищі духовні сутності, але був цілком впевнений щодо джерела, звідки мислення їх отримує. Р. Декарт недвозначно вказує на Бога: «Я стал искать, откуда я приобрел способность мыслить о чем-нибудь более совершенном, чем я сам, и понял со всей очевидностью, что это должно прийти от чего-либо по природе действительно более совершенного»

Одну з перших спроб раціонально вирішити цю проблему співвідношення філософії та науки знаходимо у працях одного з зачинателів нової філософії і науки Р.Декарта. У листі до французького перекладача своєї головної праці "'Перші начала філософії" він намагається зобразити сукупність різних наук як органічну систему, різні частини якої мають різне функціональне значення. Систему наук він порівнює з деревом, коренями якого є метафізика, стовбуром - фізика, а гіллям - усі інші науки: медицина, механіка, етика. Метафізика, на думку Декарта, виконує надзвичайно важливу функцію щодо усієї системи філософії або науки. Вона с тією сферою, де визначаються вихідні принципи (начала) наукового пізнання, його онтологічні і методологічні засади. Сама метафізика не досліджує природу, не має в ній свого спеціального предмету, але вона відіграє надзвичайно важливу роль у пізнанні, досліджуючи його необхідні передумови.

Головними предметами метафізики у Декарта є бог і душа, дух взагалі. І в цьому відношенні точка зору Декарта докорінно відрізняється, приміром, від точки зору Ф.Бекона, у якого метафізика є важливим елементом натуральної філософії і має у природі свою предметну сферу. Декарт відокремив фізику від метафізики, філософію як таку від природознавства, однак метафізика залишається у нього необхідним складником наукової системи, виконуючи в ній досить специфічні, але вкрай У процесі становлення нової науки роль філософії полягала передусім у методологічному і онтологічному обгрунтуванні наукового знання нового типу. Нова філософія разом із наукою протистояли середньовічним уявленням про природу і способи її пізнання. На рівні філософської рефлексії розмежування нової філософії і науки з попередньою традицією виступало насамперед як усвідомлення особливостей наукового мислення, своєрідності наукової методології. Як зазначають дослідники цього періоду, найважливішим результатом наукової революції XVII ст. була саме трансформація способів мислення [З]. Однак подальше відокремлення філософії від науки, фізики від метафізики поставило також питання про специфіку власне філософського мислення. Важливо підкреслити те, що незалежно від суб'єктивного усвідомлення цієї специфіки самими творцями нової філософії, вона цілком об'єктивно фіксується на рівні наукових текстів.

У "Метафізичних роздумах" Декарта ми знаходимо одну з перших спроб порівняти філософію і математику, методи доведення геометричних істин і метафізичних. Порівнюючи ці методи, Декарт вказує на відмінності між ними. Він намагається з'ясувати особливості пізнання метафізичних предметів. У геометрії, пише він, суть логічного доведення полягає в тому, що наступне тут завжди "стоїть у точному зв'язку і залежності від попереднього" [1]. І, незважаючи на те, що окремі докази геометричних істин мають цілком очевидний і вірогідний характер, у цілому вони дещо задовгі і тому зрозумілі небагатьом. Так само і в метафізиці, не дивлячись на те, що ми маємо справу з не менш вірогідними істинами, зрозуміти їх можуть далеко не всі. У чому ж річ? Не тільки у занадто довгому ланцюгу залежних один від одного аргументів. Головним чином через те, наголошує Декарт, що розуміння цих істин "вимагає розуму, цілком вільного від всіляких передсудів"

37. Принцип універсального сумніву Р.Декарта та його методологічне значення.

Декарт розділяє наукове знання від ненаукового до межі науки, це межа самоочевидного людського розуму. Декарт вводить для підтвердження та методу принцип універсального сумніву. Сумнів розглядається Декартом як принцип на основі якою можна побудувати істинне наукове знання, сумнів - це основа обґрунтування методу, сумнів належить самосвідомості людини, сумнів — це основа для розвитку пізнання, якщо у філософії немає сумніву то вона не розвивається.

В методології Декарта сумнів не є аскептичним. Скептики заперечують можливість пізнання, світ для скептиків не може бути у пізнанні. Для Декарта сумнів — це початок пізнання, методологічного розвитку. Декарт продовжує тезу пізнання, що сумніватися можна в усьому, навіть у своєму існуванні, але якщо існує сумнів в своєму існуванні, то звідси випливає, що той хто сумнівається той мислить бо сумнів це також мислення.

38. Дуалізм та деїзм Декарта. Гносеологічне значення ідеї Бога.

Дуаліізм — це — філософська теорія, яка стверджує, що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин, або вчення, що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло).

В основі філософії Декарта лежить дуалізм душі та тіла. Декарт поділяє буття на світ об'єктів («рес екстенсе») та світ думок («рес когітанс»). «Рес екстенсе» є фізичним тілом, об'ємним, його можна розділити, розрушити, воно підлягає правилам каузальності. А «рес когітанс» не має об'єму, неподільний, але має мислення.