5.Західноєвропейська філософія епохи відродження

Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем.

Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге— знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє— реакцією проти церковного гніту. Філософське мислення цього періоду єантропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді якантичністьзосереджувала увагу на природно-космічному житті, а всередні вікина ідеїспасіння. Саме людина в епохуВідродженняусвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність іонтологічнареальність.

У філософії початок Відродженняпов'язаний із іменами італійського філософаМарсіліо Фічіноі німецькогокардиналаМиколи Кузанського. УДжироламо Кардано,Джордано Бруно,Кампанелли,Бернардіно Окінозустрічається поєднаннягеніальногопровидіння ісхоластичногосплетіння понять (наприклад, Ars lullianaРаймунда Луллія, перед якою схилявся Бруно, шляхом механічного поєднання понять намагалася зрозуміти всю дійсність), методичних недоліків, які давали можливість людям вірити в принципи таємних наук в той час, коли основамеханічного світоглядувже була висловленаДекартом, а загальна будова світу поясненаКоперником. Розвитокренесансногогуманізмунерозривно пов'язаний з ім'ямЕразма Ротердамського.

Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґ'єрі (1265-1321), що жив і творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Дайте одним із перших проголосив людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але справжнім засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.

Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат "Промова про гідність людини", який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася - Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними. Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Піко дела Мірандола (1463—1494), за­значаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

П'єтро Помпонацці (1462-1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній.

Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. reformatio - перетворювати, виправляти).

Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньовічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI ст. У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність від держави, що у свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури. Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), Ульріх Цвінглі (1484-1531), Жан Кальвін (1509-1564), Томас Мюнцер (1490-1525).

Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Ніколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Нікола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

Еразм Роттердамський(1469-1536 рр.).

Своє вчення Роттердамський називає «філософією Христа». Допускає гармонійну єдність античних і християнських морально-філософських ідеалів і тому ототожнює Сократа з Христом. Закликає до відродження ідей та ідеалів первісного християнства, забутих католицькою церквою. Його тезу - «назад до Христа!» зумовлено думкою, що людина, наслідуючи Христа, здатна підноситись до ідей, зафіксованих у Святому письмі. Еразма Роттердамського називають Вольтером XVI століття.

Своє розуміння взаємовідносин людини і суспільства він висловлює у праці «Похвала Глупоті». Він пише, що в людському суспільстві все наповнено дурістю, все робиться дурнями і серед дурнів. «Більшість людей є дурні, і кожний дуріє на свій лад». Кількість проявів дурості нескінченна. Дурість багата на колективні прояви, найбільший з них - війна, приваблива для тих, хто ЇЇ не знає. Дурістю керуються всі люди, всі нації. Віра також споріднена з деякими видами дурості; з мудрістю вона несумісна Отже, тут Еразм Роттердамський відходить від теологічної ортодоксальності в питанні про пріоритет віри над розумом

Чому дурість могутніша від мудрості? Тому, що сфера чуттєвості, пов'язаної зі всім тілом людини, набагато ширша і складніша від сфери її розуму, сконцентрованого тільки в голові. Могутність чуттєвості непоборна, і нема сенсу думати про моральні принципи, повністю звільнені від неї. У виявленні універсальних посягань дурості велику роль відіграє природа, яка «ніколи не заблукає». Еразм Роттердамський висміює чудеса, адже чудом є природа у всій її цілісності та зі всіма її законами, бо в цьому аспекті вона така ж непізнаванна, як і сам Господь Бог.

Розмірковуючи над соціальним становищем людини, він вважає, що істинна знатність полягає в активності та постійній боротьбі за моральне удосконалення. Природна обдарованість не є вирішальною в досягненні людського благополуччя і шляхетності; вирішальним мусить бути виховання й освіта (пізніше це твердження стане головною ідеєю епохи Просвітництва).

З позицій індивідуалізму Еразм Роттердамський вважає, що народ -це гігантський, багатоголовий звір, змушений здебільшого звертатися до безмежної прихильності дурості. «Фортуна, - пише він, - любить людей не занадто великорозумних, але відважних, які повторюють «Будь що буде!». А мудрість робить людей боягузливими, і тому на кожному кроці бачимо мудреців, які живуть у бідності, в голоді, всюди зустрічаючи презирство і ненависть. До дурнів же пливуть гроші, вони тримають у своїх руках владу і всіляко процвітають».

Вихід - у свободі волі, свободі вибору, адже початок і кінець людського життя - в руках Бога, хоча шлях цей неможливий без вільно-вольових діянь Людина згідно з почуттям міри здатна обрати правильний шлях. Принцип «нічого понад міру» неможливо розглядати без тяжкої повсякденної праці, тому «намагайся жити, начебто ти жив завжди». Далі він додає: «І коли смерть знайде тебе, то краще, якщо ти будеш у заняттях, а не в бездіяльності».

«Є дві найголовніші перешкоди на шляху пізнання речей: сором, що, мов дим, застилає душу, і страх, який сам усього боїться й інших відлякує. Але Глупота великодушно звільняє людину від того й другого. Не всі смертні, на жаль, розуміють, як вигідно й зручно ніколи нічого не соромитись і бути завжди відважним».