37.Політико-правова думка Арабського Сходу (7-14 ст).

Бурхливий розвиток іджтіхада в VIII-Х вв. привело до того, що мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права. Роль основного джерела мусульманського права закріпилася за його доктриною. Головним його підсумком з'явилося виникнення своєрідних напрямків у тлумаченні Корана і сунни, кожний з яких пропонував свої прийоми формулювання нових правил поведінки і на цій основі відносно автономно розробляли власну систему правових норм.

З XI в. мусульманське право розвивалося в рамках декількох правових шкіл. У різних районах халіфату протягом століть склалися численні школи мусульманського права суннитського і шіїтського напрямків. У юридичному відношенні дані школи відрізняються одна від одної тим, що при загальних вихідних позиціях вони використовують різні раціональні способи формулювання позитивного права і на їхній основі застосовують різні юридичні норми по приватних питаннях.

Найбільшим авторитетом користується ханіфітська школа, що зуміла щонайкраще, у порівнянні з іншими, пристосувати свою концепцію вироблення нових правових норм до інтересів суспільних відносин, що розвиваються, і сформулювати ці норми.

Таким чином, якщо в VII — першій половині VIII в. джерелами мусульманського права дійсно виступали Коран, сунна, іджма і «висловлення сподвижників»,

Важливо мати на увазі, що мусульманські юристи довгий час не зважувалися формулювати узагальнені абстрактні правила поведінки і воліли шукати рішення по конкретних випадках шляхом раціонального осмислення загальних розпоряджень-орієнтирів і казуальних норм, закріплених у Корані і сунні, чи індивідуальних рішень, винесених сподвижниками пророка. Мусульманська теорія вважає, що всі норми мусульманського права узяті прямо з Корана і сунни або «витягнуті» юристами з інших джерел, що допускаються ними.

Особливістю структури мусульманського права є те, що усі висновки кожної школи, що містяться в канонізованих працях юристів, визнаються в однаковій мірі дійсними, хоча і можуть суперечити один одному. Пряме скасування пережиткових норм, нехай навіть не відповідним новим суспільним потребам, теоретично не допускалися в рамках шаріату як релігійно-правової системи. У цих умовах згодом мусульманське право перетворилося в збори величезної безлічі виниклих у різних історичних ситуаціях різноманітних норм, у більшості випадків формально невизначених. Причому всі положення даної користі минулого обов'язкові для суддів і муфтіїв, задача яких полягала у виборі потрібної норми, виходячи з «умов, місця і часу». Тому навіть офіційне санкціонування державою висновків визначеної правової школи не означало встановлення системи формально визначених, однакових норм.

Арабська філософія аж до XIV в. практично залишалася умоглядною етично орієнтованою теорією: її представники так і не зайнялися вивченням власне «ідеального» чи ж реальної держави, обмежуючи загальними міркуваннями про його моральні і релігійні підвалини. Не задавалися вони і питанням про природу держави, влади, політики. На цьому тлі сама філософія політики виступала, по суті, не як наука про політика в повному змісті, а як політична утопія, набір повчальних положень про ідеальну політику й ідеальну державу, абстрактна ідея, відірвана від реального життя.

Природно, проблеми організації і діяльності мусульманської держави, «мусульманської політики», націленої на досягнення ідеалу, що малюється мусульманським правом, не могли не породити відповідних теоретичних конструкцій. Вони розроблялися в рамках мусульмансько-правового напрямку політичної думки, що, розвиваючись паралельно з навчаннями філософів, до XI в. уже досягло своєї вершини.

Мусульманська концепція держави склалася в основному в XI-XIV вв. і розвивалася переважно в рамках науки мусульманського права. Однак, треба мати на увазі, що мусульманське право знає дуже небагато норм Корана і сунни, що регламентують вертикальні, владні отношения. Ці джерела не містять конкретних розпоряджень, що регулюють організацію і діяльність мусульманської держави чм визначають його зміст і сутність. Більш того, сам термін «держава» ними не вживається. Зустрічаються лишь поняття «імамат» і «халіфат», що згодом стали використовуватися для позначення мусульманської держави