1906 Року.
Під час Першої світової війни Козятин, як вузлова станція, мав стратегічне
значення для Південно- Західного фронту.
Після Лютневої революції в Козятині створено Раду громадських органі-
зацій, до якої увійшли 10 соціал- демократів ( переважно меншовики ). Під ти-
ском мас Рада змушена була заарештувати поліцію і жандармерію. 11 – 12
березня 1917 року в Козятині відбулися багатолюдні мітинги, було обрано
Раду робітничих депутатів. Більшовицька група була створена в Козятині в
квітні 1917 року. Керівниками її були Катаказі В. А. і Карпенко К. Г. Пред-
ставник групи Катаказі виступав на окружній конференції РСДРП Південно-
Західного краю, яка проходила в Києві 15 -17 квітня. У середині липня 1917
року більшовицька організація ухвалила створити бойову робітничу дружину
Червоної гвардії, яка уже напередодні Жовтневого повстання в Петрограді
налічувала 150 бійців. В січні 1918 року дружина Червоної гвардії, очолю-
вана В. А. Катаказі, швидко розгорнула бойові дії проти вільного козацтва і
українських націоналістів. 24 січня 1918 року Червоногвардійці за допомогою
Кексгольмського полку встановили в Козятині Радянську владу. В цей час
в Козятині існували організації, які гальмували боротьбу за соціалістичну ре-
волюцію. Це – меншовики, есери, анархісти, сіоністи, українські націоналісти.
З листопада 1917 року по квітень 1918 року влада в місті змінювалась 2 рази
по черзі Центральною Радою УНР і Радянською владою.
Групи більшовиків в цей час працювали підпільно. Якщо більшовики станції
були зв язані з Києвом, то містечкові більшовики – з Бердичівським комітетом.
Під час австро-німецької окупації більшовики перешкоджали вивезенню до Ні-
меччини продовольства, затримували пересування ворожих військ. Страйко-
вий комітет Козятина на чолі з Головіним О. підтримував страйкарів-залізнич-
ників України. Але в липні 1918 року окупанти заарештували членів комітету.
Скоро був організований новий комітет з 16 чоловік на чолі з Ф. Васьковським.
У квітні- грудні 1918 року в містечку функціонувала Українська держава геть-
мана Скоропадського. Саме на нашому вокзалі, згадував у своїх спогадах
Павло Скоропадський, після відлучення від влади, ховаючи своє обличчя та до-
биваючись у переповнені вагони, щоб дістатися до Києва, він позбувся тут ре-
вольвера, годинника і паспорта.
З грудня 1918 року по червень 1920 року три рази по черзі влада Директорії
УНР мінялася місцями з більшовицькою владою, яка твердо встановилася в
червні 1920 року.
Старожили пригадують, що в грудні 1918 року, тут на Червоній площі продпу-
нкту було організовано мітинг, на якому був присутній голова Директорії УНР
Симон Петлюра, якому після мітингу громадяни Козятина подарували коня
білої масті3.
В умовах хазяйнування Петлюрівської Директорії Козятинські більшовики ве-
ли активну підпільну боротьбу з окупантами. До більшовицького комітету тоді
входили – Ф. Васьковський, Г. Слєпцов, М. Ластовняк, А. Крижанівський. Вони
підірвали в місті склад з боєприпасами, перешкоджали вивезенню продоволь-
ства і руху військових ешелонів, попередили евакуацію з депо паровозів. Дирек-
торія зосередила в Козятині в лютому 1919 року 12тисяч петлюрівців. У визво-
ленні Козятина від петлюрівців брали участь Таращанський полк під команду-
ванням В. Н. Боженка і Перша Українська дивізія під командуванням М. Щор-
са.
9 березня 1919 року створено Козятинський тимчасовий військово-революці-
йний комітет, на чолі з Ф. Васьковським, в який входило 12 чоловік. Козятинсь-
ка парторганізація тоді налічувала 50 комуністів. В квітні 1919 року посилився
натиск петлюрівських військ. За ініціативою комуністів робітники паровозного
депо збудували бронепоїзд «Третій Інтернаціонал». Командиром його був ко-
муніст С. В. Макаревич. Бронепоїзд виконував бойові завдання командування
Червоної Армії і відіграв велику роль в боротьбі з контрреволюцією.
В грудні місяці 1920 року в Козятин приїхав за завданням Київського губ-
кому Іванов Сергій для створення комсомольської організації. В січні 1921 ро-
ку Іванов організував оргкомітет, до складу якого входив він сам і ще Паперо-
вський Віталій, Котляр і Лейченко Григорій. Оргкомітет проводив агітаційно-
масову роботу серед молоді про завдання комсомолу. В перших числах лютого
1921 року скликається конференція молоді в залі сучасного Колгоспно-радгосп-
ного управління. Делегатами на конференції була молодь від підприємств, залі-
зниці з містечка і сіл Козятинської волості. Сергій Іванов зробив доповідь «Про
завдання комсомолу», після якої оголосив про запис бажаючих в ряди комсомо-
лу . Записалось 21 чоловік. Сергій Іванов зразу відкрив першу волосну конфе-
ренцію комсомолу, на якій виступив з доповіддю про першочергові завдання ком-
сомолу, також обрали волосне бюро комсомолу. Комсомольський волосний ко-
мітет поселився по вулиці Драгунській. В 1922 році брати Люблінські створили
юнсекцію (комсомольський клую). Члени юнсекції проводили виховну роботу се-
ред молоді – займались політграмотою («азбукою комунізму»), підвищували
свою освіту, проводили диспути за прочитаними книгами (« Воскресенье», «Вой-
на и мир», «Овод», «Спартак». Організовувались вечори питань і відповідей.
В травні 1921 року в паровозному депо утворюється комсомольська організація.
До неї входили, крім молоді депо, учні «Фабзауча» (в дальнійшому залізничного
училища ). В цей час створюється комсомольська група в службі колії. В 1923
році при райкомі комсомолу утворюється відділ «Політпрсвіт» (агітпропоганди).
Комсомольці Козятина приймали активну участь у відбудові народного господар-
ства, боротьбі з безпризорністю, ліквідації неграмотності, зборі продовольства
голодуючим, в боротьбі з ворогами радянської влади.Комсомольці паровозного
депо допомагали давати нове життя дуже поламаним паровозам.
В 1923 році в залізничній школі (зараз школа№2 ) перший піонерський вожак
Королінський організував піонерську організацію. Перші піонери були окрасою
свята, коли вийшли на Червону площу (зараз продпункт біля залізничного вок-
залу ) в білих ситцевих і полотняних сорочках і в червоних галстуках. В 1924
році був організований перший піонерський табір в Сестринівському лісі. По-
ряд зі школою№2 відкрився Палац піонерів. Його працівники приходили до
школи і записували в різні гуртки – авто-планерний, фото, танцювальний і хоро-
вий. В залі палацу демонстрували кінофільми, які дивилися по 3-5 разів. Це такі
фільми – «Три товариші» , «Три танкісти», «Чапаєв», «Щорс», «Если завтра вой-
на», «Богдан Хмельницкий», «Александр Невский». За пропозицією Постишева
почали святкувати Новий рік з ялинкою. Стали влаштовувати маскаради. Дівча-
тка одягялися снігурочками, а хлопчики були дідами Морозами, Щорсами, Чапа-
євими, мушкетерами. Перші піонери, це – Божедарник А., Козицька А., Головін Г.,
Ласкін П..
В школах комсомольські організації створюються в 1928 році, які відіграли ве-
ку роль у вихованні молоді шкільного віку.
На початку січня 1920 року радянські війська визволили Козятин від військ
Петлюри і Денікіна. 9 січня створено Козятинський волосний ревком. Але з
квітня по червень 1920 року ще вдалося похазяйнувати в Козятині польським
інтервентам. Вже на початку червня цього року частини Червоної Армії визво-
лили місто. Г. І. Котовський, призначений начальником гарнізону , вжив терміно-
вих заходів щодо відновлення телеграфного зв язку. 16 червня відновилась
робота ревкому. Поповнювалися ряди ЛКСМУ.
Козятинці енергійно взялися за відбудову народного господарства. Робітники
надурочно і безкоштовно ремонтували паровози. В серпні 1920 року 29 чоловік
відремонтували паровоз Щ №3006, на якому зробили напис:,, Ми трудом свідо-
мих майстрових-козятинців створили цей рухомий пам 'ятник на честь червоних
героїв, що полягли за визволення трудящих України і всього людства,,. До кін-
ця року в депо було відремонтовано 165 паровозів.
З квітня 1921 року волревком видав наказ про націоналізацію театрів «Експ-
рес» та «Аудиторія». Відділ народної освіти організував українську та російську
акторські трупи. Створювались гуртки художньої самодіяльності, зокрема синьо-
блузників. 150 комсомольців навчали грамоти неписьменних.
В 1920 році в Козятині функціонувало дві школи з російською мовою навчан-
ня і одна – з українською – агрошкола, була єврейська школа і польська почат-
кова школа. 1921-1922 роки були для нашої країни дуже важкими. На Поволжі,
на півдні України була посуха, неурожай. В ряді міст і промислових центрів був
голод. 4 серпня 1921 року в Козятині створено комітет допомоги голодуючим По-
волжя та півдня України. Більшовиками були створені продзагони по збору хліба
голодуючим. Зібрано тисяча пудів хліба. В Татарську АРСР від трудящих Ко-
зятина й волості відправлено 5 вагонів хліба та інших продуктів. Транспорт супро-
воджувала делегація робітників містечка на чолі з Вознесенським. При зборі хлі-
ба продзагонами куркулі зустріли їх зі зброєю. Загинули продкомісари – віддані
більшовики – Грушник Сергій, Фриберг Іван, Наумов Євген, Блинов Михайло і
Черних Михайло. Вони поховані на Червоній площі ( продпункт біля вокзалу).
Для полегшення і покращення навчання молодих людей залізничне училище
було переміщено на територію залізничного вузла. Розклад був такий: перших
чотири години – теорія, далі – практика в депо і потім політзаняття в гуртку.
В 1922 році при великих залізничних депо, в тому числі і при Козятинському,
почали створюватись школи учнівства, які згодом перейменували в ФЗУ. Пер-
ший набір складався з двох класів: в одному було 30 чоловік, в іншому – 18.
Частина молоді регулярно направлялась в депо до кваліфікованих робітників.
Таких молодих людей називали « сверх броня», тобто такі, яких більше за шта-
том.
Волосна комісія реорганізації шкіл 1922 року відкрила в Козятині 5 шкіл. Було
Було відкрито школу робітничої молоді, яку потім реорганізували на школу ФЗУ
( фабрично-заводського учнівства). Агрошколу перетворили на технологічний
технікум. Він став кузнею спеціалістів сільського господарства та м 'ясомолоч-
ної промисловості.
В роки відбудови народного господарства поліпшилося медичне обслугову-
вання жителів Козятина. В місцевій лікарні було 20 ліжок, працювали два ліка-
рі, два фельдшери та акушерка. Почав діяти протитуберкульозний диспансер.
При станції відкрито лікарню на 30 ліжок та поліклініку.
Зростають ряди Козятинської територіальної парторганізації і партійного осе-
редку комуністів залізничного вузла.
За новим адміністративним поділом 12 квітня 1923 року Козятин став район-
ним центром Бердичівського округу. Тоді проведено розширення меж містеч-
ка. 1925 року в ньому налічувалось 887 будинків з 11193 мешканцями. Значна
частина жителів міста працювали на залізничному вузлі.
27 березня 1923 року створено робітничо-селянську міліцію Козятинського
району, в тому числі і Козятинської волості, у складі 20 чоловік, яку очолив До-
рофій Волкотруб. Вони проводили, крім боротьби з кримінальними елементами
і ліквідацію збройних угрупувань повстанців проти радянської влади навколо мі-
стечка під проводом отаманів Зеленого (Данила Терпила), Марусі Соколовсь-
кої, Кочубейника, Сірого, Карого і інших. Родом із с. Козятина походив і пов-
станський отаман Артеменко.
З 1929 року стала видаватися районна газета «Колективна праця».
Від 27 лютого 1932 року Козятинський район стає у складі Вінницької області, а з
17 грудня 1938 року Козятиу – невеличкому містечку в минулому, надається
статус міста. Населення вже становить у 1939 році близько 20 тисяч чоловік.
2 березня 1929 року на засіданні бюро Козятинського райпарткому заслуха-
но доповідь про проблеми постачання продуктами харчування робітників станції
Козятин. Зазначалось, що забезпечення продуктами харчування не мало певної
системи. Робітники були незадоволені тією нормою продуктів, яка їм видавалась.
Сім 'я робітника одержувала 400 грамів хліба, а сім 'я службовця – 300 грамів хлі-
ба на день. Постачання крупами і цукром теж було незадовільним. Траплялось
таке, що вагони з продуктами інколи не подавались на розвантаження через ха-
латність робітників станції. Постачання м 'ясом і жирами зовсім не було через
свавілля санітарного лікаря і у зв 'язку з виробництвом мила. І все ж таки було
вирішено збільшити норму хліба робітникам до 600 грамів, а їх сім'ям до 400 гра-
мів на добу ; службовцям – до 300 г хліба, їх сім 'ям – також 300 г на один день.
На засіданні відзначили, що кількість паровозів, які потребували ремонту, скла-
дала 10 -12% від загальної їх кількості. Більшість паровозів були в експлуата-
ції понад 30 років, а навантаження на них зростали.Паровозне і вагонне госпо-
дарство не своєчасно забезпечувались ремонтними матеріалами і запчастина-
ми, які бували і неякісними. Стурбованість викликав стрімкий перехід кваліфіко-
ваних робітників в кочегари, так як там була більша денна норма отриманого
продовольства. З 1929 року почалися чистки партійців серед робітничого класу
і службовців. Винних за адміністративні порушення позбавляли членства партії,
звільняли з посади. В 1932 році почалася масова конфіскація хліба та інших
продуктів в селян. Кількість продуктів, які повинно було здати господарство, бу-
ла дуже велика. На Поділлі в 1932 році було вже кооперовано 61,4% селянсь-
ких господарств. Насильницька колективізація призвела до падіння врожайнос-
ті і перетворила селянина в покірного виконавця розпоряджень влади.
Для перевезення конфіскованого зерна на залізничному вузлі не завжди ви-
стачало вагонів і обладнання для них. Мало було коштів для ремонту буді-
вель залізничного транспорту; не вистачало і вугілля для паровозів. Були про-
блеми і з освітленням, що створювало небезпеку при інтенсивному русі еше-
лонів. Не вистачало також і обслуговуючого персоналу для паровозів. Забор-
гованість по заробітній платі з березня по травень зросла з 55 тисяч рублів
до 675 тисяч . Зростала кількість паровозів, які потребували ремонту. Залізнич-
не полотно теж бажало кращого. Устаткування в депо на 1930 –ті роки було
вже застарілим і зношеним.
Протягом 1932-1933 років працівники на залізничній станції вижили завдяки
отримуваним продовольчим пайкам. Проте вони з великими зусиллями вико-
нували свою і позаурочну роботу.
В голодні 1932- 1933 роки через місто залізничників масово перемішалися ,
намагаючись поживитись, хоч якимись харчами, напівнепритомні голодуючі,
спекулянти, безпритульні діти, Опухлі трупи час від часу підбирали вздовж
парканів міста чи на перонах вокзалу. Тут, неподалік, на старому кладовищі
на них очікувала безіменна могила, де зараз знаходиться Пам 'ятний Хрест
про ті трагічні дні4.
З 1 жовтня 1933 року діяла районна комісія, яка займалась чистками партій-
ного осередку вагонних майстерень. На протязі 1933 року багатьох працівни-
ків станції було виключено з лав комуністичної партії через різні адміністра-
тивні порушення та дрібні крадіжки продовольства. Але вже в 1934 році піс-
ля розгляду апеляційних справ по районах, чимало виключених з партії було
поновлено в її членстві.
Приховують багато інформації про жахливі роки репресій 1937- 1938 років
підвали бувшого будинку жандармерії, що знаходяться на території вокзалу.
Там без суда та слідства чинили допити арештованих, затриманих в дорозі
громадян, духовенства за доносами службовців- залізничників5.
Незважаючи на чистки і репресії, Козятинський залізничний вузол залиша-
вся діючим і одним з найголовніших на Поділлі.
Ще на початку 30-х років стрілочні переводи, що обслуговувалися вручну,
замінялися механічною централізацією стрілок, було створено станційне бло-
кування, вагу поїздів доведено до 800 тонн. Технічне переозброєння вузла
тривало. Переломним у реконструкції вузла став 1936 рік. Вагонне господар-
ство перевели на автоматичні гальма, одержали нові машини, а наступного
року – потужні паровози, завдяки чому вагу поїздів довели до двох тисяч
тонн. Ще в серпні 1933 року на залізничному вузлі створили нове підприєм-
ство – вагоноремонтний пункт.
В період перших п' ятирічок і реконструкції народного господарства в Ко-
зятині зросли інші галузі промисловості. В 1927 році було побудовано птахо-
комбінат. 1933 року запрацювала нова теплова електростанція. 1 січня 1935 ро-
ку почав працювати хлібозавод, будівництво якого було розпочато в березні
голодного 1933 року. Трудовий ентузіазм робітників виявлявся в соціалістично-
му змаганні. Машиністи паровозів Наркевич і Сидорчук 1932 року завоювали
першість у всесоюзному конкурсі локомотивних бригад. Козятинські комсомо-
льці виступили ініціаторами всесоюзного конкурсу комсомольських паровозів
на честь 17 з їзду ВКП(б). За ініціативою комсомольців було організовано ком-
сомольсько-молодіжну зміну в складі 80 молодих фахівців. За трудові заслуги
1939 року орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено начальника
Козятинсського відділку руху П.С.Карповця та машиніста депо Г.П.Ліба.
30 грудня 1962 року Указом Президії Верховної Ради УРСР територія Ко-
зятинського району закріплена в нинішніх межах з центром у м. Козятин.
В липні 2000 року Постановою Верховної Ради місто Козятин віднесено до ка-
тегорії міст обласного значення.
З розвитком промисловості і транспорту зростало і саме місто.В 1939 році його
населення становило близько 20 тисяч чоловік. В 1936 році розпочато будів-
ництво школи№1, яке завершили в 1938 році. У цьому ж році відкрито школу
медсестер на цій території і в 1938 році випущено перший їх випуск. Трохи піз-
ніше реорганізували школу ФЗН у залізничне училище, яке готувало транспор-
тників різних спеціальностей. В місті був відкритий новий культмаг. Козятинсь-
ка районна бібліотека мала фонд більше 15тисяч томів.
З початком Другої світової війни посилилась загроза нападу гітлерівської Ні-
меччини і на Радянський Союз. Тому в Козятині, як і в інших містах, була поши-
рена оборонно-спортивна робота. На підприємствах організовувалися гуртки
протиповітряної, протихімічної оборони і ворошиловських стрільців. Оборонна
робота велась і серед жінок-домогосподарок. Під час санітарно-хімічних змагань
восени 1938 року жіноча команда міста завоювала перше місце серед команд
Вінницької області. Вона стала і учасницею республіканських санітарно-хімічних
змагань.
На початку Великої Вітчизняної війни німецькі війська швидко пересувалися
територією нашої країни. З наближенням фронту Козятин зазнавав нальотів во-
рожої авіації. Але залізничники швидко відновлювали залізничні колії
і забезпечували своєчасний рух військових вантажів. На станції формувались
санітарні поїзди з пораненими бійцями. Тут було багато ешелонів з технікою,
боєприпасами і цивільним населенням. Кожного дня рух поїздів в напрямку
Львова і Шепетівки зменшувався. З перебоями продовжувався рух до станції
Погребище.
Згідно наказу почалася евакуація паровозного депо і інших технічних служб
вглиб країни. Керував евакуацією начальник паровозного депо Дацюк Б.П..
В цей час на станції було багато паровозів зі станцій Львова, Шепетівки, Здол-
бунова . Тому важко було формувати паровозні бригади, яких не вистачало.
І все ж регулярно відправлялись потяги з устаткуванням і військові ешелони. До
12 липня 1941 року паровозне депо з господарством, залізничне училище були
евакуйовані. Радянські війська під командуванням генерал- лейтенанта Музи-
ченка І.М. і генерала Соколова О.Д. стримували натиск окупантів. Але сили
були нерівними. 15 липня 1941 року в другій половині дня передові частини 16-ї
танкової дивізії під командуванням генерал-майора Хубе захопили залізничну
та товарну станції міста. А частини 48 танкового корпусу генерал-лейтенанта
Кемпфа ввійшли в Козятин. Німецька окупація тривала 2,5 роки. Біля 3000
бійців і командирів Червоної Армії потрапили до табору військовополонених,
який розміщався на ПРБ (в робітничому селищі) на території сучасних НГЧ-2
і БМП-648. Полонені відновлювали залізничне полотно, ремонтували устат-
кування паровозного господарства, обслуговували залізничну станцію. Вони
утримувалися в жахливих умовах: на двох рейках була встановлена металева
бочка обрубана до половини. В ній варили їжу. У воді кипіло бурячиння, гнила
картопля, кістки мертвих коней, бо м 'ясо йшло на їжу собакам, які охороняли
табір. Денна норма харчування була – півбухінця хліба на трьох та консервна
банка зварених цих майже помиїв. В таборі розвелись воші, поширювався тиф.
Полонені почали хворіти та вмирати від харчових отруєнь, голоду, холоду, важ-
кої праці. Часто траплялись випадки самогубства. Біля половини зних до весни
1942 року померли, а решта були перевезені до Бердичева.
Майже з перших днів окупації, вже 20 липня 1942 року фашисти створили в
місті, біля скверу Пушкіна, єврейське гетто. Очевидці згадували, що нацисти
заставляли євреїв носити щебінь, волочити шпали, розвантажувати вагони з
вугіллям, камінням. Це тривало до 3 червня 1942 року. Саме цього дня караль-
ний загін окупантів загнав усіх мешканців гетто у криті вантажні машини і вивіз
за місто в район Талимонівки. Їх заставили роздягнутися і всіх розстріляли. Се-
ред них було 350 євреїв, 270 циганів і 100 матросів. На місці розстрілу в 1950
році встановлено пам ятну стелу. А на місці гетто була висаджена алея каш-
танів.
Восени 1942 року почалась масова відправка молодої робочої сили до Ні-
меччини. Через газети німці агітували молодь на добровільний виїзд до Німеч-
чини, обіцяючи там щасливе життя. Бажаючих майже не було. Тому німці ра-
зом з поліцаями проводили облави, силоміць заганяли молодь в криті машини.
Їх реєстрували на біржі праці, яка розміщалась в приміщенні школи №1. Потім
Їх утримували в таборі за колючим дротом на ПРБ. На місці сучасного тубдиспан-
серу, неподалік від Козятина, німці відкрили школу молодого спеціаліста для ро-
боти в сільськогосподарській галузі на керівних посадах. Та, насправді, в певний
час туди подавали вагони і їх примусово вивозили до Німеччини. Було вивезено
107 чоловік, знищено 140 жінок, 147 дітей, 98 чоловіків. З жовтня 1941 року по
грудень 1943 року в місті Козятині активно функціонувала міська підпільна анти-
фашистська група «Залізничник», яка взаємодіяла з підпільними організаціями
обласного центру Вінниці – « Україною» та «Сєрго». На чолі групи стояв Попов
І.М. (підпільне прізвище Доля Анатолій Іванович). У вересні 1941 року він був
присланий в Козятин з Києва за розпорядженням Ради партизанського руху Ук-
раїни для підпільної діяльності. Влаштувався на посаду директора інкубаторної
станції. Явочна квартира дочки і матері Зелінських була за адресою – вулиця
Леніна №51. Вони були зв 'язковими підпільної групи «Залізничник», до якої
входили 26 залізничників і 36 активістів. За свідченнями і спогадами керівника
групи, які знаходяться в обласному архіві і музеї, підпільники запобігали виве-
зенню молоді, худоби, зерна до Німеччини, визволяли з ешелонів військовопо-
лощених, лікували й переховували їх. Підпільники добували розвіддані, органі-
зовували диверсії на залізниці. Вони вбивали найжорстокіших німецьких офі-
церів, поліцаїв, старост. Активіст- підпільник Іван Григорович Підгородинський
(справжнє прізвище Ярош Павло Арсеньович) разом з іншими товаришами
вивезли, відчепивши від ешелону, вагон з молоддю для відправки в Німеччину
на станцію Махаринці. Вони зуміли ще й вчасно повернути порожній вагон на
місце. Цю диверсію фашисти так і не розкрили. Та коли були виведені з ладу
5 паропотягів і платформ, 45 вагонів, 9 танків, зіпсовано 500 тонн жому, 70тонн
вугілля, виведений з ладу поворотний круг в паровозному депо, окупаційній вла-
ді стало зрозуміло, що діє організована група. Гестапівці арештовували заліз-
ничників, жорстоко їх допитували, катували і відправляли в невідомому напря-
мку. За доносом був арештований український шеф паровозного депо Іван Іва-
нович Сербін, болгарин за національністю, який пройшов шлях від кочегара,
машиніста до начальника депо і входив до членів підпільної групи. Арештува-
ли і Кондрацького Григорія Михайловича, електромеханіка дистанції сигналі-
зації і зв 'язку. 31 січня 1942 року холодного зимового дня патріотів було
страчено через повішання на центральній площі міста. Свідками цього жах-
ливого видовища було зігнане населення міста і з ближніх сіл, також і ва-
гітна дружина Сербіна. Сьогодні на цьому місці стоїть обеліск.
Комсомольці – Іванов, Грогуль і інші були розстріляні. Щоб помститися за
товаришів , підполковник Микола Сідлецький вбив німецького начальника депо.
За це його розстріляли. Все це не зломило патріотичний дух залізничників. За
період діяльності підпільники передали партизанам 40кг медикаментів, знищили
3 автомашини зі зброєю. Завдяки їх діяльності було попереджено знищення, за-
мінованих німцями при відступі, паровозного депо, залізничного вокзалу, водо-
гінної башні, залізничних блокпостів. Підпільники вивезли за околицю станції 2
вагони з вибухівкою, які були призначені для знищення стратегічних об єктів, і
підірвали їх. Під час виконання цього завдання загинули підпільники – Л.М.Кар-
мазін, П.М. Маковецький і його 5-річний син.
24 грудня 1943 року почалась Житомирсько- Бердичівська наступальна опе-
рація військами Першого Українського фронту під командуванням М.Ф.Ватуті-
на. Місто Козятин і станцію визволяла Перша танкова армія, зокрема її 8 гвар-
дійський механізований корпус під командуванням Семена Мойсеєвича Кри-
вошеїна. 28 грудня 1943 року першими в Козятин по залізничних коліях увірва-
лися на двох танках з автоматниками розвідники 69 танкового полку ( команду-
ючий підполковник Іван Никифорович Бойко) на чолі зі старшим лейтенантом
Підгорбунським В.М. і лейтенантом Гриболевим П.Ф.. Група автоматників вря-
тувала облитий бензином ешелон з військовополоненими, яких німці мали спа-
лити живими. Рота старшого лейтенанта Філатова захопила на колії два еше-
лони радянських громадян для вивезення до Німеччини. Залізничники допома-
гали нашим військам при визволенні міста. Козятинські машиністи відтягували
ешелони від місця бою.
Відступаючи, німецькі війська залишали бойову техніку і військові матеріали.
Радянськими військами було захоплено 103 польові і самохідні гармати, багато
мінометів і вогнепальної зброї, бронепоїзд, 7 паровозів, два ешелони, 1000 ав-
томашин, 100 мотоциклів, 300 коней, склад з пальним і великі продовольчі скла-
ди. Ці склади були базою забезпечення південного крила німецької армії. В
них було десятки тонн цукру, мільйони яєць, діжки вина, сир, анчоуси. Пізніше
Перший і Другий Українські фронти постачались продовольством з цих тро-
фейних складів.
Внаслідок кровопролитних боїв Козятин був визволений від фашистської
окупації. В сквері по вулиці Восьмій Гвардійській ( в минулому вулиця 1 Трав-
ня), названій на честь воїнів-визволителів, в 1967 році встановлено мону-
мент, який у 1975 році перетворено на меморіальний комплекс, де перепохо-
вані 510 загиблих танкістів під час визволення міста. Серед покійних – коман-
дир розвідувального підрозділу старший лейтенант Г.І. Бесарабов, який заги-
нув смертю хоробрих на другий день після визволення Козятина, 29 грудня
1943 року. Після визволення міста частини 1 Гвардійського танкового корпусу
під командуванням А.Г. Гетьмана далеко відкинули ворожі війська, які майже
ще 5 місяців бомбардували місто, як важливий стратегічний об єкт, залишаючи
свій смертоносний слід на долях залізничників.
Начальником гарнізону міста був призначений командир двадцятої гвардій-
ської механізованої бригади полковник А.К. Бабаджанян, а тимчасовим ко-
мандантом – І.Н. Бойко. За проявлений героїзм під час визволення міста та
вдало проведену операцію командирам-танкістам підполковнику І.Н. Бойку,
старшому лейтенанту Володимиру Миколайовичу Підгорбунському, лей-
енанту Петру Пилиповичу Гриболєву, старшині Михайлу Івановичу Буши-
лову присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. Їхні імена увіковічені в
назвах міських вулиць. В 1965 році Козятинській школі-інтернат присвоєно
ім я танкіста-розвідника В.М. Підгорбунського. В школі функціонує музей ви-
зволителів міста. В 1977 році присвоєно і мя Героя Радянського Союзу І.Н.
Бойка місцевому міжрегіональному вищому професійному училищу залізнич-
ного транспорту. В 1982 році на розі вулиць Димитрова ( зараз Куликовського)
і Леніна ( зараз Червоноармійська) було встановлено пам ятник-танк ИС-3, як
знак подяки воїнам-визволителям, бійцям і командирам Першої Гвардійської
танкової армії за визволення міста фашистів. Танк випушений в травні 1945р6.
Як сказано вище, розгромлені гітлерівці не хотіли миритися з втратою Козяти-
на. Систематичні артилерійські обстріли та бомбардування тривали до сере-
дини березня і рідшими були до червня місяця 1944 року. В цих умовах заліз-
ничники забезпечували вчасне відправлення ешелонів, постійно відновлювали
зруйновані ділянки колії. Чимало козятинчан загинуло під час ворожих бомбар-
дувань. Місто стояло в руїнах. Відновлювали господарство, залізницю загаль-
ними зусиллями. Відбудовували місто разом з населенням і німецькі військово-
полонені.
Вже в січні 1944 року відновив роботу птахокомбінат. Через рік на комбінаті
став до ладу меланжевий цех. Швидкими темпами відбудовувався Козятинсь-
кий залізничний вузол. Протягом 1945 року стало до ладу 38 об 'єктів.
В 1944 році створено нове підприємство – мостопоїзд №1, який протягом кількох
років відбудував по всьому Правобережжі 25 мостів і багато інших залізничних
споруд. Разом з відбудовою підприємств йшло і відродження міста. Протягом
трьох років після визволення було відремонтовано й зведено заново 114 житло-
вих будинків, приміщення середньої школи та більшості районних та міських
установ, відремонтоване тверде покриття вулиць. В 1946 році впорядковано
парк залізничників біля вокзалу і сквер імені Пушкіна, посаджено багато дерев.
В 1949 році відновив роботу Козятинський технологічний технікум. Наступно-
го року відбувся перший випуск спеціалістів.
Протягом п ятдесятих років зростала промисловість Козятина – цегельно-
черепичний завод, промкомбінат, районний харчокомбінат. За час семирічки
пущено в дію маслозавод. В 1957 році молодь розпочала роботи по впоряд-
куванню стадіона та парку біля улюбленого місця відпочинку козятинців во-
дойми Водокачка. Роботи по благоустрою парку та стадіона були завершені
в 1961 році.
У 1960 – 1970 –х роках починається масова забудова центру міста п' яти-
поверхівками.
До 1962 року завершено перший етап технічного переозброєння залізнично-
го вузла – здійснено перехід на тепловозну тягу. Одночасно почались роботи,
пов язані з електрифікацією Козятинського відділку, що є складовою частиною
електрифікованої магістралі Донбас – Чоп.
На підприємствах міста впроваджувався передовий досвід, техніка. Творче
ставлення до праці, зацікавленість в успіхах підприємства виявилися в зроста-
ючій кількості раціоналізаторських пропозицій, внесених робітниками. Лише в де-
по 1956 року запроваджено 18 пропозицій, а за 1960 – 1970-ті роки на Козятин-
ському відділку залізниці впроваджено понад 10 тисяч раціоналізаторських про-
пропозицій та удосконалень. За видатний вклад у технічний головному механіку
локомотивного депо М.Ю. Сенику присвоєно почесне звання заслуженого раці-
аналізатора УРСР. Він удосконалив калориферну установку для сушіння тяго-
вих двигунів електровозів. За його участю модернізовано конструкцію кількох
верстатів, підйомних кранів і механізмів. Усього на рахунку Сеника 180 раціо-
налізаторських пропозицій.
Колектив локомотивного депо неодноразово одержував перехідний Черво-
ний прапор Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. Старшому машиністу депо
Д.Н. Павленку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Залізничники і робітники інших козятинських підприємств включились у рух за
комуністичну працю. Якщо в 1960 році лише одній із бригад Козятинського ло-
комотивного депо було присвоєно звання бригади комуністичної праці, то вже
в 1963 році все депо стало підприємством комуністичної праці. В 1965 році Ко-
тинський відділок залізниці завоював першість у всесоюзному соціалістичному
змаганні залізничників. Йому присуджено перехідний Червоний прапор Мініс-
терства шляхів СРСР.
Під час восьмої п ятирічки ( 1965 – 1970) – періоду бурхливого технічного
прогресу –на Козятинському вузлі введення в експлуатацію електровозів да-
ло змогу підвищити вагу поїздів на тисячу тонн. Запровадження потужної тяги
викликало потребу в реконструкції верхньої будови колії – на залізобетонних
шпалах прокладено рейки важкого типу.
Керування всіма стрілочними переводами здійснюється тепер з пункту чер-
гового по станції за допомогою електричної централізації. За восьму п 'ятиріч-
ку обсяг механізованого розвантажування та навантажування зріс до 65 %.
Комплексна механізація значно підвищила пропускну здатність вузла.
Великі зміни за роки восьмої п 'ятирічки сталися і в майстернях вагонного
депо – тут також запроваджено комплексну механізацію та автоматизацію.
Відповідно змінилася і технологія ремонту вагонів.
Локомотивне депо імені братів Валдаєвих має просторі і світлі цехи, облад-
нані унікальним устаткуванням. Для оперативного керівництва технологічним
процесом впроваджено сучасні засоби зв 'язку між основними та допоміжни-
ми цехами – в диспетчерській обладнано пульт управління, світлове табло,
промислову телевізійну установку, а в цехах за ходом робіт стежать телека-
мери.
Завдяки науковій організації праці на вузлі успішно використовується елект-
роннообчислювальна техніка в плануванні перевозок, комплексної механізації
вантажних робіт, швидкісного будівництва колій. Колективами інженерно-тех-
нічних робітників станції та дистанції сигналізації і зв' язку створена нова сис-
тема обробки документів на поїзди. В локомотивному депо працює Рада з
питань естетики. За її ініціативою в цехах створено найбільш сприятливі умо-
ви для праці: стіни пофарбовані в світлі кольори, прикрашені картинами, в
усіх цехах багато квітів. Молодь, яка тут працює, не може навіть уявити, що
колись депо було скупченням кіптяви, пилу і бруду.
Нова техніка докорінно змінила і працю залізничників. Зникли чимало старих
спеціальностей : стрілочник, зчіплювач, кочегар; з явились нові: сигналіст, теле-
тайпіст, техконторник-накопичувач, електромеханік-контактник.
На базі підприємств Козятинського залізничного вузла періодично працюва-
ли школи передового досвіду –всесоюзні і республіканські.
Добрих успіхів в роки восьмої п 'ятирічки добився Козятинський птахоком-
бінат. 1966 року він був представлений на Всесоюзному конгресі птахівництва
в Києві. Його продукцію було удостоєно Диплома першого ступеня і медалей.
Успішно працював колектив Козятинського маслозаводу, включившись у со-
ціалістичне змагання на честь 100-річчя від дня народження В.І. Леніна. Ма-
слозавод завоював у першому кварталі 1968 року перше місце серед підпри-
ємств м 'ясо-молочної промисловості республіки. Йому було вручено перехід-
ний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР.
За п 'ятиріччя в місті споруджено 39 виробничих, побутових та культурно-
освітніх об 'єктів. На ознаменування 100-річчя з дня народження В.І.Леніна
2328 передовиків виробництва, працівників культури та освіти, ветеранів пра-
ці Козятина нагороджено медалями «За доблесну працю».
Місто розбудовується і красивішає. На околиці Козятина за післявоєнний
час виросло нове селише імені Ватутіна. Індивідуальні забудовники споруди-
ли тут 1150 будинків.
За 1960-1970-ті роки виросли нові вулиці: Московська, Київська, Харківська.
На 1970 рік в місті працюють два комбінати побутового обслуговування насе-
лення, п' ять їдалень, ресторан, кафе, 40 промтоварних і продовольчих мага-
зинів. Споруджено триповерхове приміщення універмагу. З 1958 року в місті
курсують автобуси.
В Козятині є дві лікарні на 330 ліжок, районна поліклініка, протитуберку-
льозний диспансер на 50 ліжок. В них працюють 107 лікарів, 30 фельдшерів.
238 медсестер.
Щороку 500 козятинських залізничників з родинами відпочивають у своєму
пансіонаті на березі Чорного моря. Кожного вихідного дня можна відпочити
в одноденному будинку відпочинку поблизу с. Медведівки.
В 1969 – 1970 навчальних роках функціонували 9 середніх і восьмирічних
шкіл, в яких навчалися 5710 учнів. З 1957 року працює музична школа. Працює
профтехучилище. Вчителів в місті – 326. 4 тисячі чоловік працюють в групах
сприяння народному контролю. В місті 58 парторганізацій, 2500 комуністів.
На багатьох підприємствах створено комсомольсько-молодіжні колективи,
які були школою трудового виховання молоді. Комсомольських організацій
в місті 48, у них на обліку понад 2600 комсомольців.
На території парку залізничників побудований спортивний зал, будується
плавальний басейн.
Великим осередком культури є залізничний клуб імені братів Валдаєвих
та районний будинок культури. В них працюють лекторії, музичні студії,
гуртки художньої самодіяльності, демонструються кінофільми, виступають
артисти театрів України. У місті є районна, міська, дитяча і профспілкова
бібліотеки. Лише районна бібліотека має понад 50 тисяч томів. Споруджено
новий широкоекранний кінотеатр «Мир» на 600 місць. В його будівництві бра-
ла участь громадськість.
З 1967 року при локомотивному депо діє музей революційної, бойової
і трудової слави, експозиція якого відображає героїчну історію робітничого
колективу. На мітингу з приводу відкриття музею були присутні ветерани
депо, комсомолець 20-х років контр-адмірал Л.Ф.Колишев; член КПРС з
1917 року М.І.Мельник та інші земляки. На даний час 70 працівників тран-
спорту нагороджені значком «Почесному залізничнику». Двадцять вете-
ранів праці – кавалери ордена Леніна. Урочисто відзначили залізничники
в жовтні 1971 році сторіччя заснування локомотивного депо.
Недалеко від вокзалу, біля Київської платформи на постаменті красуєть-
ся паровоз Л – 2309 із позначенням, що встановлений він тут на честь
70-річчя Великого Жовтня. Збоку прикріплена табличка з написом: «Уста-
новлен на вечную стоянку в пам'ять о боевых и трудовых традициях
Казатинских железнодорожников. Август 1987 год.» Випущений він з Ко-
ломенського заводу імені Куйбишева в 1954 році.
10 липня 2004 року відкрито Музей історії міста, який у вересні 2005
року став державним.
В жовтні 2004 року відкрито пам’ятник Михайлу Сергійовичу Грушев-
ському в присутності Президента України Віктора Федоровича Янукови-
ча. Скульптор пам’ятника – Валентин Зноба.
В лютому 2009 року в Козятині встановлена пам’ятна стела «Воїнам
інтернаціоналістам».
На 1990 рік місто газифіковане природним і зрідженим газом.
.
Розділ II. Топоніми міста Козятина.