4. Відповідальність гаранта. Припинення гарантії

Відповідальність гаранта. Згідно з абз. 2 ст. 560 ЦК, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У російській літературі було висловлено думку, що гарант виконує перед кредитором не обов’язок боржника, а свій власний обов’язок, зумовлений положеннями виставленої гарантії. Але таке розуміння навряд чи можна застосувати до гарантії за українським правом, оскільки норма ст. 560 ЦК сформульована ідентично із нормою про відповідальність поручителя (абз. 2 ч. 1 ст. 553 ЦК). У разі порушення боржником забезпеченого зобов'язання гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму, обумовлену умовами гарантії (ст. 566 ГК).

1. Матеріальною підставою здійснення виплати бенефіціарові за гарантією є настання гарантійного випадку, тобто, факту порушення принципалом перед бенефіціаром зобов'язання, забезпеченого гарантією з урахуванням умов наданої гарантії та протягом строку дії гарантії. Гарантійний випадок юридично слід розглядати як відкладальну умову (conditio juris), тобто, певну обставину, щодо якої на момент укладення правочину достовірно невідомо, настане вона чи ні.

Здійснення прав бенефіціара щодо стягнення гарантійної суми відбувається відповідно до спеціальної процедури.

2. Процесуальною підставою залучення гаранта до відповідальності є пред'явлення бенефіціаром до гаранта вимоги-претензії. Заявлення претензії є дуже формальною процедурою: вимога пред'являється тільки в письмовій формі. Так, за ст. 200 ГК, зобов’язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Бенефіціар (кредитор за основним зобов’язанням) повинен звернутися до гаранта з письмовою вимогою (претензія або будь-яке інше представлення вимоги), яка повинна відповідати умовам виданої гарантії. Крім бенефіціара вимогу до гаранта може заявити банк бенефіціара або інший банк. До письмової вимоги повинні бути прикладені документи, вказані в гарантії; у вимозі має бути зазначено, в чому полягає порушення принципалом основного зобов'язання, в забезпечення якого видана банківська гарантія (ч. 2-3 ст. 563 ЦК)

Вимога бенефіціара має бути представлена гарантові до закінчення строку, визначеного в гарантії (ч. 4 ст. 563 ЦК).

3. Гарант після отримання вимоги про сплату суми повинен перевірити її з формальної точки зору (щодо відповідності реквізитам) та з точки зору достовірності цієї вимоги.

Як зазначено в Постанові НБУ, у разі отримання вимоги від бенефіціара гарант (резидент) повинен перевірити справжність підписів на вимозі або в разі отримання повідомлення від іншого банку про виставлення бенефіціаром вимоги – перевірити ключі, підписи, формат SWIFT.

Як зазначено в Цивільному кодексі, гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з прикладеними документами у встановлений в гарантії строк, а у разі його відсутності – у розумний строк і встановити відповідність вимоги і доданих до неї документів умовам гарантії (ч. 2 ст. 564 ГК).

Гарант має право відмовити в задоволенні вимоги кредитора (ст. 565 ЦК) тільки у двох ситуаціях:

― якщо вимога або прикладені до нього документи не відповідають умовам гарантії, або

― якщо вимога або документи представлені гарантові після спливу строку дії гарантії.

У цьому разі гарант зобов'язаний негайно повідомити про це кредитора-бенефіціара із зазначенням причини відмови у сплаті гарантійної суми.

Відмова в задоволенні вимог через невідповідність документів умовам гарантії не припиняє гарантійних відносин. Як наслідок, кредитор має право звернутися повторно після виправлення недоліків у вимозі та супровідних документах.

Інших підстав для відмови у сплаті гарантійної суми (таких, наприклад, як неправомірність вимог кредитора-бенефіціара до боржника-принципала) закон не передбачає.

У разі несплати гарантійної суми бенефіціар має право звернутися до гаранта з позовом про стягнення заборгованості в межах загального строку позовної давності, який має починати спливати зі спливом розумного строку, відведеного законом для розгляду та задоволення гарантом вимоги бенефіціара.

5. Гарант повинен негайно повідомити боржника про отримання вимоги кредитора і передати боржникові копію вимоги разом з прикладеними до нього документами (ст. 564 ГК).

6. На відміну від поруки, за загальним правилом, гарант не має права висувати проти вимоги бенефіціара жодних заперечень, які міг би мати боржник (принципал), крім тих претензій, висунення яких дозволяється гарантійним листом.

7. Вимоги кредитора (бенефіціара) задовольняються, якщо боржник-принципал дійсно порушив забезпечене зобов'язання і немає підстав для відмови у виплаті гарантійної суми (документи, подані бенефіціаром, в порядку, форму і строки звернення до гаранта дотримано).

Відповідальність гаранта настає в межах гарантійної суми, а не в повному обсязі, як за порукою. При чому в умовах гарантії може бути передбачено, що в разі, якщо сума боргу принципала є меншою від гарантійної суми, відповідальність настає лише в межах гарантійної суми.

Оскільки гарант завжди є фінансово-кредитною установою, уявляється надзвичайно малоймовірною можливість сформулювати відповідальність гаранта як здійснення певних дій, інших, ніж сплата гарантійної суми (тобто, грошове зобов’язання).

Слід зауважити, що положення про «відповідальність» гаранта є специфікою саме Цивільного кодексу України (тоді як, наприклад, Цивільний кодекс РФ ретельно уникає вжиття терміну «відповідальність» до характеристики природи обов’язків гаранта по відношенню до бенефіціара, що, у свою, чергу призводить до розуміння обов’язків гаранта як його окремого, незалежного зобов’язання, яке не має нічого спільного із відповідальністю неналежного боржника або відповідальністю поручителя за боржника). Такий стан речей неодмінно призведе до виникнення численних питань щодо підстав такої відповідальності, необхідності наявності складу правопорушення, тощо, і явно жодним чином не слугуватиме зрозумілості та одноманітності практики застосування положень про гарантію.

8. Гарант повинен негайно повідомити кредитора-бенефіціара та боржника-принципала про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, про що йому стало відомо після пред'явлення вимоги бенефіціаром. Але слід мати на увазі, що недійсність та припинення основного зобов’язання не припиняє дії гарантії, якій властива самостійність та абстрактність (неакцесорність). За правилом, встановленим законом, повторна вимога кредитора, одержана гарантом після повідомлення кредитора та боржника про недійсність або припинення забезпечуваного зобов’язання, попри це підлягає задоволенню (ч. 3 ст. 565 ЦК).

9. Гарант має право звернутися до принципала із зворотною вимогою, якщо інше не встановлено угодою між ними, крім випадків, якщо сплата гарантійної суми бенефіціарові порушила умову про гарантію. Теоретично договір про надання гарантії може передбачати право гаранта на звернення до принципала навіть у випадку, коли гарант взагалі не сплатив жодних коштів бенефіціарові, або право на звернення до принципала на більшу суму, ніж було фактично сплачено бенефіціарові. А отже, практичну проблему становитиме питання, як не допустити безпідставного збагачення гаранта за рахунок принципала.

10. У разі порушення гарантом свого обов'язку щодо оплати претензії (тобто, у разі відмови від сплати гарантійної суми за умови, що гарантійний випадок дійсно стався, а подані документи відповідають гарантії), для гаранта настають наступні негативні наслідки:

― його відповідальність перед кредитором (принципалом) не обмежується сумою, на яку видана гарантія, якщо інше не встановлено в самій гарантії (отже, в даному випадку слід за аналогією застосовувати норму про відповідальність поручителя – відповідальність у повному розмірі включно із сумою неустойки, процентів, тощо);

― гарант втрачає право на регресні вимоги до боржника (принципала), навіть якщо таке право (це випливає із змісту закону, оскільки обов’язок гаранта із гарантії та договору про надання гарантії трансформується у відповідальність за порушення умов гарантії).

11. Гарант має право на оплату своїх послуг (ст. 567 ЦК). Оскільки надання гарантій для фінансово-кредитних установ є видом підприємницької діяльності, ціна послуг завжди включатиметься в умови договору про надання гарантії (а по суті, є істотною умовою). Платником за гарантію практично завжди виступатиме принципал. За змістом закону, несплата принципалом за послуги не є підставою для припинення або відкликання гарантії, але може бути передбачена в самій гарантії. Навіть якщо договір між гарантом та принципалом не міститиме умови про оплату послуг гаранта, слід виходити, по-перше, з імперативності правила про відплатність гарантії, а по-друге, визначатися на підставі норми ч. 4 ст. 632 ЦК, відповідно до якої якщо ціна в договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи зі звичайних цін на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (крім того, якщо погодитися з точкою зору про те, що договір про надання гарантії є за своєю сутністю договором комісії, також можна для визначення ціни послуги застосувати ч. 3 ст. 1013 ЦК).

Проблему становить питання про те, чи має право гарант на винагороду за надання гарантії у разі визнання недійсним договору про надання гарантії між гарантом та принципалом. У разі, якщо вважати, що недійсність договору про надання гарантії тягне недійсність виданої гарантії, слід також визнати, що право на винагороду у гаранта зникає, а отже, одержану плату за гарантію слід повертати принципалові як безпідставно одержане.

Припинення гарантії. Гарантія, крім загальних підстав припинення зобов’язань¹⁸, також припиняється на спеціальних підставах, прямо передбачених нормами закону про гарантію (ст. 568 ЦК), а саме:

1) сплата кредиторові суми, на яку видана гарантія (тобто, припинення гарантії шляхом її належного виконання гарантом);

2) закінчення строку дії гарантії. Слід мати на увазі, що для дотримання строку бенефіціар подає, як правило, не позов (на відміну від поруки), а письмову вимогу-претензію;

3) відмова кредитора-бенефіціара від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом направлення гарантові письмової заяви про звільнення його від обов'язків з гарантії.

Гарант, що дізнався про припинення гарантії (наприклад, одержав повідомлення кредитора), повинен негайно повідомити про це боржника. Але зі змісту закону незрозуміло, чи забезпечений такий обов’язок гаранта його будь-якою відповідальністю у разі неповідомлення.

Таким чином, гарантія не припиняється через припинення або недійсність забезпечуваного зобов’язання, а отже, як було зазначено вище, навіть виконання зобов’язання боржником перед кредитором не може формально зупинити кредитора від виставлення вимоги про повторне виконання до гаранта, яке той, виходячи із ч. 3 ст. 565 ЦК, зобов’язаний виконати. Водночас, таке правило дуже складно узгодити із принципами недопущення безпідставного збагачення кредитора за рахунок відповідальних осіб, та з принципом справедливості, на якому ґрунтуються зобов’язальні правовідносини (ч. 3 ст. 509 ЦК).