3. Суб'єкти економічної політики

Формуванням економічної політики займаються певні суб'єкти. Залежно від ролі в цьому процесі суб'єкти підрозділяються на дві групи: перша - «носії економічної політики», друга - «носії впливу на економічну політику». До першої групи відносяться суб'єкти, чиї повноваження визначені законом. Вони мають право законодавчої ініціативи, беруть безпосередню участь у розробці економічної політики. Узагальнюючим суб'єктом цієї групи виступає держава в особі найвищих органів влади - уряду та парламенту. Уряд як орган виконавчої влади розробляє проекти програм економічної політики, подає їх на розгляд парламенту як законодавчому органу влади. Парламент схвалює проект, вносить до нього поправки або відхиляє (може й сам розробляти той чи інший нормативний акт). Після затвердження програма вступає в дію, виконується всіма гілками влади - від центрального до регіонального рівнів.

До розробки економічної політики залучаються вчені-спеціалісти. При президентові (прем’єр-міністрові) є групи радників, експертів. Створюються науково-організаційні установи (інститути), які постійно вивчають ті чи інші галузі суспільного життя.

Не всі рекомендації інституцій знаходять своє місце в економічній політиці. Законодавці різняться не тільки професійним рівнем, а й своїми інтересами, ідеологією. Тому багато з них керуються не господарською дійсністю, не суспільними потребами, а своїми амбіціями. В парламенті, як правило, існує опозиція до уряду, яка часто виступає навіть проти прогресивних законопроектів.

Група «носіїв впливу» не бере безпосередньої участі у розробці економічної політики, але має великий вплив на цей процес. До цієї групи відносяться партії, профспілки, громадські організації, великі корпорації, церква, засоби масової інформації, народ та ін. Добиваючись задоволення своїх інтересів, вони тиснуть на уряд, парламент. Виняткову роль відіграє народ.

4. Регіональна економічна політика: суть, особливості, проблеми

Складовим елементом загальнодержавної економічної політики є регіональна економічна політика. Загальнодержавна політика охоплює всю територію країни, але спрямована на розв'язання обмеженої кількості загальносуспільних цілей. Регіональна політика охоплює частину території країни, але розв'язує широкий комплекс цілей, які мають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Спільним загальнодержавної і регіональної політики є те, що вони взаємопов'язані, вирішують проблеми, в яких зацікавлене все суспільство, забезпечують збалансований розвиток усіх сфер життя як в галузевому, так і в територіальному комплексах.

Регіональна економічна політика - це така система заходів, яка спрямована на реалізацію інтересів держави стосовно всіх регіонів і внутрішніх інтересів кожного з них. Значення регіональної політики полягає й в тому, що вона виконує роль зв’язуючої ланки між макро- і мікроекономікою.

Державі з центру стає все важче доходити до кожної людини. Тому в розвинутих країнах центр передає все більше повноважень на місця, сприяє розвитку самоврядування, самостійному розв'язанню економічних й соціальних проблем мікроекономічного рівня. Суб'єктами регіональної політики виступають «носії політики» - місцеві органи виконавчої і законодавчої влади. Із суб'єктів «носіїв впливу» активну роль відіграють люди. Важливим етапом регіональної політики є її реалізація. Це завдання покладається на ті ж виконавчі органи, які займаються щоденною роботою. Виконання заходів регіональної політики залежить значною мірою від центральних органів влади. На цьому рівні розробляється загальнодержавна регіональна політика. Основний її зміст полягає в тому, щоб забезпечити сприятливі умови для розвитку кожного регіону. З цією метою держава встановлює і підтримує такі основні гарантії: рівне право громадян всіх регіонів на гідне життя; рівне право вибраних органів місцевої влади на самостійне виконання волі виборців; дотримання рівних податкових, фінансово-кредитних, митних та інших економічних, науково­-технічних, духовних можливостей розвитку регіону; збереження балансу інтересів між суб'єктами загальнодержавної і регіональної економічної політики.

Депресивним регіонам необхідна пряма державна допомога, тобто проведення політики санації (оздоровлення). Це будівництво підприємств за рахунок центрального бюджету, пільгове оподаткування, кредитування, надання субвенцій (фінансової допомоги) і преференцій (пільг) для створення спеціальних фондів фінансування регіональних програм.

Відносини між центром і регіоном мають бути відкритими, правовими, оформлені угодами, відомими широким масам населення.

Тема 2

Економічний поРЯДОК СУСПІЛЬСТВА ТА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

План

1. Економічний порядок суспільства. «Теорія порядку» Ойкена

2. Принципи економічної політики

1. Економічний порядок суспільства.

«ТЕОРІЯ ПОРЯДКУ» ОЙКЕНА

Серед учених йде постійна дискусія щодо міри застосування правових і економічних методів регулювання. Одні виступають за розширення правого регулювання (Кейнс, неокейнсіанці). Таку економічну політику називають конституціональною або інституціональною. Інші захищають пріоритет саморегулюючого ринку (представники класичної, ліберальної та монетаристської концепції). Вони сформували напрям неокласичний синтез.

Вчені намагаються розробити таку економічну політику, яка б не породжувала проблем, які потім прийдеться усувати, а забезпечувала постійний розвиток. Багато уваги цій, проблемі приділили такі видатні німецькі економісти, як Вальтер Ойкен, Александр Рюстов, Альфред Мюллер-Арман та ін. Зокрема, В. Ойкен економічну політику, яка передбачає досягнення окремих цілей, назвав «точковою». Вона неминуче веде до порушення загальної рівноваги, тому він розробляє альтернативну теорію, якій дав назву ордолібералізм (нім. «огdо» - порядок). Це особливий світогляд, ідеологія вільної і відповідальної людини, яка, з одного боку, може вільно діяти, займатися підприємництвом, а з іншого - повинна визнавати закони й правила, які регулюють підприємництво. Для аргументування такого поєднання Ойкен вводить поняття «господарський порядок» і «господарський процес». Господарський порядок визначається економічною політикою, а господарський процес - підприємцем. Пріоритет належить господарському порядку. Господарський порядок - це сукупність форм, за допомогою яких здійснюється конкретне регулювання щоденного господарського процесу. На основі господарського порядку формується суспільний порядок. Свобода без порядку може призвести до поневолення. Так, вільна конкуренція породила монополії. Порядок же оберігає свободу від подібних зазіхань. У кожній сфері діяльності складається свій порядок. Ці окремі порядки повинні між собою стикатися і утворювати єдиний механізм. І якщо якийсь порядок порушується, то зазнає змін все ціле.

Для забезпечення гармонійної взаємодії між господарюючими суб'єктами і економікою в цілому слід дотримуватися певних принципів. Найважливіший з них - принцип витрат. Його суть - у раціональному використанні кожним підприємцем коштів, професійних можливостей, часу та інших факторів виробництва. Другий принцип - встановлення дієздатної системи цін. Ціни з одного боку стимулюють зменшення витрат, а з другого - виробництво такої кількості товарів, яка необхідна суспільству. Досягається рівновага в економіці, що є вирішальним критерієм всякого господарського порядку і його взаємозалежності від порядків на нижчому рівні. Третім принципом є відкритість ринку, тобто на основі конкуренції кожен має можливість займатися підприємницькою діяльністю, укладати угоди; разом з тим, кожен повинен відповідати за свої дії.