III. Філософія потребує науки,

ЯКА ВИЗНАЧАЛА Б МОЖЛИВІСТЬ, ПРИНЦИПИ ТА ОБСЯГ

УСІХ АПРІОРНИХ ЗНАНЬ.

Значно більше, ніж усе попереднє, говорить [нам] те, що деякі знання покидають навіть поле всякого можливого досвіду і за допо­могою понять, для яких у досвіді ніде не може бути дано відповідного об'єкта, розширюють, як видається, обсяг наших суд­жень поза всі межі досвіду.

Саме до цих останніх знань, що виходять поза чуттєвий світ, [ту­ди] де досвід не може дати провідної нитки та вказівки, належать дослідження нашого розуму, які ми вважаємо набагато важливіши­ми за значенням і далеко вищими за кінцевою метою, ніж усе, чого розсудок може навчитися в царині явищ, причому ми ладні навіть [іти] на ризик скоріш за все заблудитися, аніж облишити такі важ­ливі дослідження з приводу якогось сумніву або зі злегковаження та байдужості. Ці неминучі проблеми самого чистого розуму суть Бог, свобода та безсмертя. Наука, що її кінцевий задум з усіма її на­лаштуваннями спрямовано власне лише на вирішення цих завдань, називається метафізикою; її спосіб діяння на початку є догматич­ним у тому сенсі, що вона впевнено береться до діла без поперед­нього випробування здатності чи нездатності розуму до такого ве­ликого заходу.

Видається природним, що, покинувши ґрунт досвіду, не буду­ють відразу ж будинок з наявних невідомо звідки знань і на довірі до засад невідомого походження, не забезпечивши спочатку міцний підмурок тієї споруди шляхом ретельного дослідження, і що, отже, давно вже мало б бути поставлене питання [про те], як же розсудок може прийти до всіх цих апріорних знань, і який обсяг, значущість і вартість вони можуть мати. І справді, нема нічого природнішого, якщо розуміти під словом природний усе те, що має відбуватися в справедливий і розумний спосіб; якщо ж розуміти під цим словом те, що відбувається зазвичай, тоді знову ж таки нема нічого при­роднішого й зрозумілішого, як те, що таке дослідження мало дов­гий час не бути здійсненим. Адже окремі види цих знань, як-от ма­тематичні, віддавна набули надійності і тим спонукають очікувати цього й від інших, хоча б вони й мали цілком відмінну природу. До того ж хто перебуває поза обрієм досвіду, той упевнений, що не бу­де спростований досвідом. Спокуса розширювати свої знання така велика, що зупинитися в цьому поступі можна тільки наштовхнув­шись на явну суперечність. Але цього можна уникнути, якщо тво­рити свої вимисли обачно, від чого вони анітрохи не перестають бути вимислами. Математика дає нам блискучий приклад [того], як далеко можна просунутися вперед у апріорному пізнанні незалеж­но від досвіду. Щоправда, вона займається предметами й знаннями лише тією мірою, якою вони можуть бути подані в спогляданні. Од­нак цю обставину легко можна недобачити, бо згадане споглядання саме може бути дане а priori, і тоді його важко відрізнити від голо­го чистого поняття. Захоплений таким доказом могутності розуму, потяг до розширення знання не знає жодних меж. Легкий голуб, розтинаючи у вільному леті повітря й відчуваючи його опір, міг би уявити, що в безповітряному просторі літати йому було б значно краще. Так само Платон покинув чуттєвий світ, бо він ставить роз­судку такі тісні бар'єри, і наваживсь [податися] на крилах ідей по­тойбіч, у порожній простір чистого розсудку. Він не помітив, що своїми намаганнями не просунувся ні на крок, бо не мав жодної пе­решкоди, [яка могла б правити йому,] так би мовити, за опертя, на якому він би міг базуватися і прикладати туди свої сили, щоб зру­шити розсудок із місця. Але така вже звична доля людського розу­му в його спекуляціях: якнайскоріше звести до кінця свою будівлю і щойно потому з'ясовувати, чи добре було закладено фундамент. Тоді вишукуються всілякі виправдання, аби заспокоїти нас щодо її придатності або навіть зовсім відхилити такий запітнілий і небез­печний іспит. Під час же будівництва нас утримує від турбот і підозр, підкуповуючи позірною ґрунтовністю, ось що. Значна, а мо­же, й переважна частина діяльності нашого розуму полягає в розчленовуванні наявних уже в нас понять про предмети. Це дає нам масу знань, котрі, хоча й власне не більше як роз'яснення чи тлумачення того, що вже мислилося (хоча й іще нечітко) в наших поняттях, але принаймні за формою цінуються нарівні з новим знанням, хоча за матерією, або за змістом, тільки розтлумачують, а не розширюють поняття, які ми маємо. Позаяк цей спосіб діяння дає справжнє апріорне знання, яке має певне й вигідне продовження, то розум, сам того не помічаючи, підсовує під виглядом такого знання твердження зовсім іншого штибу, у яких він і приєднує до даних понять цілком чужі їм, апріорні, не знаючи, як він досягнув їх, і навіть зовсім не замислюючись над цим питанням. Тому я займуся спочатку різницею між цими двома видами знання.