VII. Ідея та поділ окремої науки,

ЗВАНОЇ КРИТИКОЮ ЧИСТОГО РОЗУМУ

З усього цього випливає ідея особливої науки, що може назива­тися критикою чистого розуму. Розум є спроможність, що дає принципи апріорного знання. Отже, чистий розум є такий [розум], що містить принципи безумовного апріорного знання. Органоном чистого розуму має бути сукупність тих принципів, що за ними мо­жуть бути надбані і дійсно реалізовані всі чисті апріорні знання. Вичерпне застосування такого органону створило б систему чисто­го розуму. Але позаяк вона є надзвичайно бажаною, а ще невідомо, чи можливе тут узагалі таке розширення нашого знання, і в яких випадках, то ми можемо розглядати науку, що просто оцінює чис­тий розум, його джерела й межі як пропедевтику до системи чисто­го розуму. Така [пропедевтика] мала б називатися не доктриною, а тільки критикою чистого розуму, і користь її з погляду спекуляції справді може бути лише негативною, вона може слугувати не для розширення, а тільки для очищення нашого розуму та утримання його від помилок, що вже є вельми значним здобутком. Я називаю трансцендентальним усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметів, оскільки вони мають бути можливими a priori. Система таких понять мала б називатися трансцендентальною філософією. Але й цього для по­чатку було б забагато. Така наука мусила б містити повністю як аналітичне, так і апріорне синтетичне знання, тож її обсяг, наскільки вона стосується нашого задуму, був би надто широким, тоді як нам потрібно провадити аналіз лише доти, доки це доконче необхідно, щоб осягнути у всій повноті принципи апріорного син­тезу, адже нам ідеться тільки про них. Тут ми якраз і займаємося цим дослідженням, що його ми можемо назвати власне не доктри­ною, а лише трансцендентальною критикою, бо воно має на меті не розширення самих знань, а тільки виправлення їх, і повинне дати пробний камінь вартості або безвартісності всіх апріорних знань. Тому така критика є, наскільки можливо, приготування до органону або, якби це не вдалося, принаймні до його канону", відповідно до якого в усякому разі колись могла б бути викладена як аналітич­но, так і синтетично довершена система філософії чистого розуму, байдуже, чи буде вона полягати в розширенні, чи тільки в обме­женні його пізнання. Що така система можлива і навіть може мати не надто великий обсяг, даючи надію цілком завершити її, — розра­ховувати на це дозволяє вже те, що тут предмет дослідження стано­вить не природа речей, яка є невичерпною, а розсудок, що судить про природу речей, та й то лише стосовно своїх апріорних знань, цей запас розсудку не може сховатися від нас, бо нам не потрібно шукати його потойбіч [себе], і, за всіма припущеннями, є досить не­великим для того, щоб [можна було] цілком охопити його, обгово­рити його вартість або безвартісність і дати йому правильну оцінку. Ще менше слід очікувати тут критики книг І систем чистого розу­му — тільки [критики] самої спроможності чистого розуму. Лише на підставі цієї критики, можна знайти надійний пробний камінь для оцінки філософського змісту давніх і нових творів на цю тему; у супротивному випадку некомпетентний історик і суддя оцінює безпідставні твердження інших через свої власні, такою ж мірою безпідставні.

Трансцендентальна філософія є ідея науки, для якої критика чи­стого розуму повинна накреслювати архітектонічно, себто [виходя­чи] з принципів, вичерпний план, із повною гарантією заверше­ності й надійності всіх частин цієї споруди. Вона є системою всіх принципів чистого розуму. Сама ця критика ще не називається трансцендентальною філософією виключно через те, що, аби бути завершеною системою, вона мусила б містити також докладний аналіз усього апріорного людського пізнання. Щоправда, наша кри­тика мусить також неодмінно дати повний перелік усіх основоположних понять, які витворюють назване чисте знання. Однак вона справед­ливо утримується від докладного аналізу самих цих по­нять, як і від вичерпного розгляду їхніх похідних, почасти через те, що такий аналіз не був би доцільний, бо він не має [в собі] тих труднощів, що трапляються в синтезі, заради якого, власне, й розпочата вся ця критика, а почасти ще й тому, що було супротивним єдності плану займатися усправедливленням повноти такого аналізу та висновків, що з огляду на задум не є потрібним. Тим часом цієї повноти аналізу, так само як і виведення з апріорних понять, що мають бути викладені [тут], не важко досягти, якщо тільки вони насамперед будуть дані як довершені принципи синте­зу, і якщо з погляду цього істотного задуму нічого не бракуватиме.

Таким чином, до критики чистого розуму належить усе, що ут­ворює трансцендентальну філософію, вона є довершена ідея транс­цендентальної філософії, але ще не сама ця наука, бо в аналізі вона сягає лише поти, поки це необхідно для вичерпної оцінки апріорно­го синтетичного знання.

Найголовніше, що треба мати на увазі, встановлюючи підроз­діли такої науки, — це те, що до неї зовсім не мають входити понят­тя, які містять у собі будь-що емпіричне, інакше кажучи, апріорне знання має бути цілком чистим. Тому, хоча найвищі засади мораль­ності й основні поняття її суть апріорні знання, проте вони не нале­жать до трансцендентальної філософії, бо хоча й не кладуть в осно­ву своїх приписів поняття вдоволення і невдоволення, бажань і схильностей тощо, які поспіль мають емпіричне походження, проте при укладанні системи чистої моральності їх слід необхідним чи­ном включати в поняття обов'язку, як перепони, що мають бути по­долані, або як принади, що не повинні ставати мотивом діяльності. Тим-то трансцендентальна філософія є філософія чи­стого, суто спекулятивного розуму. Адже все практичне, оскільки воно містить спонукальні мотиви, перебуває у відношенні з чуття­ми, що належать до емпіричних джерел пізнання.

Якщо встановлювати підрозділи цієї науки з загального погляду системи взагалі, то те, що ми нині викладаємо, має містити, по-пер­ше, вчення про елементи і, по-друге, методологію чистого розуму. Кожна з них головних частин повинна мати свої підрозділи, підстави яких тут іще не можуть бути викладені. Як вступ чи попереднє напучування потрібно, здається, зазначити ли­ше те, що існує два стовбури людського пізнання, які виростають, може, зі спільного, але невідомого нам кореня, а саме: чуттєвість і розсудок, через першу предмети нам даються, а через другий во­ни числяться. Якби чуттєвість містила в собі апріорні уявлення, що творять умову, під якою нам даються предмети, то вона належа­ла б до трансцендентальної філософії. Це трансцендентальне вчен­ня про чуттєвість мало б входити до першої частини науки про елементи, бо умови, що лише під ними предмети даються людсько­му пізнанню, передують тим, під якими вони мисляться.

[Кант, Іммануїл. Критика чистого розуму / Пер. з нім., приміт. І.Бурковського. – К.: Юніверс, 2000.]