Модерністські теорії (теорії біхевіоризму).
Біхевіоризм народився наприкінці XIX — на початку XX ст. як напрям американської психології, що наголошував на необхідності вивчення особи через фіксацію конкретних рефлексій людини на певні специфічні зовнішні подразнення. У теорії міжнародних відносин основні принципи біхевіорізму запозичуються в 40—50-х роках XX ст., коли здійснюються перші спроби дослідження міжнародних відносин, що ґрунтуються на емпіричності сприйняття реальності. Власне з біхевіоризму у психології запозичена ідея про необхідність вивчати конкретні прояви діяльності учасників міжнародних відносин на основі емпіризму, який полягає у прагненні визначити чіткі кількісні параметри явищ та процесів, пов'язаних з ними. Прихильників біхевіоризму "приваблювали ті об'єкти досліджень, де можна зібрати кількісні дані". Кількісне параметрування міжнародних відносин у кінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. виглядає на той час як найточніше, таке, що адекватно їх відображає і дає змогу абстрагуватись від суб'єктивного і випадкового та будувати свої висновки на основі об'єктивного знання про досліджувані процеси та явища. Ці погляди призвели до т. зв. біхевіористичної революції, що стала початком "Великої дебати" і поділу теорії міжнародних відносин на дві школи — класичну та модерністську і розмежування двох стилів теоретизування — гуманістичного та техніцистичного.
Класицизм поєднував у собі теорії ідеалізму та реалізму, які за висловом X. Булла, "випливали з філософії, історії та права й були пов'язані з вірою їх авторів у доречність використання здорового глузду". Розглянуті вище концепції класичної школи характеризувались нормативністю, яка виявлялась у намаганні створити теорію міжнародних відносин, як ідеальну (еталонну) модель міжнародних відносин або як модель, побудовану на закономірностях історичного досвіду. Причому, як слушно зауважив Е. Карр, ідеалісти ігнорували уроки історії, а реалісти, навпаки, драматизували їх. Важливою рисою концепцій класичної школи був суб'єктивізм, який виражався у наданні міжнародним відносинам і зовнішній політиці рис, що так чи інакше випливають із особливостей та закономірностей характеру людини.
Аналізуючи прагнення вчених-біхевіористів, X. Булл стверджував, що "вони намагаються побудувати теорію міжнародних відносин, положення якої ґрунтувалися б на математичних і логічних доказах або ж на строгих процедурах верифікації".
Розуміння теорії міжнародних відносин прихильниками біхевіоризму полягало, як стверджували Дж. Догерті та Р. Пфальцграф, у прагненні створити універсальну, всеохоплюючу, замкнену, логічну теорію міжнародних відносин, яка дала б змогу не лише описати сучасні та минулі конфігурації, перебіг подій у міжнародній системі й пояснити їх, але також передбачити їх майбутні моделі.
Біхевіористи намагались створити нову теорію не лише на емпіричній методологічній основі, але й також подолати характерний для класичної теорії волюнтаризм, методологічну вибірковість і нормативізм.
Один із засновників біхевіоризму Дж. Зінґер гостро критикував теоретичні концепції класичної школи, закидаючи їх авторам брак чіткої понятійно-категорійної системи, прагнення досліджувати лише окремі проблеми, не пов'язуючи їх між собою, випадковість вибору фактів міжнародного життя, що служили аргументами для їхніх висновків, та дедуктивність, яка на його думку, є найсуттєвішою вадою класичної школи, оскільки її прихильники, практично завжди спираючись на апріорні та неперевірені постулати або висновки, запозичені з праць інших традиціоналістів, формулюють абстрактні теорії, до яких вони намагаються достосувати реальність.
Теорії біхевіоризму спрямовувались на пошук об'єктивних закономірностей міжнародних відносин, уникаючи апріорних тверджень про патологічність людської натури, злу чи добру волю політиків, містичність їх мислення, еталонність міжнародних відносин тощо. їх основою мали бути визначення факту та його точна інтерпретація, позбавлена суб'єктивних і необґрун-тованих оцінок. А. Рапопорт вважав, що лише завдяки такому підходові наука може мати прикладне значення, оскільки "є можливість розвивати теорії війни і миру, конфлікту та розв'язання конфліктів. Ці теорії можуть містити цінні висновки про генезу воєн та умови миру. Але якщо теоретичні висновки не поєднані з точним знанням, яке вчить, як уникнути появи одних умов та сприяти виникненню інших, від них може бути мало допомоги та не буде жодної безпосередньої допомоги у справі запобігання війні та зміцнення миру".
Надзвичайно важливий внесок у розвиток теорії біхевіоризму зробив Д. Істон, який сформулював його вихідні методологічні постулати. Він намагався створити аналітичний каркас політичної системи, послуговуючись яким можна було б проводити емпіричні дослідження. Керуючись гіпотезою про те, що держави є відносно автономними системами, що взаємодіють між собою через входи і виходи, Д. Істон формалізував їх взаємодії так: рішення > вихід > вхід > рішення. Будь-яка дія однієї держави стосовно іншої сприймається владними структурами останньої, ідентифікується та стає основою для реакції. На його думку, така модель надається до емпіричних досліджень і не містить суб'єктивних суджень про політику держав світу.
Методологічні постулати теорії міжнародних відносин зведені ним до семи тверджень:
1. Закономірний характер міжнародних явищ та процесів виявляється у повторюваності поведінки держав за певних ситуацій. Ці закономірності, узагальнені у теоріях, мають експла-наційне та прогностичне значення.
2.Емпіричність верифікації узагальнень.
3. Строгість методів дослідження, які мають застосовуватись коректно та ґрунтуватись на чіткості й перевіреності фактів, що стосуються об'єкта дослідження.
4.Точність дослідження має будуватись на максимально можливому використанні числових показників.
5.Відмінність морально-етичних оцінок від емпірично обґрунтованих результатів досліджень. Ідеться про те, що реальність міжнародних відносин не завжди відповідає моральним цінностям дослідника. Але у будь-якому випадку не варто видавати бажане за дійсне, оскільки науковий підхід завжди ґрунтується на вивченні реальності такою, якою вона є.
6.Наукове дослідження поведінки держав передує політичній практиці, оскільки наука, яка претендує на об'єктивність, не може бути заангажованою.
7.Теорія і прикладні дослідження у сфері політичної науки тісно пов'язані з комплексом соціальних наук у питаннях як взаємодії щодо проведення досліджень, так і взаємних запозичень та обміну науковими результатами.
Теоретична новизна біхевіоризму зводиться до намагання застосувати у дослідженнях такі принципи:
1. Емпіризм який полягає у дослідженні міжнародних відносин шляхом точного з'ясування фактів, зокрема, за допомогою кількісних параметрів. На думку Ч. Германа, кількісній пара-метризації підлягають: способи голосування у міжнародних організаціях, вербальні заяви політичних лідерів, чинники, які визначають поведінку держав, рішення у зовнішній політиці та окремі факти міжнародного життя. Як вважають Д. Бобров та Дж. Шварц, конкретне дослідження міжнародних відносин має будуватися на використанні великої бази даних, яка охоплює значний історичний відтинок часу й велику кількість держав, та залученні комп'ютерних технологій.
2. Індуктивність, що полягає в організації дослідження шляхом виведення висновків унаслідок узагальнення та систематизації емпірично виявлених фактів. Дослідження має включати висунення чітко сформульованих гіпотез, пошук залежних, незалежних і таких, що чинять вплив, змінних ситуації, формулювання висновків, пошук і верифікацію аргументів.
3.Об'єктивізм, тобто сприйняття явищ і процесів міжнародних відносин, що не залежать від людської волі чи прагнень, а випливають із реальності стосунків між людьми у процесі життєдіяльності. Ця традиція започаткована поглядами давньогрецького філософа Ісократа, який стверджував, що війну не доцільно сприймати як добро чи зло, але до неї варто ставитись як до суспільного явища, яке потрібно пізнати та зрозуміти. Видатний італійський мислитель епохи Відродження Дж. Віко у праці "Основи науки про спільну природу націй" стверджував, що історичні закони мають провіденційний характер і не збігаються з волею монархів та інших історичних осіб.
4.Системність, що полягає у розумінні міжнародних відносин як сукупності зв'язків між учасниками міжнародних відносин, котра створює між ними ситуацію взаємозалежності та взаємозв'язку.
Усі теорії біхевіоризму, залежно від вихідної гіпотези, можна поділити на три групи: системні теорії, теорії зв'язку (linkage theories) і факторні теорії ("теорії поля").
Теорії міжнародного середовища.
Теорії, окреслені як детерміністичні складаються з концепцій, що ґрунтуються на припущеннях про визначальну роль певних чинників у формуванні міжнародних відносин. Це, без сумніву, споріднює їх із факторними теоріями біхевіоризму, від якого вони, однак, суттєво відрізняються.
Факторні теорії біхевіоризму виникли значно пізніше та характеризуються вищим ступенем складності й абстракції. Детерміністичні теорії визначаються монофакторним підходом, тобто для них властиве досить жорстке пов'язання явищ і процесів у міжнародних відносинах переважно лише з проявом одного з факторів, тоді як дія інших вважається мізерною. Вони спрямовані на дослідження ширших, ніж міжнародні відносини, суспільних явищ і процесів, а тому їх можна вважати теоріями міжнародного середовища.
Детерміністичні теорії пов'язані переважно з принципами політичного реалізму (особливо це стосується геополітики), хоча деякі ідеї та принципи багатьох із них мають також ідеалістичний характер. Незважаючи на величезні розбіжності, вони виділяються в окрему групу через гіпертрофоване сприйняття ролі окремих чинників міжнародних відносин або через специфічне бачення їх прихильниками сутності міжнародних відносин.
До детерміністичних теорій належать соціологічні теорії географічного детермінізму та геополітика, расизм, марксизм і нео-марксизм. Таке групування має суто умовний характер, позаяк вони являють собою цілком різні системи поглядів на суспільні явища та процеси взагалі й на міжнародні відносини зокрема.
Переважна більшість учених не відносять їх до складових теорії міжнародних відносин (за винятком неомарксизму, а інколи — геополітики), хоча низку положень, які вони містять, можна розглядати як своєрідні спроби їх пояснення. Окремі з них, наприклад, ортодоксальний марксизм чи расово-антропологічна теорія, викликали та продовжують викликати контроверсії та моральні заперечення і, попри це, без урахування їх наукових основ та аргументів розгляд експланаційних теорій міжнародних відносин був би неповним. їхні аргументи та гіпотези становлять певний науковий інтерес не лише як антитеза до панівних теоретичних концепцій, але й також як певний спосіб пояснення явищ і процесів у міжнародних відносинах. Вони були підставою для виникнення ідеологій, якими у XX ст. керувались у своїй зовнішній політиці могутні світові держави. Дії і рішення їхніх урядів не можуть бути адекватно пояснені без знання змісту теоретичних концепцій, що їх визначали. Іншим аргументом на користь їх вивчення є також давно зауважена закономірність, яка полягає у тому, що в історії науки неодноразово виникав прецедент ренесансу теорій, що вважались архаїчними чи були з тих чи інших міркувань відкинуті.
17.Видова структура міжнародних відносин. (есть в конспекте)
18.Зовнішньополітичні відносини (Мацях, Мальський с. 160)
19.Типи зовнішньополітичних відносин(Мацях, Мальський, с. 167)
20.Засоби здійснення зовнішньої політики у міжнародному середовищі.
дипломатія
Слово "дипломатія" походить від грецького "diploma" (документ, складений удвоє), у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких писали текст грамот про повноваження посланця або послання іншого важливого змісту. Потім дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст. Особливим видом повсякденної державної діяльності дипломатія стала на зламі XVI—XVII ст. з появою при дворах монархів постійних дипломатичних представників, а в системі державних органів — спеціальних відомств, головними завданнями яких були листування і підтримка контактів між володарями, прийом іноземних делегацій і послів, ведення переговорів. Так, наприклад, в Англії вперше слово "дипломатія" використано у 1645 році. 1693 року відомий німецький філософ, математик і мовознавець Г. Лейбніц опублікував працю "Зведення дипломатичного права", де було вжито латинське слово "diplomaticus", яке з того часу почало означати "той, що стосується міжнародних відносин" [13, с. 13]. Термін "дипломатія" у сучасному розумінні вперше подав Франсуа де Кальєр, видатний французький дипломат доби Людові- ка XIV, у своїй книзі "Про способи ведення переговорів з монархами", опублікованій 1716 року. Ф. де Кальєр був послом Людовіка XIV у кількох європейських країнах, учасником складних, однак успішних для Франції переговорів. Найчастіше слово "дипломатія" вживається для окреслення:
— державної діяльності в галузі зовнішніх відносин;
— сукупності установ та осіб, які займаються державною діяльністю в галузі зовнішніх зносин;
— професії дипломата.
Сучасний український "Словник іншомовних слів" дає таке визначення дипломатії: "Офіційна діяльність глав держав, урядів та спеціальних органів зовнішніх зносин щодо здійснення зовнішньої політики й захисту прав та інтересів держави за кордоном... мистецтво досягти своєї мети методами, притаманними дипломатові" [18, с. 170].
Бельгійський юрист-міжнародник підкреслює три значення терміна "дипломатія": "Дипломатією називають у технічному і спеціальному значенні... науку і мистецтво, представлення держав і ведення переговорів... Це ж слово вживається в більш чи менш широкому розумінні, щоб виразити складне поняття, яке охоплює або сукупність органів представлення даної держави, включаючи і міністерства закордонних справ, або сукупність її політичних агенств. Нарешті, під дипломатією мається на увазі ще кар’єра чи професія дипломата" [9]. Відомий англійський дипломат і публіцист Г. Нікольсон у своїй відомій "Дипломатії" так розшифровує цей термін: "У розмовній мові слово "дипломатія" вживається для позначення цілого ряду цілком відмінних речей. Інколи воно вживається як синонім зовнішньої політики... В інших випадках означає переговори. Цей термін вживається також для позначення закордонної частини відомства закордонних справ... Нарешті, це нещасне слово означає особливу здатність, яка проявляється у спритності у хорошому розумінні цього слова при веденні міжнародних переговорів, а в поганому розумінні — у підступності в подібних справах" [12, с. 19]. Але, аналізуючи різні нюанси, він підсумовує: "Я пропоную дотримуватися визначення, даного цьому слову "Oxford English Dictionary", а саме: "Дипломатія — це ведення міжнародних відносин за допомогою переговорів, метод, за допомогою якого ці відносини регулюються і ведуться послами і посланниками, робота або мистецтво дипломата". Він також підкреслює, що мистецтво дипломата полягає у "створенні міжнародної довіри".
Відомий французький дипломат Ж. Камбон визначає дипломатичну діяльність як мистецтво ведення переговорів та пошук способів, які б дозволили у відносинах між народами не вдаватися до застосування крайнього засобу — сили. Е. Сатоу пише: "Дипломатія — це застосування розуму і такту у веденні офіційних стосунків між урядами незалежних держав, а ще коротше — ведення справ між державами за допомогою мирних засобів".
Найбільш повне визначення "дипломатії" дається у "Дипломатическом словаре": "Дипломатія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, які застосовуються з урахуванням конкретних умов і характеру завдань, що вирішуються, офіційна діяльність глав держав та урядів, міністрів закордонних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по реалізації цілей і завдань зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном" [2].
Отже, основними складовими дипломатичної діяльності держави в сучасному світі є:
— постійне представництво (представлення) держави за кордоном, яке здійснюється її посольствами та місіями і спрямоване на підтримку нормальних відносин з іноземними державами;
— участь представників держави в діяльності різних міжнародних організацій і установ (ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, Рада Європи тощо);
— міжнародні форуми (конференції, наради, семінари), тобто періодичні двосторонні та міжнародні зустрічі уповноважених держав, починаючи з глав держав, глав урядів чи міністерств закордонних справ і закінчуючи спеціальними уповноваженими і співробітниками різних рангів;
— дипломатичне листування (заяви, листи, ноти, меморандуми);
— підготовка і підписання дво- та багатосторонніх міжнародних договорів і угод, що регламентують різні питання міждержавних відносин;
— висвітлення в мас-медіа позиції уряду з тих чи інших зовнішньополітичних питань, публікація офіційної інформації про найважливіші міжнародні події, офіційне видання міжнародних актів і документів.
Отже, зі сказаного вище можна сформулювати таке визначення дипломатії: дипломатія — це наука про міжнародні відносини і мистецтво ведення переговорів главами держав і урядів та спеціальними органами зовнішніх відносин — МЗС, дипломатичними представництвами; участь дипломатів у визначенні курсу зовнішньої політики та її втілення в життя мирними засобами з метою захисту інтересів держави та її громадян.
Однак, як пише відомий російський дипломат В. Попов, для загалу дипломатія — це мистецтво обману та інтриг, царство умовностей і протоколу, розкішного життя і неробства. Про дипломатію судять лише за її показним боком на основі чуток та напівфантастичних розповідей. Це є результатом закритості професії дипломата (хоча в сучасних умовах вона стає все прозорішою), бо книги і фільми про дипломатів можна перерахувати на пальцях, а дипломати у них змальовуються, як правило, не у найпривабливіших тонах. Один датський дипломат говорив з цього приводу: "Я відчуваю, що нас осуджують, але не за те, що ми насправді собою являємо, а на основі того, що люди звикли думати про нас. За їхніми уявленнями, дипломати відповідальні за всю безглузду зовнішню політику наших урядів" [13, с. 12—13].
Війна
Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій та ін.
Тривалий час найважливішим засобом досягнення державою зовнішньополітичних цілей вважалась війна. Під війною у міжнародному праві розуміють воєнні дії між державами, а також між державами й національно-визвольними рухами, які супроводжуються повним розривом між ними мирних відносин. До середини XX ст. застосування воєнної сили розглядалось як законний засіб розв'язання спорів між державами. Анексії і контрибуції вважались прийнятними способами розширення територій і державного збагачення. Тільки під впливом згубних наслідків Другої світової війни та у зв'язку з появою ядерної зброї величезної руйнівної сили в середовищі політиків провідних країн світу утвердилася думка про неприпустимість використання війни як засобу розв'язання міждержавних суперечностей. (Що, однак, не привело ні до виключення воєн з міждержавних відносин, ні до відмови від ядерної зброї.) Війни з використанням звичайних видів зброї в сучасному світі стали чи не повсякденною реальністю, а сама наявність ядерної зброї з її величезним руйнівним потенціалом вважається найважливішим чинником відвернення як нової світової війни, так і воєнних конфліктів між ядерними державами.
Розрізняються війни справедливі, або правомірні, і несправедливі, неправомірні. До перших належать індивідуальна або колективна самооборона проти агресії і національно-визвольні війни за здійснення права на самовизначення, до других — агресія і колоніальні війни. Статутом ООН визнається правомірність використання воєнної сили у двох випадках: з метою самооборони від збройного нападу на державу і за рішенням Ради Безпеки ООН як примусові збройні санкції проти агресора. Несправедливі, неправомірні війни визнаються міжнародним злочином, який тягне за собою міжнародну відповідальність держави-агресора і кримінальну відповідальність осіб, визнаних воєнними злочинцями.
Розрізнення правомірних і неправомірних війн, крім міжнародно-правового, містить також політичний і моральний аспекти, які завжди є не настільки очевидними, як міжнародно-правовий. Навіть затятий агресор завжди знайде політичне й моральне виправдання своїм діям і матиме спільників. Водночас рішення міжнародних організацій щодо застосування збройних санкцій не завжди є виваженими й позбавленими політичних пристрастей.
За будь-яких умов кожна, навіть наймиролюбніша, держава прагне «тримати порох сухим», тобто підтримувати на належному рівні свою обороноздатність, всемірно зміцнювати її, у тому числі шляхом укладання воєнних союзів чи відверненням загроз проголошенням позаблоковості або нейтралітету. Сила армії, її чисельність, озброєння, підготовленість особового складу, його морально-психологічний стан та інші показники воєнного потенціалу держави були й залишаються вагомим чинником ЇЇ зовнішньої політики і міжнародного престижу. Держави, неспроможні захиститися від агресії, ставлять під загрозу свій суверенітет, а значить, і саме існування.