2. Людина в ролі підприємця.

Першопочатково проблема підприємництва була поставлена як проблема пояснення джерел економічного зростання і природи прибутку (термін «підприємництво» введений Р. Кантільйоном у XVIII ст.). З того часу сформувалося декілька принципово різних підходів до підприємницької функції:

1) Перше трактування поширене в працях класиків політекономії (Ф. Кене, А.  Сміт), котрі вбачають у підприємцеві власника капіталу.

2) У другому трактуванні підприємець розглядався як організатор виробництва, проте зовсім не обов’язково обтяжений правами власності (Ж. Б. Сей, Дж. С. Мілль). Функціональне розмежування між власником і підприємцем провів К. Маркс.

3) Третє трактування підприємницької функції пов’язує її з перенесенням тягаря ризику і невизначеності в процесі економічного розвитку (Р. Кантільйон, Дж. Тюнер та інші). Цей елемент стає центральним у концепції підприємництва Ф. Найта. На його думку, люди, які беруть на себе тягар прорахованого ризику і непередбаченої невизначеності, а також гарантують більшості їхню заробітну платню, отримують право керувати діяльністю цієї більшості і присвоювати відповідну частину прибутку.

4) Четверте трактування підприємницька функція набуває в межах інституційної теорії (Р. Коуз, О. Вільямсом), в якій підприємець стає суб’єктом, що здійснює вибір між контрактними відносинами вільного ринку і організацією фірми з метою економії трансакційних витрат.

Особливо популярною серед економістів і соціологів є концепція Й. Шумпетера. Пояснюючи джерела економічного розвитку, Шумпетер виводить із процесу кругообігу капіталу принципову необхідність особливої підприємницької функції, яка полягає в здійсненні організаційно-господарської інновації, або дослівно «нових комбінацій факторів виробництва. Підприємці, за Шумпетером, не утворюють особливої професії чи окремого класу. Мова йде саме про функцію, яка періодично здійснюється різними суб’єктами. У кожній господарський сфері вона то проявляється , то погасає, змінюючись більш рутинними діями. При цьому підприємець не обов’язково сам створює «нові комбінації». Він здійснює їх практично, часто імітуючи при цьому чужий господарський досвід.

За Шумпетером, загальним визначенням підприємництва є: здійснення організаційної інновації з метою отримання прибутку (іншого додаткового доходу). Отже, підприємництво конституюють три необхідних елементи:

• організаційна дія;

• ініціювання змін;

• грошовий дохід як мета і критерій успіху.

Якими ж особистісними якостями мають володіти люди, здатні виконувати непросту підприємницьку функцію? Економісти передусім звертають увагу на психологічний склад людини, тип характеру. При цьому підкреслюють різні якості:

• інтелект і спрямованість на нове знання (І. Кірцнер);

• уява і винахідливість (Дж. Шекль);

• особиста енергія і воля до дії (Й. Шумпетер, Ф. Візер);

• поєднання розуму і фантазії (В. Зомбарт).

У Шумпетера підприємець представляє людину, яка перебуває у постійному русі. Вона не тільки не є власником даного підприємства, але, зазвичай, не пов’язана з ним жодними іншими більш чи менш постійними узами. У випадку успіху, вона залишає своє дітище і починає розгортати нові проекти. Прив’язаність до конкретного підприємства навіть шкідлива для реалізації підприємницької функції. Підприємець повинен бути вільним. Серед особистісних якостей йому необхідні:

1) інтуїція і чуття, які необхідні для виявлення нових нестандартних шляхів;

2) енергія і воля для того, щоб відмовитися від усталених порядків, долати сильну інерцію економічних і соціальних процесів.

Щодо мотивів, якими керується підприємець, то обов’язковим є мотив прибутку. Проте прибуток не є самоціллю і не розглядається як джерело особистого споживання. Навпаки, підприємницька діяльність виробляє неприязнь до будь-якого гедонізму. Прибуток важливий насамперед як критерій успіху: зароблені гроші свідчать про те, наскільки добре реалізовано задуманий підприємницький проект. Сам же підприємець, за Шумпетером, прагне, в кінцевому підсумку, до свободи і самореалізації.

Зазначимо, що підприємці частіше є вихідцями із великих сімей. Відіграє роль і характер самої сім’ї. Наприклад, доволі оригінальний портрет підприємця як марґінала і нонконформіста зображений в «реактивній моделі» психодинамічних сил, що формують особистість підприємця. Багато із цих сил – родом із дитинства, вони з’являються в результаті придушення особистісних начал підлітка авторитарним батьком. Жорсткий зовнішній контроль поступово виробляє неприйняття будь-якої влади і організації, ускладнює соціальну адаптацію. Підприємницький порив є імпульсивною реакцією, вибухом придушених емоцій. Труднощі вживання в усталену соціальну структуру активізують потенційного підприємця до створення власного світу, в якому компенсуються дитячі фрустрації і вимушений інфантилізм. За тими ж соціопсихологічними причинами підприємець виявляється поганим менеджером, схильним до авторитаризму, нетерпимості, втрати чітких орієнтирів. І якщо він не залишить вчасно створене ним дітище, його очікує майже неминучий крах.

Надзвичайно важлива риса підприємницького духу полягає в тому, що він історичний. У своїй відомій праці «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер протиставляє простій жадобі наживи і авантюризму – рисам, успадкованим від середньовіччя, – інше, капіталістичне підприємництво, пов’язане із раціональною організацією вільної праці і використанням можливостей обміну для ненасильницького надбання. Цей новий підприємницький дух, на якому піднісся капіталізм Нового часу, має, на його думку, релігійну основу. Він виріс із глибин протестантизму.

За В. Зомбартом, підприємець має бути триєдиним, володіючи якостями:

• завойовника (духовна свобода, що дозволяє планувати свої дії, воля і енергія; наполегливість і постійність);

• організатора (здатність правильно оцінювати людей, змушувати їх працювати, координуючи їх дії);

• торговця (здатність вербувати людей без примусу, викликати в них інтерес до своєї продукції, викликати довіру).