Імпресіонізм у творах м.Коцюбинського

1908 Рік у житті м. Коцюбинського.

На цей період припадає багато важливих подій, які були приємними для письменника і не дуже. У Чернігові було створено Просвіту, яку очолив Михайло Михайлович. Культурно - освітня діяльність товариства занепокоїла губернатора й жандармів, що спричинило звинувачення в революційній пропа­ганді. Особливо загострилися стосунки із владою після того, як Коцюбинський виступив із відкритим протестом проти чорносотенно - патріотичних заяв учасників 14-го археологічного з'їзду в Чернігові. Наслідком цього стало виключення Коцюбинського зі складу Просвіти, що відгукнулося болем у серці митця.[З]

На жаль, Михайло Михайлович не міг себе повністю присвятити улюбленому заняттю — літературі. В одному з листів він писав: «Найбільша драма мого життя — це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона, як відомо, не тільки не забезпечує матеріально, а й потребує ще видатків». [3]

Підступні хвороби, які здавна підточували організм, давали все більше про себе знати. Очевидці згадували, що він танув, як свічка. Витрати на ліки, на оздоровчі поїздки і ратували Коцюбинського. [3]

Можливо, найдраматичнішим моментом цього періоду була внутрішня трагедія письменника, спричинена коханням до Олександри Аплаксиної. Сімейні стосунки з Вірою Дейшею були дуже натягнутими. Лише діти не давали Коцюбинському розірвати шлюб. Олександра Аплаксина згадувала про цей період: "Тільки Михайло Михайлович став іншим: тепер він майже не сміявся, був завжди замислений, часто мовчав. Припинилося його кумедне пустування під час прогулянок, зникли його невичерпні раніш веселощі».

« Читаю великую книгу природы и когда научусь кое-чему, буду писать. С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твое сердце, хочется очиститься и отдохнуть» (3 листа Коцюбинського до Аплаксиної). [див. за 3]

Усе це разом узяте і виснажило письменника, який радо відгукується на пропозицію щодо відпочинку на лоні природи, наслідком якого і стало написання «Intermezzo». [3]

Відома дослідниця О.Черненко в літературознавчій праці, присвяченій М.Коцюбинському, зауважувала: «Космічна самотність людини наповнює її щастям, бо та самотність дає їй відчути, що вона інтегральна, а водночас індивідульна частина космічних сфер», [див. за 3]

«Intermezzo» - це найбільш характерний імпресіоністичний твір М.Коцюбинського, тому ми вирішили взяте саме цю новелу для нашого дослідження.

Новела «Intermezzo» - складний, різноелементний за художньою структурою твір. У його художній тканині майстерно поєднані і взаємодіють багато видів та форм літературного зображення. В їхній системі два основні, найважливіші щодо ідейно-естетичного змісту образи дійових осіб, розповіді і вчинки яких становлять сюжет новели. Це два персонажі, які розповідають про степове українське село, про його прекрасну природу й складні, нерозв'язані соціальні проблеми у час революції 1905-1907 років. Перший, провідний персонаж новели - інтелігент, громадсько-політичний діям, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне intermezzo. Другий персонаж - селянин,

• •

"звичайний мужик", якого інтелігент зустрів у полі. Утомлений громадськими справами інтелігент скаржиться: "Мене втомили люди". Він шукав самотності, хотів тиші й безлюддя. [11]

Важливою рисою твору є оповідь від імені ліричного героя, характерно для імпресіоністичного стилю. Тобто все зображуване подається крізь призму сприйняття героя, через його відчуття, враження. Будь - які об’єктивні характеристики відсутні, натомість перевалює суб’єктивний кут зору. [2]

Для новели, яким є «Intermezzo» характерний динамічний сюжет, несподівані повороти дії. Але подійний сюжет тут дуже ослаблений. Якщо його зобразити схематично, то це буде виглядати так: від’їзд героя з міста - перебування в селі, спілкування з природою - повернення до міста, до людей. Однак читач відчуває наявність у творі іншого, «внутрішнього» сюжету, що стосується переважно ліричного героя, сюжету як душевної драми, як внутрішнього конфлікту. [2]

Психічне переживання героя - внутрішній сюжет - відтворюється мозаїчно, фрагментарною структурою новели. Одинадцять окремих фрагментів, мініатюр - мазків відбивають сприйняття героєм потоку вражень від навколишньої дійсності. Водночас вони складають певну цілісність, передаючи переживання людини в критичній ситуації. [2]

Найбільша напруга внутрішнього сюжету припадає на перший епізод - фрагмент. Саме тут за допомогою контрасту «я - ти (людина, людство)» показано внутрішню духовну кризу героя і розкрито її причини. Усі наступні фрагменти, аж до останнього, фіксують процес спаду нервово напруження, поступове встановлення душевної рівноваги. Фінал: герой, сповнений духовних сил, життєвої снаги, готовий виконувати своє призначення. [2]

Таким чином, «внутрішній» сюжет буде виглядати так:

1. Переживання героєм втоми від міста, від людей, прагнення звільнитися, набути самобутності. Стомилося його серце, що стало «сховком людських страждань і болів, розбитих надій і розпачу, всього страху і бруду людського існування».

2. Переживання невпевненості у можливості звільнення із залізних рук міста великої тиші вдома, що героєві навіть «соромно стало калатання власного серця».

3. Знову переживання перевтоми. Навіть у новій обстановці героя обступають людські обличчя і долі: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід невільний!». Серце переповнене людським горем, воно більше не може сприймати, перейматися, навіть нездатне

адекватно реагувати. Це вже край. Межа людських можливостей. «...Я раз читав, як вас повішали, цілих дванадцять...і позіхнув». А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою».

Символічне переживання звільнення через змалювання сцени, де відпущено з ланцюгів білих вівчарок: «Тобі воля дорожча, ніж задоволена злість!»

4. Переживання набутого спокою й самотності як найбільшого блага: «...самотній на землі,*як сонце у небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь котрогось третього...» Спочатку ще певний острах втратити благо, навіть якщо це лише тінь від хмари. А потім нарешті повна внутрішня гармонія, «як стародавній Ісав»

5.

6.

7.

5. Ці фрагменти фіксують переживання ліричним героєм почуття умиротвореності, внутрішньої гармонії, набутих внаслідок спілкування з природою, з сонцем, небом, нивами, птахами. Він відчуває себе часткою природи, і вона наповнює його своєю могутньою енергією.

6. Герой, благословенний «золотим сонцем і зеленою землею», відчуває готовність до зустрічі з людиною, з її проблемами, горем.

7. Враження від зустрічі з людиною. Він знову здатен «тремтіти», перейматися чужими бідами, він може грати на них!»

8. Ліричний герой переживає прощання з нивами, позолоченими сонцем, зозулею, що теж потроїла струни його душі. Він сповнений енергії рідної землі, жаги до життя, бажання служити людству: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає». [2]

На початку твору автор подає список дійових осіб. Але дійові особи - прерогатива драми. Справа в тому, що дія твору відбувається в душі ліричного героя - це і є однією з рис модернізму. У Коцюбинського дійові особи - це не люди, а почуття, вірніше, символи суперечливих почуттів, які постійно ведуть боротьбу в душі героя. [4]

Автор прагне показати не стільки зовнішній перебіг подій (втеча з міста, приїзд у село, мандрівка серед поля), скільки суперечливу душевну боротьбу за право і можливість повернення до людей. Чим більше герой переповнюється негативними емоціями і почуттями, тим чіткіше і виразніше простежується його зневага до людини, її проблем. І, навпаки, позитивні почуття наближають його до суспільства. Отже, дія твору відбувається в душі героя. [4]

Як імпресіоніст Коцюбинський вихоплює із життя героя лише хвилинні враження, настрої, що виникли тільки в певний момент і, можливо, більше ніколи не з’являться. Він прагне відкрити перед читачем усю душу свого героя, не оминаючи навіть стану депресії і стресу. [4]

На основі позитивного і негативного дійових осіб можна поділити на дві групи: перша — це ті образи, які наповнюють душу позитивними емоціями: сонце, жайворонки, ниви; друга - почуття, які вносять смуток, продовжують нервовість, стрес: втома, людське горе, залізна рука міста. [4]

Ми бачимо, що вже на початку твору ліричний герой перебуває у стані втоми, яка ось-ось має спричинити стрес і депресію. І сам герой усвідомлює причини своєї втоми: «мене втомили люди», «мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять», «я чую, як чуже існування входить у моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Отже, сам герой дає відповідь. [4]

Так, душа переповнена людським горем, вона більше не спроможна сприймати і відчувати чужу істоту. А трагедія ліричного героя полягає в тому, що він стомився від людей, але водночас не може бути без них. Він, мов губка, вбирає в себе людське страждання. «А врешті - хіба я знаю, де закінчується власне життя, чуже починається?» для нього немає власного «Я» - є лише одне ціле. Тому так важко, залишивши все, втекти від людей. [4]

Проведемо спостереження над хронотопом імпресіоністичної новели.

Теперішнє тут - це наповнена реальністю мить, що має незримі смислові зв’язки з минулим і майбутнім. [2]

Художній простір зовні змінюється (місто - село - місто). Однак одночасно спостерігається єдність простору, в якому відбуваються основні психологічні події: подолання утому, внутрішнє відродження. Цей простір - душа героя, і вона єдина. Тут ми і спостерігаємо, як на один стрижень нанизуються різні часові зони: минуле, теперішнє і майбутнє поєднуються в одне смислове ціле. Будь-яка мить теперішнього психологічного стану ліричного героя породжена минулим і сповнена передбаченням майбутнього. [2]

Традиційно основною функцією поза сюжетних компонентів художнього твору є інформаційна. Чи виконує цю функцію імпресіоністичний пейзаж та інтер’єр у новелі «Intermezzo»? [2]

Звернемося до третього фрагмента тексту: «Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари....Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте собі спокійно. Я не хочу про вас думати...» [див. за 2]

Навряд чи такий інтер’єр дає якусь інформацію, він носить враженнєвий, настроєвий характер, оскільки передає скоріше внутрішній стан, настрій героя, його враження від навколишніх предметів, спричинене цим настроєм. [2]

У пейзажах новели інформаційна функція також відходить на другий план, а враженнєвість і настроєвість відіграють головну роль. Зазвичай, у таких пейзажах переважають не зорові, а слухові, нюхові відчуття, з’являється імпресіоністичний ефект вібрації, миготіння, мерехтіння кольорів, світлотінь, що передають вічний рух у природі, динаміку. Прикладів можна навести чимало. [2]

«На небі сонце - серед нив я. більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів(догашс), шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом (звукові відчуття). Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівся(дотик)».

Або: «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здри гаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилина темного горя - і вмить усміхнулось наліво - і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба...» (слухові, зорові відчуття, використання ефектів світлотіні, миготіння і т. ін..) [див. за 2]

У новелі велику роль відіграє колористика, за допомого вдало підібраних барв автор передає дивовижну красу природи. Звідси, можна говорити про Коцюбинського як про майстра пейзажу, який автор подає через сприйняття героя і будує на постійній взаємодії відчуттєвих вражень: «тихо пливе блакитними річками льон», пшениця «біжить за вітром, немов табун лисиць, й блистять на сонці хвилясті хребти»; герой гладить соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі, і просто під ноги лягає «співуча арфа». У новелі природа виступає не тлом і не контрастом до зображуваних подій, а як одна з дійових осіб, що рухають розвиток сюжету. Пейзажні малюнки психологічно вмонтовують закінчення твору - повернення героя до людей. [4]

Необхідно поставити ще одне питання, хто такий головний образ новели? Традиційний портрет та характеристики відсутні, не розкривається образ і через вчинки. Відтворюється лише психологічний стан ліричного героя. З’ясувати риси головного .персонажа допоможе виокремлення основної опозиції - глобального протиставлення, що лежить в основі драми героя. [1] «Я - ти»: ліричний герой - людина, людство. Ця опозиція закладена, як ми бачимо, вже в першому епізоді. Ліричний герой прагне самостійності, незалежності, спокою: «...заздрю планетам, вони мають свої орбіти...» . а «ти» «стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право,...ти влазиш в середину мене,...ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач, свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах і весь бруд свого існування», [див. за 2]

Результат цього протиставлення вже відомий - втома ліричного героя: «Я утомився.. .Мене втомили люди.. .Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш».

Однак це протиставлення є не тільки драмою ліричного героя, а й сенсом його життя (хоч на перший погляд це звучить парадоксально). Адже «я не можу розминутися з людиною...Я не можу бути самотнім». Отже, ліричний герой - це той, хто переймається усіма людськими проблемами, вмішує у своєму серце людській біль, страждання, всю ницість людини і її вищість. Недаремно герой порівнює свою душу з музичним інструментом: найменше коливання примушує її звучати у відповідь. Це інструмент, що «озвучує» людські долі. Тобто перед нами митець, поет, письменник. Сенс його життя - горіння - у служінні людям. Але він стомився. Він, як музичний інструмент від довгого служіння, розладнався і не здатен більше об’єктивно, адекватно реагувати на довкілля. Йому потрібне intermezzo, пауза, перепочинок.. .1 таким intermezzo може бути спілкування з природою (тут Коцюбинський близький до європейських митців початку ХХст., таких, як Стефан Цвейг, Кнут Гамсун та ін.., які вважали, що врятувати людську душу від руйнівної сили цивілізації може лише повернення до природи, спілкування з нею, насичення її енергією і гармонійністю). Звичайно ж, це мотив неоромантичний. Однак спілкування з природою потрібне герою Коцюбинського, не заради самого зцілення, а для того, щоб, сповнившись енергією землі і сонця, продовжувати виконувати свою місію. [2]

Таким чином, ідея твору - переживання митцем своєї долі, місії: бути причетним до всього, що відбувається в суспільстві, до долі народу й кожної окремої людини. Це вимагає титанічних душевних сил, а їх може дати рідна природа й самота. [2]

Проте зміст новели може прочитуватися ще більш узагальнено, універсально. Про це свідчать інші образи, сповнені абстрактного символічного смислу: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе. Уже те, що вони представлені під заголовком «Дійові особи», свідчить про їх неоднозначність. Цікаво, що «я» ліричного героя відсутнє серед його переліку. «Я» не є дійовою особою, його внутрішній світ, душа - це місце де відбуваються події: утома породжена Людським горем, Залізною рукою города, знімається Сонцем, Нивами, Зозулею, Жайворонками та наповнюється новою снагою. Утома тут може прочитуватися як несила далі жити в людському суспільстві і несила жити поза ним; Людське горе - як несправедливе влаштування світу, суспільства; Сонце, ниви, Зозуля, Жайворонки - це гармонійна природа, що єдина здатна відродити людину. [2]

Тепер ідея твору може звучати глобальніше. Можливо, у новелі йдеться не лише про драму митця, а про драму існування будь-якої людини, яка страждає від усвідомлення дисгармонійності світоустрою, але не може не бути до нього причетною і сили черпає з природи рідної землі? [2]

Отже, чи справді ліричний герой тікає від людей? Після перших рядків важко сказати. Здається, ніби справді герой тікає, тікає якнайдалі, щоб про все забути. Йому важко слухати розмови в потязі, важко чути постійне «треба, треба». Отже, тікає. Але перші враження можуть бути оманливими. [4]

Треба згадати перші хвилини перебування в кімнаті. Він збайдужів до людей: звістку про повішених заїдає стиглою сливою (це досить вагома деталь для імпресіоністичного твору). «...Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув у роті приємний смак», - зізнається сам ліричний герой. А довідавшись про страту людей, лише ліниво позіхнув. «Проходьте», - говорить він до невідомих істот. [4]

Душа вже перенасичена стражданнями, вона нічого не може вбирати в себе, інакше - загине.

Ще один важливий момент — перші хвилини приїзду. Героя здивувала абсолютна тиша, коли він почув навіть калатання свого власного серця. Нарешті знайдено те, чого так бажалось в останні дні. Приходить заспокоєння, «утома» повільно залишає героя, зникає і нервове виснаження. « Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця». [4]

Ліричний герой милувався стиглим колоссям, слухав спів жайворонка, простягав долоні до сонця. І раптом несподівана тінь на землі. Невже це знову людина знайшла його тут? Відкрита душа для вбирання проміння сонця раптом щільно зачинила свої дверцята. І з якою полегкістю зітхнув ліричний герой, переконавшись, що це лише тінь від хмари. І знову спокійні дні потекли серед степу. [4]

В творі знаходимо символічні образи. Головне місце серед яких займають сонце і жайворонки.

«На небі сонце, серед нив я», - думає герой. Він кохається в сонці, вдячний йому, бо саме воно сіє в душу золотий засів, наповнює її теплом і щирістю. Його проміння здаються материнським молоком, яке ставить на ноги дитину, воно лікує знервовану душу, вносить заспокоєння. [4]

Картина степу набуває максимальної озвученості там, де з’являється жайворонок - одна з дійових осіб. І цій пташині вдячний митець, бо вона натягує струни, єднає небо і землю. Якщо струни натягнуті, вони продовжують прекрасну музику без жодної фальшивої нотки. Жайворонок натягнув і струни душі, яка вже співає, веселиться. Світ природи, мов струмені чистої води, змивають з душі бруд і сміття буденщини, втому і депресію. [4]

Можна зрозуміти, що душа героя заспокоїлась, настала рівновага. Тепер герой знову здатен повернутися до людей.

Яскравим доказом цього може бути зустріч з людським горем (селянином). Вони зустрілися, стояли мовчки і хвилину дивилися один на одного. Ліричний герой ніби перевіряє свою готовність повернутися до людей. Здавалося, треба тікати, адже знову до митця зближується страждання. Йому самому не віриться, що він може знову перейматися людським горем. Не віриться і читачеві, бо ще зовсім недавно була «стигла слива», «легке позіханя», «тінь від хмарини». Але раптом лунають слова: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавки й грім...Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори..» [4]

Ліричний герой після зцілення повертається до попереднього життя, «душа співає, струни натягнуті...»Гармонії досягнуто. Отже це була не втеча, а інтермецо - тимчасовий перепочинок, під час якого приходить заспокоєння.

[4]