3. Середній Сибір
Середньосибірська країна займає центральну частину Сибіру. На заході вона межує з Західним Сибіром, на півдні – з горами Південного Сибіру, на сході – з Північно-Східним Сибіром. Її межами на півночі є береги Карського моря і моря Лаптєвих, на заході – правий схил річки Єнісей, на півдні – північно-східне підніжжя Східного Саяну, західні підніжжя Приморського і Байкальського хребтів, західне підніжжя Північно-Байкальського нагір’я, північне підніжжя Патомського нагір’я, на південному сході – північне підніжжя Станового хребта, на сході – західні підніжжя хребтів Верхоянського і Сетте-Дабан. До складу цієї фізико-географічної країни входять Середньосибірське плоскогір’я, Алданське нагір’я, плато Путорана, Анабарське, Приленське, Вілюйське і Лено-Ангарське плато, гори Бирранга, Становий хребет, Єнісейський кряж; Північно-Сибірська або Таймирська і Лено-Вілюйська або Центральноякутська низовини.
Середньосибірське плоскогір’я займає більшу частину країни і у тектонічному відношенні належить до давньої Східносибірської платформи. Докембрійський фундамент платформи, який складений кристалічними породами, в чотирьох місцях виходить на поверхню, утворюючи великі виступи – Анабарський і Алданський щити, Єнісейське підняття. Анабарський щит знаходиться у верхній частині басейну р. Анабара, а на поверхні йому відповідає Анабарське плато. Алданський щит розташований у басейні р. Алдан. На поверхні йому відповідають Алданське нагір’я і Становий хребет. Єнісейському підняттю на поверхні відповідає Єнісейський кряж. Опущені ділянки фундаменту Східно-Сибірської платформи утворюють синеклізи і крайові прогини. Найбільшими з синекліз є Тунгуська і Вілюйська. У межах Тунгуської синеклізи спостерігається незбіг тектонічної і морфологічної структур: найбільш глибокий частині Тунгуської синеклізи відповідає не низовина, як можна було б очікувати, а найбільш висока частина Середньосибірського плоскогір’я – плато Путорана. Проте саме в межах Тунгуської синеклізи, яка розміщується у басейнах річок Ангари, Нижньої і Підкам’яної Тунгуски, внаслідок могутніх ефузій утворились колосальні лавові покриви (трапи). Вілюйська синекліза розміщується між Анабарським і Алданським щитами, а в рельєфі їй відповідає Лено-Вілюйська або Центральноякутська низовина. Вздовж північного краю Східно-Сибірської платформи простягається Хатангський крайовий прогин, до якого приурочена Північно-Сибірська або Таймирська низовина. І, нарешті, центральну частину півострова Таймир займає герцинська складчаста область, якій в рельєфі відповідають низькі складчасто-брилові гори Бирранга. Таким чином, у межах Середнього Сибіру можна виділити наступні основні типи морфоструктури: 1) акумулятивні пластові низовини синекліз і крайових прогинів; 2) денудаційні пластові височини; 3) денудаційні цокольні височини, плато, нагір’я і кряжі; 4) вулканічні трапові плато; 5) низькі відроджені складчасто-брилові гори.
В утворенні морфоскульптури найбільше значення мали водна ерозія, фізичне вивітрювання, мерзлотні процеси і карст. Серед форм фізичного вивітрювання на схилах плато, гір і нагір’їв поширені куруми – крупнобрилові кам’яні потоки, а також осипи. Мерзлотні форми – булгунняхи, гідролаколліти, термокарстові западини – зустрічаються локально. Карстові форми – западини, провалля – характерні для південних районів країни.
Клімат Середнього Сибіру помірний різко континентальний. Взимку, у зв’язку з сильним охолодженням поверхні материка, більша частина Середнього Сибіру знаходиться в сфері впливу Азіатського максимуму. Переважання над територією країни холодного і сухого континентального повітря, високе загальне гипсометрічне положення території, а також наявність великих улоговин, у яких взимку застоюється і вихолоджується повітря, обумовлюють дуже низькі зимові температури. Середня температура січня коливається від –170С в Красноярське до –450С в Якутське. Влітку територія Середнього Сибіру дуже добре прогрівається, над нею встановлюються низький тиск і високі температури. Ніде на земній кулі в цих широтах середні літні температури не бувають такими високими, як тут: на 70-й паралелі вони складають +11...+120С, а в районі Якутська сягають +190С. За рік випадає 350-475 мм атмосферних опадів і більша їх частина – у другій половині літа. Найважливішим наслідком суворої і малосніжної зими є майже повсюдне поширення багаторічної мерзлоти.
Середній Сибір характеризується багато розвиненою річковою сіткою, у живленні яких переважають талі снігові води і літньо-осінні дощі. Всі річки відносяться до басейну Північного Льодовитого океану. Найбільша з них – Лена. Із правих приток Єнісею найбільш цікавою є Ангара, яка витікає з Байкалу. Завдяки рівномірному притоку води з озера Ангара відрізняється доволі постійним рівнем, незвичною прозорістю і дуже низькою температурою води, яка навіть у серпні не перевищує +80С.
Озер у Середньому Сибіру значно менше, ніж у Західному Сибіру. Значною озерністю відрізняються лише гори Путорана, де поширені озера тектонічного походження, Центрально-Якутська і Північно-Сибірська низовини, де переважають озера термокарстового і льодовикового походження. Саме тут, біля південного підніжжя гір Бирранга, розташоване найбільше з озер Арктики – тектонічне озеро Таймир. Озеро мілководне, середня глибина дорівнює 3 м, максимальна – 26 м. Льодостав на озері триває 10 місяців і до кінця зими більша його частина промерзає до дна. Тому органічний світ озера дуже бідний.