5. Гори Південного Сибіру
Фізико-географічна країна Гори Південного Сибіру розміщується між Середнім Сибіром на півночі, Амуро-Сахалінською країною на сході, Центральною Азією на півдні, Середньою Азією на південному заході і Західним Сибіром на північному заході. В рельєфі країни переважають середньовисокі гірські хребти, нагір’я, плоскогір’я і міжгірські улоговини. До її складу входять гори Алтай, Західний і Східний Саян, Салаїрський кряж, Кузнецький Алатау, хребти Прибайкалля (Приморський і Байкальський) і Забайкалля (Хамар-Дабан, Улан-Бургаси, Баргузинський, Ікатський, Худанський, Яблоновий, Малханський, Черського, Даурський, Каларський та ін.), Північно-Байкальське, Патомське і Станове нагір’я, Вітімське плоскогір’я.
Гори Південного Сибіру являють собою складчасто-брилові низько- і середньогір’я з плоскими вершинами і крутими схилами, що виникли під час палеозойської (байкальської, каледонської і частково герцинської) складчастості, були зруйновані, а потім знову підняті новітніми рухами в кайнозої. Тобто у тектонічному відношенні країна належить до Монголо-Охотського геосинклінального поясу або палеозойської складчастої області.
Основними типами морфоструктури є: 1) складчасто-брилові низькі і середньовисокі гори, нагір’ і плоскогір’я; 2) вулканічні лавові плато і плоскогір’я (Вітімське плоскогір’я); 3) озерні, озерно-алювіальні і алювіальні акумулятивні рівнини у міжгірських улоговинах.
Основними типами морфоскульптури є наступні форми рельєфу: гірсько-льодовикові (баранячі лоби, кучеряві скелі, кари, цирки, бокові і кінцеві морени), що поширені на гірських хребтах і обумовлені гірським зледенінням; ерозійні (річкові долини); морозного вивітрювання (куруми, кам’яні моря, осипи); кріогенні (термокарстові западини, горби пучення, булгунняхи); вулканогенні (лавові плато, вулканічні конуси); еолові (дюни, горбисті піски і навіть бархани), поширені в міжгірних улоговинах, вкритих піщаними наносами.
Клімат країни – помірний, різко континентальний. Зимою над країною формується область високого атмосферного тиску (азіатський максимум), центр якого розміщується над Монголією і Забайкаллям. Середня температура січня –20...–270С. Влітку, в зв’язку з гірським характером рельєфу країни, середня температура повітря в міжгірних улоговинах складає +220С, а в горах – не більше +100С. Сума атмосферних опадів змінюється в різних районах від 100 до 2500 мм/рік. Опади випадають переважно влітку у вигляді тривалих дощів.
Гори Південного Сибіру розчленовані численними долинами річок. Тут розташовані витоки великих річок Північної Азії – Обі (починається від злиття Бії і Катуні), Іртиша, Єнісею (витоки знаходяться в Тувинський улоговині), Лени, Амура. Більшість річок країни має гірський характер: вони течуть в вузьких долинах з крутими скельними схилами, а швидкість течії дуже велика. Гірські річки живляться головним чином весняними талими водами і літньо-осінніми дощами, деякі з них влітку також отримують воду від танення льодовиків.
У горах Південного Сибіру багато озер. Більшою частиною вони невеликі і розміщуються в улоговинах льодовикрвих карів і цирків або в зниженнях між моренними грядами і горбами. Але є і великі озера тектонічного походження – Байкал, Зайсан, Телецьке та ін.
Байкал – це найбільш глибоке озеро світу, його максимальна глибина сягає 1620 м. Довжина озера 636 км, найбільша ширина близько 80 км. За об’ємом водної маси Байкал займає друге після Каспійського моря місце серед озер земної кулі. Вода Байкалу відрізняється виключною чистотою, м’якістю, дуже малою мінералізацією і значним вмістом розчиненого кисню. Прозорість вод майже океанічна – до 30-40 м, колір переважно темно-синій. Внаслідок величезної глибини і значного об’єму водної маси повільно нагрівається і охолоджується. Тому влітку його вода дуже холодна, середня температура її на поверхні в серпні не перевищує +100С.
Органічний світ Байкалу унікальний і не має аналогів в жодному з озер земної кулі. Фауна відрізняється давністю, ендемізмом і виключною різноманітністю. В озері мешкає біля 600 видів рослин і понад 1200 видів тварин, з яких понад 70 % ніде більше не зустрічаються. Характерними представниками байкальського тваринного світу є байкальський тюлень (нерпа), із риб – омуль.
Головна закономірність у розподілі грунтів, рослинності і тварин – висотна поясність. Тут виділяють гірсько-степовий, гірсько-лісостеповий, гірсько-тайговий і високогірний пояси. Гірські степи піднімаються по схилах до 600 і навіть 1000 м. Вище гірських степів починається пояс гірських лісостепів, що простягається до висоти 1200-1600 м. Ще вище, до висоти 2000, простягається пояс гірської тайги. Для останнього, високогірного поясу найбільш типовими є наступні основні типи. Для помірно континентальних і вологих високогірних районів Алтаю і Саян найбільш характерні субальпійські і альпійські луки. В більш континентальних районах на тих же висотах переважають кам’янисті, мохово-лишайникові і чагарникові гірські тундри.
27 листопада 2006 р. Лекція з курсу “Фізична географія материків і океанів” доц. Міхелі С.В.