2.4 Повість «Забобон» – цінний здобуток українського красного письменства переджовтневого часу

Повість «Забобон», як і вся літературна творчість Леся Мартовича, була живим відгуком на злободенні питання тогочасної галицької дійсності. Письменник-демократ з позицій захисника інтересів народу показав безправне, злиденне животіння сільського трудового люду, протиставивши йому сите й розбещене життя панівних верств галицького суспільства, польської шляхти, уніатського попівства. У жодному іншому творі Мартович так гостро й безкомпромісно не викрив «мертві душі» галицької провінції, як у «Забобоні». Визначаючи ідейний зміст повісті, Ф. Федорців прийшов до висновку, що вона є обвинувальним актом-проти буржуазно-міщанської інтелігенції, яку письмениик-сатирик посадив на лаву підсудних, виніс їй безкомпромісний вирок [14, 32]. Викриття мертвотності цієї інтелігенції, паразитизму й ретроградності галицького попівства – основна тенденція повісті, саме вона визначає загальне сатиричне спрямування твору. Водночас у «Забобоні» важливе значення має й інша тенденція, що проходить крізь всю повість, а саме: утвердження моральної сили трудового селянства, яке прагне звільнитися від духовного «невільництва», виступає за «новий світ», в якому був би господарем «порядний чоловік», той, хто працює, а не злодій і розбійник». Лише разом взяті ці аспекти дають повне уявлення про ідейне спрямування твору Леся Мартовича.

Сюжет повісті розгортається двома основними лініями: історія забобонного й безцільного життя поповича Славка, в образі якого письменник втілив характерні риси тогочасної буржуазно-клерикальної інтелігенції, та показ важкого життя народних мас, народження нових сил у галицькому селі, їх боротьба проти світу зла й несправедливості. Таким чином, з одного боку – духовно убоге галицьке попівство (образи Матчуків – батька і сина, Тріщина, Радовича та інших), розбещена й вороже настроєна до мужика польська шляхта (образ Краньцовського); з другого боку – знедолена й безправна селянська маса, яка шукає шляхів боротьби за свої права (образи Неважука, Оском'юка, Гаєвого, Грицишина та інших), демократична народолюбна інтелігенція (образ студента Потурайчина), яка, незважаючи на переслідування властей, стає на захист інтересів трудового люду, закликає його до єднання й боротьби з «невільництвом» за «новий світ».

Звичайно, було б неправильним розглядати ці протиборствуючі сили, що виступають у повісті, відокремлено одна від одної і вважати, що буржуазну інтелігенцію, представлену образом Славка, письменник змальовує лише в негаїивному аспекті, що він не бачить у цьому середовищі людей, здатних тверезо мислити, а народні маси показує тільки в позитивному світлі. При всій своїй любові до пригноблених і знедолених, письменник, чесно дивлячись своєму народові у вічі, говорить і про темні сторони життя й побуту відсталої, забитої частини селянства. Лесь Мартович належав до тієї генерації українських прозаїків, яка руйнувала усталену в народницькій літературі традицію романтичної ідеалізації селянства. Цілком слушно зауважив О. Назаріїв, що оповідання Мартовича – це талановиті сатиричні твори, пересипані яскравими перлинами живого і теплого гумору, про негативні сторони селянської психології [4, 23].

У центрі повісті – життя попівської родини Матчуків: старого здитинілого панотця, його дружини – роботящої і чесної жінки, дочки Галі, звихненої польсько-шляхетським вихованням, сина Славка – головного персонажа твору. Це попівське середовище доповнює отець Тріщин, ретроград і цинік, та зять Матчука – Радович – п'яниця і невіглас. Основне завдання, яке поставив перед собою Мартович, виводячи на сцену цих представників буржуазно-клерикальної інтелігенції, полягало у викритті духовного убозтва, моральної ницості, соціальної шкідливості уніатсько-попівської касти, яка вважала себе проводирем народу, «цвітом нації», подібно до того, як польська шляхта – «основами суспільності». Яке смішне, дивакувате й жалюгідне те клерикальне середовище, що його змалюнав письменник! До Леся Мартовича, за винятком І. Франка, ніхто з українських письменників у Галичині не показував попівської інтелігенції в такому непривабливому світлі. Ніхто так рішуче не зривав з неї масок добропорядності й благочестивості, ніхто не наважувався так широко розпанахати ту запліснявілу заслону, за якою «значна частина галицької інтелігенції продовжувала животіння в оточенні задушливих традицій псевдопанства», серед «святощів гнилого багна умової нерозвитості, безхарактерності, повного безвілля, безсердечності». Така повість як «Забобон» могла з’явитися лише після того, як інтелігенція в Галичині, згуртована навколо І. Франка й М. Павлика, виступила проти старосвітських рабських традицій у громадському житті, почала розхитувати віками утверджуваний церквою авторитет духовних пастирів народу, оголосила нещадну війну войовничій клерикальній реакції.

Клерикальне середовище в «Забобоні» зображене в гостросатиричному, а подекуди навіть шаржованому плані. Характерні риси старшого покоління галицького попівства Лесь Мартович втілює в образі дикуватого й недолугого панотця Матчука. Його характер письменник розкриває у зіткненні з рідними, з наймитом Іваном, парафіянами. Образи добродушних «старосвітських батюшок» в українській літературі добре відомі з творів І. Нечуя Левицького, А. Свидиицького. Деякими звичками, манерою поведінки Матчук нагадує традиційні образи панотців з творів названих письменників. Але, разом з тим, Мартовичів Матчук – цілком оригінальний художній тип, що міг постати лише на галицькому ґрунті в конкретно-історичних умовах, свого часу [15, 161-163].

Отець Матчук, його син Славко навіть не знають, що в їхньому селі Вороничах закладається читальня. Надії читальників почути від Потурайчина, як змінити свої давні звичаї, «щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом», «обновити життя», не виправдалися. Промова, на яку чекали селяни з увагою і завзяттям, не відзначалася ні новизною ідей, ні практичними порадами:

«Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосувати на Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ж дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоби переродитися на нових людей. Для того більше цікавили їх ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме: поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз'ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке роз'яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїти те бажання своїх слухачів» [13, 318].

Об'єктом своєї повісті Л. Мартович обрав не дрібні побутові теми, а суспільно-значущі явища, що само по собі знаменувало дальший розвиток сатири. Повість присвячено гострому розвінчанню антинародної політики австро-угорської монархії, діяння реакційних партій, «свинській» конституції, а найбільше – деградації, виродженню української інтелігенції, її псевдопатріотизмові, духовній убогості. Тип такого здеградованого до карикатури інтелігента виведено в образі Славка Матчука – гнилої колоди із запитами живота і плоті – типу без знання, без світогляду, без життя.

М. Рудницький вважає, що «в характері «героя» – Славка, Л. Мартович схопив не одно власне переживання – можна зрозуміти, скільки глуму і їди вмів він добувати з себе, щоби глядіти на людину таким стуленим оком!» [17, 42], з чим можна погодитися лише частково. Проникнення в зміст творів будь-якого письменника фактів і портретних рис рідних, коханих і приятелів – типове явище, властиве і Лесеві Мартовичеві. Так, деякі риси матері письменника вгадуються в образі їмості – єдиної з персонажів повісті, що зберігає рівновагу і здоровий глузд. Ще помітніші автобіографічні відгуки статусу «залізного правника» в образі Славка. Його внутрішній світ, моральні муки через нескладені іспити, комплекс неповноцінності як людини і чоловіка, що не заслуговує на увагу не тільки служниці Пазі, а й сільської повії Варвари – виписані з тонким осягненням і з великою силою живого особистісного почуття презирства, оповитого співчуттям. Так, без сумніву, міг написати автор, який опанував цим типом не лише як художник, а й як людина, що сама мала тривалу й безпосередню причетність до подібної проблеми [13, 589-593].

Постійне відчуття ущемленості запаморичили думку і розум Славка такою мірою, що він поповнив групу тих людей, до котрих значення розмови доходило лиш «рік над нею подумавши, та й то лиш тоді, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови. Якийсь туман, якась хмара відділює їх розум від слуху. Заки той туман розійдеться, то слух уже глухий: не має що розумові передати» [13, 222].

«Інколи Славко дивувався, де інші находять час до якоїсь-науки? Хіба ті люди ніколи не їдять, не сплять і не спочивають? Ні! Тут щось інше мусить бути, – роздумував собі Славко. – Певно, інші розумніші від мене. їм вистачить раз прочитати та й уміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?!

Від таких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякого іншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя» [13, 195].

Лесь Мартович наголошує на причинах деградації патентованої псевдоінтелігенції, найголовнішою з яких є духовний занепад суспільства, домашнє та шкільне виховання. Після гімназії чи семінарії сильніші духом ідуть до університетів, записуються в академічні, просвітні товариства і тим заповнюють прогалини гімназійної науки; більшість випускників виходять звідти духовно бідними, не підготовленими до самостійної праці, «попадають дуже скоро в зневіру й нидіють». До останніх належав і Славко Матчук:

«Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд. Але яке життя – такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд» [13,198].

Отже, на фоні великих епічних форм сатирична повість «Забобон» Л. Мартовича своєю формою, змістом, сутністю створених характерів і способом їх змалювання, колоритом і мовою вирізняється новаторським характером, виражаючи філософію народу, його соціальні, політичні, етичні й естетичні устремління.

Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 року в селі Кобаки, Косівського району, на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в селянській родині. Навчаючись у гімназії, у старших класах Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 року він написав драму “Несамовиті” і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом “Зоря”. У драмі показано життя сільської молоді, яка боролося з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився.

На початку квітня 1896 року у чернівецькій українській газеті “Буковина” надруковано перше оповідання І.Семанюка “Керманич” під літературним ім’ям “Марко Черемшина”. В оповіданні оспівано гордість, високе почуття дружби, готовність на самопожертву — риси гірського населення, раніше опоетизовані Ю.Федьковичем. В романтично-захоплюючому дусі змалював автор сміливого плотогона-керманича Саїна, який, «рятуючи вижницького Майорка, оту п'явку, що хотіла його до криміналу всадити», гине сам. Крім впливу Ю.Федьковича, в оповіданні відчувається і поетика народних дум. Тут широко використана гуцульська говірка, зменшувально-пестливі форми, традиційні звертання, фольклорна система тропів. У творі правдиво передано і деякі елементи побуту, гуцульський діалект, що надає новелі реалістичних рис.

Після закінчення гімназії письменник виїжджає восени 1896 р. до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств “Січ”, “Товариство студентів з Росії”, робітничого товариства “Поступ”. Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Про багатогранну громадську роботу Черемшини свідчить і організований за його участю великий мітинг у Відні (1897), спрямований проти розгнузданості і свавілля польської шляхти в Галичині. На нього був запрошений І. Франко.

1896-1898 роки – період напружених творчих шукань Марка Черемшини в галузі тематики, жанрів, зображувальних засобів. Ніколи згодом творчість митця не буде такою різноманітною, як у цей час. Він розробляє оповідання, байку, казку, пише поезії в прозі, перекладає. У 1898 році молодий автор друкує в журналі «Дзвінок» твори для дітей – дидактично-повчальну байку «Муха» та казку «Сльоза». На окремих творах позначається деякий вплив модернізму. Це стосується оповідання «Нечаяна смерть» та циклу поезій у прозі «Листки». Вплив модернізму частково позначився і на доборі творів для перекладу. У травневій книзі “Літературно-наукового вісника” за 1899 р. було надруковано “два образки з гуцульського життя” – “Святий Миколай у гарті” і “Хіба даруймо воду”. Протягом 1900 та 1901 рр. у львівському “Літературно-науковому віснику” і чернівецькій “Буковині” надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника “Карби. Новели з гуцульського життя”, видану у 1901 р.

Диплом доктора права Черемшина одержав 17 липня 1906 року, після чого виїхав у містечко Делятин, де зайняв посаду поміч­ника адвоката. Пізніше за дорученням членів радикальної партії Черемшина переїжджає в Снятин (1912), де відкриває власну адвокатську канцелярію. 1914 року почалася війна. Одержавши звільнення від військової служби, Черемшина з дружиною переїжджає до батьків у Кобаки. Міста і села Галичини, в тому числі і рідне село письменника, з перших днів і до кінця війни стали ареною запеклих боїв царських військ з цісарськими, а також з військами кайзерівської Німеччини. Грабунки, примусові роботи, жорстоке поводження австрійського війська з місцевим населенням, нарешті, голод, епідемії вщент винищували західноукраїнське село. «Як терплять наші мужики...— писав у цей час Марко Черемшина.— Маємо тепер слово для них і то часами не можемо дати, бо те, що приходиться їм пережити, відбирає нам мову».

Після тривалої творчої паузи Черемшина знову пише. З листопада 1914 по січень 1915 року веде «Щоденник», у якому фіксує все бачене і почуте від односельців. Пізніше звірства австро-угорських цісарських військ у західноукраїнських селах, страждання гуцулів Черемшина відтворить у збірці новел «Село вигибає» (1925). У квітні 1927 року Черемшина з дружиною їде в рідне село Кобаки, на могилу свого батька. Повертаючись з кладовища, на дорозі, недалеко від батькової могили, упав і раптово помер.

Марко Черемшина – один із найбільших фольклорних українських письменників. Усна народна поезія відчутна і у виборі сюжету, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту. Як і В.Стефаник, він став поетом мужицької розпуки, не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, як воно було, – темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітної нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Уся його творчість не вийшла за межі малої прози. Головним героєм став безземельний гуцул, який не може вилізти з нужди, борсається в тенетах, розставлених йому панами, жандармами, лихварями. Письменник змалював цілу галерею селянських типів, різних за своєю зовнішністю, вдачею, але однакових за долею – всіх їх тисне нужда, темрява і безправ’я.

У 1898 році в газеті «Буковина» під заголовком «З циклу «Листки» опубліковано дванадцять оригінальних поезій в прозі Черемшини та кілька його перекладів. А в наступному 1899 році у «Літературно-науковому віснику» Осип Маковей — редактор цього журналу — надрукував оглядову статтю «З життя і письменства. Про фейлетони українсько-руських політичних часописів в р. 1898», у якій висловив критичні міркування і про згадані твори: «У тих поезіях намагався Черемшина підійти під лад теперішніх модерністів: він фантазує, символізує, старається словами описати такі ніжні речі, як ледові квітки, і часом попадає у надмірну, майже нездорову чутливість... Може бути, що в мене за грубі нерви, щоб я міг зрозуміти красу сего ґердана і подібних поезій, але коли б мене хто спитав ся: «Чи тобі таке подобається?» — я сказав би просто: «Ні!» І самому авторові, що знає життя в Карпатах, я радив би заправляти свій талан на живих подіях, а не на заморожених фіалках та ледових квітах. Для молодого таланта це небезпечна дорога в початках письменського доробку. Легко попасти в манеру».

Однак захоплення Марка Черемшини темами та літературною технікою модерністів не слід перебільшувати. У поезіях в прозі він акцентує увагу на соціальних процесах, що видно вже у першій поезії в прозі – «Весна». Наявність сюжету, соціальна забарвленість, чітка авторська позиція, засіб контрасту, на якому побудований сюжет, який ще більше підкреслює трагедію одинокої літньої, приреченої на голодну смерть жінки, зближують цей твір з народною піснею та поезією Шевченка. Дві наступні поезії «Заморожені фіалки» та «Ледові квіти» позбавлені соціального змісту, але й вони далекі від абсолютно модерністських. Від раннього морозу померзли розквітлі фіалки. Сонячне проміння не поверне їх більше до життя. Вони загинули. Як і заморожені фіалки, «погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапельками, їх не розтопить уже ніякий огонь». В обох поезіях Черемшина сам пояснює символіку, обидві закінчуються дидактичними висновками. У поезії «Море» шум могутніх морських хвиль, то сердитих, смертоносних, то добрих, привітно-ласкавих, створює пісню-жалібницю, що нагадує письменнику країну, покриту морем горя й сліз, «із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами». В цілому в «Листках» звучить надія на краще майбутнє, висловлюється бажання допомогти народу обновити свій край, щоб почути веселу пісню-свободу, зустріти весну. «Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом «добридень»?” Безпросвітне сирітське життя зображує письменник у поезії «Симфонія». Про­блема еміграції – поезія «Осінь». Безпросвітне, темне, злиденне життя гуцульської сіроми – поезія «Щоб не тії гори!».

Назву першій збірці дало перше оповідання автобіографічного характеру – “Карби”. До збірки ввійшло 15 творів: «Карби», «Дід», «Раз мати родила», «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Грушка», «Злодія зловили», «Лік», «Бабин хід», «Зведениця», «Основини», «Більмо», «Горнець», «Чічка», «На боже». «Коли ви цікаві на людські злидні, на буденне життя бідного гуцула,— писала тогочасна критика,— на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті...— коли вас те займає — візьміть і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцульську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди і вірування, і забобони... Це перлини нашої літератури наймолодшого покоління». Кожна конкретна новела збірки відтворює певну характерну рису сільського побуту, людських взаємин, матеріального чи правового становища гуцула, його психології. Всі разом взяті, вони справедливо порівнюються з мозаїкою, елементами якої є новели-епізоди; кожна з них має свою тему-мотив.

Герої збірки — люди трагічної долі, забобонні, безпорадні, беззахисні, приречені на безпросвітні злидні. Непосильна праця і страждання, рабська покірність і марні спроби знайти правду-захист у сильних світу цього, страх перед богом, панами, різними чиновниками, стихійні вибухи ненависті проти гноблення. Середовище, з якого Черемшина бере своїх персонажів, в основному селянське. Лише чотири епізодичні постаті належать до інших суспільних верств: жандарм («Раз мати родила»), лісничий («Більмо»), лікар («Лік»), учителька («Хіба даруймо воду!”). Що ж до персонажів-селян, то це, як правило, трудова біднота, яка становить основну масу селян-гуцулів. Їхня доля хвилює автора насамперед; в їхнє життя, в їхню душу він уважно вдивляється. Всі герої збірки — соціально-принижені селяни з їх думами, переживаннями, горем і розпачем. Це люди, які, втративши мізерне господарство, стали заробітчанами, «зайвими ротами» або стоять на порозі старцювання. Герої в Черемшини невіддільні від світу полів, лісів, гір. Письменника незмінно приваблювала тема правічних законів природи і життя людини, їх взаємодія. Тому природа є своєрідною дійовою особою в новелах Черемшини. Своїм буйним кипінням життєвих сил, всією нев'янучою свіжістю і багатством барв вона часто контрастує з життям людей, виснажених жорстокими ударами долі і щоденною боротьбою за існування.

Письменник любить своїх героїв. Та любов його ніколи не була сліпою і не заважала бачити як сильні, так і слабкі сторони селянського життя. Звідси – різне ставлення до народу – любляче і критичне. Страхітливу правду про злидні і темряву бідняків, про ті соціальні умови, які ведуть до деградації, здичавіння людини, Черемшина повістує в новелі «Дід». Майже вся новела – монолог-звертання хворого старого діда до своїх дітей-кривдників (відсутніх). Автор тричі бере слово: констатує причину ночівлі діда надворі, дає його психологічний портрет, детально «коментує» вчинок діда. За допомогою внутрішнього мовлення Черемшина відтворює переживання скривдженої людини, її хворобливі думки — від визрівання задуму повіситися до реалізації його. Із додаткового засобу змалювання життя героя внутрішня мова перетворюється на основний. Не краща доля і в баби — «Бабин хід». Після смерті чоловіка над нею також збиткуються діти. Тема немічної, скривдженої старості не випадкова в творчості письменника. Старі, хворі, каліки були майже в кожній хаті. Вони не могли на себе заробити. Проблема «зайвого рота» набула широкого звучання на зламі двох століть. Дикунська жорстокість дітей до своїх батьків хвилювала багатьох письменників-реалістів.

Якщо у новелі «Більмо» йдеться про соціальний і матеріальний стан пана, подається епізод договору його з батьками, говориться про його аморальність, то у «Зведениці» пан-кривдник — прихований персонаж. Черемшина часто використовував цей художній засіб: дружина Юсипа — «Раз мати родила», багачі Приймаки — «Святий Николай у гарті», дочка і зять — «Дід», син — «Бабин хід», тартачний підприємець Майорко — «Лік», лихвар — «Більмо» та ін. Приховані герої залишаються за кулісами, та читач ясно уявляє їх.

У «Зведениці» автор не тільки не називає імені героїні, а й зовнішнього вигляду не описує. Всі художні засоби «працюють» на розкриття внутрішнього світу збезчещеної дівчини, перейнятої несвітським болем, страхом, соромом, жалем. З її плутаних думок, поданих у формі діалогізованого внутрішнього монологу, ми довідуємося, що примусило її піти на службу і стати покриткою. «Зведениця»—новела моногеройна. У ній відсутній опис подій. Сюжет розвивається за зміною почуттів дівчини-покритки. Але це не заважає авторові досягти своєрідної епічності оповіді. В основу новели покладено конфлікт між дійсністю і покаліченим нею материнством. Ситуація вкрай напружена і драматична. Молода мати-покритка мусить зазнати моральних і фізичних екзекуцій від батьків і села. Усвідомлення цього завдає їй невимовних страждань. Будова сюжету заснована на часово-причинному зв'язку трьох ситуацій, що відзначаються певним внутрішнім розташуванням емоційно-експресивних акцентів. Перша — уявна зустріч із селом і виправдання перед ним; друга — уявна зустріч з парубками і дівчатами, їх звинувачення; третя — уявна зустріч з батьками і каяття-прохання. Пейзаж в новелі створює потрібний емоційний лад, окреслює почуття і настрій героїні. Через пейзаж героїня ніби приєднується до навколишньої дійсності, сама стає її частиною. Генезис цієї єдності — у фольклорі.

Осуд несправедливості і жорстокості в доборі рекрутів, протест проти суспільного і державного ладу, який захищає інтереси пануючого класу, ненависть до цісаря, туга рекрутів за селом, нарікання на недолю в цісарському війську — ці домінуючі мотиви рекрутських пісень поклав Черемшина в основу новели «На боже».

Для образного втілення життєвих явищ та їх узагальнення Черемшина знаходив свої оригінальні художні засоби. Робота над поезіями в прозі наклала відбиток на манеру його письма в цілому. Це виявляється не лише у введенні «шматків» поезії в прозі до тексту новели (наприклад, початок новели «Карби»), а й у тому, що автор широко користується настроєвою розповіддю («Зведениця»). Письменник найчастіше прагне не стільки інформувати, скільки збуджувати почуття («На боже», «Чічка», «Зведениця», «Раз мати родила»), викликати певну психологічну настроєність. Звідси – менша увага до детального, подійного, логічно чіткого сюжету. Для Черемшини не так уже й важливо простежити всі ланки історії, яку описує. З неї він часто бере лише окремі елементи, один епізод — найхарактерніше, те, що дає змогу повідомити читачеві суть, основний смисл явища, події. У Черемшини знаходимо крім «прямих» способів розкриття внутрішнього, душевного стану (монолог, діалог, невласне пряма мова) значну увагу до зовнішніх описів, але звернених не стільки до логіки розуму, скільки до емоцій, відчуттів. Іноді авторський виклад, характеристики, оцінки за емоційною наснагою бувають наближеними до мови персонажа («Зведениця»). У інших випадках об'єктивно розповідні засоби включаються ширше («Святий Николай у гарті»), а, наприклад, в оповіданні «Основини» розповідь від митця є домінуючою. Таким чином, письменник сполучає різні прийоми художнього відображення дійсності, комбінуючи їх у кожному творі залежно від авторського задуму.

Впадає в око і багатство поетичного ладу збірки: лірико-патетична оповідь, що передає чарівну красу гуцульської природи; трагедійно-драматична, коли йдеться про життя трударя; іронічно-саркастична у викритті хижацької натури різних п'явок народних. Інколи вони взаємодіють в одному творі. Тоді маємо своєрідну, неповторну жанрову форму. Так, новела „Чічка” відзначається сміливим поєднанням різних наративних форм, об'єднаних однією творчою концепцією: це і епічна розповідь від автора, якою починається новела; і голосіння гуцула над загиблим конем; і внутрішня мова коновкаря; і ліричні відступи. Всі вони переплітаються і плавно, природно переходять одна в одну, створюючи вражаючу картину вселюдської біди. Черемшину, автора соціально-психологічних новел, як і його сучасників, найбільше приваблював багатогранний світ людини, її душевні конфлікти, моральні колізії.

В новелах збірки майстерно застосований багато-фокусний, стереотипний спосіб відображення дійсності, коли одна і та ж подія, явище висвітлюється з різних позицій. У «Карбах» – це позиція соціальне пригнічених віками діда, баби, гуцулів; чистої і світлої, схильної до правди і добра, дитини – Петрика; представника влади з етикою завойовника-експлуататора. Для кожного з героїв характерний своєрідний психічний склад і світосприйняття. Письменник чутливий до побутового оточення, найтонших нюансів мови, етнографічних подробиць. У душі селянина Черемшина бачить ще багато темного, похмурого, сумного. Але його цікавить й інше – те, що йде від глибоких душевних сил, від здорової народної моралі, від поетичного світосприйняття, коріння якого сягає в народні повір'я, забобони, мальовничий звичай. Засвоєння народної фантастики і демонології з метою висвітлення характерних рис дійс­ності і героя підкреслює, з одного боку, силу зв'язку письменника з життям, глибоке сприйняття різних його сторін, а з другого, багатогранність реалістичного мистецтва Черемшини.

У збірці «Карби» Марко Черемшина вживає різні прийоми побудови творів. Іноді це скомпоновані з фрагментів спогади (новела «Карби»), «протокольний» запис вчинків персонажа і обставин його життя, що завершується кульмінаційною сценою, яка несе на собі основну думку твору («Злодія зловили»). Оповідання «Святий Николай у гарті», «Лік» розпочинаються діалогами, що відразу вводять читача в суть справи. Зовсім по-іншому будуються «Основини», перша половина яких нагадує манеру Панаса Мирного або Нечуя-Левицького (повільно розгортувана авторська розповідь, детальний опис подробиць), а друга — побудована на діалогах: розповідь селянки Семенихи про шукання нею правди у Відні, розповідь раз у раз перебивається репліками слухачів. Автор не знає композиційного стандарту, кожна новела своєрідна. Є між ними і сюжетні («Злодія зловили», «Більмо»), і безсюжетні («Зведениця»), і такі, що мають лише окремі елементи сюжету («Дід», «Бабин хід», «Горнець», «На боже», «Грушка»). В одних випадках сюжет розвивається швидко, енергійно («Святий Николай у гарті»), в інших – повільно («Основини»).

Загальновідома висока майстерність Черемшини у створенні ритмізованої прози. Та ритм для нього не був ні самоціллю, ані простою прикрасою новели. Він є виразом емоційно-трепетного сприйняття світу. Високий експресивний тон черемшинівських новел досягається за рахунок чергування питальних і окличних речень, що передають авторську схвильованість; вживання урочисто-величальної лексики, що складається із звукових епітетів, з'єднаних у синонімічні ряди («Йде з міста шум, такий глухий, жалібний, прошиваючий»); відтворення специфічної черемшинівської інтонації, основаної на тричленнім поєднанні однорідних синтаксичних одиниць.

Мова збірки «Карби» щедро пересипана діалектизмами. Питома вага їх (лексико-фразеологічних, фонетичних, морфологічних) у різних новелах збірки неоднакова. Так, у новелі «Святий Николай у гарті» вони порівняно мало використані, а новела «Горнець» повністю написана мовою говірки. Вони допомагають письменникові глибше й яскравіше передати зображуване, неповторний колорит певної місцевості, оригінальні форми образного мислення.

Після тривалої перерви, на початку імперіалістичної війни, Марко Черемшина повертається до літературної творчості. В 1925 році в Києві у видавництві «Книгоспілка» вийшла друга збірка творів Марка Черемшини під назвою «Село вигибає. Новели з гуцульського життя», куди ввійшли вибрані оригінальні твори і переклади, опубліковані в різних часописах. Основною темою стає село за війни. Відтворюючи картини війни та засуджуючи воєнний розбій, ведучи страшну розповідь про винищення та вимирання гуцульського села, Черемшина у циклі новел «Село за війни» правдиво відображає всю складність життя на західноукраїнських землях. Скупе на людські радощі, сповнене горя селянське життя стало ще нестерпнішим, ще трагічнішим під час війни. Здавалось що у війну село вигибає. Письменник виступив з антимілітаристськими творами, у яких засудив війну, показав страхітливі її наслідки. В оповіданнях циклу “Село за війни” змальовано похмурі картини розправи цісарської армії над мирними жителями, яких звинувачували в зраді, в шпигунстві. У циклі увага письменника зосереджена на життєво достовірних, сюжетно значущих ситуаціях. Голосова активність оповідача — очевидця описуваних подій — величезна. Він так художньо достовірно відтворює їх, що читач заглиблюється в народне життя, гостріше відчуває його діалектику. Розповідаючи про конкретні події, письменник не подає широкого історичного тла, географічних подробиць. Читачеві нелегко буває встановити, про який етап війни йде мова.

У цикл «Село за війни» входить вісім творів: «Село потерпає», «Перші стріли», «Поменник», «Бодай їм путь пропала!», «Зрад­ник», «Після бою», «Йордан», «Село вигибає». Органічна єдність сюжету, зумовлена відтворенням цільного епічного художнього за­думу, пройнята «наскрізною» ідеєю, загальним пафосом. Кожна з восьми новел має свій закінчений зміст, разом з тим всі вони зв'язані спільними героями, однією сюжетною лінією. Композиція циклу теж дає підстави розглядати його як новелістичну повість. Відповідно до конфлікту (а він у даному випадку антагоністичний) згруповані персонажі. З одного боку — село й окремі його жителі, з другого — ворожа вояччина і Дзельман як бридке породження війни. в циклі взагалі, можна говорити про образ автора — очевидця подій, який розповідає або пре бачене в минулому, або про те, що відбувається на його очах. Автор не тільки констатує хід думок і події, а й вболіває за долю героїв, що виражається через ліричну відступи — прямі звертання до людей. Черемшина застосовує різні способи відтворення життя: принцип «прямої» авторської розповіді з складними зіставленнями; форму оповіді героїв про себе, про своє життя (Митро Пужливий); зображення об'єктивної реальності з погляду тих чи інших персонажів. У «Поменнику» таким персонажем виступає село.

Напруга досягає кульмінації в новелах «Після бою» і «Село вигибає». Село стікає кров'ю. Смерть стає масовою. Поле вкрите трупами («Після бою»). Синонімічні вирази і евфемізми діалогу уточнюють головну думку новели: село вигибає. І все ж своєрідна «відкрита» розв'язка твору говорить про інше. Крім блукаючих по воєнних дорогах, у вимираючому селі залишилися живими баба, козак, молода дівчина. Життя продовжується. Надзвичайно цікавий, оригінальний і багатогранний метонімічний образ села — спільний для всіх новел циклу. Селу судилося винести основний тягар війни — найстрашнішої, найжорстокішої. Як справжній товариш пізнається в біді, так війна випробовує характер всього народу, його моральну стійкість. Зміни обличчя села, його психології, зумовлених війною, Черемшина відтворює в найрізноманітніших відтінках. Ось воно стривожене, перестрашене, «як старі двері з виглоданих одвірків, за свій поріг упало»; «у личко пісніє і потерпає» («Село потерпає») ; робить «волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикає до війни, гей до ярма» («Перші стріли»); зазнає згубного впливу війни: «Гей, та ж бо то на світі пусте село! Один одного в лижці води втопив би» («Поменник»); «гудить і харчить, гейби за горло душене» («Бодай їм путь пропала!»); недобите «чупер собі миче» («Після бою»); вимирає («Село вигибає»).

Характерним є оповідання “Зрадник”, бо зрадником став селянин, котрого чорна корова у літню спеку перебігла лінію фронту. В оповіданні “Поменник” показано, як розстріляно цілий гурт селян тільки за те, що під час перебування в селі “москалів” піп поміняв їм старі поминальні книжки на нові з православним хрестом. Через цикл оповідань на теми війни проходить образ шинкаря Дзельмана, який уміє вислуговуватись. Він підступно позбавляється ненависних йому селян, беручи одночасно хабарі ніби для їхнього врятування від розстрілу, є звичайним мародером, який роздягає трупи вбитих вояків. Заключним акордом є оповідання “Село вигибає”. Письменник показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти справжніх причин, але добре бачив її наслідки, дивився на неї “знизу”, відчув її тягар на своїх плечах. Порівнюючи героїв новел «Карби» з героями циклу «Село за війни», бачимо, що останні змальовані далеко повніше. Село загартоване, сильне, вольове, оптимістичне. У новелах довоєнного періоду село виступає як суб'єкт, що змушує прислухатись до свого голосу, у післявоєнний період цей суб'єкт наказує вірити у свою силу, бо ця сила здатна витримувати і найбільші удари, вона може подолати і найважчі труднощі та випробування. Якщо герої збірки «Карби» задихалися сплачуючи податки («Святий Николай гарті»), просили смерті для себе («Чічка» «Грушка», «Бабин хід»), закінчували життя самогубством («Дід»), слабо протестували («Раз мати родила»), то герої циклу «Сел за війни» проклинають насильників («Перші стріли», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала!»). Для комендантів, австрійських жовнірів, лихварів і панів Черемшина знаходить зовсім інші барви, інші слова. Тут лірик поступається перед сатириком у викритті жорстокості, цинізму, жадібності, безчестя. Дві домінуючі риси характеру неприятеля — жалюгідне боягузтво і жадобу до збагачення — підкреслює Черемшина, використовуючи засіб контрасту не тільки в змалюванні дій, вчинків персонажів, а й у зовнішньому вигляді.

У збірці «Село вигибає» Марко Черемшина далі розвиває ті ж композиційні, жанрові, мовностилістичні засоби, які характе­ризували його першу збірку. Він часто вдається до ритмізованої мови, до поетики голосінь, дум та коломийок. Вибір ритмічної структури визначається змістом твору або його частин. У межах однієї новели ритм розповіді може змінюватися залежно від змісту. Так, у новелі «Зрадник» чергується ритмомелодика думи і голосіння. У новелі «Перші стріли» в коломийковому темпі подано опис свята («храму») і ритм авторської розповіді передає ритм танцю. Характерною ознакою творчого почерку митця і в цей період є лірична настроєність, для створення якої письменник членує, як і в ряді творів збірки «Карби», абзац на окремі речення. Сюжети мають фрагментарний характер. Є і безсюжетні твори («Село потерпає»). Образи персонажів окреслені побіжно, як правило, без деталізації зовнішності, здебільшого без цілісної портретної характеристики; в центрі уваги – настрій людини («Зрадник»).

У збірці «Село вигибає» помітнішим, ніж у перший період творчості, стає використання засобів комічного. В іронічно-сатиричному ключі написана більша частина твору «Перші стріли». Засоби іронії та сатири автор використовує, говорячи про «хоробрість» австрійських вояк, про ставлення до них селян.

У другий період творчості Марко Черемшина крім творів про війну написав ряд оповідань на родинно-побутові та любовні теми. Упорядники тритомного видання творів Марка Черемшини (1937) вперше виділили сім новел («Парасочка», «Козак», «Інвалідка», «За мачуху молоденьку», «Зарікайся мід-горівку пити», «Марічку головка болить», «Парубоцька справа») в окремий цикл під назвою «Парасочка». Тон цих оповідань переважно гумористичний. Порівняно із загальною сумною тональністю попередніх творів цикл «Парасочка» відзначається життєрадісністю. Проте гумор, мажорність творів Черемшини на родинно-побутові теми — особливий. У комічні сцени та історії він, як правило, вплітає сумні мотиви, гумор іноді перемежовується з іронією, веселе супроводжується драматичним, а то й трагічним («Інвалідка», «Парубоцька справа», «Марічку головка болить», «Парасочка»). Слід сказати, що сюжет тут стає більш окресленим. Спостерігається поява ледь відчутного пригодницького елемента, хоч про нього треба говорити досить умовно. Найвиразніший він в оповіданні «Марічку головка болить». У цьому творі манера розповіді нагадує манеру Юрія Федьковича. Несподіваною для Черемшини є тут розповідь від першої особи, де оповідач — дійова особа.

Цей цикл можна назвати книгою поем, написаних білим віршем. Відсутність рими компенсується концентрованою гостротою ліричних переживань, багатосторонньою «розгалуженістю» асоціацій, метафоричністю, щедрістю «тропічної мови», метризацією епічної розповіді. Лірична мова циклу — пишна, вишукана, яскраво забарвлена, з підвищеним експресивним тонусом. Поетичний лад циклу визначає лірико-патетична оповідь, що дає можливість передати чарівну красу гуцульської природи, побут, духовну обдарованість народу, його моральну чистоту і благородство. Важливим засобом змалювання героя в циклі є його портрет. Кожний персонаж, навіть епізодичний, скульптурно окреслений, має своє індивідуальне обличчя з акцентованими визначальними рисами. Події, описані в новелах цього циклу, відбуваються в час першої світової війни, або розкривають наслідки її. На відміну від по­передніх новел, де переважають туга, горе, смерть, новели «Парасочки» переливаються веселкою сонячних барв, характеризуються життєрадісним мажорним тоном навіть у драматичних моментах. Голос життя – основний мотив циклу новел «Парасочка». Життєствердне, оптимістичне начало народу-трудівника, народу-творця найбільш яскраво проявлялось у родинних відносинах і в коханні. Коломийки обрамляють новелу, створюють живе натхненне тло, поетично наповнюють усю розповідь новел, звучать, як дифірамб безпосередній і чистій поезії, що володіє таємницею пробудження найкращих, найсвятіших почуттів у людській душі.

Гуцульський побут пройнятий особливо високою художністю. Вродливі, енергійні і сміливі гуцули оточують поезією красок її найбуденнішу річ. Письменник цінить кожну, навіть найменшу, деталь, але змалювання побутових картин у нього не є етно­графічною самоціллю. Воно суворо підпорядковане основній ідейно-художній тенденції новели і вводиться тільки як необхідний складовий компонент у загальну сюжетну тканину. Черемшинівські герої фізично і морально здорові. Володіючи гострим зором і природно розвиненим поетичним чуттям, вони не можуть бути байдужо-сліпими до справжньої краси. Цим пояснюється «відхилення» від моральних норм Дуця Петрового, безіменних героїв у «Парасочці».

Повної життєвої втіхи не має (та й не домагається) жоден із героїв циклу (про новели інших збірок нема що й говорити). Особиста доля соціально-приниженої дівчини-покритки змусила її використовувати свою вроду як засіб захисту і помсти («Парасочка»). Бажання Калини («Зарікайся мід-горівку пити!..») і Петрихи («Інвалідка») співзвучні з християнською мораллю, а не з «поганським світовідчуттям». Продовжувати рід — найсвятіше призначення жінки і найвищий її обов'язок. І вже ніяк не єднається традиційний гедонізм з Єленкою («За мачуху молоденьку»). Свої новели Черемшина створював, спираючись на невичерпні багатства гуцульського фольклору.

Багато уваги в останній період творчості письменник приділяє зображенню гуцульського побуту. Війна залишила в свідомості людей глибокий слід, створила умови для вчинків, несумісних з поняттями здорової народної моралі (“Парубоцька справа”, “Інвалідка”, “Парасочка”, “Інвалідка”.

Ароматно-ніжний, свіжий колоритний верховинський пейзаж, що дає змогу Черемшині відтворити багатство нюансів, відтінків у композиції, будові твору, підсилити зміст образу, збудити у читача почуття добра і краси, шанобливе і любовне ставлення до героїв,— наскрізний і в останній збірці новел, яка вийшла в Києві у видавництві «Книгоспілка» 1929 року під назвою «Верховина. Вибрані оповідання. Книга друга». У збірку входило дванадцать новел («Верховина», «Писанки», «Ласка», «На Купала, на Івана», «Коляда», «Бо як дим підоймається», «Колядникам науки» та ін.). П'ять із них згодом увійшли в цикл «Парасочка», п'ять післявоєнних перекладів. Тут же була вміщена одна із посвят В. Стефаникові «Його кров»; а також «Моя автобіографія» і «Фрагменти моїх споминів про Івана Франка». Глибинні політичні і соціальні процеси, характерні для життя західноукраїнського села початку XX століття (зародження капіталістичних відносин, антигуманізм буржуазного приватновласницького суспільства, класове розшарування, пролетаризація селянства, поява сільської буржуазії), знайшли особливо яскраве відображення в останній збірці. Збірка «Верховина» пройнята ідеями відродження, прагненням письменника піддати художньому аналізу і синтезу навко­лишній світ в його різноманітних проявах. Процеси соціальної дійсності найтісніше поєднані з глибоким розкриттям внутрішнього життя людини. В центрі уваги письменника знову ж таки гуцульське село — Верховина, що стогне під новим гнітом панської Польщі, і з тими ж таки героями — гуцулами-бідняками, гнобленими соціально і національно. У післявоєнних творах, як слушно зазначає М. Грицюта, «розширилась панорама спостережуваної дійсності, поглибшало розуміння суспільних явищ, процесів, до соціального долучалось ще й національне», яке іноді виступає на передній план. Герої збірки «Верховина», порівняно з попередніми, мужніші, активніші. Правда, повністю позбутися забобонності, покірливості, індивідуалізму їм поки що не вдалося. І все ж, «розкріпачення» душі селяни-на-гуцула, зрушення в свідомості, зумовлені змінами в економічно-виробничих підвалинах, відзначаємо в усіх героїв «Верховини». Герої збірки виступають як соціальне активна сила, енергійна і бойова, сила, що протестує проти будь-якого гноб­лення.

Найповніше погляди на Україну відбито в оповіданні “Туга” (1925). Дівчинка Марічка тужить за своїм коханим “Юрійком золотим”, який пішов виборювати тоту Україну і не повернувся. Вона звертається до сил природи – просить допомогти. За жанром твір не має аналогів в українській літературі. Це - п’ять поетичних монологів, п’ять окремих надфразних одиниць, вкладених в уста героїні.

Критика не раз відзначала життєлюбний оптимізм Черемшини, той, за висловом Д.Донцова, “непоборний оптимізм життя, що тріумфує над зовнішніми перешкодами і над своїм сумнівом; що не бере трагічно ні власної безпорадності, ні нікчемності; свобідний і веселий”. Із оптимізмом поєднана, часом прихована, але всюди наявна органічна українська іронія, що не покидає автора при змалюванні найтемніших картин. Іронією забарвлений спокійний, літописний, за висловом Зерова, тон розповіді, рясно перетканий діалогічними й ліричними вставками. Ці музикальні вставки є майстерними стилізаціями народних голосінь і колядок, про що свідчить їх ритми, постійні анафори, симетрія і паралелізм будови. Таке використання усної словесності в’яжеться із особливою схильністю Черемшини вносити в новели етнографічний елемент –описи народних звичаїв, обрядів, що має чисто естетичну функцію. У творчості письменника знаходимо високо досконалу трансформацію етнографічного романтизму.

ОСИП МАКОВЕЙ

Талановитий поет, якого вводив у літературу Іван Франко, друкуючи його перші вірші у львівському журналі «Зоря»;

самобутній прозаїк, автор багатьох соціально-побутових та історичних оповідань, новел, повістей, переважно гумористичних і сатиричних, схоплених з потоку життя «прижмуреним оком»;

проникливий критик, який тривалий час тримав у полі зору розвиток українського художнього слова, дбав про його ідейно-естетичне збагачення, духовне єднання обабіч кордонів австро-угорської та царської монархій;

досвідчений вчений-філолог — історик літератури, мовознавець, фольклорист, якому наша культура завдячує багатьма ґрунтовними дослідженнями про П. Куліша, Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших письменників;

вдумливий вчитель-педагог, який понад чверть віку віддав гімназіальній освіті —спочатку у Чернівцях, а потім у Львові, Заліщиках, допомагаючи виховувати молоде покоління українських юнаків і дівчат в дусі любові до рідного народу — ось лише деякі з важливіших штрихів до характеристики Осипа Маковея — сучасника і соратника Івана Франка, Ольги Кобиляпської, Василя Стефаника, який залишив тривкий слід у розвитку української культури кінця XIX — початку XX століття, поповнив духовний світ нашого народу визначними художніми і науковими цінностями.

* * *

художній творчості.

Життєвий шлях О. Маковея, літературна доля його художньої спадщини значною мірою типові для багатьох сучасників письменника. Виходець із бідної трудової родини, яка ледве зводила кінці з кінцями; тяжкі роки навчшіня в гімназії, університеті; потяг до знань, прогресивних студентських рухів — і задушлива атмосфера офіційного виховання, переслідування за волелюбні прагнення; виснажлива журналістська праця (із студентських років!) в газетах «Народна часопись» (1894), «Буковина» (1895—1897), журналах «Зоря» (1894), ^Літературпо-пауковпй вісник» (1898—1899) та інших виданнях задля «шматка хліба», щоденна педагогічна робота — і неможливість повністю віддатися ху до якої найбільше лежала душа...

Газети й журнали давали прожиток, але забирали творчу силу. Скільки тих безіменних, криптонімних і псевдоиімпих статей довелося написати О. Маковеєві, щоб вони, задовольнивши потребу часу, згодом забулися, загубилися па сторінках західноукраїнської періодики! О. Маковен міг сказати словами І. Франка: «Я ставав па всяке жниво й жав свій скромний сніп». Письменник розумів, що ііого перо публіциста, хист редак-

5

тора потрібні людям, як і талант педагога. Тому радо працював на будь-якій ниві, де потрібні були його енергія і хист.

Для художньої творчості, наукової діяльності часу залишалося небагато. Треба було мати велику працездатність, щоб поміж публіцистикою, школою, громадсько-культурною роботою ще й писати художні речі, наукові праці, перекладати. Видання в таких умовах понад двох десятків книжок \x25A0— художніх творів, літературознавчих і мовознавчих досліджень, публікацій класики — яскраве свідчення не лише великої й самовідданої праці О. Маковея на користь рідної культури, а й різнобічності його таланту як письменника і вченого.

Так сталося, що за життя автор не зміг (а точніше — не мав змоги, як і більшість його сучасників) випустити хоча б кількатомну збірку своїх творів. Після смерті письменника заходами Р. Заклинського на Радянській Україні вийшли дві невеликі книжки творів О. Маковея (1929—1930 pp.). А далі майже чверть століття вони (хіба тільки твори О. Маковея?) не перевидавалися. Ім'я ного почало призабуватися, ніби й не було такого письменника в літературі...

Нарешті кригу мовчання навколо творів та імені О. Маковея вдалося розтопити: 1954 р. вийшло у Держлітвидаві України споряджене О. Є. Засенком науково-критичне видання поезії й прози письменника. Заходами цього ж вченого, якому належить і монографія про О. Маковея, за останні десятиліття з'явилося ще кілька збірок поета. Проте більш-менш повного зібрання художньої спадщини письменника досі не існувало (з підготовленого на початку 60-х років у тому ж видавництві тритомника з'явився друком лише один том).

Нарешті маємо збірне видання поезії й прози О. Маковея у двох томах, за яким, сподіваємось, вийде повніше, хоча б у п'яти томах, що охопить і його науково-критичну та епістолярну спадщину.

* * *

«Хто хоче пізнати поста, повинен іти в його країну». Ці справедливі слова Гете спонукають нас, розглядаючи надбання будь-якого митця, торкатися його біографії, того середовища, в якому він формувався, тобто заглибитися в саму особистість творця. Важливим орієнтиром у дослідженні життя й діяльності того чи іншого письменника є його автобіографія. О. Маковей залишив нам чимало важливих свідчень, що дають змогу на достовірному матеріалі об'єктивно висвітлити окремі сторони його життєвого й творчого шляху. Так, чимале пізнавальне значення має не опублікований досі «Щоденник» О. Маковея, що, зокрема, стосується часів його навчання в університеті. В середині 20-х років письменник працював над ґрунтовним життєписом, з якого, скоротивши, зробив стислу «Автобіографію», що побачила світ 1926 р. вже після його смерті на сторінках «Літературно-наукового вісника». Залишив письменник і низку інших художніх, публіцистичних, автобіографічних творів («Академічна громада», «Весняні бурі» та in,). Вони допомагають з'ясувати деякі важливі питання, що стосуються формування його творчої особистості.

Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 р. в місті Яворові, близько Львова. Батько його походив з яворівських міщан, займався рільництвом і кушнірством. Він розумів вагу освіти і, побачивши потяг сина до навчання, віддав його після початкової школи до Львівської української гімназії. Тут у гімназиста прокинулося захоплення малюванням, музикою, народною творчістю. У гімназії учні видавали кілька гектографованих газет, де друкували свої твори, записи народної творчості. Коли дирекція заборонила випускати ці видання, група гімназистів, серед них і О. Маковей, 1884 р. заснувала таємний гурток «Згода» (діяльність цього гуртка письменник згодом висвітлив у документальному нарисі «Історія одної студентської громади»). У таємній студентській громаді й почалися перші літературні спроби О. Маковея. «Тут уже я мав більший голос і читав товаришам не раз свої перші повістки, але я не був одинокий; поетів, повістярів і драматургів було у нас багато»,— згадує він в автобіографії.

З таємних гуртків, що були в гімназіях Тернополя, Львова, Коломиї, Станіслава (тепер Івано-Франківськ), завжди віяло волелюбним подихом, вони, а не офіційна наука, найбільше спричинялися до формування в молодого покоління любові до народу, його культури, сприяли поширенню соціалістичних поглядів. О. Маковей, наприклад, в таємному гуртку познайомився з творами Т. Шевченка, І. Франка, Д. Писарєва, І. Тургєнєва, з атеїстичним трактатом Д. Дрепера «Історія боротьби між релігією і наукою». Коли 1886 р. на гурток було зроблено донос, О. Маковей записав у «Щоденнику»: «Кружок не сміє пропасти ніколи і не пропаде!.. Рух в гімназії збуджений...» Тут, у гімназії, почали формуватися основи світогляду молодого поета.

Свою освіту майбутній письменник продовжив на філософському (філологічному) факультеті Львівського університету, який хоч і не був світилом у царстві науки, але давав студентам непогані знання в галузі філології, класичних та іноземних мов, знайомив з історією української літератури. Великою — і болючою — школою для О. Маковея стало життя: він працював репетитором, перекладачем урядових документів у магістраті, підзаробляв у пресі як журналіст.

Чи не найбільшою подією в житті молодого студента було його знайомство з І. Франком, яке переросло в щиру дружбу, тривало до кінця життя великого Каменяра. І. Франко мав значний вплив на формування світогляду О. Маковея. «Я до нього чую симпатію, а він до мене... Його погляди на справу і літературу руську знаю не лише з його творів, а й з власних його розмов... Вони дуже розумні, і я їх собі присвоюю»,— пише молодий літератор 1886 р. у своєму «Щоденнику».

У липні 1889 р. О. Маковей разом з І. Франком та наддніпрянськими украшцями С. Дегеном, А. Маршинським та іншими, подорожуючи по Карпатах, потрапили під підозру австрійської поліції. І. Франка та студентів з Києва було арештовано, О. Маковея лише допитували, намагаючись знайти у його короткочасному знайомстві із східноукраїнськими побратимами якусь державну крамолу.

На другу половину 80-х років припадає початок літературної діяльності О. Маковея. Дебютувавши перекладом вірша Г. Гейне «Посланець» І«ооря». 1885), молодий літератор пише й друкує ліричні вірші.

громадянські поезії, соціальні малюнки, сатиричні образки; згодом звер

тається до малої прози: нарисів, оповідань, новел; а відбувши 1890 р. вій

ськову службу, готує збірку фольклорних записів «Руські вояцькі пісні

з Австрії» (залишилася иеопублкованого). >

Після закінчення університету (1893) тривалий час працює журналістом у газетах «Діло», «Народна часопись», «Буковина», журналах «Зоря», «Літературно-науковий вісник», прагнучи поєднати публіцистичпо-редак-торську й літературно-художню діяльність.

Поглиблюється й розширюється світогляд письменника, який всіляко підтримував прогресивні сили в культурному житті, хоч обставини складалися так, що змушений був заробляти на хліб насущний у народовських виданнях. Зрештою, ця проблема стояла й перед І. Франком — співробітником того ж «Діла», «Зорі».

На широку дорогу літературної творчості О. Маковей виходить в середині 90-х років, стаючи провідним співробітником «Зорі» (1893—1894), редагуючи «Буковину», а особливо працюючи з 1898 р. разом з І. Франком та В. Гнатюком у «Літєратурно-науковому віснику». Згадані видання стали основною трибуною виявлення його великої творчої енергії, спрямованої на консолідацію прогресивних сил української літератури обабіч кордонів двох монархій — цісарської Австро-Угорщини й царської Росії. Завдяки цілеспрямованій діяльності О. Маковея на сторінках редагованих ним видань прогресивні діячі культури обстоюють ідеї історичної єдності, духовної спільності українського народу, розмежованого кордонами ворогуючих між собою держав-монархій. У духовний вжиток українського населення Галичини і Буковини О. Маковей вводить багато творів письменників-наддиіпрянців, прагнучи посередництвом художнього слова поглибити чуття кровної порідненості двох частин єдиного організму.

Як редактор, видавець і письменник О. Маковей докладає багато зусиль для розширення ідейно-художніх обріїв української літератури, пропагуючи на сторінках тогочасної періодики надбання російської, польської, чеської, німецької та інших літератур. Він перекладає твори В. Гаршина, Г. Сенкевича, Г. Запольської, Г. Зудермана, К. Мейєра та інших.

Творчість О. Маковея цього періоду збагачується злободенною публіцистикою, забарвленою дотепним гумором, приперченою гострими сатиричними пасажами. Цикли публіцистичних статей, що він друкував у пресі під спільними назвами «З життя», «Світла й тіні», будили громадську думку, спонукали задумуватися над актуальними проблемами. 1894 р. в одній із статей О. Маковей обгрунтував ідею проведення у Львові першого з'їзду українських письменників, на якому мали обговорюватися питання: «Стан літератури і просвіти за останні роки. Наша критика. Наш фольклор. Видавництва для народу. Про театри і розвій драматургії. Вплив інших літератур на нашу і де шукати більшої оригінальності в нашій літературі» («Зоря».— 1894.— С. 119). На жаль, цей з їзд не відбувся, але запропонована О. Маковеем програма роботи свідчила, наскільки широким і проникливим був погляд письменника на шляхи розвитку української культури.

Дальший життєвий шлях О. Маковея найтісніше пов'язаний із журналістикою та педагогікою. Журналістика привела письменника 1897 р.

о Києва, після чого з'явилася гострозлободенна книжка віршів «Подорож до Києва». У ній відбилися, з одного боку, біль і мука, з другого —

адість і втіха пережитого. Патетичні гімни на честь М. Лисенка й пісні

ародної, медитаціині роздуми над тяжкою долею України під царським обухом («Пропали і воля, і сила твоя...») чергуються у віршах О. Маковея з їдкими інвективами на адресу безвольних гнучкошиєнків, загребущого попівства («Тут архімандрити, як архібандити»).

Прагнення здобути науковий ступінь, підготуватися до педагогічної діяльності привело О. Маковея до Віденського університету. Закінчивши семінар професора В. Ягича, письменник 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки одержав вчений ступінь доктора філософії за дослідження про П. Куліша. Праця педагога давала йому стабільне матеріальне забезпечення, але забирала основний час, такий необхідний для літературної творчості. І все ж таки він зумів поєднати ці різні сторони своєї діяльності, а, крім того, ще й зосередитися над науковими проблемами з історії української літератури. О. Маковей багато сил віддав, зокрема, дослідженню життя і творчості Ю. Федьковича, збору, вивченню й публікації документальних матеріалів, що стосувалися його життєпису. Видані вченим праці «Матеріали до життєпису Осипа-Юрія Федьковича» (Львів, 1910), «Життєпис Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (Львів, 1911) й донині лишаються найгрунтовнішими джерелознавчими дослідженнями про письменника і його оточення.

Творча праця О. Маковея, як і багатьох інших діячів української культури, була перервана першою світовою війною. Трагічні події цього періоду письменник-гуманіст переживав дуже боляче. Горе і страждання народу глибоко вражали його чуйне серце, карбувалися болючими строфами в поезії, гіркими роздумами в прозі. Щоправда, не молодий уже офіцер запасу не брав участі в боях. Він працював військовим перекладачем, начальником поштової цензури в Чернівцях, де мав багато друзів, пізніше — у радіогрупі. Та злигодні війни, її жорстокість, трагічні переживання трудового люду — все це пригнічувало, мучило його душу. «Переїхав я'тисячі кілометрів, через самі Карпати три рази, бачив погро-мища, поруйновані міста і села... бачив нужду людей, о якій і не снилось мені»,— пише він у листі 11 листопада 1916 р. А ще скільки набачився цих погромищ до липня 1918 p., поки домігся демобілізації!

У загравах першої світової війни, що мала загарбницький характер, а стосовно нашого народу була ще й братовбивчою, оскільки українці, мобілізовані у ворожу одна одній царську та цісарську армії, змушені були взаємно себе знищувати, виростала надія на соціальне й національне визволення нашого народу. Різні уряди, різні націоналістичні вожді висували свої заманливі програми, шукаючи підтримки серед народних мас. О. Маковей критично ставився до цих урядів і програм, бачив, наприклад, антинародний характер гетьманського правління. «Міністерство», яке склав гетьман Скоропадський... підпори в самій суспільності не має»,— пише він в одному з листів цього періоду.

U. Маковей не був пасивним спостерігачем історичних подій того часу.

в щодепникових записах періоду першої світової війни, і в художніх ворах письменник порушує злободенні проблеми, зокрема підтримує

8

волелюбні поривання народу, його прагнення до об'єднання, висловлює сподівання на кращу долю:

Кров пролита не пропаде, зродить нива — буде, буде Україна ще щаслива!

(«Брати»)

У творчість О. Маковея знову входить тема України — розтерзаної братовбивчою війною («Чи оживеш ти ще, нещасний краю, Народе мій, по сім страшнім розбою»). Коли захиталася царська імперія і східноукраїнські брати разом з російським народом почали рвати царські кайдани, О. Маковей 1917 року написав патріотичний вірш, у якому висловив свою глибоку радість з приводу відродження рідної Вітчизни, яка «діждалася спасення, свого воскресення». Однак чіткого уявлення про шляхи боротьби за соціальне і національне визволення народу письменник не мав, що позначилося й на окремих його творах цього періоду.

У післявоєнний період О. Маковей продовжував працювати в учительській семінарії м. Заліщики, докладаючи всіх зусиль до того, щоб цей педагогічний заклад в умовах шаленого наступу на українську культуру з боку польської шляхти виховував чесних борців за інтереси народу. Патріотична діяльність письменника на посаді директора Заліщицької семінарії не пройшла непоміченою. Зимою 1921 р. польсько-шляхетська влада його заарештувала і кинула в тюрму м. Чорткова. О. Маковея звинувачували в державній зраді, в підбурюванні до непослуху властям, в симпатіях до більшовиків. Тюрма підірвала здоров'я письменника, але не зламала духу, про що свідчить цілий ряд гострих, антишляхетських творів («Шерлок Гольмес», «Мухолап» та ін.).

У турботах про виховання підростаючого покоління пройшли останні роки життя О. Маковея, В міру можливостей він продовжував і літературну творчість, видавши дві збірки прози — «Кроваве поле» (1921) та «Прижмуреним оком» (1925).

21 серпня 1925 року письменника не стало, він помер на робочому посту директора Заліщицької учительської семінарії. Величавий похорон О. Маковея, ім'я якого користувалося великою популярністю, був виявом глибокої поваги до нього широких кіл громадськості — і не лише української.

* * *

Літературно-художня творчість О. Маковея розвивалася паралельно в жанрах поезії і прози. В жанрі поетичному письменник заявив про себе віршами й поемами, що ввійшли до трьох книжок: «Поезії» (Львів, 1895), «Подорож до Києва» (Чернівці, 1897), «Ревун» (Чернівці, 1910), з'явилися в періодичних виданнях «Зоря», «Буковина», «Літературно-науковий вісник», «Руслан» та ін. Частина поетичної спадщини автора залишилася неопублікованою. Ідейно-тематичний спектр поезій О. Маковея неширокий: життя й побут трудового селянства, інтелігенції, лірика громадянська й інтимна, морально-етичні проблеми (пошуки добра і справедливості, людина і природа), антивоєнні ремінісценції тощо. У жанровому

10

плані поезія О. Маковея досить розмаїта: він автор багатьох ліричних поезій-пісень, частина яких стали народними («Тихий сон по горах ходить...»)\x25A0 віршів-елегій («Коли помрем і заростем квітками»), пісень-маршів («Ми — гайдамаки», «В горах грім гуде...»), веснянок («Садочку мій рожеоо-білий...», «Сиплються квіти із вишні...»), гаїлок, віршів-думок («Мені здається, я не жив...», «Я ще не старий...»), гуморесок, сатиричних поем («Ревун») та морально-етичних («Новик», «Молох», «Терновий вінок»).

Поезія О. Маковея у її найкращих виявах споріднена з народною піснею, пройнята її художньою красою, суголосна з нею морально-етичними концепціями. Як уже згадувалося, письменник замолоду збирав і досліджував народну творчість, зокрема рекрутський фольклор, вважаючи, що «в народній поезії — все живе... мислить і говорить, тішиться і журиться, любить і ненавидить — взагалі живе життям людським» (із недрукованої статті «Порівняння, образи і символи в народних піснях», 1889). Не дивно, що в цілому ряді творів письменник використовував фольклорні сюжети, наприклад, у казці «Чортова скала», прагнучи по-своєму трактувати народнопоетичні джерела.

Пісенність значної частини віршів О. Маковея забезпечила їй тривку живучість, обумовила звернення до його творчості таких композиторів, як М. Лисенко (автор музики до вірша «Сон»), Ф. Колесса (автор музики до тексту «Помер рекрут в непривітній столиці») та інших митців.

У свідомість своїх сучасників Маковей-поет входить спочатку окремими віршами, далі циклами і збірками. Ранній період творчості автора відбиває його збірка «Поезії», що складається з циклу «Думки і образки» (твори переважно громадянського звучання), ліричного циклу «Дружка*, поем «Молох», «Новик», віршованої казки «Чортова скала» та кількох інших творів, написаних протягом 1887—1894 рр. Вихід книжки, незважаючи на те, що вона включала і деякі ранні, художньо ще не довершені тексти, був важливим, можна сказати, переломним моментом у поетичній творчості автора. Справа в тому, що, навіть маючи підтримку І. Франка, О. Маковей на початку творчого шляху сумнівався у своєму поетичному хисті. Він виношував намір перейти виключно на прозу. В листі до Василя Лукича від 16 жовтня 1892 р. молодий поет сповіщав: «Я написав на оста-ток моєї поетичної діяльності «Новика» і тепер спочину на лаврах... Буду радше прозою писати».'

-Збірка «Поезії» була для вимогливого до себе молодого поета своєрідним пробним каменем. Схвальне сприйняття її критикою (три рецензії на книжку помістили українські видання, одну — польський журнал «Аіе-ncum») додало впевненості О. Маковею в своїх силах, стимулювало продовження діяльності в цьому жанрі. Василь Лукич, анонсуючи збірку, писав, що твори автора «відзначаються глибокою думкою, гарячим чуттям і справді артистичною формою» («Зоря».— 1894.— № 22). Так їмо віддали належне початківцеві рецензенти книжки поет Т. Галіп, критики О. Макарушка, В. Бугель.

'"'wlA рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН ._ф. 61,—№ 715.

11

На час виступу О. Маковея в літературі українське письменство мало вже великі здобутки: полум'яну поезію Т. Шевченка, лірику П. Кулі-ша, Ю. Федьковича, мужньо лунав голос І. Франка, М. Старицького, Б. Грінченка, у далекому Сибіру народжувалися пісні П. Грабовського.

У багатоголоссі тогочасної української поезії О. Маковей в міру можливостей прагнув знайти свої тони, в яких би виразно відчувався його голос митця-громадянина, тонкого лірика, дотепного гумориста, дошкульного сатирика.

Коли говорити про громадянські мотиви, то вони виразно звучать у віршах, присвячених тяжкій долі рідного краю, трудової людини з народу, в соціально-побутових малю-нках, в антивоєнних рекрутських творах («Думка», «Заплатив я податок кровавин», «Помер рекрут в непривітній столиці», в поемі «Молох»), пройнятій ідеєю богоборства, в публіцистично загострених творах збірки «Подорож до Києва» тощо. Конкретні малюнки тяжкої соціальної дійсності, що гнітить людину, в поезії О. Маковея чергуються з узагальнюючими образами, які символізують, з одного боку, зло, несправедливість, а з другого — волелюбні прагнення народу Так, у поемі «Молох» поет осуджує релігійний фанатизм, возвеличує силу людського розуму. В символічному образі Молоха (за міфологією давніх фінікійців, цьому богові в жертву приносили людей, переважно дітей) О. Маковей викриває страшну ненажерливу силу, моральне зло, а в образі молодого юнака Гірама показує борця проти тиранії, який закликає народ скинути з себе духовне рабство, розтрощити статую бога-ідола. З цього погляду глибокий смисл має закінчення твору, що звучить як гімн вільній людині.

Хоч Молох був з заліза кутий І мармуровий мав престіл. Та як завзявся нарід лютий, Звалився бог безсильно в діл.

Залізо на землі лежало, І бога не лякавсь ніхто...

Громадянська заангажованість поезії О. Маковея виразно виявилася у збірці віршів «Подорож до Києва», що має аптицарське спрямування, викриває колонізаторську політику російського монархічного уряду щодо України, а водночас гостро висміює ту частину інтелігенції, яка змирилася з царською дійсністю, марно нарікала на долю, замість того, щоб всі сили віддавати відродженню народу. Збірка О. Маковея з'явилась як наслідок таємної поїздки письменника (під чужим паспортом) до Києва з метою налагодження контактів між діячами культури обох частин України, розділеної, розмежованої кордонами Австро-Угорщини й Росії. У заспівному вірші «Привіт Україні» поет з болем пише:

Так пас розділили граничні стовпи,

жандарми, солдати і варти,

- \x25A0 і 2

що вже українці не знають, хто миі

а ми про них відаєм з карти.

йдеться про українців Наддніпрянщини, хеться про українців Галичини, Бу ається на увазі географічна карта.

12

йдеться про українців Галичини, Буковини, Закарпаття.

Збірка «Подорож до Києва» — це і біль, і мука, і жаль, і розпука О. Маковея, його розчарування і надія. Адже поет у Києві побачив, крім того, що його радувало, багато такого, що смутило, вражало в саме серце: плоди гнобительської політики царату, занепад культури народу, його мови, засилля жандармів, чиновників, духовенства, багатство одних і бідність інших...

Ходив я по давніх багатих церквах, багаті вони і теперка; у кождій обдертого народу тьма, а церква як міліонерка.

(«Письмо додому»)

О. Маковей звертається до героїчних сторінок історії України, до історичного епосу, щоб на цьому тлі ще більше увиразнити тяжкий соціальний і національний стан народу, показати контраст між волелюбними прагненнями предків, зокрема козацтва, і тими страхополохими зем-лячками-українцями, які бездіяльно

...сидять, як понурі вулкани, і думають бухнути аж за сто літ, коли вже вогню в них не стане. («Письмо додому»)

З великою любов'ю ставлячись до передових сил Східної України, до справжніх борців за її краще майбутнє (таких, як М. Лисенко, П. Грабов-ський, Леся Українка, Б. Грінченко та ін.), О. Маковей їдкою дошкульною іронією — вже як поет-сатирик — викривав боягузтво, псевдопатріо-тизм частини тогочасної української інтелігенції. Саме про таких «потом-ків старих запорожців» поет із сарказмом пише:

Не вірять нікому, не вірять собі, не вірять в будучність народу; боронять язиком народне добро, а дбають про власну вигоду.

(«Розмова з могилою»)

О. Маковей з болем констатує, що в умовах царського режиму занепадає національна культура, мова:

Тремтить моє серце: не чую нігде Тих слів, що учила нас мати... Де ви поховались, мої земляки, Що вас тут нігде не видати?

(«Киїеляни»)

Інвективи О. Маковея спрямовані головним чином проти колонізаторської політики царату, яку здійснював шовіністичний державно-бюрокра-ичнии апарат. Проте у деяких своїх історичних ретроспекціях поет припустився однобічних, а то й помилкових тверджень, полемічних пере-хльостів.

ромадянським викривальним пафосом сповнені сатиричні твори О. Ма-\x25A0ея, опубліковані під час революційного піднесення в Росії у київському

13

журналі «Шершень» (1906). Тут побачили світ його вірші «Коли б я польським графом був», «Нові святі», «Се пісня не нова», «Чудо». У цьому виданні поет виступив в оточенні східноукраїнських поетів-сатириків, відгукнувшись своїм гострим словом на злобу дня.

Публіцистична загостреність, злободенність притаманні і найбільшому за обсягом сатиричному творові письменника — поемі «Ревун» (1910). О. Маковей протягом тривалого часу брав активну участь у громадському житті; як редактор цілого ряду періодичних видань, як письменник спостерігав, аналізував життя й діяльність різних прошарків суспільства, в тому числі буржуазної інтелігенції, різних кар'еровичів-пристосуванців, які, прислужуючись цісарській владі, наживалися на народній кривді, зраджували інтереси трудового люду, а водночас видавали себе за патріо-тів-народолюбців. Письменник засобами гострої сатири, яка інколи переростає у шаржовану карикатуру, викриває лицемірство і підступність різного роду ошуканців-кар єристів, продажних хамелеонів. Ось вбивча характеристика одного з таких псевдопатріотів:

Посол сей був адвокатом, аристо-і демократом, буржуа, соціалістом, а в потребі й анархістом.

Як кому було потрібно, все він боронив подрібно, параграфом і крутирством, людяністю і варварством.

До таких «дурисвітів з патріотичними фразами на устах» (О. Маковей) належить і центральний персонаж поеми, в образі якого поет зде-масковує лицемірство і фальшивість буржуазних політиканів, паразитизм їхнього існування, байдужість до інтересів народу, погоню за кар'єрою. Гумористично-сатирична манера письма поета оригінальна. О. Маковей вільно володіє засобами іронії, шаржу, гротеску, вдається до гіпербол, переосмислень, створюючи динамічні картини, образи. На жаль, інколи поет втрачає почуття міри, художнього такту.

Мистецька палітра Маковея-поета багата й на ліричні барви. Лірична настроєвість характерна для багатьох творів митця, зокрема для циклів «Думки і образки» (збірка «Поезії»), «Сум і глум» («Буковина».— 1896), «Гірські думи» («Літературно-науковий вісник».— 1899), «Оклики» (альманах «Багаття».— 1905). Може, найвищого рівня художньої майстерності письменник досяг у віршах, присвячених змалюванню краси карпатської природи, у роздумах про її животворящий вплив на людину. З цього погляду цикл «Гірські думи» є цінним надбанням української поезії, наближає автора до кращих ліричних творів І. Франка, Лесі Українки, зокрема тих, що в своїй основі мають карпатські мотиви. Для ліричних творів О. Маковея притаманна пісенність інтонації, елегійна настроєвість («Сон», «Туга», «Хрест», «Метеор» та ін.). Тут зустрічаємо контрастуючі картини гірської природи — радісні, чарівні на верхів'ях гір, «бо не зайшло туди ще людське лихо», і сумні, тривожні на долах, де «повінь, град і тучі». Водночас з ліричними медитаціями поет малює цілком конкретні життєві ситуації й образи.

14

Так, у вірші «На сторожі» відтворено жанрову сцену життя-буття на полонині:

Сплять в кошарі вівці на горі, а в колибі чорні вівчарі, пси лежать довкола огорожі на сторожі.

Догоряє ватра, мріє дим, віє холодом з ярів твердим... Пес піднявсь і на життя собаче Тихо плаче.

У віршах О. Маковея цього циклу знаходимо багаті на експресію художні образи й порівняння («Ось блиснув метеор і згас,//Як у житті щасливий час» («Метеор»), паралелізмі!, метафори. Особливо багатою на музично-поетичні образи є поезія «Сон», кожен рядок якої вражає художньою образністю:

Тихий сон по горах ходить, За рученьку щастя водить.

У ряді творів поет порушує морально-етичні й філософські проблеми, недвозначно висловлюється з приводу релігійної забобонності («Знання нема, а скрізь безодня віри»), поклоніння хрестам («Споганюють святе лице природи // Страшним кінцем Христової пригоди»), з болем говорить про дволичність земних слуг божих:

О Христе! глянь: ті юди і пілати від тебе ждуть небесної заплати!

Хрестом твоїм зацитькують сумління, а їх серця, як ті хрести, з каміння.

(«Хрест»)

Так і в ліриці поета, в його пейзажних малюнках бився пульс реального життя, особисте, інтимне перепліталося з громадянським.

Болючим, трагічним акордом зазвучала ліра О. Маковея в період першої світової війни. На чільне місце виходить тема народного страждання. Падуть ранені в бою українці, один — воїн цісарської армії, другий — Царської. Вони усвідомлять, що братовбивча війна приведе до їх взаємного знищення;

...найтяжче наше горе: люта сила, що з братів та воріженьків поробила. («Брати»)

Великою тугою пройнятий цикл віршів «Пісні з поля», що звучить як реквієм над жертвами імперіалістичної війни — тими наддніпрянцями, які поклали свої голови за царя, і тими галичанами, яких погнали вмирати за Цісаря...

ьменник-гуманіст ВІРИВ. Щ° зрештою його народові, всім пригноб-ним і скривдженим усміхнеться ліпша доля, що оживе скривавлена зем-«че загине наше слово, // Не загине рідний край!».

15

Поезія О. Маковея складає незначну, але важливу частину його художньої спадщини, в своїх кращих зразках вона є цінним надбанням української літератури.

* *

Найповніше талант письменника виявився в прозі, зокрема в малих її жанрах (новелі, оповіданні, нарисі). В цій галузі О. Маковей працював досить інтенсивно, опублікувавши вісім книжок — окремо виданих оповідань («Весняні бурі», «Оферма», 1895), повістей («Залісся», 1897, і «Ярошенко», 1905), збірок («Наші знакомі», 1901; «Оповідання», 1904; «Кроваве поле», 1921; «Прижмуреним оком», 1923). Чимало творів письменника, розкиданих по періодичних виданнях, не входили до збірок, чимало неопублікованих збереглося в рукописах. Як прозаїк О. Маковей пройшов еволюцію, що відбивала загальні тенденції розвитку української прози. Якщо в ранніх оповіданнях він виступає прихильником соціально-побутової прози, тяжіє до розлогості оповіді («Весняні бурі», «Оферма», «Для розривки» та ін.), то в пізніших творах письменник усе більше вдається до стислого, лаконічного жанру соціально-психологічної новели, прагнучи йти в руслі творчих пошуків молодої генерації українських прозаїків, для яких, за словами І. Франка, «головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження... В порівнянні до давніших епіків їх можна би назвати ліриками...» ' І ще одна особливість Маковея-прозаїка: її виразна гумористична забарвленість, сатирична спрямованість (маємо на увазі, зокрема, соціально-політичні твори новелістичного жанру). Водночас із нарисами, новелами, оповіданнями О. Маковей пробував свої сили і в жанрі повісті, прагнучи охопити своїм зором важливі події історичного минулого («Ярошенко») і сучасну йому дійсність («Залісся»).

Як прозаїк О. Маковей успішно дебютував 1895 p., здобувши на кон

курсі журналу «Зоря» другу премію за оповідання «Весняні бурі».

І. Франко, член конкурсної комісії, з приводу цього твору писав: «При

... багатстві змісту, сконцентрованого в тісній рамці новели, «Весняні

бурі» відзначуються мовою гарною і чистою, простотою композиції,

легким та невимушеним стилем» 2. Оповідання значною мірою має авто

біографічний характер, відображає процес формування прогресивного

світогляду в учнівської молоді в умовах галицької дійсності, шукання нею і

шляхів служіння рідному народові. Ця тема згодом знайде втілення і в

ряді інших творів письменника. ,

Художня проза О. Маковея охоплює твори з життя західноукраїнського села («Заробок на свята», «Поза правом», «Туга», «Залісся»); мешканців малих містечок — міщан («Клопоти Савчихи», «Нові часи», «Мін прапрадід» та ін.); інтелігенції («Вуйко Дорко», «Казка про невдово-леного Русина», «Виклад про крамниці», «Три політики» та ін.); учнівської молоді (цикл нарисів «Зі школи»); морально-етичні оповідки за легендами

1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т— К., 1982.— Т. 35.— С. 108.

2 Ф р а н к о І. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1981.— Т. 29.— С. 473.

16

й переказами (збірка «Пустельник з Путни».— Чернівці, 1909); історичну повість «Ярошенко»; антивоєнні й антишляхетські новели й нариси 20-х років.

У жанрі соціально-психологічної новели з життя села О. Маковей створив низку глибоких за змістом, самобутніх за художньою формою творів, що перегукуються своїм ідейним спрямуванням з прозою І. Франка й В. Стефаника. Це, зокрема, слід сказати про лірико-драматичну новелу

«Туга» про старість одинокого батька, діти якого виїхали на заробітки

до Канади. Письменник з великою майстерністю розкрив душевні муки й переживання колишнього хлібороба, який став наймитом, без надії сподівається побачитися з рідними, невимовно тужить за ними. Новела оповита тихим сумом, сповнена співчуття до згорьованого селянина, який на старість залишився один, як палець. Внутрішні монологи батька, його скупі жалі і скарги нагадують народні плачі-голосіння «Не будем ся ви-діти, не будем, мої діточки!.. Ви за морем, а моє місце отам, на горбі, де хрест». За отакими жалями-скаргами письменник ніби мимохіть ставить болюче питання: «Чому ж то тісно українцям на своїй землі?»

Новелою «Туга» О. Маковей висловив глибоке вболівання над долею трудового люду, змушеного втікати світ за очі в пошуках кращої долі, тих одиноких старих батьків і матерів, яким залишилося лише бідувати і страждати на рідній землі.

Кілька соціально-психологічних новел, оповідань та нарисів О. Маковея розкривають перед нами нужду, безпросвіток бідарів-верховинців: «Поза правом» (1908), «Проповідь» (1912), «Бутинець» (1913) та ін. Водночас з новелою «Туга» вони становлять своєрідний цикл творів, об єднаних проблематикою, спільною манерою письма, використанням елементів буковинсько-гуцульської говірки. Новела-нарис «Поза правом», що по-сучасному означає «поза законом», кидає світло на нульовий соціальний стан тієї частини гуцульської сіроми, якій не страшні цісарські податки, лихварські борги, бо вона не має чим їх платити. Злидаря Юру Бод-нарюка розорив лихвар Янкель, забравши від нього хату. Церковна влада, яка володіла лісами, накладає на нього штраф за одну смерічку, зрубану в буковинському лісі, що належав до «Православного релігійного фонду» (гадав, що «високі гори з лісами свобідні», є народним добром). Суд штрафує Юру, але з наймита нема що взяти... Він бідний, як церковна миша, ніякий закон нічого не стягне з Юри Боднарюка — бідного гуцула — «на самітнім верху між лісами. Він стоїть поза правом»,— такою сумно-іронічною нотою закінчує письменник свою оповідь-бувальщину.

У цілому ряді оповідань, особливо ж у більшому творі «Клопоти Савчихи», О. Маковей змалював колоритні образи із маломістечкового середовища. Письменник добре знав цю верству галицького суспільства, яка пишалася своїми давніми старосвітськими традиціями, відчувала вищість над сільським людом, прагнула наблизитися до панського стану, виводячн в люди своїх синів і дочок. Звичаї, побут, традиції, конфлікти між старим і новим у житті міщан, колоритні образи мешканців малих містечок постають з оповідання «Клопоти Савчихи» з головною героїнею Сазчнхою, заклопотаною тим, щоб сина Михася вивчити на священика або адвоката, із статечним міщанином Магерою — захисником старосвітських традицій («Ноеі часи»), з добродушним прапрадідом письмен-17

нпка, який також походив з маломістечкового середовища («Мій прапрадід»).

Змальовуючи представників цієї суспільної верстви, О. Маковей, з одного боку, співчутливо ставиться до старих добрих традицій, з другого — іронізує над їхніми суєтними клопотами, застарілими звичаями, показує прихильників «старосвітчини» в комічних ситуаціях, їдко іронізує над патріархальністю їхнього побуту і способу мислення. Характерною особливістю цього циклу оповідань є легкий гумор, добродушна іронія, отой погляд на змальоване середовище, який сам письменник охарактеризував слушним визначенням — «прижмуреним оком».

Талант Маковея-прозаїка широко виявився в його гумористичних і сатиричних новелах з життя інтелігенції. Типаж прози письменника колоритний і розмаїтий, охоплює різні верстви і стани галицького суспільства — і справжніх інтелігентів («Вуйко Дорко»), а ще більше —\x25BA псевдоінтелігентів, лжепатріотів, заскорузлих політиків, різних «невдо-воленнх русинів», прислужників-хамелеонів («Казка про Невдоволеного Русина», «Новітній плуг», «Виклад про крамниці», «Три політики», «КВД» та ін.). Вся ота «культурна» верства, яка дбала насамперед про свою кар'єру, збагачення, почесті, паразитувала на народному організмі, всі оті доморощені пани-доробкевичі в особі О. Маковея знайшли свого Гоголя, який їдко висміяв мертві душі галицької провінції. Причому О. Маковей, продовжуючії традиції сатири І. Франка, вивів на чисту воду представників не лише української буржуазної інтелігенції, а й польсько-шляхетської («Два ставки»). Письменник використовує жанр казки, репортажу, вдається до публіцистичних прийомів, епістолярного стилю, засобів іронії, сарказму. Ось художній тип «невдоволеного русина» — адвоката, який мав «усякі панські вигоди», але ними не міг насититися, прагнув ще більшої вигоди і почестей. Він домагається їх шляхом обдурювання темних народних мас, обіцяючи їм навіть Дністер, що тече через Галичину, «скасувати», тобто спрямувати його течію через інші краї. Передвиборна агітація русина — суцільна демагогія, в якій поєднується трохи правди («милі браття-хлопи... вас кождий обдирає...»), багато безглуздя («коли хлоп дасть сина до школи, має за се дістати сто ринських»), спекуляції на інтересах народу. Ставши послом, невдоволений русин-українець здобув «гонори-почссті», задовольнив свої амбіції, хоч його кар'єра дорого обійшлася простому людові: «Там, правда, за нього одного виборця закололи, а тридцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в'язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає стільки там людей, щоб сам міг жити,— хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде о мільйони?» У цих викривальних словах — чесна громадянська позиція письменника, викривача тогочасного суспільного ладу, в якому боротьба користолюбців за владу вела до руйнування, тюрем і арештів одних і до панування, розкошів — інших.

«Казкою про Невдоволеного Русина» О. Маковей почав викриття буржуазної системи виборів, облудності і фальші інституції послів-депутатів — вірних прислужників цісарського уряду, які мали одну мету — наживу. У сатиричній новелі «Вдячний виборець» письменник змалював образ такого хамелеона в дії, насправді ж — в бездіяльності.

18

Посол Колодинський, будучи глухим до інтересів народу, наче колода, набиває собі ціну тим, що він, мовляв, мав багато клопоту, полагоджуючи справу «вдячного» виборця. Свій пост він використовує для політичного бізнесу.

Такими політичними гешефтярами змальовані в новелі «Три політики» адвокат Микола Крикливець, посол до крайового сейму, який запобігає ласки перед ще більшим паном — маршалком повіту, графом Артуром Бойовським і хлопським філософом, спритним агітатором (за того, хто йому вигідний) селянином Михайлом Горобцем. Кожен образ — це художній тип, втілення політики підступу, обману, користолюбства, кожен з них робить свою політику, прагнучи перехитрити іншого. Кожен З них снує плани, як досягнути свого, вважаючи: всі методи добрі (хоч би вони були нечесні, підступні), що ведуть до мети.

О. Маковей звертався і до гострих політичних тем, пишучи їдку сатиру на представників націоналістично-шовіністичних партій, висміюючи їхнє вузькоглядство, сліпу зарозумілість. У весняній ідилії під безневинною на перший погляд назвою «Два ставки» письменник змалював алегоричні два ставки — панський і громадський, заселені крикливими жабами. «У панськім ставку жили польські жаби, бо пан був поляк, а у громадськім ставку жили руські жаби, бо громада була руська». У польському ставку крикливим шляхетським концертом керує пан Жабчинський, проповідуючи ідею панування над усіма іншими жабами, жадаючи утворити «великий став від моря до моря, себто одне велике море», мати зверхність над усіма іншими. Тут письменник крізь прозору алегорію піддає висміюванню ідею шляхетського панування над іншими народами, зокрема українським.

Руський, тобто український, ставок з націоналістичним жаб'ячим створінням прагне «переспівати» польський став; починається своєрідний концертний турнір, який завершується таким страшним вереском, що, як іронізує письменник, «розібрати було годі, що співали одні, а що другі», Одним промовистим штрихом сатирик висловлює ставлення трудового народу до лжепатріотичного жаб'ячого концерту з обох ставків: «Конюх, що лежав на пасовиську і зовсім припав росою, піднявся помалу і закляв:

— А грім би вас побив, прокляті жаби! Цілу ніч спати не дали».

«Весняна ідилія» набирає виразних рис політичного памфлета.

Є у спадщині Маковея-прозаїка «іменна» сатира, спрямована проти конкретних інституцій, персоналій, але життєва конкретність у творах цього циклу поєднується з художніми узагальненнями. Так, у «Викладі про крамниці», що має підзаголовок «Після стенографічних записок», предметом сатиричного викриття є функціонери галицького кооперативного руху, які, не знаючи справжніх потреб народу, вважаючи його «непросвіщенною масою, блукаючою в єгипетській тьмі кромішній», виставляють себе його месіями-пророками, добродіями-благодійниками, хоч насправді є пусто-мелями-демагогами. Ось зразок такого пустомельства пана-кооператора, спародійованого реплікою селянина: «Що ви п'єте? Просту сивуху, а що таке коняк, то ви, певно, не знаєте!» (Голос: «Знаємо! Коник — то малий кінь, так щось як лошак»). Або: «А хіба ви грошей не маєте?» і олоси: «Та звідки?!») «Ну, в такім випадку без устриць можете 19

обійтися, бо я їх сам не люблю, але на коняка то таки вас стати?» (Голос: «І того нема чим годувати! Паші нема!»)

На конкретні обставини, заклади й особи спроектований і твір О. Маковея «Як Шевченко шукав роботи», що свого часу досить активно використовувався в прямолінійній боротьбі з тими діячами нашої' культури, що були проголошені ідеологами буржуазного націоналізму. Сатиричні репліки О. Маковея про конкретні, локальні явища галицького життя, іронічно-дошкульні зауваження з приводу тих чи інших моментів у діяльності відомих свого часу постатей, які мають незаперечні заслуги перед нашою культурою, необачно узагальнювалися, переносилися на весь їхній життєвий і творчий шлях.

Так, О. Маковей пускав гострі стріли і в бік керівника Наукового товариства ім. Т. Шевченка історика М. Грушевського, але він бачив і ту позитивну роль, яку цей вчений відіграв у розвитку науки, зокрема на західноукраїнських землях, очолюючи згадане товариство. О. Маковей з іронією говорить про працю О. Колесси, присвячену Т. Шевченкові, впливові на його творчість А. Міцкевича, кидаючи колючий докір з приводу зарозумілості цього професора. Але чи можна на підставі художнього твору (хай з виразним публіцистичним змістом), в якому йдеться про окремі вади характеру О. Колесси, перекреслювати всю наукову діяльність цього вченого, поета (він автор революційного твору «Шалійте, шалійте, скажені кати!»)? Очевидно, розшифровуючи ті чи інші реальні постаті, інституції, треба робити це з великим тактом, не вдаватися до таких далекосяжних висновків, як це мало місце у 60—70-і роки (скажемо самокритично: і в працях автора даної статті). Слід пам'ятати, що перед нами художній твір, а не публіцистична стаття, що тут можливі авторські перебільшення, сатиричні загострення. Так, коли «професор Г», тобто М. Грушевський, заявляє Т. Шевченкові, що «товариство ім. Шевченка — се я, а ви тільки фірма», то кожен розуміє, що наведені слова не можна сприймати буквально. Бо Наукове товариство Т. Шевченка — це і Франко, і Гнатюк, і Маковей та багато інших вчених.

О. Маковей відштовхується від реальних явищ, фактів і в інших своїх сатиричних творах — «Русалкова вода, або Поезія» (1906), «Твір штуки» (1911). Під перо сатирика в першому випадку потрапила туманно-патетична трагедія В. Пачовського «Сон української ночі» та молодіжний студентський альманах «На шляху», на творах якого значною мірою позначився вплив декадансу.

Нового змісту набирає сатира О. Маковея у 20-і роки. Письменник досягає глибокого узагальнення у викритті страшної, руйнівної сили молоха війни. Він створює образ Ексцеленції — бездумного і жорстокого воєначальника вищого рангу, який милується зруйнованим містом. «Із загальнолюдського становища така руїна — се біда, плач, сльози, брак притулку для тисячів людей, через те недуги, голод, смерть»,— каже устами сотника О. Маковей. А з точки зору Ексцеленції — руїнника міста, вбивці безневинних людей — натхненники війни заслуговують орденів і медалей.

Хамелеонство користолюбців з польсько-українських націоналістичних кіл О. Маковей затаврував у новелі «КВД», у якій вивів пристосуванця-кар'єриста — «каведека», для якого єдиним моральним кодексом є правило:

20

«куди вітер дме, туди й хилися, служи тому, хто при владі». Він з двома метриками — українською і польською, але з однією душею — продажною...

Сатира мала конкретну спрямованість: осуджувала тих, хто, заховавши у скриню українську метрику, видавав себе з.а поляка, йшов на службу до польсько-шляхетських можновладців, які прагнули утвердити своє панування на західноукраїнських землях.

Представників влади О. Маковей виставляв на глум, наскільки дозволяли це тодішні цензурні умови. Так, у новелі «Мухолап» читач дізнається про незвичайну пригоду професора-ботаніка в українському придністрянському селі, який потрапив під підозру польської поліції.

«— Хто ви є? — запитує поліцай вченого-біолога.

Професор Краківського університету.

Говоріть се комусь дурнішому, а не мені.

Як найду, то скажу».

Так «люб'язно» зустрічає польський поліцай польського вченого, підозрюючи його в шпигунстві. А ось інтелектуальний рівень дружини начальника поліції, яка, почувши, що вчений приїхав над Дністер, бо тут є «прекрасна флора і фауна», добродушно перепитує:

«— Прекрасна Флора і Фауна — тут, у нас? Я про них — не чула. Вони тут мешкають?»

А ось інша комічна ситуація, вже на постерунку комісара повітової поліції, куди доставили затриманого професора. Комісар спочатку вирішує перевірити його грамотність: «— Умієте читати і писати? — Умію,— відповів професор з радістю».

Після цього суворий представник влади ще робить професорові очну ставку з його учнем — у поліцейському кабінеті. Устами героя — польського професора — Маковей висловлює своє ставлення до фауни і флори подільського краю, зокрема тваринного світу, констатуючи, що він «найшов тут потомків підвавельського смока» (йдеться про легенду, згідно з якою в Кракові, у замку Вавель, жив страшний змій-смок). Під потомками вавельського смока маються на увазі представники польсько-шляхетської влади.

Талант Маковея-прозаїка яскраво виявився в антивоєнних новелах, що увійшли до збірки «Кроваве поле». В більшості творів цієї книжки знайшли відображення особисті враження автора, на долю якого випало пережити трагедію першої світової війни. Основну — мінорну — тональність збірки завдають твори, що розкривають страшні наслідки війни — смерть, руїни, каліцтва, показують її антигуманний характер. і акою глибоко символічною є мініатюра «Кроваве поле» — неоране, запущене, напоєне людською кров ю, покрите червоними маками. «Короновані н некороновані самодержці», з болем констатує автор, облудливо називали ного «полем честі і слави». Насправді ж, на цьому кровавому полі гинули люди за чужі для них інтереси, з цього поля «нема нікому ні честі, ні слави» — війна була не визвольною, а загарбницькою, несправедливою.

Друге поле — горб над рікою — увінчане пам'ятником солдатам, які загинули не за свою Вітчизну, а за Австро-Угорську монархію. Вона,

21

як наголошує письменник, «для одних народів була вітцем, а для других вітчимам, а для третіх тяжким ворогом — і тому сама також загинула» (новела «Вічна пам'ять»). Гине і пам'ять про жертви війни — від могил залишаються тільки сліди... Поки що. Затирається «вічна» пам'ять, зникають хрести на могилах. Від твору віє тяжким сумом, тугою за марно загиблими воїнами.

Пекучий біль, глибокий відчай оповив душу воїна, який втратив на війні ногу, прибитий своїм каліцтвом (новела «Інвалід»). «Ні жити, ні вмерти» — такий його стан. О. Маковей робить страшне узагальнення; «Цілий

світ — інвалід».

Крізь трагічні, мінорні ноти все ж пробиваються і світлі промені, звучить хвала мирній землі, роботящим рукам, які .повинні її орати, засівати на користь людям («На окопах»). Природа поступово заліковує страшні рани війни. Над окопами щебечуть жайворони, над польовими квітами медоносно гудуть бджоли. «Слухаєш їх музики, і здається тобі, що замучена земля гомонить, знов оживає, і в її тілі починає кров грати, і вона просить-благає о плуг і гарне зерно. Сторицею віддячиться за сю ласку». Не міг письменник не помітити й іншого — духовного братання на фронті, коли солдати австро-угорської і царської армій радісно віталися, «сміялися, подавали собі руки», зверталися до себе з таким наболілим питанням: «І чого ми воюємо з собою?» («Братання»), У «воєнній» малій прозі О. Маковея наявні й національно-визвольні мотиви. Виразно звучать вони в новелі «Розлука», навіяній лірико-тужливою піснею «Козак від'їжджає», особистими враженнями письменника з часу війни. Війна розлучає рідних, близьких, закоханих. «Одні пішли на схід за Збруч і там мов у морі потонули, другі лишилися в Галичині без листів, без звістки від рідних — і в розлучених серцях виросла непевність, страх, безмежна туга, любов, що не находить способу, як себе заспокоїти...» Розлука висушує серця, затьмарює розум. «І на землю, зрошену кров ю, паде ще, як осіння тяжка мряка, велетенський смуток тисяч живих сердець. Почерез Збруч на Україну далеку перелітають невидимі сльози, нечутні зітхання і плачі, летить любов, що лучить розлучених без уваги на всі воєнні кордони».

Письменник вірив у національне визволення, духовне єднання народу, розділеного кордонами. У згаданому творі він малює картину світлого і радісного оновлення: «І над великим простором землі з-поза хмар визирає тепле і ясне сонце — невидима сила теплого, доброго людського життя, що єднає і тих, що осталися у близькій Україні, на захід від Збруча, і тих, котрим несподівано прийшлося жити, воювати або вмирати на Вкраїні далекій». Новела О. Маковея близька за своєю лірико-емоційною наснаженістю до шедевру Марка Черемшини «Туга». Загалом твори О. Маковея, обпалені полум'ям першої світової війни, перегукуються з гуманістичною прозою О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини, К. Гриневичевої (збірка «Непоборні»), Б. Лепкого та інших письменників, різних світоглядом, манерою письма, але близьких глибоким вболіванням за долю людини, народу у страшних своїм трагізмом обставинах періоду першої світової війни.

Проза О. Маковея охоплює ще й два великі твори — повісті «Залісся» та «Ярошенко». Перша опублікована в Чернівцях 1897 p., друга 1905 р.—

22

у Львові. У соціально-побутовій повісті «Залісся» автор реалістично показав сільське життя наддністрянських околиць з темнотою, забобонністю, щоденними клопотами, проблисками роздуму над своїм тяжким становищем. Крім цієї лінії, в повісті розвивається ще й інша — життя попівської родини Левицьких, з яких повніше окреслено образ поповича Славка з його тихою симпатією до поміщицької дочки Мані. У творі подано добре виписані сцени з народного життя, переконливо змальовані образи сільських трударів. «Залісся» і сьогодні зберігає пізнавальне і певне художнє значення, як спроба письменника дати крізь призму аналізу одного села широку панораму тогочасної дійсності, не підфарбовуючи її, з разючими контрастами між різними соціальними прошарками.

Ключ до розуміння повісті «Ярошенко» О. Маковей дав у статті «Про історичні оповідання» (газ. «Діло».—- 1907.— № 125—126), у якій не тільки висловив свої погляди на завдання історичної белетристики, а й розкрив ті принципи, якими він керувався при написанні повісті «Ярошенко». Письменник виходив з настанови, що основою творів, написаних про минуле, повинна бути «історична правда, чи вона гірка, чи солодка», що митець не сміє відступати від «принципу історичної правди». О. Маковей ставив за мету із всією достовірністю показати перипетії польсько-козацько-турецької війни під Хотином, розкрити мужність і самовідданість козаків, які разом з польськими військами вели завзяту боротьбу проти споконвічного ворога слов янських народів — турецьких загарбників.

Повість «Ярошенко» була написана для учнівської молоді. Цим обумовлені деякі її особливості, зокрема фабула. Автор намагався зробити її простою і захоплюючою.

Події, змальовані в творі, розгортаються двома сюжетними лініями: похід і боротьба козацьких військ проти турків під Хотином, їх взаємини зі своїм союзником — польським військом, і друга— трагедія сім'ї молдавського селянина Ярошенка, яка опинилася у вирі війни 1621 р. Обидві ці сюжетні лінії пов'язані між собою через образ головного персонажа твору — Микулу Ярошенка. Автор писав, що в особі Микули він хотів показати таку людину, яка пережила всі страхіття війни.

Отже, образ Микули, за задумом автора, мав відігравати в повісті важливу ідейну роль; на його життєвих переживаннях автор хотів показати, яким нещастям була війна, спустошливі набіги турецьких загарбників на молдавсько-українські села у Придністров'ї. З другого боку, цей образ повинен був відігравати важливу композиційну роль — бути зв язуючою ланкою двох сюжетних ліній.

Вже з першого розділу твору автор вводить нас у вир подій. Він малює сцену нападу польської чати на мирне містечко Серет. Озброєні загони вершників забрали з собою всю сім'ю Ярошенка: старого батька, матір, Дружину і синка. Микула вирішує йти шукати свою родину під Хотин, куди від їхала чата. І далі автор показує труднощі, які довелось йому пере-борити, щоб нарешті знайти рідних.

-З персонажів помітне місце у творі займають історичні постаті агаидачного, Ходкевича, Проскуренка, Бородавки, що представляють як козацькі, так і польські війська, б

ужнього полко-

кі війська, образі Сагайдачного О. Маковей відзначає риси м

23

водця, розумного дипломата. Водночас це — проста, щира людина, багата життєвим досвідом, справжній організатор і улюбленець козацької маси. Вже при першій зустрічі з Сагайдачним, який в період Хотинської битви був сивоголовим дідом, він викликає у читача приязнь і довір'я.

Епізодично в творі виступають й інші історичні постаті — воєначальник польського війська Ходкевич, Бородавка та інші. Гетьман Ходкевич представляє ту частину прогресивно настроєної польської військової старшини, яка бажає з честю дотримати своїх зобов'язань щодо союзників — козаків, мріючи про той час, коли «Польща опам'ятається, буде сестрою Україні, а не катом».

Чимало місця в «Ярошенкові» відведено образам козаків, описам їхньої героїчної боротьби проти опришків Бернавського, а особливо проти турків. Козацькумасу письменник змальовує активною, готовою послужити спільній справі й розгромити ворога. Це не розгульні забіяки, якими їх часто показували у своїх творах буржуазні письменники. Вони, активні учасники історичних подій, повинні виконати важливу місію, покладену на них народом,— розбити турків, не допустити їх до руйнування і поневолення краю.

Повість «Ярошенко» — широкий епічний твір. Своїми художніми якостями він свідчить про те, що письменник, хоч вважав себе новелістом, міг успішно виступати і в жанрі повісті. Майстерність Маковея-прозаїка виявилась в умінні побудувати струнку композицію, динамічний сюжет, в тому, що він зумів відтворити дух історичних подій, які лягли в основу твору.

Тут нема змоги зупинятися на тій частині спадщини О. Маковея, що не входити у дане видання (критика, публіцистика, історія літератури) — вона значна, вагома своїм змістом, розмаїта за жанрами. Вона й сьогодні зберігає свою наукову цінність, заслуговує на перевидання.

О. Маковей був чесним і самовіданним працівником на нив! української культури; він залишив помітний слід у розвитку письменства нашого народу. Ріого пристрасне художнє слово, сповнене любові до трудової людини, віри в її краще майбутнє, його гостра сатира, спрямована проти власть імущих, тих, хто наживався на народній кривді, його дотепний, добродушний сміх над дрібними житейськими клопотами, вадами характеру своїх сучасників допомагали народові в його боротьбі за краще життя, за новий світ. Талановитий поет і прозаїк, лірик і гуморнст-сатирик, Осип Маковей у цьому виданні розкривається повніше, об'єктивніше. Письменник поступово займає належне йому місце в літературному процесі своєї доби, збагачує наш духовний світ у теперішній час знаменних перетворень, коли прагнемо глибше пізнати витоки своєї культури, все краще з минувшини поставити на службу сучасності.

Тимофій БОРДУЛЯК (Дрогобич)

Отець тимОтей БОрдуляк: рОздуми Онука

Багата на таланти й знаменитості наша українська земля. Не один її куточок

прославив нас, бо народились і зросли на тих частинах землі великі люди нашої

Церкви, літератури, науки, культури, громадські, державні та військові діячі. До

видатних людей Галичини належить також отець Тимотей Бордуляк – український

письменник, церковний і громадський діяч, учитель і просвітянин.

Народився Тимотей (Тимофій) Бордуляк 2 лютого 1863 р. в селі Бордуляки,

Бродівського повіту (тепер району Львівської області) в селянській родині. За

легендою, далекий предок був козаком у Богдана Хмельницького та брав участь

у битві під Берестечком. У бою був тяжко поранений, але спромігся дійти лісами

до місця, де його, знесиленого, знайшли люди, допомогли й вилікували. Тут він і

залишився, одружився і побудував собі хату в лісі. Відтак, його нащадки утворили

село Бордуляки.

У родині Гната і Єви Бордуляків (дівоче прізвище Єви – Кузик) було семеро

дітей – Тимотей (Тимофій), Віктор, Лука, Григорій, Андрій, Марія та Ганна. Родина

була глибоко релігійною, національно свідомою. Тимотей від матері перейняв

любов до казок, пісень, яких вона знала багато, а батько навчив наполегливості

в праці. Дитинство майбутнього письменника проходило серед гарної сільської

природи. Змалку допомагав домашнім пасти худобу, любив ходити в ліс по всякі

ягоди та гриби.

У селі школи не було. Коли хлопцеві минуло сім років, пішов до школи в

містечко Станіславчик. Кожного дня проходив пішки густим лісом понад п’ять

кілометрів.У листі до О. Маковея Т. Бордуляк згадував, як одного зимового ве-

чора разом із громадою школярів, повертаючись додому, почув виття вовка. Діти

кинулися тікати, а він, найменший, відстав і залишився сам. “Не знаю, як довго

я біг, – згадував він, – но вкінці опустили мене сили, опустила притомність, я

впав на сніг і так лежав в лісі край дороги, аж поки родич, повідомлений другими

хлопцями про се, що сталося, не виїхав до мене і ледве живого забрав на сани”.

Закінчив початкову школу в 1876 р. Наполегливість, добра пам’ять, любов

до книги допомогли йому підготуватися і восени того ж року успішно скласти

іспити до Львівської гімназії. В українській гімназії Т. Бордуляк був одним із

найкращих учнів. Він приємно згадував учителів Дем’яна Гладиловича та Михайла

Полянського. Там захоплювався вивченням латинської, грецької, німецької,

російської і французької мов. Аби поліпшити матеріальне становище, давав

приватні лекції. З великою любов’ю знайомився з творами Т. Шевченка, Г. Гейне,

Н. Ленау, Л. Гельті, Ю. Федьковича.

Гімназисти таємно приходили на звіти й концерти до “Академічного

Братства”. Там Т. Бордуляк познайомився з І. Франком, І. Белеєм, М. Павликом. В

“Академічному Братстві” гімназисти слухали лекції, реферати, самі брали участь у

дискусіях. Для молоді ім’я Івана Франка було дуже привабливим. Тоді Т. Бордуляк

почав писати вірші, які записував у спеціальний зошит під заголовком “Саrmina”.

Закінчивши гімназію в 1884 р., вступив на богословський факультет

Львівського університету. Вивчаючи теологічні науки, займався й літературною

освітою. У листі до О. Маковея про цей період писав: “Тут читав вже я більш

серйозно, систематично: студіював язик і літератури – російську, польську,

французьку, читав солідні твори про естетику і критику, через два роки ходив-єм

правильно на виклади руської мови і літератури проф. О. Огоновського, учився,

крім того, по-італійськи і без всяких трудів засвоїв собі той язик. Можу сказати,

що в семінарії через тих 4 роки я працював серйозно над своїм літерацьким

образованям, оскільки се залежало від моїх сил і обставин”. Тут вивчив також

арабську, староєврейську, сирійську та халдейську мови.

У 1887 р. Т. Бордуляк віддав кілька своїх творів із зошита “Саrminа”

професорові Г. Цеглинському, редакторові журналу “Зоря”. Професор надрукував у

“Зорі” лише “Русалку”, решту відкинув. Це змусило початківця переглянути власні

твори. Г. Цеглинський, помітивши талант, хотів щось порадити, але засоромлений

хлопець більше не звертався до нього, про що з часом дуже шкодував.

У 1888 р. Тимотей Бордуляк закінчив університет, одружився з Антоніною

Косович із відомого священичого роду, висвятився на священика, дістав

право вчителювати в школі і в липні поїхав на парохію в село Утіховичі на

Перемишлянщині. До парохії входили три села, три церкви й школа. Незважаючи

на великий обсяг душпастирської праці, перекладав і друкував у газеті “Діло”