IV. Деякі важливі етичні аспекти

Етичні принципи і норми, які діють в інших ділянках, важливі також і для соціальної комунікації. Соціально-етичні категорії солідарності, субсидіаритету, справедливості, рівності та відповідальності необхідні при використанні громадських фінансів чи виконанні функцій громадської дові­ри. Комунікація завше мусить бути правдивою, оскільки правда істотно сприяє свободі окремої особи і творить істинну спільноту людей. Етика соці­альної комунікації стосується не лише того, що з’являється на теле- і кіно­екранах, радіопрограмах, у пресі та в Інтернеті, але й багатьох інших аспек­тів. Етичний вимір стосується не лише змісту комунікації і комунікаційного процесу, а й базових структур та системних питань, які часто охоплюють значні політичні проблеми у зв’язку з поширенням високих технологій та продуктів. Ці питання породжують наступні, з політичними та економічни­ми наслідками, які стосуються власності та контролю. У відкритих суспіль­ствах з ринковою економікою етична проблема полягає в тому, щоб врівно­важити прибуток із служінням в інтересах спільноти – у якнайширшому сенсі загального блага. Також і для людей доброї волі не завжди є абсолют­но ясним, яким чином етичні принципи застосовувати у конкретних випадках. Необхідні дискусії, міркування, діалог. Сподіваючись на продовження дискусії серед політиків, журналістів, теологів, споживачів медіа-продуктів, ми пропонуємо такі міркування.

У всіх трьох ділянках – зміст комунікації, процес комунікації і системні питання – діє відповідний етичний принцип: людина і спільнота людей є метою і мірилом їх спілкування з медіа. Комунікація повинна від­буватися від людини до людини і на вигоду людства. Цілісний розвиток вимагає достатньо матеріальних благ і продуктів, але також і врахування “духовного виміру”. Усі мають можливість зростати і просперувати, черпа­ючи із глибокого джерела матеріальних, інтелектуальних, емоційних, мо­ральних та духовних скарбів. Окрема особа має невимовну гідність і не мо­же жертвуватися на догоду колективним інтересам.

Перший принцип доповнюється іншим: благо людей не існує неза­лежно від загального блага спільноти, до якої вони належать. Це загальне благо слід розуміти як суму вартісних спільних цілей, для досягнення яких працюють усі члени спільноти, а служіння цим завданням є основою для існування самої спільноти.

Тому засоби соціальної комунікації, навіть якщо вони мають справу з потребами та інтересами особливих груп, не повинні зіштовхувати одну гру­пу з іншою, приміром, в інтересах класової боротьби, гіпертрофованого на­ціоналізму, расової зверхності, етнічних чисток. Чеснота солідарності, твер­да і послідовна рішучість працювати на благо спільноти повинна опанувати усіма ділянками суспільного, економічного, політичного, культурного та релігійного життя.

Працівники медіа та їх керівники мають стояти на службі потреб та інтересів як окремої особи, так і груп. Існує гостра потреба у справедливості на міжнародному рівні, де несправедливий розподіл матеріальних благ між Північчю і Півднем стає чимраз відчутнішим через нерівномірний розподіл комунікаційних та інформаційних засобів, від яких залежать продуктивність і добробут. Подібні проблеми існують і в багатих країнах, де безперервне оновлення способів виробництва і моделей поведінки споживачів знецінює вже набуті знання та досвід і вимагає постійного перенавчання та пристосу­вання. Ті, хто не встигає за цими змінами, легко витісняється на узбіччя. Існує потреба у широкій участі людей у процесі прийняття рішень не лише з огляду на зміст і процеси соціальної комунікації, але і з урахуванням сис­темних питань і розподілу грошових засобів. Ті, хто приймає рішення у цих сферах, має серйозний моральний обов’язок враховувати потреби та інтере­си найнезахищеніших – бідних, старих, дітей, молоді, пригноблених, жінок, меншин, хворих, неповноправних. Міжнародна спільнота та ЗМІ повинні з особливою увагою ставитися до націй і регіонів, де власне через недостатню заангажованість медіа панують бідність, неписьменність, політичне гноблен­ня, порушення прав людини, міжконфесійні конфлікти, утиски національної культури.

Ми, як і раніше, вважаємо, що вирішення усіх проблем, які ви­никли внаслідок некерованої комерціалізації і приватизації, полягає не у державному контролі над медіа, а у комплексному врегулюванні, яке відпо­відає нормам громадського самоуправління і громадянської відповідальнос­ті. У цьому контексті необхідно звернути увагу на те, що попри те, що у ба­гатьох країнах істотно покращилися політично-правові рамки діяльності ме­діа, все-таки залишаються регіони, де втручання з боку влади, як і раніше, є інструментом гноблення та ізоляції. Необхідно завжди виступати за свободу медіа, оскільки люди, обмінюючись знаннями та думками, реалізують своє природне право і водночас обов’язок перед суспільством. З етичної точки зору ця передумова не є абсолютом. Бувають випадки, коли не існує права комунікувати; приміром, очорнення та псування репутації; послання, які сі­ють конфлікти і ненависть, непристойності та порнографію, насильство. Вільне висловлення думок також має базуватися на принципах правди, коректності та поваги до приватної сфери. Працівники медіа повинні спільно з представниками громадськості активно працювати для розвитку і зміцнен­ня моральних норм поведінки для журналістів.

Наступний принцип стосується громадської участі у процесі при­йняття рішень у сфері ЗМІ та комунікаційної політики. Ця участь на всіх рівнях має бути систематично організованою та справді репрезентатив­ною. Цей принцип є чинним і тоді, коли медіа перебувають у приватній власності чи слугують меті прибутку і наживи. В інтересах участі громадсь­кості медіа повинні взаємно спілкуватися з людьми, а не лише повчати їх. Вони мають знати потреби та труднощі людей, їх проблеми. Усі форми комунікації повинні мати істотний елемент тактовності, який поважає люд­ську гідність. Величина тиражу, частота вмикань і доходи разом із дослі­дженнями ринку свідчать про настрої публіки; вони дійсно є єдиними да­ними, яких потребують закони ринку, щоб цей ринок функціонував. Без сумніву, у цей спосіб можна почути голос ринку. Проте рішення про зміст та форми комунікаційної політики не можуть прийматися лише під впливом ринкових факторів (прибутку), тому що лише на прибуток не можна опер­тися, щоб захистити громадський інтерес загалом, ані інтереси меншин зокрема. На цей закид можна було дати відповідь, вдаючись до так званої концепції “ніш”, яку деякі часописи, програми, радіостанції і телеканали пропонують особливим групам читачів, слухачів, глядачів. Такий підхід є деякою мірою виправданим. Диверсифікація і спеціалізація, тобто відповідна організація медіа згідно зі смаками публіки, що поділена на невеличкі, базовані на еко­номічних факторах та моделях поведінки групи, не повинні заходити надто далеко. Засоби соціальної комунікації мають залишатися “ареопагом”, фо­румом для обміну думками та інформацією, який сприяє розвиткові солідар­ності й миру, поєднуючи окремих людей і групи. Особливе занепокоєння ви­кликає Інтернет з огляду на його радикально нові наслідки: втрата властивої вартості інформаційних засобів; недиференційована одноманітність повідом­лень, які деградують до простої інформації; відсутність відповідального зво­ротного зв’язку, зневіра та відчай, які спостерігаємо у міжлюдських стосунках.

Проте зайняті у медіа люди є не єдиними, хто має етичні обов’яз­ки. Публіка також, тобто слухачі, глядачі, читачі мають зобов’язання. Жур­налісти, які намагаються брати на себе відповідальність, заслуговують на публіку, яка усвідомлює власну відповідальність. Першим обов’язком користувачів медіа є здатність розрізняти і вибирати. Вони мають дізнати­ся про медіа, їх структуру, способи діяльності та зміст і, керуючися здоро­вими етичними критеріями, зробити відповідальний вибір того, що вони читатимуть, слухатимуть або дивитимуться. Те, що нині потрібно всім, це постійне виховання навичок поводження з медіа. Завданням цього вихован­ня є не лише засвоєння певної техніки, а передусім формування доброго смаку і здатності правдивого морального судження. Тобто мова йде про формування совісті (сумління). Церква у своїх школах та освітніх програмах має забезпечувати таке виховання. Медіа репрезентують певну ментальність і певну життєву позицію, які вони часто нав’язують і які суперечать Євангеліє. Щораз частіше лунають заклики до покращення освіти з метою критичного сприйняття і використання медіа.

Батьки також мають серйозний обов’язок допомагати дітям у вивченні ними медіа, виробленні здатності оцінювати і використовувати комунікаційні засоби. Заради блага своїх дітей і заради власного блага батьки мають засвоїти і практикувати навички критичного глядача, слухача і читача і стати прикладом для дітей у поводженні із медіа. Діти та молодь повинні відповідно до обставин та вікових особливостей уміти уникати спокус некритичної пасивності у сприйнятті медіа та протистояти тиску комерційної експлуатації. Родини, батьки і діти, усі разом повинні об’єднуватись у групи і працювати над соціальними проблемами, створеними засобами соціальної комунікації.

Крім згаданих виховних завдань, церковні установи, агентства і про­грами мають ще інші важливі обов’язки. Передусім церковна практика ко­мунікації має бути зразком і відображати найвищі ідеали правдивості, від­повідальності й поваги до прав людини. Церковні засоби соціальної комуні­кації мають бути також посередниками у проголошенні усієї правди про вар­тість людського життя та людської історії – так, як ця правда присутня у Слові Божому. Церковні пастирі повинні заохочувати засоби соціальної комунікації до поширення Радісної Звістки – Євангеліє.

Церковні представники мають бути чесними і відкритими у своїх стосунках із журналістами, усвідомлюючи собі, що навіть прикрі чи незруч­ні питання ставить переважна більшість наших сучасників. Усі, хто гово­рить від імені Церкви, зобов’язані достовірно і правдиво відповідати на ці незручні питання, щоб люди нині довіряли Церкві.

Католики, як і інші громадяни, мають право вільно висловлюватися і право на доступ до ЗМІ. Право на свободу слова передбачає, що думки, які стосуються блага Церкви, висловлюють із збереженням непорушності віри і заповідей, поваги до церковних провідників і поваги до особи. Ніхто не має права говорити від імені Церкви, якщо він до цього не уповноважений. Особисті переконання не можуть подаватися як вчення Церкви.

Такі міркування стосуються внутрішньої церковної комунікації. Двосторонній обмін думками та інформаціями між пастирями і віруючими, сво­бода слова з урахуванням інтересів спільноти, відповідальна громадська думка – це найважливіші форми основного права Церкви на діалог і на ін­формацію.

Право на висловлення думки має сприйматися з урахуванням вчення Церкви і церковних прав інших. Подібно до інших інституцій та спільнот, Церква мусить інколи вдаватися до втаємничення чи замовчуван­ня. Але це не повинно відбуватися з метою маніпуляції та контролю. У спільноті віруючих усі, хто наділений владою Церкви, стоять на службі своїх братів, щоб усі, хто є Божим народом і достойними християнами, вільно і свідомо прямували до властивої мети – Спасіння. Одним із шля­хів реалізації цієї мети є правильне поводження із засобами масової комунікації.