Давня Ассирія:

Ішшіакку – титул правителів м. Ашшур в староассирійський період (тотожні до енсі в Месопотамії). Влада ішшіакку була практично спадковою. Він був верховним жерцем, головним адміністратором, військовим ватажком. За звичай займав посаду укуллу.

Укуллу – голова общинної ради у м. Ашшур в староассирійський період, призначався радою старійшин, був головним землевпорядником.

Лімму – посадовець у м. Ашшур, якого обирали на один рік (спочатку на півроку) із складу ради старійшин, до якої входили представники знатних родів. Лімму були епонімами року (за їх іменами вели відлік років), а також, можливо, скарбниками.

Левірат – обов’язковий шлюб вдови з братом померлого чоловіка. Метою такого звичаю було запобігти розпорошенню сімейного майна.

Сорорат – шлюб удівця з сестрою померлої дружини. Як і у звичаї левірату, метою було запобігти розпорошенню сімейного майна.

Давній Іран:

“Очі та вуха царя” – спеціальні чиновники (своєрідна таємна поліція), які у давній Персії стежили за діяльністю сатрапів.

Сатрап – правитель провінції (сатрапії) в Мідії, а згодом у Давній Персії (при Ахеменідах та Селевкідах). Сатрап підпорядковувався верховному правителю держави та був його намісником, мав всю повноту адміністративної та судової влади, міг карбувати срібну монету. Військові функції виконував військовоначальник, незалежний від сатрапа та підпорядкований безпосередньо начальнику військового округу, що об’єднував кілька сатрапій.

Сатрапії – адміністративні округи (провінції) в державі Ахеменідів. Вперше поділ на сатрапії ввів Кір ІІ. Дарій І приблизно у 518 р. до н.е. поділив державу на 20 сатрапій, кордони яких значною мірою відповідали межам колишніх окремих країн (Вавілонія, Єгипет, Мідія та ін.). Кількість сатрапій та їх кордони часто змінювалися.

Дарик – золота монета, введена Дарієм І в якості єдиної грошової одиниці в Ахеменідській державі. Вага дарика дорівнювала 8,4 г золота. Завдяки високій пробі золота ця монета відігравала впродовж кількох століть важливу роль у міжнародній торгівлі. Карбування дарика було царською монополією.

Давні країни Східного Середземномор’я:

Колонія – (від лат. colo – “населяю, живу, обробляю”) нове поселення, засноване на чужих землях.

Колонізація – процес заснування нових поселень на чужих територіях; була притаманна історії багатьох давніх народів, але найбільше у колонізаційних процесах відзначилися фінікійці та греки.

Метрополія – (з грец. “місто-мати”) місто або держава, з якої виведена колонія.

Хора – сільськогосподарська територія навколо Карфагену, яка була завойована у місцевих лівійських племен наприкінці VI ст. до н.е.

Суфети – магістрати (виборні посадові особи) в Карфагені, які мали верховну виконавчу владу. Їх обирали терміном на один рік з найзаможніших та знатних громадян міста. Суфети входили до Ради тридцяти, яка наряду з Радою 104-х та народними зборами являла собою вищу державну установу у Карфагені.

Ібрі – сутійські (аморейські) племена, які у ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. знаходилися у заіорданській області. Буквально “ібрі” – “той, хто перейшов через річку”. Спочатку так називали велику групу племен (ізраїльських, арамейських, арабських), які прийшли з Верхньої Месопотамії перейшовши річку Євфрат. Ця назва походила від легендарного спільного предка Ебера (перекладається як “перехід [через річку]”. Після розселення племен по Месопотамській долині та навколишніх територіях, ця назва закріпилася за тією групою племен (за традицією нащадки Іакова та Ізраїля), які найдовше мігрували, та, згодом, “перейшовши” річку Іордан опинилися в Палестині. Звідси походить назва “євреї”.

Коліна – поняття, яким позначали племена у давніх євреїв. За традицією вважалося, що колін було 12, очолювалися вони виборними вождями-суддями. Коліна складалися з патріархальних родів. Вважається, що поділ на коліна був зумовлений не реальною кількістю родів, а військовою необхідністю.

Судді – виконували функції тимчасових військових та цивільних вождів у давніх євреїв, визнавалися як “обранці” бога.

Пророки – одна з категорій жерців у давній Палестині. Існували пророки, які входили до державно-храмових інститутів (служили при царському дворі, в Єрусалимському храмі) та ті, які були незалежними. Саме останні відігравали важливу роль у так званому русі пророків (8-6 ст. до н.е.). Проголошували монотеїзм, виступали проти соціальної нерівності та несправедливості, ідеалізували родоплемінний лад, для них характерні також антиміська позиція та нетерпимість до інаковіруючих.

Мінорат – монопольне право молодшого сина на батьківський спадок у давньому Ізраїлі.