3.3 Методичні вказівки до рішення задач з т.6 «Оборотний капітал корпорації» та умови задач

Оборотний (працюючий) капітал визначається як різниця між поточними активами і поточними пасивами, що характеризує ступінь ліквідності короткострокової фінансової діяльності.

До поточних активів відносять статті: грошові кошти (cash); вкладення в цінні папери (marketable securities); рахунки до одержання, тобто дебітори (accounts receivable); товарно-матеріа­льні запаси (inventories).

Поточні пасиви, тобто джерела фінансування, можна розділити на дві частини: перша — короткострокові пасиви, друга — довгострокові позички, що погашаються в цьому році. До першої належать статті: рахунки до оплати, тобто кредити (accounts payable); нараховані, але не оплачені витрати (accrued expenses); нараховані податки (accrued taxes); короткостроковий борг (notes payable). Друга частина являє собою довгостроковий борг, що за термінами погашається в даному фінансовому році (Current maturities of long-term debt).

Моделі управління грошовими коштами

З метою визначення оптимальної суми потрібних грошових коштів використовуються моделі управління грошовими коштами.

Модель управління грошовими коштами Баумола

Модель Баумола передбачає ряд спрощень. Корпорація функціонує в стабільному фінансовому середовищі, її грошові потоки стабільні і цілком передбачувані.

Приклад. Припустимо, корпорація виплачує щотижня за своїми рахунками 100 000 ф. ст., приплив грошових коштів становить 80 000 ф. ст. Таким чином, щотижня потрібна додаткова сума в 20 000 ф. ст. Одержувані кошти (80 000 ф. ст.) корпорація витратить за чотири тижні для покриття від’ємного сальдо, до кінця четвертого тижня залишок грошових коштів зводиться до нуля. Отже, корпорація повинна відновлювати початковий залишок у 80 000 ф. ст. через продаж цінних паперів зі свого портфеля або одержання позички в комерційному банку. Проте ці операції пов’язані з операційними витратами, припустимо, що вони становлять 500 ф. ст.

Середній залишок грошових коштів становить 40 000 ф. ст. (Q/2). Завдання, поставлене перед менеджером корпорації, полягає в тому, щоб визначити найбільш прийнятну суму грошових коштів. Її підвищення до 120 000 ф. ст. і середнього сальдо до 60 000 ф. ст. означало б підвищення витрат невикористаних можливостей, наприклад, дохід, який можна було б одержати з легко реалізованих цінних паперів. З іншого боку, менеджер повинен враховувати операційні витрати.

За моделлю Баумола виводиться перша формула:

де Q – максимальний залишок;

Q/2 – середній залишок;

С – операційні витрати, пов’язані з продажем цінних паперів із портфеля корпорації або з одержанням банківської позички;

А – загальна сума нових надходжень грошових коштів, яка необхідна на певний період, звичайно на один рік;

K – вартість невикористаних можливостей (opportunity cost — «ціна шансу»), тобто можливості одержання більш високого процентного доходу.

З неї виводиться формула, за якою визначається оптимальний грошовий залишок Q*:

За умови, що K = 7 %, річні потреби в грошових коштах А = 1 040 000 ф. ст. (20 000 · 52 тижні), С = 500 ф. ст., оптимальний залишок

(сальдо) грошових коштів становитиме:

Отже, буде потрібно 121 890 ф. ст. для поповнення грошового сальдо. Протягом року треба буде поповнювати грошове сальдо 8,53 раза (А / Q* = 1 040 000 / 121 890 = 8,53).

Модель управління грошовими коштами Міллера – Орра

Модель ближча до реальності, тому що враховує невизначеність вхідних і вихідних грошових потоків.

За моделлю Міллера—Орра використовуються ті самі умови для визначення оптимального залишку грошових коштів, що й у моделі Баумола, але додається ² — дисперсія грошових потоків.

Для визначення суми грошового залишку між верхньою (показує максимальну суму залишку коштів) і нижньою (показує мінімальну суму залишку коштів) межами використовується наступна формула:

де В_оп. – операційні витрати;

σ²_г.п. – дисперсія грошових потоків;

С_% – ставка процента;

Ситуація

Припустимо, що:

- мінімальний залишок грошових коштів = 10 000 дол.

- дисперсія щоденних грошових потоків = 6 250 000 (еквівалентно стандартному відхиленню 2500 дол.).

- процентна ставка = 0,025 % у день.

- операційні витрати за кожним продажем або кожною купів­лею цінних паперів = 20 дол.

Розв’язання:

1. Визначаємо суму грошового залишку між верхньою і нижньою межами:

2. Визначаємо верхню межу:

ВМ = НМ + Розрив,

де ВМ – верхня межа;

НМ – нижня межа.

ВМ = 10 000 + 21634 = 31634 дол.

3. Визначаємо точку повернення:

_{де ТП – точка повернення.}

Метод контролю АВС

У тих випадках, коли список товарно-матеріальних запасів дуже довгий і умови зберігання вимагають додаткової площі для складування, застосовується метод контролю, що називається АВС.

Відповідно до методу АВС усі запаси класифікуються за укрупненими групами, за трьома категоріями.

Категорія А: до неї відносять найменування, що охоплюють до 10 % усіх запасів, але за вартістю вони становлять 70 % усіх доларових вкладень у статті «Товарно-матеріальні запаси».

Категорія В: до неї відносять найменування товарів, що охоп­люють до 30 % усіх запасів, за вартістю — до 20 % усіх доларових вкладень.

Категорія С: до неї належать численні статті, що охоплюють до 60 % усіх запасів, але за вартістю вони становлять лише 10 %.

Класифікація товарно-матеріальних запасів дає змогу диферен­ціювати методи контролю і спрямувати основні зусилля на проб­леми, вирішення яких дасть найкращі результати. Дорогі запаси категорії А вимагають більшої уваги і контролю. За цією категорією передбачається детальний аналіз обсягу замовлень і створення буферних запасів. Категорія В вимагає менших зусиль від менеджерів, тут застосовуються більш прості методи прогнозування і приблизні оцінки ЕООЗ. Категорія С включає множину статей, часто дуже дрібних, які мають обмежене споживання. Цій категорії статей приділяється менше уваги порівняно з двома першими. За можливості тут застосовується система (two-bin system), яка складається з двох ящиків (комірок) зберігання. Коли один з них порожній, робиться замовлення. Кількість замовлень за такого зберігання скорочується, витрати, пов’язані зі зберіганням, наближаються до мінімуму.

Деякі корпорації виділяють категорію запасів Д. Здебільшого це залежані товари, не використовувані понад шість місяців. Контроль над цими статтями повинен бути дуже жорстким. Вони не повинні замовлятися доти, доки не будуть витрачені старі запаси. Якщо старі запаси непридатні, то нові замовлення дозволяються тільки в разі потреби. У літературі зазначається, що так звана крихка, тобто нестійка, стаття запасів, або та, що стає об’єк­том шахрайства, може бути переведена з категорії С (або D) в А.

Для оцінки політики корпорацій з формування і використання оборотного капіталу застосовують такі групи коефіцієнтів:

- коефіцієнти ліквідності;

- коефіцієнти оборотності.

Коефіцієнти ліквідності

Ліквідність корпорації, тобто її спроможність сплачувати у встановлені терміни за поточними зобов’язаннями, визначається співвідношенням поточних активів і поточних пасивів. Відомі чотири коефіцієнти ліквідності.

Коефіцієнт поточної ліквідності (current ratio) визначається за формулою:

де К_п.л. – коефіцієнт поточної ліквідності;

ПА – поточні активи;

ПЗ – поточні зобов’язання.

Цей показник у фінансовій літературі називають також коефіцієнтом покриття, тому що він визначає, скільки разів короткострокові зобов’язання покриваються короткостроковими активами.

Коефіцієнт швидкої ліквідності, або «лакмусового папірця» (quick ratio) розраховується наступним чином:

де К_ш.л. – коефіцієнт швидкої ліквідності;

ТМЗ – товарно-матеріальні запаси.

Використання цього коефіцієнта пов’язано з деякими особливостями виробництва компаній, які впливають на структуру оборотного капіталу.

Коефіцієнт забезпеченості реалізації оборотним капіталом (working capital to sales ratio) визначається наступним чином:

де К_{заб. реал. ОК} – коефіцієнт забезпеченості реалізації оборотним капіталом;

КЗ – короткострокові зобов’язання;

П – продаж.

Він показує забезпеченість реалізації оборотним капіталом. Тобто ліквідність прив’язується до результатів господарської діяльності.

Коефіцієнт покриття короткострокових зобов’язань потоком коштів (sales to current liabilities ratio) розраховується за формулою:

де К_{покр.КЗ} – коефіцієнт покриття короткострокових зобов’язань потоком коштів;

КЗ_сер. – середньорічні короткострокові зобов’язання.

Чим вищий виторг від реалізації за одночасного скорочення короткострокових зобов’язань, тим вище покриття. Як і інші згадані вище показники, він варіюється залежно від галузі економіки.

Коефіцієнти оборотності поточних активів

Фундаментальним показником є оборотність поточних активів. Він визначається за формулою:

де К_об.ПА – оборотність поточних активів

Коефіцієнт показує, скільки разів за рік поточні активи оберталися в реалізації виробленої продукції.

Коефіцієнт тривалості зберігання ТМЗ (age of inventory) показує, скільки днів буде потрібно, щоб використати всі запаси. Він визначається за формулою:

де П_{збер.ТМЗ} – коефіцієнт тривалості зберігання ТМЗ;

Високі показники оборотності ТМЗ звичайно свідчать про ефективне управління, низькі — про наявність на складах зайвих або залежаних товарів.

Коефіцієнти оборотності ТМЗ і тривалості їх зберігання визначаються також специфічними умовами галузі господарства.

Період обороту дебіторської заборгованості визначається за формулою:

де П_об.ДЗ – період обороту дебіторської заборгованості;

П_кр. – продаж у кредит;

ДЗ – дебіторська заборгованість.

Для більш ясної картини погашення короткострокових боргів визначається середній період інкасації виторгу, або терміну погашення дебіторської заборгованості (accounts receivable days) за формулою:

де П_{сер.інк.} – середній період інкасації;

П_сер.д. – середній денний продаж.

На практиці визначається не тільки ліквідність поточних активів, а й ліквідність кредиторської заборгованості. Протилежна сторона кредитного договору, відповідно, буде визначати ліквідність дебіторської заборгованості. Із цією метою розраховуються два коефіцієнти.

Оборотність кредиторської заборгованості (turnover of accounts payable) визначається за формулою:

де К_об.КЗ – оборотність кредиторської заборгованості.

Тривалість (термін погашення) кредиторської заборгованості (age of accounts payable) визначається наступним чином:

де П_КЗ – тривалість кредиторської заборгованості.

Коефіцієнти, обчислені за корпорацією, необхідно порівняти з відповідними показниками за галуззю.

Поточні потреби покриваються через залучення короткострокових джерел.

Основними джерелами короткострокового фінансування є:

- комерційний (торговий) кредит постачальників;

- банківські короткострокові позички;

- факторинг;

- емісія короткострокових фінансових інструментів;

- інші.

До інших джерел короткострокового фінансування належать: переказний вексель (тратта) (Bill of exchange), акцептний кредит (Acceptance credit or Bank bills), акредитиви (Letter of credit), євробони, форфейтинг, використовувані здебільшого під час фінансування зовнішньої торгівлі.

Торговельний (комерційний) кредит

Значна частина поточних потреб фінансування оборотних фондів покривається через комерційний (торговельний) кредит контрагентів корпорації — її постачальників. У результаті в поточних зобов’язаннях корпорації формується кредиторська заборгованість. Переваги цього джерела фінансування полягають у його гнучкості. Воно автоматично збільшується в умовах розширення виробничої діяльності і зменшується в разі її згортання.

Під час укладання договору про комерційне кредитування визначаються основні умови:

- період, на який дається кредит;

- дисконтна знижка;

- дисконтний період.

Дисконтна знижка встановлюється у вигляді певного процента суми рахунка (наприклад 2 %). Дисконтний період установлюється на термін дії дисконтної знижки (наприклад 10 днів). У договорі про комерційний кредит визначаються умови продажу, приміром: «2/10 нетто 30». Це означає надання 2-процентної знижки на 10 днів за умови встановлення повного терміну кредиту на 30 днів (рис. 11.1).

За умови «2/10 нетто 30» покупцю дається вибір:

а) оплатити повну суму рахунка, наприклад 100 дол. на 30-й день (нетто 30) і одержати кредит на суму 98 дол. терміном на 30 днів:

100 (1 – 0,02) = 98 дол.

б) платити за рахунком з дисконтом протягом 10 днів. Термін кредиту скорочується до 20 днів (30 – 10 = 20), оскільки кредит надається на термін, що обчислюється після дисконтного періоду до дати нетто;

в) одержати на термін дисконтного періоду безпроцентний кредит.

Важливим питанням у визначенні дисконтної політики є ціна кредиту, тобто процентна ставка, що сплачується дебітором (покупцем) кредитору (постачальнику). Якщо дебітор відмовляється від умов «2/10 нетто 30», він може одержати кредит після терміну закінчення дисконтного періоду, тобто на 20 днів на суму 98 дол. за ціною 2 дол. (2 % суми рахунка 100 дол.). У такому випадку ціна кредиту в річному обчисленні значно підвищується.

Визначимо ціну комерційного кредиту за умови, що дебітор відмовляється від дисконтної знижки, за формулою:

де Ц_к.к. – ціна комерційного кредиту;

Д_% – процент дисконту;

Т_к – термін кредиту;

ДП – дисконтний період.

Проведемо розрахунок:

Ціна кредиту без знижки становить 36,72 %. Отже, комерційний кредит без знижки — дуже дороге джерело.

На ціну комерційного кредиту впливає термін його надання. Так, за умови «2/10 нетто 90» ціна комерційного кредиту значно знижується і становить:

.

Якщо ж термін надання кредиту становить 90 днів (2/10 нетто 90), то фінансовий менеджер може вибрати кращий із двох варіантів. Перший — узяти позичку в банку на 80 днів (90 – 10) під 10 %, при цьому реальна ставка становить 218 центів, тобто 2 дол. 18 центів (80 / 360 · 10 · 98 дол. = 218 центів).

Другий — скористатися дисконтними умовами. Для прийняття рішення менеджер повинен одержати додаткову інформацію про рух ставок грошового ринку. Якщо очікується їх зростання, доцільніше обрати дисконтний варіант.

Кредитна лінія

Специфіка кредитної лінії полягає в тому, що за договором банк надає клієнту позички протягом пев­ного періоду в межах узгодженого ліміту. Якщо фірма часто звертається за позичками в банк і має високі витрати, для їх зниження найкраще використовувати метод кредитної лінії. Банк надає позичку в розмірі визначеної, заздалегідь обумовленої максимальної суми на повторюваній основі, звичайно на один рік, одночасно фірма погашає позичку частинами.

Звичайно кредитні лінії відкриваються під заставу майна. Реальна процентна ставка в разі кредитування за допомогою кредитної лінії розраховується за формулою:

де Р_С%к.л. – реальна процентна ставка у кредитуванні за кредитною лінією;

Н_С% – номінальна процентна ставка;

СП – сума позички;

З_комп. – компенсаційний залишок.

Ситуація

Комерційний банк відкрив для фірми кредитну лінію на суму 500 000 дол. Фірма повинна підтримувати компенсаційний залишок у розмірі 12 % за непогашеними позичками і 10 % за невикористаною частиною кредиту. Номінальна процентна ставка позички — 18 %, компанія на даний момент бере в борг 300 000 дол.

Реальна процентна ставка розраховується в такий спосіб:

- визначається сума необхідного компенсаційного залишку:

- реальна процентна ставка становить:

.

Факторинг

Сутність факторингу полягає в тому, що комерційний банк (або компанія), діючи як посередник, купує вимоги на боржника (тобто купує борги свого клієнта) і як кредитор надає йому короткостроковий кредит.

Головна функція факторингу — зняття ризику неплатежів покупця. Укладання договору факторингу означає, що банк придбав право в продавця товарів або послуг на стягнення суми дебіторської заборгованості покупця. При цьому протягом двох-трьох днів банк переказує продавцеві від 70 до 90 % суми боргу. По суті, банк купує борг клієнта під пред’явлені документи на відвантаження товару. Після того, як від покупця надійшли гроші, банк перераховує клієнтові суму, що залишилася, за мінусом винагороди за факторингову послугу.

Корпорації проводять гнучку політику у сфері факторингових послуг. Фінансові відділи корпорацій визначають, що дешевше: укласти договір факторингу чи одержати банківську позичку.

Ситуація

Розглянемо ситуацію з вибором рішення.

Компанія, що надає послуги з факторингу, стягує комісійні в розмірі 3 % і надає позичку корпорації в розмірі до 75 % суми дебіторської заборгованості, яку вона викуповує за 1 % на місяць. Обсяг продажу в кредит становить 400 000 дол. За договором факторингу компанія може заощадити 6500 дол. за місяць на вартості кредиту і від продажу безнадійних боргів у розмірі 2 % обсягу продажу в кредит. Банк також запропонував свої послуги. Він може надати позичку в розмірі 75 % дебіторської заборгованості за ставкою 2 % на місяць плюс 4 % нарахувань, пов’язаних з роботою стосовно дебіторської заборгованості (одержання інформації про фірму-боржника, відшкодування можливого ризику та ін.). Період інкасації грошового виторгу за продаж у кредит становить 30 днів. Корпорація має намір взяти максимально можливу позичку. Фінансові менеджери повинні вирішити питання, що вигідніше — продати дебіторську заборгованість чи одержати кредит у банку.

Розв’язання:

1. Визначимо витрати за факторингом:

- за дебіторську заборгованість, що купується:

(0,03 · 400 000)=12 000, дол.;

- комісійні за позичку:

(0,01 · 0,75 · 400 000)=3000, дол.

Усього, витрати - 15 000 дол.

2. Визначимо вартість банківської позички:

- процентні платежі:

(0,02 · 0,75 · 400000)=6000, дол.;

- нарахування, пов’язані з роботою стосовно дебіторської заборгованості:

(0,04 · 0,75 · 400 000)=12 000, дол.;

- додаткові витрати (втрачена вигода) через невикористання факторингу:

1) витрати, пов’язані з кредитуванням – 6500 дол.

2) безнадійні борги (за умови факторингу ці борги були б продані):

(0,02 · 400 000)= 8000, дол.

Усього, витрати - 32 500 дол.

Наведені розрахунки показують, що банківська позичка обійдеться в два рази дорожче, ніж факторинг, тому фінансові менеджери вибирають факторинг.