5. Механізм роздержавлення та приватизації

Здійснення роздержавлення та приватизації потребувало розробки спеціальних правил щодо передавання прав власника від держави самостійним господарюючим суб’єктам – фізичним та юридичним особам. Ці правила охоплюють юридичні та економічні сторони та є механізмом роздержавлення та приватизації власності, що вміщує в себе:

1. об’єкти роздержавлення та приватизації,

2. темпи роздержавлення та приватизації,

3. суб’єктів приватизації,

4. Форми роздержавлення та приватизації,

5. створення органів роздержавлення та приватизації з чітким визначенням їхніх функцій на всіх структурних щаблях.

Єдиних правил роздержавлення та приватизації не існує. Кожна країна розробляє свої специфічні законодавчі акти, враховуючи економічні, політичні, демографічні, історичні та інші особливості свого розвитку.

З метою регулювання процесів роздержавлення та приватизації в Україні створені спеціальні державні органи – Фонд держмайна та його підрозділи, - що повинні виконувати наступні функції:

1. визначати форми та методи приватизації підприємств,

2. сприяти створенню довірчих товариств та видачі ліцензій на операції з приватизаційними цінними паперами,

3. встановлювати частки акцій державних (комунальних) підприємств, що продаються членам трудових колективів за номінальною вартістю,

4. організовувати та контролювати продаж акцій державних підприємств на фондових біржах,

5. впроваджувати реприватизацію об’єктів в разі їх неекономічної приватизації,

6. проводити експертну оцінку вартості об’єктів приватизації.

Роздержавлення може здійснюватися тільки при створенні певного правового та організаційно-економічного середовища для всіх господарюючих суб’єктів. Це стосується розробки нормативних документів, юридичних норм, законодавчих актів про роздержавлення та приватизацію державної власності, що створюють єдині умови для всіх суб’єктів господарювання.

Верховна Рада України прийняла пакет законів “Про власність”, “Про підприємництво”, “Концепцію роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду України”, “Про приватизацію майна державних підприємств” тощо, які сприяють створенню законодавчого та економічного середовища для роздержавлення та приватизації.

Ці заходи повинні істотно збільшити ефективність використання існуючих виробничих фондів, пожвавленню інвестиції до економіки, а також значним надходженням до бюджету коштів від приватизації держмайна.

Тема 3. Доходи населення

1. Робоча сила та її вартість

2. Форми розподілу доходів

3. Сімейні доходи та структура їх використання

4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

1. Робоча сила та її вартість

Робоча сила – це сукупність фізичних, розумових та організаційних властивостей людини, придбаних знань та досвіду, що використовуються в процесі виробництва споживчих вартостей. Робоча сила є основним елементом виробничих сил в будь-якому суспільстві, але товаром стає тільки при капіталізмі. Це зумовлене тим, що робітник є позбавленим власності на засоби виробництва та на засоби існування, але особисто він є вільним, тобто він є власником своєї робочої сили та може нею розпоряджатися.

Як і будь-який товар, робоча сила має 2 сторони: споживчу вартість та вартість. Підприємець покупає робочу силу, тобто тимчасове розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення в процес виробництва не тільки фізичних, розумових, організаційних властивостей людини, але й всієї людської особистості з її метою, свободою, культурними навичками тощо. С точки зору споживчої вартості особливість товару робочої сили полягає в тому, що в процесі її споживання вона не зникає, а створює нову вартість, більшу за себе. Тому специфічність вартості робочої сили полягає в здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Якщо робочу силу розглядати з точки зору вартості, то зрозуміло, що вона потребує суспільно необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа витрат на робочу силу відповідає вартості життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. В той самий час, для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів (на утримання непрацюючих членів його сім’ї, на отримання освіти, на підтримання певного культурного рівня тощо).

Поняття “вартість робочого місця” означає вартість, що складається з витрат на робочу силу і вартості засобів та предметів праці, що ними обладнане робоче місце працівника.

Найбільш цінною в розвинених країнах є науково-технічна робоча сила, вартість її невпинно зростає. Це говорить про те, що людина перестала бути тільки засобом виробництва додаткового продукту, а стає ціллю розвитку соціально-економічної системи. Співвідношення витрат на здобуття освіти та віддачі від неї складає 1:4, а продуктивність праці спеціаліста з вищою освітою більш ніж в 10 разів перевищує витрати на його підготовку.

В умовах адміністративно-командної системи превалює дешева робоча сила зі слабко розвинутими потребами.

2. Форми розподілу доходів

Людина для відтворення своєї робочої сили потребує деякі речі на особисте споживання, що називаються фондом життєвих засобів. За своїм матеріальним складом він є сукупністю предметів разового та тривалого споживання та усіляких послуг.

До предметів разового споживання відносять продукти харчування, послуги транспорту та зв’язку, побутові послуги, послуги охорони здоров’я, послуги культурних установ.

До предметів тривалого вжитку належить житло, одяг та взуття, автівки, побутова техніка, товари господарського призначення.

Всі ці життєві засоби людина намагається отримати або придбати, тому потребує тих чи інших доходів.

За формами розподілу фонд життєвих засобів поділяється на:

1) доходи від трудової та економічної діяльності (заробітна платня, доходи від індивідуальної трудової діяльності, від подібного господарства, від підприємництва),

2) доходи, отримані від суспільних фондів споживання (грошові виплати, безплатні послуги, натуральні видачі),

3) доходи від власності (дивіденди від акцій, відсотки від паїв, відсотки від ощадних вкладів).

Перша група доходів є найбільш вагомою. Але більшість доходів цієї групи в Україні припадає на заробітну платню, що означає, що більшість робітників є найманими, а не власниками.

Заробітна платня є ціною, що виплачується найманому робітникові за використання його праці. Існують дві загальні форми заробітної платні: подільна та почасова. Розмір подільної зарплатні безпосередньо залежить від кількості виготовлених продуктів за певний час, тобто від рівня продуктивності праці даного робітника. Розмір почасової зарплатні враховує кількість годин, що їх відпрацював робітник. Обидві форми лягають до розрахунку основної частини зарплатні. До додаткової частини відносять ті, що відбивають специфічні умови праці на даному підприємстві (шкідливість праці, сумісництво професій, премії за успішне виконання завдання тощо).

Розрізняють такої номінальну та реальну зарплатні.

Номінальна – це сума грошей, що нараховується робітникові за певний час роботи.

Реальна – це сума споживчих благ, яку робітник може придбати на свою зарплатню. Її розмір безпосередньо залежить від цін на споживчі товари та послуги, від темпів інфляції.

Також зростають доходи українців від індивідуальної трудової діяльності та від підприємництва, але не тою мірою, як очікувалось, вважаючи на складний економічний стан та недосконале державне регулювання.

Доходи від власності зростають в основному за рахунок відсотків по депозитних банківських рахунках, меншою мірою за рахунок від цінних паперів, бо фондовий ринок ще не настільки розвинутий.

3. Сімейні доходи та структура їх використання

Показники реальних доходів населення найбільш повно характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи. Взагалі, одиницею обліку доходів в багатьох країнах слугують домогосподарства, а не окремі особи.

Дохід домашнього господарства або сімейний дохід – це сума товарів та послуг, яку отримує господарююча одиниця за певний час на основі трудової діяльності чи власності на майно. Домогосподарства, виконуючи функції споживача, активно беруть участь в сфері виробництва, застосуванні праці, використання капіталу, землі.

Вони можуть отримувати доходи:

• від сільського та лісового господарства – дивіденди і виробничі доходи в формі прибутків;

• від промислових підприємств (самостійна діяльність з метою отримання прибутку) - дивіденди і виробничі доходи в формі прибутків;

• від несамостійної діяльності – в формі зарплатні, окладів, ставок;

• від капіталу – в формі дивідендів та цінних паперів;

• від здавання в оренду – в формі рентних платежів за використання;

• від спекуляції – в формі прибутку від різниці між цінами.

Крім цих постійних доходів домогосподарства можуть отримувати так звані трансфертні доходи – пенсії, виплати на дітей, стипендії, допомоги безробітним тощо.

Всі ці доходи становлять сімейний бюджет, який використовують для придбання товарів, послуг та для нагромадження (в формі майна або грошових вкладів).

Із зростанням розміру сімейних доходів не тільки більш повно задовольняються потреби сімей в тих чи інших благах, а й змінюється сама структура цих витрат. Зменшується частка доходів, що спрямована на придбання продуктів харчування, проте збільшується частка доходів, що направляються на різні послуги, освіту, розваги та відпочинок.

4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

Розподілом в економічній літератури називають процес визначення частки, кількості, пропорції, за якої кожен господарюючий суб’єкт приймає участь у виробленому продукті підприємства та суспільства; частки, що приходиться на того чи іншого членів суспільства або фактору виробництва. Розподіл доходів та продукту найчастіше відбувається в залежності від внеску капіталу, праці або інших ресурсів в виробництво.

Перерозподіл доходу та продукту в суспільстві відбувається завдяки втручанню держави в питання забезпечення певної справедливості у розподілі доходів між верствами населення. Це реалізується шляхом прогресивного оподаткування доходів населення та бюджетної політики соціальних виплат деяким групам населення.

Розподіл доходів може розглядатися на мікроекономічному рівні – на рівні окремих громадян та домогосподарств, або на макроекономічному рівні – розподіл доходів між окремими верствами населення всередині всієї держави.

Рівень життя у суспільстві - це ступінь добробуту, матеріально-побутового забезпечення індивіда, сім’ї, населення, який безпосередньо залежить від рівня реальних доходів, усієї системи життєдіяльності людини.

Ринок не передбачає забезпечення всім громадянам суспільства однакового рівня життя і його основи – рівня доходів. У високо розвинутих країнах співвідношення між доходами бідних та багатих становить: в Японії – 1:4; в країнах Західної Європи – 1:6; а в Україні – 1:15. Приблизно три чверті населення України живуть за межею бідності. Бідністю вважають стан сім’ї або індивіда, коли основні потреби перевищують матеріально-грошові можливості їх задоволення.

Нерівність доходів критикувалося та засуджувалося у всі часи. На початку ХХ ст. у всіх країнах отримала розвиток політика перерозподілу доходів, спрямована на більш справедливий розподіл національного доходу. На сьогодні можна виділити три найбільш впливові напрями економічної думки, що визначають необхідність досягнення більшої рівності в суспільстві:

• соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, доходів, що «не зароблені», права успадкування;

• індивідуалістичні доктрини, що стверджують достоїнства особистості людини і пов’язане з цим право всіх людей на соціальний мінімум;

• кейнсіанська концепція, яка доводить, що нерівність послаблює попит на споживчі товари та стримує економічне зростання.

Перерозподіл доходів може здійснюватись як вертикально – від багатих до бідних, або горизонтально – тобто перерозподіл в рамках однієї соціальної групи (наприклад, серед трудящих).

Деякими економістами нерівність трактується як джерело незадоволеності та стимул до праці.