2. Національний характер як визначальна ознака нації

Дискусії щодо поняття нації та її ознак відображають ті ознаки, що сталися в суспільстві за останні десятиліття. Зміни відбулися як у соціально економічному, так i у політичному житті. Вони привели до переоцінки традиційних уявлень щодо ознак нації. На думку автора цього параграфа, нині нації притаманна лише одна ознака — національний характер. Вона є найбільш сталою. Інші ознаки, наприклад спільність мови, проявляються в контексті функціонування національної психології та її найбільш важливого структурного елементу, яким є національний характер. Крім того, складовими частинами національної психології є національні почуття та національна самосвідомість. Між цими трьома елементами національної психології icнyє глибока єдність та взаємозв'язок, проте визначальним у системі національної психології виступає національний-характер.

Національна психологія не посідає якогось особливого місця в суспільній свідомості. Політична свідомість, філософія, право формуються під впливом насамперед національної свідомості, тим часом як мистецтво, релігія, мораль - національної психології. Національна психологія та її головний елемент національний характер не зводяться нi до сфери соціальної психоло­гії, ні до сфери культури, ні до етнографічного опису рис її. Специфіка прояву національної психології полягає в тому, що її компоненти нібито пронизують yсі сфери суспільного життя, - проявляючись в економічному, політичному, соціальному i ду­ховному житті. Не існує окремої сфери суспільного буття, яку б відображувала національна психологія, так само як не спеціальної сфери суспільної психології, предметом якої б був національний характер. Національний характер відбивається в різних сферах суспільної психології впливаючи на зміст ycix, елементів її.

Риси національного характеру зумовлюються, детермінуються соціально-економічними та icторичними умовами нації, і особливостями життєдіяльності. Її. Особливості соціального i природного середовища позначаються на формуванні психології нації, ціннісних настанов її, стереотипів поведінки тощо.

Особливості національного характеру зумовлюються особливостями історичного та природного буття даної нації, особливостями її соціально-економічного розвитку. Проте нації розвиваються не локально, ізольовано від інших націй. У своєму розвитку вони підпорядковані загальним закономірностям, не зважаючи на специфічні особливості їх буття. Тому загальнолюдське в життєдіяльності кожної окремої нації, кожного народу, якими своєрідними вони не були б, домінує.

Питання щодо визначення національного характеру є досить складним. Дефініція, якою повною вона не була б, не може дати вичерпної соціально-психологічної характеристики нації.

Безперечно, об’єктивна своєрідність розвитку нації дає нам право говорити про іспанський національний характер, російський, український. Ця своєрідність знаходить своє відображення в матеріальній і духовній культурі народу, його мистецтві, літературі, традиціях, звичаях, які, звичайно, у різних народів неоднакові.

Проблему національного характеру слід розглядати, виходячи з діалектичної єдності категорій одиничного та загального. Саме діалектичні категорії загального й одиничного є передумовою і основою аналізу такого важливого структурного елементу національної психології, яким є національний характер.

Конкретно. Формою прояву діалектики загального й одиничного є діалектика загальнолюдського та національного. Розкрити сутність національного характеру – це насамперед дослідити в конкретних соціально-економічних та історичних умовах життя певної нації. Саме ця специфіка і становить зміст національного характеру, але виникла вона в наслідок прояву загального в одиничному.

Загальнолюдське не суперечить національному тому, що існує спільність соціальних умов у розвитку людства. Діалектики національного та загальнолюдського становить сутність національного характеру, основу його.

Подальші дослідження діалектики національного і загальнолюдського в національному характері, аналіз структури його мають актуальне значення для досліджень у галузі етнографії, соціальної психології, літератури, філософії та соціології. Деякі автори зводять сутність національного характеру або до сукупності більш чи менш сталих психологічних рис та властивостей, притаманних більшості представників нації, або до специфіки поведінки людей, що репрезентують собою більшість нації. Було б невірно аналізувати риси національного характеру лише за психологічними особливостями або поведінкою окремих представників нації чи навіть більшості нації. В психології та поведінці окремих представників нації можуть бути відсутніми риси національного характеру.

Для того, щоб національний характер наповнився реальним змістом, або наші уявлення про нього були конкретними, слід досконало вивчити матеріальну та духовну культуру певного народу, його традиції, звичаї і, головне, історичні й соціально-економічні умови життя, оскільки саме вони визначають рівень розвитку як культури, так і національного характеру, його специфіку.

Вивчення національного характеру повинно відбуватися не шляхом з’ясування специфічних особливостей психіки окремого народута протиставлення її психіці іншого народу, а шляхом аналізу прояву загальнолюдського в національному. Загальнолюдське, трансформуючись крізь призму історичних та соціально-економічних умов розвитку певного народу, набуває форми національного, тобто стає специфічною рисою лише певного народу.

Прагнення до миру, свободи, трудова діяльність, свідомість та мова є типовими для всіх людей, незалежно від расових та національних відмінностей.

У системі факторів, що становить серцевин, основу загальнолюдського, визначальне місце посідає трудова діяльність, праця. Крім того, в структурі загальнолюдського велику роль відіграє прагнення людей до свободи. Ця загальнолюдська властивість наповнена глибоким соціальним змістом. Або візьмемо прагнення людей до миру. Ця загальнолюдська риса становить родову сутність людини. Для того, щоб працювати, мати пристойні умови для свого розвитку як розумних істот, люди повинні жити в мирі.

Своєрідно проявляється i така риса, як працьовитість. Залежно від конкретних історичних умов ця риса реалізується неоднаково у різних народів, хоча i є загальнолюдською.

Визначають відношення того чи іншого народу до праці не якісь вроджені, генетичні фактори, властиві лише даному на­роду, що передаються спадково. Визначальними тут є історичні i соціально-економічні умови, в яких живе народ. Саме вони відіграють вирішальну роль, у формуванні ціннісних настанов щодо праці. Kpiм того, не можна ігнорувати вплив на працездатність географічного фактора.

Найважливішим фактором, через який об'єктивується національний характер, є культура народу, в якій виявляється його етнічна своєрідність. Саме в культурі об'єктивується соціально-психологічний аспект національної психології i передусім такий визначальний її компонент, як національний характер.

У національному характері відбито досягнення загальнолюдської культури. В літературі, мистецтві, музиці, скульптурі синтезується своєрідність історичного та соціально-економічного буття народу, розкривається сутність національного характеру.

Таким чином, національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), властивих національній спільності на певному етапі розвитку, які втілюються в ціннісному ставленні її до оточуючого світу, а також у культурі, традиціях, звичаях. Національний характер—це своєрідне, специфічне сполучення загальнолюдських рис у конкретних (історичних i соціально-економічних умовах буття даної спільності.

У літературі, як науковій, так і художній, в публіцистиці, засобах масової інформації акценти нерідко зміщуються в бік розгляду лише негативних рис національного характеру. Внаслідок цього психологічний портрет народу постає в спотвореному вигляді – росіяни – п’яницями, українці – лінивими та жадібними тощо.

Для прикладу зробимо спробу проаналізувати єврейський та український національні характери.

Як відомо, євреї живуть у багатьох країнах світу. У зв'язку з цим виникає питання про правомірність вживання такого по­няття, як «єврейський національний характер». Адже протягом досить тривалого проживання в іншому національному середовищі євреї в багатьох випадках асимілювалися, запозичили традиції i звичаї тих народів серед яких жили, єврейська культу­ра стала часткою духовної та матеріальної культури країни проживання. Проте незважаючи на тенденцію |інтернаціоналізації, що проявляється в різних сферах життєдіяльності народів, у тому числі і у сфері культури, збереглися загальні риси, властиві євреям, що мешкають в Англії, Росії, Іспанії, Франції, США та Україні.

Виникає питання, як євреї змогли зберегти протягом століть спільні риси національного характеру всупереч історичним та соціально-економічним умовам розвитку тих країн, в яких вони жили. Здавалося б, відмінність історичного буття мала сформувати відмінність рис національного характеру їх. Проте цього не сталося. Як не парадоксально, цього не сталося завдяки самому єврейському національному характерові. Однією з рис національної психології євреїв є прагнення підтримувати один одного, триматися один одного, зумовлене тисячолітніми драматичними випробуваннями. Причиною цього є умови історичного буття єврейського народу. Позбавлені тривалий час своєї батьківщини, розселені в країнах Європи, Азії, Америки та Африки, для того щоб вижити, вони повинні були підтримувати один одного. В країнах, де жили євреї, вони становили меншість. Сформувалася своєрідна психологія меншості: або ми будемо разом і виживемо, або роз’єднаними загинемо. Проте історії відомо чимало фактів, коли меншості асимілювалися, втратили риси своєї національної культури та психології.

3 євреями цього не сталося. Вони зберегли риси національної психології, національного характеру. Приклад формування єврейського національного характеру переконливо доводить істинність тези щодо визначальної ролі історичних умов у формуванні національного характеру.

Демократичні традиції, інтелектуальні, духовні потенції кожного народу формуються в певних умовах його буття i не є вродженими. Вони не є прерогативою окремого народу. Демократія, інтелект, духовність – це загальнолюдські цінності, i для реалізації їх потрібні не богом обрані народи, а певні соціальні, економічні, політичні й історичні фактори.

Цінності, що сформувалися у процесі історичного розвитку, становлять основу, сутність, на ґрунті яких викристалізовуються риси національного характеру. Однак у житті кожного народу є місце не лише успіхам, перемогам, а й поразкам, невдачам, які негативно позначаються на його моральних підвалинах, на формуванні негативних рис національного характеру. Вагоме місце серед них посідають негативні установки щодо праці, що сформувалися у нашій національній психології. Зрозуміло, не йдеться про генетичні фактори.

Командно-адміністративна система, яка сформувалася в епоху сталінізму, спричинила деформації у сфері моралі сприяла формуванню в суспільній свідомості негативних установок щодо трудової діяльності, зруйнувати які в сфері національної психології є далеко не простого справою.

У науковій літературі, публіцистиці, художніх творах це пи­тання розглядається значно ширше. Йдеться про з'ясування джерел, причин деформацій у сфері економічній, соціальній, у сфері моралі. Чому став можливий сталінізм? Чи породила його зла воля Сталіна, чи причини тут іншого порядку? Було б несправедливо перекладати на національний характер відповідальність за злочини сталінізму чи гітлеризму. Проте серед обставин, що певною мірою сприяли виникненню гітлеризму i сталінізму, своє місце займають i причини, пов'язані з особливостями психології. Населення Німеччини протягом цілої історичної епохи виховувалося в дусі відданості ідеалам прусської мілітаристської держави. У суспільну свідомість, наполегливо впроваджувалась вірнопідданська психологія, що спиралася на педантизм i законопослушність — типові риси образу життя німецького бюргера.

Формування і становлення тоталітарного режиму після 1917р. знову ж таки полегшувались специфічними особливостями національної психології народів, що населяли колишню Російську імперію. Панування феодального ладу та найбільш спотвореної форми його – кріпацтва, монархізму, великодержавного шовінізму і як наслідок цього жорстоке подавлення національно-визвольних рухів, відсутність у суспільстві демократичних інститутів не могли формувати такі риси національного характеру, як покірність, пасивність, байдужість. Бюрократичний над централізм, що пронизував державний організм Росії, сформував і таку рису характеру, як догоджання владі, чиношанування. В національній психології сформувався стереотип про непогрішність тих, у чиїх руках зосереджена влада, - від представників місцевої влади до найвищих її ешелонів. Сталін та його оточення майстерно використовували особливості національної психології народів, які населяли Росію, для ствердження диктатури особистої влади.

Історично склалося так, що протягом багатьох століть Україна була розділена на східні та західні регіони. Причому трагізм долі українського народу полягав у тому, що з моменту татаро-монгольської навали Україна втратила свою державність і перебувала під владою або Литви, або Польщі, або Австрії, або Росії. Культура України набула характеру провінційної і перетворилася на частку російської або польської культури. Все це не могло не позначитися на формуванні української духовності.

Спільність історичної долі українського народу полягала в тому, що він був пригноблений, національна приналежність гнобителів значення не мала. В усьому іншому залишались відмінності, які визначались характером як історичного розвитку, так і розвитку культури країни, під владою якої знаходилась Україна. Через польську культуру українська культура зазнавала впливу ідей західноєвропейського гуманізму та реформації.

Таким чином, роз’єднання, роздробленість українських земель відбувалися протягом століть і закріплювалися історично, економічно, духовно. Все це не могло не позначитися на формуванні українського національного характеру, зокрема на формуванні негативних рис його.

Український національний характер, як і характер кожного народу, діалектично суперечливий.

У літературі, де розглядається український національний характер, нерідко твердиться, що українці емоційні, тому вони славляться піснею, а італійці, що не емоційні? А іспанці або мексиканці? Очевидно, емоційність не є сутнісною ознакою національного характеру. Її слід шукати передусім у сфері темпераменту, а не національного характеру.

Аналізуючи російський національний характер, Бердяєв зазначає, що жіноче начало визначає його сутність та особливісті. Подібні твердження можна знайти i щодо українського національного характеру. «Важко, а може, й неможливо роз'яснити українцеві те поняття мужчини, яке сформувалось в світовій культурі. Слабкість духу, душевність, названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині, - оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках («Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам па руках однесу»), цілувати її сліди - усе це, явно жіноче, а в очах українця настільки високо підноситься, що зазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на свя­тість».

Не можна погодитись з такими оцінками українського на­ціонального характеру. Більше того, всупереч аргументам Бер­дяєва, слід сказати, що такі риси українського національного характеру, як велика пошана до жінки, ліризм у звеличенні її найбільш адекватно виражають одну з суттєвих загальнолюдських рис: шанувати жінку як символ продовження i безсмертя людського роду, як найвищій взірець людської краси. Саме закріпленню цієї цінності віддає всі свої зусилля нині могутній на заході феміністський рух. Так що стосовно вказаної риси українського національного характеру треба відверто сказати: вона повчальна для багатьох націй i народів світу.

Матеріальна i духовна культура українського народу в своєму розвитку відбиває багатогранні сторони національного буття, суперечливі риси життєдіяльності народних мам, драматичні, а часом i трагичні сторінки історії нашого народу.

Загальновизнано, що українські! народні пісні характеризуються ліризмом, задушевністю, теплотою. В них набули відобра­ження кращі риси національного характеру українця. В бага­тьох українських піснях звучить печаль. Різні причини її:. це i розлука з коханою, i туга за рідною Україною, i печаль, викликана поневоленням Батьківщини іноземними загарбниками. пісні несуть у собі величезний емоційний заряд. Проте на основі лише однієї частки фольклору уявляти образ українця як сентиментального лірика, емоційно збудженого, було б неправильним. Однак образ такий: емоційність, сентиментальність, примат почуттів над розумом склався в літературі i нав'язується масовій свідомості. Де вже тут місце для філософських роздумів i наукових пошуків? Звідси беруть початок джерела міфа про специфіку української духовності, відміну від духовності інших народів. Автори цього міфа досі твердять про слаб­кість духу українців, про нездатність українського народу до розвитку теоретичного знання. І xi6a не свідчать про великі теоретичні звершення синів українського народу хоча б такі прізвища, як Вернадський, Грушевський, Патон, Люлька та ін.?

Несправедливість цих міфів підтверджується змістом i ха­рактером культури українського народу. Досить згадати творчість Шевченка та Франка, де поряд з ліричними творами є тво­ри, в яких відображено героїчне минуле українського народу («Гайдамаки» Шевченка, «Захар Беркут» Франка). Подібних прикладів можна навести безліч.

Доброта, щедрість, задушевність, гумор, працьовитість — все це риси українського національного характеру, але водночас це i загальнолюдські цінності, просякнутi національним буттям українського народу i відображені в його літературі, мистецтві, усній народній творчості.

Історія українського народу, його перемоги і драматичні поразки, культура, що увібрала в себе як матеріальні, так і духовні цінності, побут, традиції, звичаї, вироблені протягом століть ціннісні настанови, формували зміст українського національного характеру.