4. Створення Малоросійської колегії. Гетьманування п. Полуботка, д. Апостола, к. Розумовського.

Дозвіл відновити гетьманство на Лівобережній Україні надала російська імператриця Єлизавета Петрівна.

Відновлення гетьманства вона пов’язувала з особою Кирила Розумовського, його урочисте обрання гетьманом відбулося 22 лютого 1750 р. в м. Глухові на площі між Миколаївською і Троїцькою церквами.

З перших днів свого гетьманування Кирило Розумовський подбав, насамперед, про власне збагачення та соціальне зростання своїх близьких і далеких родичів. Його сестрам та їхнім чоловікам надавалися сотенні містечка, які до того були завжди вільними.

До аристократичного кола царського двору піднялися нащадки Розумовських. Так, їхнього племінника М.В. Будлянського возвели в камергери при дворі царевича, другого племінника В.Ю. Дарагана – камер-юнкером. Племінниць Марину і Софію Йосипівни Закревських зачислили у фрейліни при царському дворі. Двоюрідні племінники виховувалися в Кадетському корпусі, потім одного призначили ніжинським, а другого-годяцьким полковником. Згодом останній „дорс" до генерал-майора, був призначений єгермейстером. Катерина II посватала Марину Йосипівну Закревську за Льва Олександровича Наришкіна.

Місцева старшина прагнула мати міцні зв'язки з Розумовськими шляхом одруження дітей і внуків. За короткий час таким чином з гетьманом поріднилися журмани, жоравки, кочубеї, валькевичі, апостоли, галагани. При Кирилі козацька старшина остаточно прибрала до своїх рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, хутенько привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом, час гетьманування Розумовського можна назвати часом панування козацької старшини.

За Розумовського козацька старшина здобула собі рішаючий вплив на політику в краю. Властиво і в часі його виїздів до Петербургу краєм правила старшина. Розумовський при виїздах формально передавав їй владу, призначаючи правити генеральних: обозного Кочубея, підскарбія Скоропадського, писаря Безбородька, Осавула Волькевича й хорунжого Ханенка. Старшина вже давно звикла дивитися на себе, як на провідну, у привілейовану верству, як на шляхту, і від часів Розумовського сама назва «Шляхетство» для означення старшинської верстви входить у загальний ужиток. Вибір Кирила на гетьмана оживив надії старшини на те, що тепер їй удасться закріпити за собою не тільки своє економічне посідання, але й свої політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди виявляють тенденцію перетворитися в український шляхетський сайм.

Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив на Україну лише на лічений час. Постійним місцем його проживання залишалися Петербург і Москва. Мешкаючи у столичних містах Росії, Кирило не забував про українські справи. Він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування Самойловича та Мазепи, відміни митниць на порубіжні України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. В той же час козацька старшина заявляла про своє виключне право на ґуральництво. На догоду їм 6 червня 1761 року гетьман видав універсал, яким дозволялося мати винокурні лише „самим владълцам и козакам, которые свои грунты и лъсные угодія имъют" і заборонялося мати винокурні і шинки попам, купцем, і всім посполитим. Цей універсал викликав невдоволення духовенства. На догоду останньому гетьманським орденам від 30 вересня 1761 року дозволялося винокуріння духовним володільцям: протопопам - не більше 3, а рядовим попам - не більше 2 ординарних котлів.

Однак, у царські плани не входило самостійне управління українського гетьмана. Його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи її належним чином. Права гетьмана поступово обмежувалися: йому заборонялося призначати полковників без згоди царського уряду, підтримувати дипломатичні відносини із зарубіжними країнами — «загроничной корреспонденции не имъть», а також «для лучшаго усмотръния і пресъения производящихся в Малой россія непорядніков» до гетьмана призначався резидент резидент із царського генералітету.

Постійно перебуваючи під пресом царського уряду й відіграючи роль його маріонетки на Україні, оточений могуть ними друзями та родичами, Кирило Розумовський надавав гетьманській владі невластивих їй рис помпезності та суєтності. Він величався: „Его императорского величества Маля Россія обох сторон Дніпра и Войск Запорожских гетьман, действительный катетер, императорской Санки-Петербургской академій наук президент, лейбгвардіи Измайловського полку полковник и обох россійских императорских орденов святого апостола Андрея и Олександра Невського також полскаю Білого орла и галстинского св. Анны ковалер, Россійской имперіи граф Кирилл Розумовский"(1762р.)

Згодом царський уряд здійснив суттєвий крок по обмеженню державності України й перетворення її в одну з провінцій Російської імперії. Варто зазначити, що в 1734-1750 роки політико-адміністративну владу на Лівобережній Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із 6 осіб. Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації збоку царських урядовців. Лівобережна Україна на рівні з іншими порядкувалася Сенату, в якому діяла особлива контора під назвою „Концелярия малоросийских дел".

З відновленням гетьманства підпорядковування Лівобережної України із Сенату передано в Колегію іноземних справ, „понесе онде дъла о гетьманах прежде были в Коллегии иностранных дел, откуда в Сенат взяты". Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іноземними державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.

Однак, гетьман не дбав про збереження такого правового статусу Лівобережної України. Посварившись із головою Колегії закордонних справ, Розумовський поклопотався перед імператрицею про своє підпорядкування щодо „малоросійських дел" установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його відання вилучено Київ і підпорядковано безпосередньо Сенату. Всіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія знаходилась у містечку Козельці (з 1708 року).

До суспільно-політичної діяльності гетьмана Розумовського насамперед відноситься судова реформа. В той час на Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства залишалися полкові й сотенні суди.

Універсалом від 17 листопада 1760 року Кирило Розумовський запровадив на Лівобережній Україні новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того, цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, в зв'язку з чим Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій.

Реформа завершилась в кінці 1763 року. Полкові суди перетворились в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишилися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковниками, а гродськими. Крім того, запроваджувалися підкоморські й земські суди. Підкоморські суди розглядали справи про землю та межування. До їх складу входили вибрані від шляхетства судді й 2 помічники-коморники. В судових відносинах Лівобережна Україна поділялася на 20 повітів. В кожному повіті знаходився земський суд, який розглядав цивільні справи старшини й шляхти на право власності. Земський суд складався з судді, підсутка і земського писаря, вибраних від шляхетства того повіту. Збирався земський суд тричі на рік.

Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістрів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти.

Загалом, судова реформа відповідала козацьким інтересам, а саме козацької старшини та шляхти.

Гетьманську підтримку здобуло бажання козацької старшини заснувати на Україні світські вищі учбові заклади. Щоб не посилати своїх синів для навчання до Німеччині, Польщі, Франції, Москви, українська старшина порушила клопотання перед гетьманом та царським урядом про необхідність заснування університету в Україні. Києво-Могилянська академія з її загальноосвітнім характером навчання все ж зберігала богуславське спрямування, залишалася духовним вищим учбовим закладом, підпорядкованім церковній адміністрації в особі київського митрополита. Виконуючи соціальне замовлення Київської митрополії з підготовки духовних кадрів для православної церкви і монастирів, Києво-Мог7илянська академія в XVIIIct.

Чітко виявляла свою схоластичність і непристосованість до нових реалій тогочасного життя.

На 1760-й рік було детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині. В основу функціонування Батуринського університету покладалися 4 потреби: прибуток, закон, семінарія і професія. На його утримання передбачався прибуток-тимчасовий і вічний. Перший з них (на суму 20 тисяч карбованців) мав забезпечити будівництво навчального корпусу та інших споруд допоміжного призначення, житлових будинків для професорського викладацького складу та студентів, оплату за виклик та приїзд учених із зарубіжних країн, влаштування друкарні, ботанічного саду, анатомічного корпусу, придбання бібліотеки, приладів, інструментів.

Тимчасовий фонд мав складатися із запровадженого податку на 1 рік на всі млини, добровільних внесків від гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини, для обліку яких передбачалося ведення спеціальних шнурових книг.

Вічний прибуток, передбачений на поточну діяльність університету, мав складатися з надходжень від Батуринського монастиря, частково від митних зборів, від друкарні та продажу книг, а також від податку на циган, на коси, що ввозились на Україну. За гетьманом залишалось по життєве право фундатора і протектора Батуринського університету. Ректор, на зразок європейських держав, мав бути президентом директорі ума, який складався б із „первостатейных" професорів. Внутрішній розпорядок діяльності університету обумовлювався правилами, що їх складав ректор та професори й затверджував гетьман (особливим універсалом).

В Батуринському університеті мали діяти 9 кафедр (професур): Латинського красномовства; логіки, метафізики й практичної філософії; натурального права й юриспруденції; старожитностей, історії „літеральної" й політичної, генеалогії та геральдики; теоретичної і практичної фізики; анатомії; хімії; ботаніки й натуральної історії. Курс навчання розраховувався на три роки.

Крім того, при Батуринському університеті передбачалося заснувати семінарії на 40 чоловік із бідних шляхтичів та різночинців. У семінарії передбачалося, що учні проходять курс підготовки для вступу в університет, вивчають латинську, грецьку, французьку мови, коротку історію, географію. Закінчивши університет, вони повинні були залишитися працювати в ньому спочатку вчителями, потім магістрами і , нарешті, професорами. При університеті відкривалися лабораторія, церква зо всім притчам, лікарня, економічна контора, карцер, гауптвахта тощо.

У 1763 році гетьман і представники української старшини підготували на ім'я Катерини II дві чолобитні: про відновлення давніх прав України та про визнання спадковості посади гетьмана за нащадками з роду Розумовських. У першій з них мовилося про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії в університет та заснування університету в Батурині. В Київському університеті передбачалися 4 факультети, в Батуринському - 3 (крім богуславського). Куратором обох університетів мав бути гетьман, а богуславський факультет Київського університету-митрополиту. При університетах планувалося заснування друкарень для публікації церковних і світських книг.

Реакція царського уряду на підготовку чолобитні виявилося різко негативною. Грунт для такої реакції заздалегідь підготував Г. Теплов, якого в 1762 році призначено статсекретарем Катерини II і на постійно залишено при царському дворі. Він подав на ім'я імператриці доповідну записку „О непорядках в Малоросіи", в якій тенденційно змалював традиційні особливості місцевого життя в Україні як нібито шкідливі для загально імператорських інтересів. Катерина II, яка проголосила себе продовжувачкою справи Петра І, не допускала можливості зміцнення привілеїв козацької старшини і лише чекала нагоди для того, щоб покінчити з гетьманством на Україні „чтобъ вкъи имя гетьмановъ изъзли, не токмо бъ персона какая была произведена в оное достоинство". Давши відповідний матеріал в руки імператриці. Теплов свідомо підкинув провокаційну ідею Розумовському про клопотання щодо спадковості гетьманства за родом Розумовських. Катерина II скористалася нагодою для остаточної ліквідації гетьманства і перетворення України в одну із провінцій Російської імперії.

Деякі царедворці пояснювали прохання про спадковість гетьманства за нащадками з роду Розумовських як один із кроків до здобуття незалежності України від Росії. Катерина II ладна була передати гетьмана під суд. Однак, прибічники Розумовського зуміли вплинути на імператрицю, оберегти графа від гніву.

Петро І у квітні 1722 р. ставив Малоросійську колегію (1722 – 1727) із шести московських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вільяміновим. У грамоті до українського народу імператор заявляв, що Колегія засновується для того, щоб розглядати скарги населення на несправедливість суддів, зловживання і утиски з боку старшини. Колегія виконувала, отже, функції нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Усі питання державного життя Гетьманщини повинні були вирішуватися з Колегією, яка фактично позбавляла гетьмана реальної влади. Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обирати нового гетьмана. Він наказав чернігівському полковнику Петру Полуботку (1722 – 1724) разом з Малоросійською колегією керувати Генеральною військовою канцелярією. Тобто П. Полуботок став наказним (тимчасовим) гетьманом Лівеборежної України Новий гетьман походив з козацько-старшинського роду, освіту отримав у Києво-Мошилянському колегіумі. З 1689 р. був полковим товаришем. Полуботок цікавився історією України і був автором «Хроніки», яка охоплювала події 1452–1715 рр.

Від самого початку П. Полуботок увійшов у конфлікт з російським урядом, виступивши проти втручання в українські справи керівника Малоросійської колегії Вільямінова. З метою обмеження втручання Колегії у життя Гетьманщини та значного зменшення звернень українського населення до неї П. Полуботок провів реорганіацію судів, встановив порядок судової апеляції, суворо заборонив хабарі та тяганину. Петро І у відповідь на ці заходи у квітні 1723 р. значно розширив повноваження Малоросійської колегії, яка тепер могла без Генеральної військової канцелярії керувати полковими канцеляріями. Отже, з контрольного органу Колегія перетворювалася на керівний. Крім того, Петро І підпорядковував козацьке військо фельдмаршалу М. Голіцину – командувачу російськими військами в Україні.

Одночасно імператор, обурений діяльністю наказного гетьмана, у 1723 р. викликав його зі старшиною до Санкт-Петербургу. Полуботок подав цареві чолобитну, так звані «Коломацькі петиції», у якій старшина вимагала відновлення прав Гетьманщини, ліквідації Малоросійської колегії та дозволу на обирання нового гетьмана. Петро І наказав завершувати і ув’язнити у Петропавловській фортеці П. Полуботка та старшину. Розпочалося слідство і допити ув’язнених. У грудні 1724 р. П. Поолуботок помер. Кажуть, що перед смертю він промовив: «Ось невдовзі станемо перед Вищим Суддею, хай він і розсудить Перта і Павла». Через 40 днів після його смерті, у січі 1725 р., помер і Петро І.

У жовтні 1727 р. на Генеральній раді у Глухові гетьманом було обрано миргородського полковника, останнього виборного гетьмана Лівобережної України Данила Апостола (1727 – 1734). Новий гетьман брав участь у багатьох походах проти турків і татар. Спочатку, поділяючи погляди І. Мазепи, відійшов від нього і став на бік Петра І. Разом з П. Полуботком був заарештований у Петербурзі, і тільки смерть царя врятувала його.

На початку 1728 р. гетьман поїхав на коронацію Петра ІІ, де подав прохання про відновлення умов Березневих статей 1654 р. Б. Хмельницького. Однак замість укладення українсько-московського договору Д. Апостол отримав від царського уряду так звані «Рішительні пункти». Вони передбачали:

• обрання гетьмана, але за дозволом царя;

• скорочення російських військ на території Гетьманщини;

• обрання старшиною по 2–3 кандидати на генеральну старшину, яку призначав цар;

• перетворення генерального суду на колегіальну установу (трьох українців та трьох росіян);

• призначення генеральної старшини та полковників царським указом.

І хоча «Рішительні пункти» значно обмежували гетьманську владу та автономію України, вони одночасно обмежували і втручання царського уряду у життя Гетьманщини, чого не було за Петра І.

Спираючись на «Рішительні пункти», Д. Апостол взявся за упорядкування державного життя Гетьманщини.

Перш за все, у 1729 – 1730 рр. було проведене так зване «Генеральне слідство про маєтності», у ході якого визнано законність приватних володінь. Гетьман продовжив судову реформу П. Полуботка. Кількість російських полків на українських землях було обмежено до шести. Відбулося відокремлення державного (який контролювали царські чиновники) і гетьманського (який контролювали українець і росіянин) скрабу. Під владу гетьмана було повернуто Київ.

Важливою подією за гетьманування Д. Апостола був дозвіл уряду Анни Іванівни на заснування Нової Січі на р. Підпільній (поблизу нинішнього села Покровського Нікопольського району). З 1708 р. по 1734 р. запорожці жили в Олешківській Січі на території Кримського ханства і тепер знову об’єднувалися з Гетьманщиною. Спорудження Української укріпленої лінії, дозвіл повернутися на свої колишні землі під російську владу свідчили про те, що Російська імперія готувалася до війни з Туреччиною.

Росія намагалася покласти нарешті край грабіжницьким наскокам Кримського ханства, повернути Азов, який втратила за Прутським трактатом 1711 р., та добитися виходу до Чорного моря. У ході війни 1735 – 1739 рр. російсько-українські війська під командуванням фельдмаршала Б. Мініха у 1736 р. штурмом та Азовом. На початку цього ж року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків, але напад було відбито козаками. На боці Росії у війну вступила Австрія. У 1739 р. російсько-українські війська, пройшовши Правобережну Україну, зайняли Хотин та Ясси. Проте Австрія, зазнавши поразок, уклала з Туреччиною сепаратний мир, що змусило Росію також піти на замирення з Османською імперією. У результаті війни 1735 – 1739 рр. Росія повернула собі Азов, але їй заборонялося мати флот на Азовському та Чорному морях. До Росії відходили частина південної України та встановлювалися бар’єрні землі – нейтральна зона між російськими та турецькими володіннями.

Найбільший тягар у цій війні випав на Україну. До війська було притягнуто понад 157 тис. козаків та близько 200 тис. селян, а загальні втрати українців склали 34 тис. осіб. На території України знаходилися 75 російських полків, які мусило утримувати місцеве населення.

Десять років правління Анни Іванівни (1731–1741 р.) Росія і Україна стогнали під тяжким режимом імператриці та її фаворита, жорсткого і брутального німця Бірона. Проводилася політика обмеження державних прав Гетьманщини. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. Анна Іванівна заборонила обирати нового гетьмана і створила для управління Малоросією спеціальний орган – Правління гетьманського уряду (1734 – 1750). Цей орган складався з трьох російських (князі О. Шаховський, А. Барятинський та полковник В. Гур’єв) та українських (генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний під скарб А. Маркович, генеральний осавул Ф. Лисенко) урядовців. Незважаючи на нібито «рівність» членів уряду, фактичним правителем України став О. Шаховська, який керувався у своїй діяльності «Рішительними пунктами» 1728 р.

Правління гетьманського уряду відразу ж провело ревізію всього населення з метою обкладення його податками і повинностями. У 1735 р. Правління здійснило реформу, метою якої було намагання царського уряду зменшити кількість козаків, які мали права та привілеї. Козацтво було розділене на дві категорії: виборних козаків, які включалися у реєстр та відбували військову службу за власний рахунок, та під помічників, які не потрапляли у реєстр і повинні були постачати козацькому війську провіант, обробляти землі виборних козаків під час їхнього перебування на службі. У 60-х рр. ХVIII ст.у лівобережних полках налічувалося біля 180 тис. виборних козаків. Як окремий стан вони проіснували до 1783 р., коли Катерини ІІ скасувала козацькі права та привілеї.

Правління гетьманського уряду діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та його звичаями. Гарантій безпеки в Україні не мав ніхто. Навіть Я. Лизогуб зазнав зневаги: у нього було проведено трус, забрано документи та листи. О. Шаховський дістав від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення старшини з російськими офіцерами та сприяти укладанню шлюбів між українцями та росіянами.