- •Тема 5. Гетьманщина у складі Російської імперії. Остаточна ліквідація української державності.
- •Характеристика Гетьманщини кінця XVII – початку XVIII ст.
- •Український гетьман і. Мазепа. Українсько-шведська угода початку XVIII ст. Пилип Орлик та його Конституція.
- •Посилення антиукраїнської політики царя Петра і за гетьманування і. Скоропадського.
- •Створення Малоросійської колегії. Гетьманування п. Полуботка, д. Апостола, к. Розумовського.
- •Остаточна ліквідація української державності
Остаточна ліквідація української державності
Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II половині XVIII ст. Перепетії цієї проблеми докладно висвітлені в роботі Г.О. Заславського «Большой юг Украины: территория и население». – Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєння територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 р., який закликав іноземців переселятись до Російської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. переселенцям надавались пільги і запроваджувалось Опікунство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.
Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 липня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а замість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:
Єлизаветградську провінцію, яка об’єднувала Новосербію і Новослобідський козачий полк.
Єкатерининську провінцію, яка об’єднувала Слов’яносербію і Українську лінію.
Бахмутський повіт.
Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини ІІ. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини України, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії. Першою скасована була Гетьманщина, другою – Слобожанщина (перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов’яносербії і Новослобідського полку.
Чергова російсько-турецька війна 1768 – 1774 рр. вимагала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Туреччини, а й подальшого заселення цього краю працездатним населенням. Тому паралельно з депортацією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.
За мирним договором по закінченню війни буд жак і Очаківська область знову віддавались Туреччині і сюди з Добруджі повертались ногаї. А межиріччя Південного Бугу і Дніпра, район Кінбурн, район Мелітополя, межиріччя Дону і Єї в східному Приазов’ї відійшли до Росії.
Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійською губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січ» була ліквідована, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправлені на потреби переселенців у Новоросію, а артилерію вивезла російська армія.
У результаті адміністративної реформи 7 листопада 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднаними землями і Новоросійською губернією, так би мовити, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включало в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Генерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого згодом змінив граф П. Зубов.
Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське генерал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-губернатором Єкатеринославським і Таврійським.
У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, серед іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим центром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійського і Вознесенського генерал-губернатора.
Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за виключенням півдня Поділля і низки земель на північному сході) знову була об'єднана в Новоросійське генерал-губернаторство. Генерал-губернатором став генерал-майор Н. Бердяев, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М.Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. — генерал-аншеф І. Міхельсон.
У 1797 р. генерал-губернаторство складалось з 12 повітів: 1. Тираспільського; 2. Ольвіопольського; 3. Херсонського; 4. Єлизаветградського; 5. Єкатеринославського; 6. Новомосковського; 7. Павлоградського; 8. Бах-мутського; 9. Маріупольського; 10. Перекопського; 11. Сімферопольського. Окремим анклавом був 12-й Ростовський повіт (центр м. Таганрог), розташований у східному Приазов'ї, який включав землі Війська Чорноморського. Більшість його складали бувші запорожці. В 90-ті роки Військо також поповнювалось за рахунок переселення донських і поволзьких козаків з району Комишина і Дубовки.
Суцільний масив території перших 11-ти повітів заселявся в основному українцями, при чому найчастіше вихідцями з Лівобережжя і рідше з Правобережжя. У заселенні краю приймали участь і представники інших етнічних груп. Крім уже згадуваних сербів, болгар та інших вихідців з Балканських країн, власники новостворених маєтків переселяли селян з центральних губерній. А в межиріччі Дністра і Південного Бугу розвивалась молдавська колонізація.
У 1787 р. вийшов царський указ, який забезпечував пільгами переселенців-меннонітів з Прусії. У 1787 – 1788 pp. з Данцігу прибула і розселилась у Криму і в нижній течії Дніпра, де вже були німецькі і шведські поселення, група німців-колоністів чисельністю понад 900 осіб. Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобережжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загального чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів. Незважаючи на те, що менноніти розмовляли на нижньонімецькому діалекті, а мовою діловодства у них була літературна німецька мова, вони зберегли свою етнічну (голландську) самосвідомість і не змішувались з іншими вихідцями з Німеччини.
У цілому, проблемами колоністів-іноземців з 1797 р. займалась Експедиція державного опікунства і сільського господарювання. Однак масштаби заселення і участь у ньому іноземців стали вимагати створення регіональних органів, які вирішували проблеми колонізації. І в квітні 1800 р. була створена в Єкатеринославі Контора опікунства Новоросійських іноземних поселенців, яка знаходилась в розпорядженні Міністерства внутрішніх справ. В тому ж році була створена спеціальна канцелярія Одеського оселення іноземних поселенців. Інтенсивна колонізація супроводжувалась заснуванням нових міст.
У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центре^ намісництва. У ньому незабаром постали ряди крамниць, будинки адміністрації, передбачалося заснувати університет та музичну академію.
На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста. Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріплення Олександрівського шанцю, зруйнованого турками. У Херсоні був відкритий ливарний завод, який виливав гармата для воєнно-морського флоту. На верфах міста будували воєнні і торговельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.
Після зруйнування Запорізької Січі на місці сучасного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. У 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах будували кораблі різного призначення — воєнні, торговельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.
Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Де-волана, під загальним керівництвом адмірала Й. Дерибаса. Спочатку місто називалось Хаджи-бей, за ім'ям татарської фортеці. У 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос, яка буцімто була колись на березі Тилігульського лиману. Насправді ж ця колонія існувала в Болгарії, в районі міста Варна.
Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса заселялась слабо: у 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — уже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як у Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцен-трувалась торгівля хлібом з іноземними державами.
«Одеса не мала дитинства», — сказав А.О. Скаль-ковський. Тобто Одеса зразу отримала населення, більш ніж наполовину матеріально забезпечене. Залишилась з тих часів пісня, яку співали відверті і прості українські селяни, яким удавалось побувати в Одесі.
3 самого початку в місті з'являється інтелігенція, більшість якої почуває себе тут як удома, з усієї сили працює на рідне для неї місто. Ні про який політичний сепаратизм не було й мови.
Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787-1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізовано значну кількість нових переселенців. Через це знизились темпи господарського освоєння і розвитку Північного Причорномор'я. Перемігши, Росія отримала Очаківську область. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав на покращення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися зазіхання на особисту свободу селян і козаків. Переселенців прикріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого хазяїна. При цьому дедалі частіше згадували норми Литовського статуту.
Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міщани, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріплювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.
Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України перетворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.