Тема 2. Україна під владою литви та польщі

План

1. Перехід українських земель під владу литовських князів.

2. Перехід українських земель під владу Польщі.

3. Люблінська унія 1569 р. Утворення Речі Посполитої.

4. Берестейська церковна унія.

Література

1. Дорошенко Д.І. Історія України. В 2-х томах. – Т. 1. – К., 1991.

2. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997.

3. Плохий С. Н. Папство и Украина. – К., 1989.

4. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997.

1. У 40-х рр. XIV ст. Галицько-Волинська держава розпадається та переходить під владу інших держав. Волинь відходить до Литви, а Галичина – до Польщі.

Литовці являють собою самостійну гілку індоєвропейської сім’ї народів. У ХІІ – ХІІІ ст. вони жили окремими родами, тобто держави в них не було. Правили ними дрібні князьки. Поклонялися литовці язичницьким богам.

У ХІІІ ст. у литовців з’явився грізний ворог – німецькі рицарі. У 1202 р. Лівонський Орден Мечоносців підкорив частину литовців і заснував місто Ригу. У 1230 р. Тевтонський Орден захопив землю прусів. Зовнішня загроза об’єднала інших литовців. Литовський князь Міндовг у середині ХІІІ ст. обєднав племена литви та жмуді, щоб дати відсіч рицарям Тевтонського Ордену. На початку XIV ст. литовський князь Гедимін підкорив не тільки всю Литву та Жмудь, але й Чорну Русь, Мінщину, Турово-Пінське князівство. Гедимін одружив своїх синів – Ольгерда з вітебською князівною, а Любарта – з волинською. У 1340 рр. волинські бояри посадили Любарта Гедиміновича на княжий стіл (під християнським ім’ям Дмитро). Волинська й Берестейська земля були визнані династичною власністю Гедиміновичів.

Що стосується Київщини, то існує легендарний переказ про похід сюди литовсько-білоруських загонів у середині 20-х рр. XIV ст., але його достовірність досить спірна. Одначе перші спроби Литви опанувати Київську землю відносять до цього періоду. Впродовж кількох десятиліть територія Київщини знаходилась під двома сферами впливу: північного литовського й південного ординського. З середини 50-х рр. XIV ст. у Золотій Орді відбувається криза, тому Ольгерду вдається витіснити ординців з Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. У 1362 р. відбулася битва на Синіх Водах, у якій об’єднані литовсько-білорусько-українські війська під керівництвом Ольгерда розбили татар. До Литви відійшло Поділля. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Ольгерд та його наступники перестали надсилати данину в Орду.

Литовська держава являла собою неординарний політичний суб’єкт, в якому від народу завойовника залишилася фактично тільки назва. 90 % населення князівства складали русини, тобто білоруси та українці. Руська мова стала офіційною мовою, нею спілкувався великокнязівський двір. Литовські князі переймали традиції руського публічного побуту, державні інститути влади, православну віру. Литовці одружувалися з руськими князівнами, привчалися до місцевих звичаїв і не сприймалися як чужинці-завойовники.

Лишилися в силі руські закони, за боярами визнавалися їхні родові землі, зростали багатство та вплив церкви. До кінця XIV ст. Велике князівство Литовське залишалося фактично федерацією земель-князівств. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, але мали фактично необмежену владу на місцях. Загалом литовське проникнення на Русь характеризують як оксамитове, оскільки головним гаслом литовської влади було: „Ми старини не рушимо, а новизни не вводимо”.

Ситуація складалася досить сприятливо для русинів, але у 1370 рр. помер без нащадка чоловічої статі польський король Казимир ІІІ Великий. У нього залишилася лише онука Ядвіга. За чоловіка для неї вирішили запросити литовського князя Ягайла Ольгердовича, який був найкращим союзником у боротьбі проти спільного ворога – німецьких рицарів. Платою за польську корону було визнання її зверхності над Литвою. Ягайло був молодшим сином Ольгерда, і це викликало велике незадоволення у Литві. Тому князь радо пішов на польську пропозицію. 14 серпня 1385 р. у місті Крево Ягайло підписав унію з Польщею, за якою зобов’язувався підпорядкувати землі Литви та Русі польському трону та привернути свій народ до Римської церкви.

У лютому 1386 р. під іменем Владислава Ягайло прийняв хрещення за католицьким обрядом, після чого одружився з Ядвігою і був коронований у Кракові. Кревська унія – приклад персональної унії, тому що єдиної держави не утворювалося, а одна людина визнавалася монархом двох держав.

Одначе вже через кілька років майбутнє унії стало проблематичним. У Литві утворилася могутня опозиція на чолі з двоюрідним братом Ягайла Вітовтом. Після кількарічної збройної боротьби у 1392 р. Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, а з 1398 р. Вітовт проголосив себе повновладним литовським князем під номінальною зверхністю польського короля. Фактично він розірвав Кревську унію.

Вітовт проводив жорстку централістську політику, спрямовану на ліквідацію автономії руських земель.

На початку 90-х років більшість українських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а разом з нею і владу польського короля й литовського князя. Була зроблена спроба добитися політичної незалежності. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський – Дмитро Корибут, подільський – Федір Коріатович. Але діяли вони розрізнено й зазнали невдачі. Вітовт відібрав у повсталих князів князівства й роздав їх своїм прибічникам. Удільний устрій України було ліквідовано. Князівство стало централізованою державою.

Вітовт втрутився в міжусобну боротьбу монгольських ханів. 12 серпня 1399 р. війська Вітовта, серед яких було багато українців, було розгромлено на р. Ворскла. Це похитнуло авторитет Вітовта та литовської держави. Не судилося здійснитися планам Вітовта щодо поширення влади литовських князів на Північно-східну Русь. Смоленськ відокремився від князівства, німці активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Це змусило Вітовта йти на зближення з Польщею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно литовським панам надавалась можливість в обранні польського короля після смерті Ягайла.

На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 14 (15) липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, у якій об’єднанні сили словен та литовців розбили німецьких рицарів та зупинили їхній наступ на схід.

Вітовт також розширив кордони Литовсько-Руської держави до Чорного моря (між Дніпром і Дністром), укріпив міста на Поділі та Дніпрі, заснував міста на Дністровському лимані.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Ягайло був змушений піти на поступки. У 1413 р. була підписана Городельська унія, яка визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання литовського князя мало контролюватися й затверджуватися королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися у правах із польськими у вирішенні державних справ. У пунктах Городельської унії сказано: „пани і також бояри-шляхта земель наших... привілеями... лише католики... користуються”. „Також урядниками призначаються лише католицької віри шанувальники”. Тобто православні зазнавали дискримінації, що викликало велике незадоволення в їхньому середовищі.

Намагаючись підвищити свій авторитет ще більше, Вітовт намагався коронуватися отриманою від папи Римського короною, але через суперечку з Ягайлом коронація не відбулася. Того ж 1430 р. Вітовт помер.

Після смерті Вітовта литовські та руські феодали обрали без згоди польського короля Свидригайла Ольгердовича (1430-1432), який негативно ставився до унії між Литвою і Польщею. Новий князь відразу взяв курс на державну незалежність Литви, а разом із нею України. Розпочалася війна між Ягайлом і Свидригайлом за Поділля. На провідне місце у дворі Свидригайла висувається руська знать, що особливо дратувало віленських католиків. Литовські князі і бояри організували змову й скинули Свидригайла. Оголосили великим князем Сигізмунда Кейстутовича (1432–1440). Він відновив унію між Литвою і Польщею. Розпочалася феодальна війна між Сигізмундом й Свидригайлом. Щоб позбавити Свидригайла підтримки української знаті, Сигізмунд видав привілей про урівняння у правах православних бояр з боярами-католиками.

У 1440 р. від рук змовників Сигізмунд загинув. Великим князем Пани-Рада оголосила молодшого сина Ягайла Казимира. Той для стабілізації ситуації у князівстві був змушений відновити Київське та Волинське князівства, надати їм автономію. Потомки Володимира Ольгердовича повернулися у Київське князівство. Київським князем став Олександр (Олелько) Володимирович (1440-1470). Свидригайло отримав пожиттєвий титул Великого князя з уділом на Волині, де в оточенні своїх вірних союзників-русинів правив у Луцьку до самої смерті. У 1452 р. після смерті Ягайла Волинське князівство перестало існувати. У 1471 р. після смерті Семена Олельковича Київське князівство також було ліквідоване. Казимир IV призначив правити Києвом воєводу Гаштольда. Той зміг узяти Київ лише за допомогою війська. У літописі пишеться: „У Києві князі пересташа биті, а вместо князів воєводи насташа”. Автономія українських князівств була остаточно ліквідована.

2. Перехід українських земель під владу Польщі.

Скориставшись політичною і династичною кризою в Галицько-Волинському князівстві, Польща у 1340 р. включається у боротьбу за Галицько-Волинську спадщину. У результаті цієї боротьби Галичина та Західна Волинь відійшли Польщі (1387). За ініціативи польського короля тут починають роздавати землі дрібній польській шляхті під умовою несення військової служби. Разом із шляхтою сюди переселявся і простий люд – селяни, ремісники, торговці, причому не тільки поляки, але й німці, євреї.

Прийшлі шляхтичі прагнули до надання своїй новій батьківщині статусу внутрішнього регіону Польщі, тобто до поширення на Русь прав і вольностей, здобутих польською шляхтою. Польські магнати та шляхта захопили величезні земельні маєтки. Українські бояри і шляхта, щоб зберегти свої маєтки і статус мали ополячуватися, переходити у католицтво й нести збройну службу польському королю. Зрештою у 1434 р. король Владислав ІІІ запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали права шляхетства. Дрібне боярство поступово злилося з селянством У 1435 р. галицькій шляхті надали право самоврядування. У 1434 р. замість Галицького князівства було утворено Руське воєводство з центром у Львові, до якого увійшли Львівська, Сяноцька, Галицька, Перемишльська та Холмська землі. На Західній Волині утворилося Белзьке воєводство (1462) з центром у Белзі, У 1434 – 1447 утворилося Подільське воєводство з центром у Кам’янці.

3. Остаточно політична програма об’єднання Литви та Польщі була завершена на Люблінському сеймі 1569 р. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію Литви та Польщі. Обидві держави об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолять виборний король, спільний сейм та сенат. Договори з іншими державами мали укладатися від імені Речі Посполитої. Пани обох держав отримували право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої.

Митні кордони ліквідовувалися, впроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права та суду, адміністрації, війська, скарбниці та державної (руської) мови. Об’єднання в одній державі Польщі, Литви та України поставило Річ Посполиту у ряд наймогутніших держав Європи. Вона одержала перемогу у Лівонській війні з Москвою.

Українські землі у складі Речі Посполитої об’єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 р. приєднали ще Чернігівське воєводство.

Хоча українську шляхту приваблювали демократичні порядки Речі Посполитої, для простого народу інкорпорація до складу Польщі вилилася у ще більше обмеження громадянських прав і свобод. Зростало закріпачення та панщина. Литовські статути 1529 та 1566 р. обмежили право селян на землю. „Устава на волоки” 1557 р. встановила дводенну панщину у Литві, значно обмежила переходи селян. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено „артикулами” польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третім Литовським статутом (1588 р.). „Артикули” запроваджували необмежену панщину в маєтках „з волі пана”. За третім Литовським статутом селянин, який проживав на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Строк розшуку втікачів збільшувався з 10 до 20 років. Шляхтич не тільки встановлював повинності селян, але й розпоряджався майном й життям селян. Узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх кріпаків.

На соціально-економічний розвиток України XV – першої половини XVII ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. З XV ст. у Західній Європі значно зросли ціни на худобу та збіжжя. Тому магнати та шляхта стали розширяти свої орні землі, щоб виробляти більше продукції на продаж. Інтенсифікація сільського господарства досягалася за рахунок організації фільварків,¹ зростання панщини та обезземелювання селян. Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи.

4. З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Проте, якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського папи від ієрархічної першості у християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після падіння Візантії 1453 р. Київська митрополія залишилася без підтримки константинопольських патріархів. Українство втратило релігійний прапор – серед священиків панували бездуховність, моральна розбещеність, невігластво. Церковні посади часто купувались.

Православне духовенство не мало в Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один із панівних станів – найвище православне духовенство – всіма своїми інтересами було пов’язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православними селянами й міщанами. Це й визначило його угодовську політику.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, церковнослов’янську мову і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, насамперед про непогрішимість і божественність папи Римського та про походження Святого Духа. Все це не відповідало настроям селянства та міщанства, частини шляхти. Для них православна віра була „руською”, „батьківською”, а католицька – символом поневолення.

До загострення становища спричинилася так звана „календарна реформа”. Запровадження папою Григорієм ХІІІ нового календаря у 1582 р. зробило для віруючих розбіжність між православ’ям і католицтвом. З 1582 р. православні і католики святкували релігійні свята в різний час.

Основні причини унії:

• Невдоволення православних єпископів тим, що в їх справи втручаються міщани, об’єднані в братства

• Бажання єпископів звільнитися від своєї підлеглості східним патріархам

• Прагнення українського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали у сенаті, мали титули „князів церкви” і підкорялися тільки владі папи та почасти короля.

Слід зазначити, що і католицька церква переживала кризу, викликану Реформацією. Проте у Польщі Реформація не перемогла, придушена контрреформаційним рухом.

Одним із головних кроків у проведенні контрреформації полягав у заснуванні ордена єзуїтів, який мав підвищити популярність католицизму. У 1564 р. король Сигізмунд ІІ Август дозволив єзуїтам розпочати свою діяльність у Польщі, у 1569 р. вони почали свою діяльність у Литві. Вся Річ Посполита вкрилася мережею єзуїтських шкіл і колегіумів, у яких у католицькому дусі виховувалися діти шляхтичів, заможних городян. Школи мали висококваліфікованих вчителів, які давали вихованцям ґрунтовну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади давали закінчило чимало видатних громадських діячів. Вже у 80 – 90-х рр. XVI ст. католицька реакція повністю взяла гору. Приєднання українських земель до Польщі внаслідок Люблінської унії відкривало перед польськими магнатами і шляхтою перспективи приєднання нових земель, і вони не наполягали на секуляризації церковних земель на території Польщі.

Значну роль в підготовці унії відігравали єзуїти. У 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу „Про єдність церкви божої”, в якій змальовував занепад православної церкви і виступав за її приєднання до Рима.

У 1590 р. у Бєльську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського – Гедеона Балабана, холмського – Діонісія, пінського – Леонтія, луцького – Кирила Терлецького, на якій було вирішено порушити клопотання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королеві таємну заяву про готовність укласти унію. Ця змова відбулася без згоди князя Острозького. У 1594 р. прибічників унії стало більше, і вони звернулися до короля Сигізмунда ІІІ з проханням погодитися на підписання унії. У 1595 р. були остаточно вироблені умови унії. Проти неї знову виступив В.К. Острозький.

У вересні 1595 р. Терлецький і Потій вирушили до Риму. У грудні 1595 р. в присутності папи Климента VIII ці ієрархи проголосили своє „сповідання віри”: визнали догмат про походження Святого Духа від сина, вчення про чистилище, верховенство папи, визнання приписів і постанов контрреформаційного Тридентського собору.

Після повернення Терлецького і Потія з Риму розпочалася підготовка до проведення уніатського собору. Таємна змова єпископів викликала обурення серед православних. Особливо гострою була реакція козацтва. В ході козацько-селянського повстання 1594-1596 рр. громилися маєтності прибічників унії. Деякі єпископи, зокрема Балабан, відмовилися від неї. Одначе поразка повстання дала змогу розпочати унійний процес. На початку жовтня 1596 р. митрополит Михайло Рогоза та король Сигізмунд ІІІ за дорученням папи скликали в Бересті (Бресті) церковний собор для офіційного проголошення унії.

Собор одразу розколовся на уніатський і православний. В уніатському брали участь київський митрополит М. Рогоза та п’ять єпископів. 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда вони підписали угоду про унію та присягнули на вірність папі римському.

На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні два єпископи – Балабан та Копистенський, представники східних патріархів. Собор відкинув унію й оголосив ієрархів відступників позбавленими духовної влади. Учасники православного собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква стала по суті незаконною. Розгорілася боротьба проти уніатства за відновлення православної церкви. На захист православ’я виступило українське козацтво.

Питання для самоперевірки

1. Хто з литовських князів обєднав литовців у державу?

2. Чому литовське проникнення на Русь називають оксамитовим?

3. Коли була підписана Кревська унія? У чому її сутність?

4. Хто з Литовських князів проводив послідовну централізаторську політику?

5. Як позначилося на становищі українського народу приєднання українських земель до Польщі?

6. Які законодавчі акти сприяли закріпаченню українського селянства та погіршенню його добробуту?

7. Коли і внаслідок якого державного акту утворилася Річ Посполита?

8. Що таке фільварки?

9. Які були причини Берестейської унії?

10. Коли була підписана Берестейська унія? Які наслідки вона мала?

11. Складіть хронологічну таблицю за цією темою.