Тема 5. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель у другій половині XVII‑XVIII ст.

План

1. Громадянська війна та політичний розкол України.

2. Події 60 – 70-х років в Україні та поразка національної автономії.

3. Ліквідація козацької державності.

4. Правобережна Україна в другій половині XVII – XVIII ст.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.

2. Історія України: нове бачення / під ред. В.А. Смолія. – К., 2000.

3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд. – Х., 2007.

1. Після смерті Б. Хмельницького посаду гетьмана протягом місяця обіймав його 16-річний син Юрій (Юрась). Але старшина відверто ігнорувала його повноваження. Таємна нарада полковників вирішила, що функції гетьмана буде виконувати І. Виговський. Наприкінці жовтня 1657 р. старшинська рада обирає його гетьманом. Фактично відбувся державний переворот, бо було зірвано плани Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства.

І. Виговський мав намір побудувати типову для Середньовіччя аристократичну республіку. Це означало послаблення центральної влади, потурання зажерливості й безчинствам старшин. В економічній політиці він повертав Україну до старого ладу, але в новій національній оболонці: замість польської шляхти тепер панувала українська. Дуже швидко рід Виговських став найбагатшим в Україні.

Уряд Виговського став нехтувати традиційними свободами і вольностями запорозького козацтва, зокрема, змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшив побори. Була здійснена необачна спроба відновити шляхетське землеволодіння на землях Миргородського й Полтавського полків.

Серед запорожців й городових козаків стало ширитися невдоволення тим, що вибори гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їхньої участі. Чимало козаків і старшин не приховували своєї антипатії до І. Виговського за його аристократизм та вірність шляхетським традиціям. Всі ці чинники й зумовили вибух опозиційного руху, який до кінця 1657 року набув загрозливого характеру. Його центрами стали Запоріжжя та Полтавський полк. Очолили рух кошовий Я. Барабаш та полтавський полковник М. Пушкар.

З березня 1658 року в боротьбу втягнулися десятки тисяч селян, міщан і козаків, котрі громили маєтки шляхти і старшин. Боротьба перетворилася в громадянську війну. Повстанці вимагали виборів гетьмана на чорній раді. І. Виговський зібрав 20-тисячне військо і переміг повстанців у вирішальній битві під Полтавою. Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже загинуло майже 50 тис. українців.

Після цієї битви Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький трактат. За його умовами Україна (Руське князівство) входила до складу Речі Посполитої на рівних правах з Литвою і Польщею. До Руського князівства входили Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Влада гетьмана була пожиттєвою. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків та 10 тис. найманців. Гарантувалися права православної церкви на території всієї етнічної України. У сфері соціально-економічних відносин передбачалося повернення до становища до 1648 року: польським магнатам і шляхті поверталися маєтки, відновлювалися повинності селян. Крім того, Україні заборонялося проводити власну зовнішню політику. Тобто, цей договір зводив нанівець усі досягнення козацької революції.

Зрада Виговського викликала обурення в Москві. У листопаді царський уряд відрядив на Україну військо. Розпочалися активні дії. Початок війни був вдалим для росіян. Але у вирішальній битві у червні 1659 року під Конотопом І. Виговський завдав поразки московському війську.

Одначе гетьман не зміг скористатися результатами перемоги. В Україні ширилося незадоволення політикою гетьмана. У жовтні 1659 року гетьман був змушений зректися булави та виїхати до Польщі.

„Чорна рада”, яка зібралася 27 вересня 1659 року під Фастовим, обрала гетьманом Ю.Хмельницького. Але відсутність у нового гетьмана твердої політичної волі, неврівноваженість характеру цього юнака робили його слухняним знаряддям в руках старшинських угруповань.

Вже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава. Там він перебував на правах бранця. Тому московська сторона нав’язала йому дуже невигідний Переяславський договір (жовтень 1659 р.) За умовами договору, переобрання гетьману могло здійснюватися лише з дозволу царя, гетьман втрачав право призначати та звільняти полковників, виступати в похід без царського дозволу. Гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність. До шести міст Гетьманщини вводилися російські гарнізони з воєводами. Українська церква зобов’язувалася перейти під владу московського патріархату. Фактично політична автономія України перетворилася на адміністративну.

Щоб скасувати Гадяцьку унію, улітку 1660 року російські та українські полки рушили на Правобережжя. Але після низки невдач у боях з поляками Ю. Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до складу Польщі на правах автономії. Найтрагічнішим наслідком цього трактату став початок територіального розколу України. У січні 1663 року Ю. Хмельницький зрікається булави, прийнявши чернечий постриг під ім’ям Гедеона. Після цього починається боротьба старшинських групировок за гетьманську булаву. На передній план все більше виходили регіональні інтереси старшинської верхівки, а не загальнонаціональна ідея. Старшина ігнорувала інтереси селянства, зловживала владою, наживалася на експлуатації мас.

22 січня 1663 року на раді в Чигирині гетьманом Правобережної України став зять Б. Хмельницького П. Тетеря, якого підтримували Польща та кримські татари. На Лівобережжі боротьба за булаву розгорілася між кошовим отаманом Запорозької Січі, колишнім слугою Б.  Хмельницького І. Брюховецьким, наказним гетьманом Я. Сомком та ніжинським полковником В. Золотаренком. Розуміючи, що без підтримки Москви посісти гетьманську посаду неможливо, вони надсилали цареві численні доноси один на одного. За згодою царя 17-18 червня 1663 року під Ніжином відбулася „чорна рада”, на якій гетьманом Лівобережжя обрали І. Брюховецького. Він пообіцяв приборкати апетити старшин, поліпшити життя простого люду. Я. Сомко та В. Золотаренко були страчені у вересні 1663 року.

Таким чином, перший етап громадянської війни 1658- 1663 рр. завершився територіальним розколом України, що спричинило новий виток боротьби за владу і допомогло російській владі приєднати українські землі до складу Московської держави.

2. Гетьман І. Брюховецький на першому етапі свого правління в усьому підкорявся московським воєводам. Він здійснив візит до Москви й підписав дуже невигідний договір, який суттєво обмежив автономію Гетьманщини. Росло незадоволення населення московськими військами та державною монополією на виробництво й продаж алкоголю.

На Правобережжі спроби гетьмана П. Тетері об’єднати українські землі за допомогою поляків він вирішив скласти з себе повноваження. Виїхав до Польщі, потім – до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Козацька рада обрала гетьманом генерального осавула П. Дорошенка. Спочатку намагався у своїй політиці спиратися на Польщу.

30 січня 1667 року в селі Андрусово було підписано польсько-російське перемир’я на тринадцять з половиною років. За його умовами Лівобережна Україна та Київ закріплювалися за Росією, Білорусь та Правобережну Україну залишала за собою Річ Посполита. Територія Запорозької Січі перебувала під управлінням обох держав.

Після цього Дорошенко бере у союзники Оттоманську Порту й Кримське ханство. Але їхні спільні виступи проти Польщі зазнали поразки.

На початок 1668 р. змінилися і погляди І. Брюховецького: він став прихильником П. Дорошенка, зокрема у сфері зовнішньополітичних пріоритетів. На Лівобережжі розпочалося широкомасштабне антимосковське повстання. Уряд Туреччини погодився взяти під свій протекторат Лівобережжя і Правобережжя. У червні 1668 р. війська Дорошенко переправилися на Лівобережжя. Розлюченні Лівобережні козаки вчинили самосуд над Брюховецьким та вбили його. 20 червня 1668 р. Козацька рада обрала гетьманом усієї України П. Дорошенка.

Але ситуація на Правобережжі залишалася нестабільною (вторгнення поляків, опозиційна боротьба), тому Дорошенко залишає наказним гетьманом Д. Многогрішного. У грудні старшини обрали його гетьманом, а у березні 1669 року московські воєводи ухвалили це рішення від імені царя та підписали з ним новий договір „Глухівські статті». Гетьманщина зберігала свою автономію, мала право на 30-тисячний реєстр, збирання податків, але не могла вести свою зовнішню політику, залишилися московські гарнізони в українських містах.

На Правобережжі козацька рада в березні 1669 р. ухвалила прийняття турецького протекторату, але на умовах якнайширшої автономії. У серпні 1671 р. польське керівництво розпочало воєнну кампанію з метою відновлення своєї влади на Правобережжі. На допомогу Дорошенкові прибула 100-тисячна армія султана Магомета IV. Польські війська були розгромлені. За умовами Бучацького миру від 18 жовтня 1671 року Подільське воєводство переходило під опіку Туреччини, а решта Правобережжя формально залишалося незалежним. Обидві сторони не збиралися притримуватися умов цього договору.

Відбулися зміни і на Лівобережжі: 13 березня 1672 року козацькі старшини заарештували Д. Многогрішного, звинувативши його у зраді Москві. Д. Многогрішний, як і Дорошенко, намагався обстоювати самостійність українських земель. Многогрішного закували у кайдани, відправили до Москви. Там його катували, але він не визнав провини. В останній момент смертний вирок йому замінили на заслання.

17 березня 1672 року гетьманом Лівобережжя обрали І. Самойловича.

У 1673 році політичний вплив і авторитет Дорошенка підупали. Цьому сприяли безчинства турецьких та татарських загонів, нескінченні воєнні дії. Українське населення Правобережжя масово переселялося під владу московського царя.

Селянські бунти в Україні стали звичайним явищем через зростання експлуатації селян з боку старшинської верхівки. Але попри всі наслідки воєн у суспільстві спостерігалися й позитивні явища, розвивалися економічні структури. Цехове ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво, а борошномельна, винокурна, ткацька справи досягли початкової мануфактурної стадії. Ще у 1654 році була введена нова система податків, грошові збори зменшилися у 2,5 рази у порівняні з тарифами Речі Посполитої. Не припинялися економічні зв’язки між обома берегами Дніпра. З Лівобережжя на правий берег вивозили хліб, із західних регіонів на схід України везли сіль. На Лівобережжя переїхало багато ремісників. На обох берегах Дніпра діяли щорічні ярмарки.

У 1676 році П. Дорошенко зрікається булави. Цар поставив ся до Дорошенка прихильно й наказав заслати його під Москву.

Турки знайшли Дорошенкові заміну. У 1677 році вони призначають гетьманом Лівобережжя Ю. Хмельницького. Він очолював турецько-козацькі походи на Лівобережжя, зокрема, на Чигирин. Ці походи виявилися невдалими. Ю. Хмельницький відрізнявся жорстокістю, за що населення його не любило. Врешті-решт турки самі відмовилися від цієї малосимпатичної фігури і стратили його у Стамбулі.

За умовами Бахчисарайського миру 1681 року між Росією, Туреччиною та Кримом, султан залишав за собою південь Київщини, Брацлавщину та Поділля, а землі між Південним Бугом і Дністром мали стати „Диким полем”.

У травні 1686 року Між Росією та Польщею було укладено „Вічний мир”, який узаконив більше ніж на 100 років двох Україн.

3. „Вічний мир” суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана Самойловича. В результаті старшинської змови його усунули від влади. Гетьманська булава у 1687 році дісталася І. Мазепі. Своє правління він розпочав як політик промосковської орієнтації. У 1689 році московським царем стає Петро І. Мазепа зміг завоювати прихильність молодого монарха.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до збагачення. Мазепа заволодів 20 тис. маєтків, став одним з найбагатших феодалів Європи. Намагаючись об’єднати Україну та перетворити її на могутню державу, гетьман сприяє перетворенню козацької верхівки на шляхетську верству. Гетьман активно роздавав старшинам землю разом із залежними селянами (видав наказ про дводенну панщину). Це породжувало соціальне напруження. Народ називав гетьмана „вітчимом України”. Загалом селянство й козацтво не підтримало гетьмана.

У 1700 році розпочалася Північна війна. Українське козацтво зазнавало тяжких втрат у боях з першокласним військом Карла XII. Війна лягла важким тягарем на плечі українського народу, вона була зовсім непотрібною Україні, руйнувала її економічний потенціал.

У 1705 році Мазепа розпочинає переговори із союзником Карла XII польським королем Станіславом Лещинським, навесні 1709 р. укладає угоду із Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України.

31 жовтня 1708 року російські війська під командуванням О. Меншикова знищили гетьманську столицю Батурін.

27 червня (8 липня) 1709 року розпочалася Полтавська битва. Зазнавши поразки, шведи та мазепинці переправилися через Дніпро й емігрували до Бендер. Там у вересні (жовтні) Мазепа помер. У 1710 р. гетьманом обрали П. Орлика. Під його керівництвом була створена „Бендерська конституція”. Вона виходила з визнання природних прав людини, насамперед, на право протесту проти гноблення.

У той час, коли екзильний гетьман Орлик виношував плани боротьби з Росією, на Лівобережжі за наказом царя гетьманом обрали І. Скоропадського (1708 – 1722). Гетьманську резиденцію перевели з Батуріна до Глухова. За гетьманом наглядав російський резидент. Скоропадський мало опирався московській політиці. У 1722 році Малоросійська колегія – урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, - дістала право ділити владу з гетьманом. Це „добило” старого Скоропадського, і того ж року він помер.

Наказним гетьманом вибирають значно молодшого та енергійнішого П. Полуботка (1722 – 1724). Той розпочинає активну діяльність, вириває ініціативу з рук Малоросійської колегії. Петро І не дозволив обирати нового гетьмана. Цар був розлючений непокірністю Полуботка та заточив його у Петропавловську фортецю. Там непокірний гетьман і помер у 1724 році, за кілька місяців до смерті Петра І.

У 1727 році за сприяння О. Меншикова українці обирають нового гетьмана – Д. Апостола. Малоросійську колегію розпустили. Гетьман майже не мав можливості втручатися у політику, тому зосередив свою увагу на поліпшенні соціально-економічних умов в Україні. Помер у 1734 р.

Нова імператриця Анна Іоанівна заборонила обрання гетьмана. Було створено „Правління гетьманського уряду”.

Дочка Петра І імператриця Єлизавета, перебуваючи у таємному шлюбі з козаком Олексієм Розумовським, дозволила обрати гетьманом брата свого фаворита Кирила. У 1750 році 22-річного Кирила Розумовського проголошують новим гетьманом. Але його влада, як і права українців, були обмежені дуже тісними рамками.

Після приходу до влади у 1762 р. Катерини ІІ розпочинається новий наступ на автономні права України. У 1764 р. зрікається влади Розумовський. Вся повнота влади зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У 1775 році було ліквідовано Запорозьку Січ. У 1781 році було ліквідовано полковий устрій Лівобережжя, у 1783 році юридично оформлено кріпацтво.

У 1785 р. українська козацька верхівка урівнювалася в правах із російським дворянством. Українська автономія була остаточно ліквідована.

Річ Посполита в останній третині XVIII ст. була остаточно знесилена війнами та шляхетськими суперечками. Тому вона була розподілена між трьома агресивними сусідніми державами – Росією, Прусією та Австрією. Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої – 1772, 1793 і 1795 рр. – польсько-литовська держава перестала існувати. У 1772 році українці Буковини та Галичини потрапили під австрійське панування. До 1795 року все Правобережжя відійшло до Росії.

4. Правобережна Україна.

У другій половині XVII ст. Правобережжя знаходилося у сфері інтересів декількох держав: Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства. Дії цих держав, а також амбіції українських гетьманів завдали місцевому населенню багато шкоди. У 80-х роках польська влада намагалася відновити на Правобережжі козацтво. Очолив правобережне козацтво полковник Семен Палій. Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала. Сейм постановив ліквідувати правобережне козацтво. У 1702 – 1704 р. вибухнуло повстання під проводом Палія. Ситуацією скористався І. Мазепа, який приєднав правобережні полки до Гетьманщини. Після поразки І. Мазепи та П. Орлика правобережні землі остаточно відходять до Польщі.

У 20-х роках XVIII ст. на Правобережжі спалахнула боротьба проти поляків. Її повели гайдамаки (від турецького гайда – тривожити, грабувати). Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. на Волині та Західному Поділлі, але згодом охопив Київщину та Брацлавщину. (Перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) Гайдамаччина у своєму розвиткові пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р. та 1768 р. (Коліївщина).

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося у 1734 році. Російські війська допомагали польському королеві вступити на престол. Народ сприйняв прихід російських військ як заклик до боротьби з ненависними поляками. Але після того, як Август ІІІ отримав престол, російські війська у 1738 р. придушили повстання гайдамаків.

У 1750 р. знову спалахнуло повстання гайдамаків. Повстанці захопили і протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. До зими 1750 р. цей рух було придушено російсько-польськими військами.

Піком гайдамацького руху стала Коліївщина 1768 р. (Від „колій” – ніж, яким колють свиней). Цей конфлікт було спровоковано православно-католицьким протистоянням. Навесні 1768 року запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта. Повстанці взяли Умань, влаштували там страшну різанину. Протягом Коліївщини кількість жертв становила приблизно 200 тис. осіб, оскільки М. Залізняк дав вказівку різати усіх, хто не бажає бути православним. На початку повстання гайдамаків підтримувала Росія. Але згодом, побачивши масштаб повстання, розуміючи, що воно набуло й антифеодальної спрямованості, Катерина ІІ вирішує придушити повстання. У другій половині червня 1768 р. польсько-російські війська розпочинають каральні акції проти повстанців. Остаточно Коліївщина була придушена навесні 1769 р.

Питання для самоперевірки

1. Яку внутрішню та зовнішню політику проводив І. Виговський? В яких битвах він одержав перемогу?

2. Чому І. Виговський підписав Гадяцький трактат? У чому була сутність цього договору?

3. Охарактеризуйте гетьманування Ю. Хмельницького 1659 – 1663 рр.

4. Проаналізуйте політику правобережних гетьманів П. Тетері та П. Дорошенка.

5. Дайте оцінку діяльності лівобережних гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича.

6. У чому, на Вашу думку, полягає суперечливість постаті І. Мазепи.

7. Які заходи здійснив Петро І для ліквідації української автономії?

8. Хто був останнім гетьманом Гетьманщини? Яку роль він відігравав у суспільному житті України?

9. Дайте оцінку діяльності Катерини ІІ стосовно України.

10. Назвіть етапи гайдамацького руху. Що таке Коліївщина?