§114. Культура й духовне життя українського народу в роки непу

Освіта

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.

З переходом до нової економічної політики радянська держава визна­чила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна час­тина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.

1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!»

До боротьби з неписьменністю приєдналися комсомольські, профспілко­ві, культурно-просвітні організації і навіть військові. На 1927 рік їм удалося навчити читати й писати понад 2 млн. осіб, проте неписьменними залишилися мільйони до­рослих та понад 40% дітей шкільного віку.

Уряд УСРР став створювати розгалужену сис­тему освітніх закладів. Здійснювалося безкош­товне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх на­вчальних закладах. Комуністична партія поста­вила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб:

• поєднати навчання з комуністичним вихованням;

• порвати з буржуазним минулим і прищепити ма­сам комуністичні цінності, ідеологію та мораль;

• поєднати навчання з виробничою працею;

• широко залучити до навчання дітей робітни­ків і селян.

На цих принципах, особливо останньому, фор­мувалася й радянська вища школа. Для дітей трудящих вища освіта була безкоштовною. Дер­жава всебічно сприяла діяльності «робфаків» (ро­бітничих факультетів), які готували до навчан­ня у вищих навчальних закладах молодих спе­ціалістів, комсомольців, радянських активістів.

Володимир Вернадський (1863-1945)

Видатний природознавець, заснеш них геохімії, біогеохімії та радіогеології. З 1912 р. — академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Один із засновників АН України. З 1919 р. — президент АН України. Збагатив науку ідеями, що лягли н основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології. Уперше довів, що «все живе» це динамічна рівновага пов'язаних між собою організмів і що людина здатна порушити її. Організатор та директор Радієвого інституту (1922-1939 pp.), Біохімічної лабораторії (з 1929 p.). Дійсний член Паризької, Чеської АН.

Дмитро Багалій (1857-1932)

Історик, громадський діяч. Один з фундаторів Української академії наук, просвітитель, який усе життя був, за його власними словами, на сторожі української культури посеред бурхливих подій суспільно-політичного жит­тя. Улітку 1918 року на мирній конференції з Росією відіграв велику роль у відстоюванні належності Україні її північних і східних земель. Тоді ж ви­йшла друком його славнозвісна «Істо­рія Слобідської України». Академік ЛН України. Автор праць з історії Лівобережної та Південної України.

Найвидатніші діячі доби: К. Воблий, Г. Кривченко, В. Вернадський, Д. Багалій, Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, А. Кримський, О. Богомолець, М. Стражеско, М. Грушевський, М. Волобуєв

Наука

Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 року — Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках:

• історико-філологічному,

• фізико-математичному,

• соціально-економічному.

Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних за­кладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв'язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

1928 року в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнули­ся дослідження з ядерної фізики та радіофізики.

З Академією наук у період її становлення пов'язана діяльність природознавця В. Вернад-ського, історика Д. Багалія, математиків Д. Гра­ве, М. Крилова, Г. Пфейфера, філолога А. Крим­ського, видатних медиків О. Богомольця й М. Стражеска та ін.

Під впливом змін, викликаних новою еконо­мічною політикою, в Україну поверталися чима­ло видатних науковців, серед них і Михайло Грушевський.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й супереч­ливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. 1928 року серед молодих україн­ських науковців стало відоме ім'я економіста

Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імпер­ською в економічній сфері.

Як і в роки царату, Україні відводилася роль периферії. Українські більшовики засудили волобуєвщину, а ім'я талановитого вченого викрес­лили з історії вітчизняної науки.

Найвидатніші діячі доби: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський

Микола Бажан (1904-1983)

Український поет, державний і громадський діяч, академік АН України (з 1951 р.) Людина надзвичайно широкої ерудиції, справжній енциклопедії, театральний критик і учений, блискучий перекладач, публіцист, есеїст, редактор, книговидавець, кіносценарист, засновник української кіно критики, теоретик кіномистецтва. У 1958—1983 pp. працював головним редактором Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою та під керівництвом М. Бажана видано «Історію українського мистецтва» (1966—68 рр.), «Шевченківський словник» (1978 p.).

Літературну діяльність розпочав у 1923 р. Навчався в драматичній студії «Кийдрамте» в 1920-1921 pp. Свої враження від зустрічі з цим колективом відобразив у поемі «Дебоа» (1978 р.) і спогаді-есе «В світлі Курбаса» (1982 p.), Автор статей «Лесь Курбас і Всеволод Мейерхольд», «Буревій» та ін.

Українська література

З часів громадянської війни в Радянській Росії ширився курс на від­хід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мис­тецтва». Так з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури,

• створення культурної спадщини трудящих,

• залучення до створення пролетарської куль­тури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 20-ті pp. в Харкові діяла письмен­ницька організація «Плуг» (голова — С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова — В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залу­чення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкри­лися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 році створила Вільну академію пролетарської літе­ратури (ВАПЛІТЕ) (голова — М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимо­ги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х pp. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який ви­ступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поши­рення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критику­вали, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Найвидатніші діячі доби: Л. Курбас, А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк, С Іжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Дов­женко, М. Леонтович, К. Стеценко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький

Лесь (Олександр) Курбас (1887-1937)

Визначний український театральний діяч, режисер. Народився в Самборі (тепер Львівська обл.). Навчався у Віденському та Львівському університетах. 1909 року організував власний драмгурток. 1911 року Курбаса як ре­жисера запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича. У 1915 році організував у Тернополі тру­пу «Тернопільські театральні вечори». 1916 року переїхав до Києва. У червні 1920 року утворив Київський драматичний театр. Організатор мистецького об'єднання «Березіль». Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 року призвела до переслідувань та цькувань: 1933 року на спеціальному і.и і данні народного комісаріату освіти його усунуто від обов'язків мистецькою керівника театру «Березіль», згодом позбавлено звання народного артиста УСРР, через деякий час заарештовано й заслано в табори ГУЛАГу. Розстріляний 3 листопада 1937 року (офіційні радянські джерела подають дату 15 листопада 1942 року). (За «Довідником з історії України»)

Театр та образотворче мистецтво

В Україні в середині 20-х pp. нарахову­валося 45 професійних театрів. Справж­ньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», назва­ному так за першим місяцем весни. З 1922 року цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушель­ницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на євро­пейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», — сказав він на одному з театральних диспутів. За пропа­ганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.

У 20-ті pp. утворилася Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та інші зро­били вагомий внесок в українське образотвор­че мистецтво. Плідно працював засновник оригінальної художньої школи Михайло Бой­чук, чиїх послідовників пізніше стали нази­вати «бойчукістами». їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

У 20-ті pp. випустили у світ перші фільми Одеська та Київська кіностудії. Свій творчий шлях розпочав видатний митець українського та світового кінематографа Олександр Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Українське музичне мистецтво збагатила твор­чість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрів­ні капели, на основі яких згодом виникла капела«Думка».

Таким чином, у 20-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.

Василь Липківський (1864-1937)

Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с. Полудні на Вінниччині. Навчанні в Уманському духовному училищі, пізніше — у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика — настоятелем місь­кого собору, повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений і роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу служ­бу українською мовою в Миколаїв­ському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський цер­ковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православ­ної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української націо­нальної церкви, за що зазнавав по­стійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслан­ня всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим, проголо­сували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовиць­ких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. (За «Довідником з історії України»)

Релігійне життя

З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстич­ну політику. Релігію й церкву проголосили пере­житками самодержавства та ворогами нового сус­пільства. У роки громадянської війни були зруйно­вані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення цер­ковних цінностей для закупівлі зерна за кордо­ном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культо­вих предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами ду­ховенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духове­нства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефаль­ної (незалежної від московського патріарха) пра­вославної церкви. Соціалістичний уряд Цент­ральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директо­рія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близь­ко 1,2 тис. парафій, ЗО єпископів та 1,5 тис. свя­щеників. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного на­селення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний мит­рополит В. Липківський (1921-1927 pp.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло ло­яльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і орга­нізацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

Найвидатніші діячі доби: О. Шумський, М. Скрипник

Лазар Каганович (1893-1991)

Політичний діяч. За пропозицією Й. Сталіна в 1925 р. очолив Компартію України. Причетний до згортання по­літики українізації, до політичних репресій проти української інтелігенції, державних та партійних діячів. Його діяльність в Україні сприяла появі опозиції. У 1928 р. Л. Кагановича переведено до Москви. Був причетний до організації Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У 1947 р. знову очолив Ком партію України, тоді ж відновилися ре­пресії проти інтелігенції.

Політика коренізації (українізації)

Коренізація — напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи то­що, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Ук­раїні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про ра­дянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмов­ляти в усіх радянських установах рідною мовою».

У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила зав­дання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу — «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:

• ураховуючи національні рухи в роки грома­дянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;

• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;

• ураховуючи негативний досвід минулого, Ко­муністична партія намагалася стерти супереч­ності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окра­їнами царської Росії;

• коренізація мала показати справедливе роз­в'язання національного питання в колишній Російській імперії.

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Кага­нович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов'язковим стало вжи­вання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризи­кував утратити роботу.

Результати українізації були досить вагомими:

• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55%;

• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Як­що 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;

• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65%;

• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.

Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівницт­вом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов'язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська — з селом і відста­лим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.

У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками ук­раїнської мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загально­освітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 вихо­дили рідною мовою.

Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомо­га в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучас­ників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.

«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, насе­лених національними меншинами. У 20-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними мен­шинами. У 1924 році при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.

Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцнен­ню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівни­цтва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну само-ідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональ­ними стереотипами;

• українізація була тимчасовим «україн­ським ренесансом XX століття»;

• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на струк­турно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони всту­пили у XX ст. як модерна нація».

Джерела

Я. Грицак про українізацію «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.

Історія України. Курс лекцій

ЛЕКЦІЯ 14. КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В 20—30-х РОКАХ

Ліквідація неписьменності. Розвиток народної осві­ти. Професійно-технічна, середня спеціальна і вища шко­ли. Розвиток науки. Література. Театральне, му­зичне, кіно- й образотворче мистецтво. Культурно-освіт­ня робота серед трудящих.

Ліквідація неписьменності. З перемогою Жовтневої ре­волюції перед Радянською державою постало завдання іс­торичної ваги — створити якісно нову за ідейним змістом культуру, яка б сприяла вихованню людей, здатних успіш­но будувати суспільство. Найнагальнішим, першочерговим завданням культурного будівництва на Україні (як і в усій країні, три чверті котрої не вміли читати й писати) була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З ці­єю метою у 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шес­ти до 50 років повинно було вчитися читати й писати. В 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть непись­менність!» на чолі з головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським. Під гаслом «Кожний письменний — на­вчи неписьменного!» на фабриках, заводах, у колгоспах і радгоспах, військових частинах, установах України створю­валися пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). Напри­кінці 1925 р. у республіці налічувалося вже понад 13 тис. лікнепів. У них навчалося 540 тис. чоловік (у тому числі понад 200 тис. жінок). Активістів лікнепу, переважну біль­шість котрих становили вчителі, називали культармійцями. Держава не тільки забезпечувала безплатне навчання уч­нів лікнепівських гуртків, а й надавала їм певні пільги.

Завдяки активній діяльності органів народної освіти, вчительського загалу та громадських організацій кількість письменних у республіці в 1927 р. досягла 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах. Масштаби роботи щодо ліквідації неписьменності особливо зросли в період рекон­струкції народного господарства. В 1930 р. у школах і лік­непах УСРР навчалося 1,6 млн. чоловік, які, крім загальної освіти, набували й початкових технічних або сільськогоспо­дарських знань. Комсомольці України активно включилися в оголошений ВЛКСМ Всесоюзний культурний похід за загальну письменність. Вони брали на облік неписьменних і малописьменних, агітували на користь лікнепу, підшукува­ли приміщення для занять, збирали кошти для придбання навчальних посібників тощо. Всі ці та інші заходи привели до того, що за станом на 1939 р. на Україні лишилося тіль­ки 15 % дорослих людей, котрі ще не вміли читати й пи­сати.

З другої половини 30-х років змінилися форми навчання дорослих. Для них була розширена мережа вечірніх шкіл, а роботу останніх реорганізовано за звичайною шкільною програмою. В лютому 1936 р. товариство «Геть неписьмен­ність!» самоліквідувалося як таке, що загалом виконало свою роль.

Розвиток народної освіти. Основною ланкою у сфері культурного розвитку народних мас є шкільна освіта. Вже в перші роки після Жовтневої революції уряд України приділяв особливу увагу створенню нової загальноосвітньої школи на засадах безплатної обов'язкової загальної й полі­технічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 ро­ків, дбав про організацію єдиної трудової школи з викла­данням рідною мовою та зі спільним навчанням дітей обох статей — школи, яка мала забезпечувати тісний зв'язок навчального процесу із суспільно-продуктивною працею.

Під час вирішення цих завдань доводилося долати ве­личезні труднощі. В умовах громадянської війни, господар­ської розрухи, загального зубожіння населення, голоду, епі­демій саме існування системи народної освіти опинилося під загрозою. Вчительський корпус руйнувався; не було найнеобхіднішого — підручників, зошитів, шкільного при­ладдя, бракувало навіть шкільних приміщень... Повсюди в республіці проводилися суботники, тижні й місячники допо­моги школі, завдяки чому вона була врятована від остаточ­ного занепаду.

В міру подолання економічної кризи на Україні збіль­шувалися й державні асигнування на освіту. В період з 1923 по 1925 р. вони зросли всемеро. Це дало змогу поно­вити роботу тимчасово закритих учбових закладів, збіль­шити випуск шкільного обладнання та підручників, розши­рити прийом учнів до школи, поліпшити матеріальне становище педагогів. У 1924 р. уряд УСРР розпочав підго­товку до запровадження обов'язкового початкового чотири­річного навчання дітей. У містах ця проблема була в основ­ному розв'язана за кілька років, проте в цілому по Україні ще в 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35 %' дітей шкільного віку. Аж тільки в 1932/33 навчальному ро­ці кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, не охоплених навчанням, удалося звести до мінімуму (2 %). Кількість шкіл на цей час порівняно з 1925/26 на­вчальним роком зросла з 17,6 тис. до 21,6 тис, а кількість учнів у них — з 2,1 млн. до 4,5 млн. 95 % випускників почат­кової школи продовжували вчитися у п'ятому класі, що на­дало можливість взяти курс на введення загального обо­в'язкового семирічного навчання.

Предметом особливої турботи держави була проблема забезпечення пової школи вчителями. Вона вирішувалася шляхом істотного збільшення мережі педагогічних інститу­тів і технікумів і скорочення строків навчання в них. Кіль­кість педінститутів у республіці зросла з 12 у 1926 р. до 46 у 1932 p., технікумів — з 59 до 84, чисельність студен­тів за той же час — з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік. Створю­валися системи заочної освіти, курсового навчання, практи­кувалися комсомольські мобілізації на педагогічну роботу в початкових школах.

Не всі тогочасні новації були вдалими. Наприклад, на­вчання у школах проводилося здебільшого за так званими комплексною системою та методом проектів, урок же як основна до цього форма організації шкільної навчально-ви­ховної роботи витісняйся. До того ж навчальні програми, плани, підручники були недосконалими й часто-густо міня­лися.

Однак і в таких умовах чимало хто з учителів спромоглися непо­гано налагодити навчально-виховну роботу. Вони давали учням добрі загальноосвітні знання й прищеплювали їм трудові навички, збагачува­ли педагогічну науку оригінальним досвідом. Особливе місце серед та­ких учителів посідав видатний педагог-новатор А. С. Макаренко, який творчо застосував нові принципи педагогіки, органічно поєднуючи при цьому навчально-виховний і трудовий процеси (зокрема у відношенні до учнів-сиріт, колишніх безпритульних). Громадськість республіки ви­соко оцінила життєвий подвиг Антона Семеновича, проте окремі пред­ставники педагогічної науки (особливо деякі діячі Наркомату освіти УРСР), визнаючи тільки непохитні догми й казенні циркуляри, оголоси­ли педагогічну систему Макаренка «ідеологічно ворожою» й урешті-решт позбавили видатного новатора можливості нормально працювати. То були часи розгулу сталінського свавільства, й Макаренку з великими труднощами вдалося уникнути репресій.

У 1932 р. була затверджена едина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII) і середня (І— X класи), Вдосконалювався шкільний навчально-виховний процес. Так, у 1935 p. були запроваджені єдиний день по­чатку навчального року — 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року для кожного типу шкіл; ви­значалися кількість уроків для кожного з 10-ти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іс­питів, уводилася п'ятибальна система оцінки набутих знань. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Так само замість комплексної систе­ми навчання повсюдно запроваджувалася предметна си­стема. Одночасно проводилася велика робота щодо поліп­шення навчальних програм викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо. Запроваджувалося викладання громадянської історії та географії.

Зростала кількість учнів у школах (передусім у непов­них і повних середніх), учителів. Якщо в 1932/33 навчаль­ному році в республіці налічувалось 21,6 тис. загальноосвіт­ніх шкіл, у яких навчалося 4,5 млн. учнів та працювало 126 тис. учителів, то за станом на 1937/38 навчальний рік — уже відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 мли учнів і 181 тис. учителів. Важливо, що кількість середніх шкіл зросла протягом цих п'яти років із 261 до 2531, а число учнів у них — у 7,5 раза.

Напередодні Великої Вітчизняної війни система обов'яз­кової семирічної освіти в містах України загалом сформу­валася. Отже, створилися передумови для здійснення за­гальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Внаслідок українізації, впроваджуваної в республіці в 20-х — на початку 30-х років, переважна більшість учнів зосереджувалася в шко­лах з українською мовою навчання. Разом із тим в УСРР на початку 30-х років діяли національні школи з польською, болгарською, біло­руською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання сумнозвісної телеграми за підписом Сталіна й Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі ці школи були пере--ведені в основному на російську мову навчання. З кожним роком зменшувалася кількість і українських шкіл, особливо в русифікованих міс­тах. Така політика відбивала сталінську, а потім і брежнєвсько-сусловську концепцію «розв'язання національного питання», яка передбачала штучне підштовхування націй до «дострокового» злиття, їхню «при­скорену» асиміляцію. Тоді ж розпочалися безпідставні звинувачення в «націоналістичному ухилі», а згодом і репресії щодо відомих партійних та державних керівників і діячів культури республіки, котрі мали бо­дай найменше відношення до розробки й реалізації політики україні­зації. Не витримавши цькувань або умов ув'язнення, в різний час за­подіяли собі смерть видатний український письменник М. Хвильовий, нарком освіти УСРР М. О. Скрипник, голова Раднаркому УСРР, член політбюро ЦК КП(б)У П. П. Любченко, нарком освіти УСРР у 20-ті роки О. Я. Шумський. Керівники КП(б)У й уряду республіки, що одночасно були й членами комісії з українізації — С. В. Косіор, В. Я. Чубар, В. П. Затонський, Н. П. Голод, А. А. Хвиля, М. Є. Чувирін — були оголошені «ворогами народу» й знищені. Таким чином, величезні зрушення 20-х — початку 30-х років у справі українізації шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, взагалі всієї україн­ської культури наприкінці 30-х років були загальмовані. Аж лише в найостанніший час на Україні розпочався бурхливий ренесанс націо­нальної культури.

В передвоєнні роки (1938—1940) перед радянською школою, як і раніше, стояли завдання: виховувати молодь, яка б добре володіла основами наук, й охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. З цією метою було розгорнуто будівництво нових шкільних приміщень, прискорена підго­товка стабільних підручників для учнів і методичних посіб­ників для вчителів, запроваджувалися нові навчальні пла­ни й програми.

Велика робота щодо ліквідації неписьменності та малописьменності в ці роки проводилася на Західній Україні та Північній Буковині, возз'єднаних з УРСР у 1939—1940 pp. Кількість неписьменних серед дорослого населення цих ре­гіонів досягала тоді 60—70 %, 400 тис. дітей шкільного ві­ку не були охоплені шкільним навчанням, 67,6 % усіх дітей віком 14—16 років узагалі ніколи не вчились. Бракувало вчителів. Завдяки терміновим заходам, ужитим українсь­ким урядом, це становище швидко виправлялося. Якщо до возз'єднання на території Західної України налічувалося не більш ніж 4 тис. шкіл (головним чином у містах, з них лише 371 — українська), в яких навчалося близько 900 тис. учнів, то в 1940/41 навчальному році — відповідно 6739 шкіл (з них 5796 україномовних) і 1,2 млн. учнів. До початку 1940/41 навчального року була цілком реорганізована си­стема народної освіти й на Північній Буковині, де виникли 458 шкіл з українською мовою навчання (до возз'єднання не було жодної). Кількість учнів у них порівняно з 1939/40 навчальним роком збільшилася майже вдвоє. Одразу ж після початку створення системи нової школи в зазначених регіонах була скасована платність навчання.

Однак за такий короткий термін — з вересня 1939 по червень 1941 р. (а для Північної Буковини й того мен­ше) — працівники народної освіти західних областей Ук­раїни не мали, звісно, ніякої змоги повністю ліквідувати неписьменність і малописьменність, розв'язати всі без винятку найнагальніші завдання, визначені для цих облас­тей в освітній справі. До того ж будь-які соціальні пере­творення в краї надзвичайно ускладнювалися сталінськи­ми репресіями, депортаціями місцевого населення тощо, розпочатими тут невдовзі після возз'єднання всіх україн­ських земель в єдине ціле.

В передвоєнні роки по всій республіці широко розгорну­лася робота щодо запровадження загального семирічного навчання в селах і середнього в містах. Розширювалася мережа середніх шкіл і в селах. Тільки протягом 1938— 1940 pp. кількість сільських середніх шкіл збільшилася з 1351 до 2264, а кількість учнів у них — з 779 тис. до 1093 тис. Загалом же напередодні війни на Україні діяла 30 881 загальноосвітня школа з 6687 тис. учнів, із них 4435 середніх шкіл із 2592 тис. учнів (проти 232 тис. учнів у 1932/33 навчальному році).

Швидке зростання мережі шкіл вимагало й відповідної кількості вчителів (на кінець 1940 р. на Україні їх налі­чувалося 255 тис). Педагогічні кадри готувалися в шести університетах, 24 педагогічних і 44 вчительських інститутах, а також на педагогічних курсах. Основною ланкою підго­товки вчителів для початкових шкіл були педагогічні учи­лища (в 1940 р. в УРСР працювало 85 таких училищ, у тому числі 16 — у західних областях). Для осіб без закін­ченої вищої освіти при стаціонарних педагогічних інститу­тах та училищах були організовані заочні відділення.

Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи. Поряд з постійною увагою до розвитку загальноосвітньої школи Радянська держава надавала великого значення і професійно-технічній освіті. В перші роки після революції республіка, як і вся країна, не мала єдиної системи підго­товки кваліфікованих робітничих кадрів. Професійне навчання робітників різних галузей виробництва здійсню­валося на профтехкурсах, у профтехшколах і навчально-по­казових майстернях. У 1920 р. виникли нові заклади про­фесійної освіти — трирічні, з безплатним навчанням, повніс­тю утримувані за рахунок держави школи фабрично-завод­ського учнівства (ФЗУ), що працювали на базі початкової школи й забезпечували необхідну політехнічну та професій­ну підготовку учнів, а також їхні знання із загальноосвіт­ніх предметів в обсязі програми семирічної школи. В 1928 р. на Україні налічувалося 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

У другій половині 30-х років значно зросла потреба у кваліфікованих робітниках. За станом на 1 січня 1938 р. в УРСР діяли 242 школи ФЗУ, фабрично-заводського на­вчання (ФЗН), ремісничих і залізничних училищ із 48,6 тис. учнів, а в 1941 р.— відповідно 316 і 230 тис. Проте .цього було недосить для задоволення потреб народного господар­ства республіки.

Однією з важливих складових частин культурного жит­тя України було формування нової інтелігенції. Велику роль у цій справі відіграли вищі та середні спеціальні учбові заклади, які відразу ж після революції реорганізо­вувалися в бік їхньої демократизації. Перш за все були ска­совані майнові, станові, національні та інші обмеження, що мали місце в дореволюційній вищій школі. З метою від­криття шляху до навчання робітничій та селянсько-бідняць­кій молоді абітурієнти тимчасово звільнялися від вступних іспитів, від них не вимагалося ні диплома, ні свідоцтва про закінчення середньої або якоїсь іншої школи. З тією ж метою при прийомі до вузів дотримувалися класового прин­ципу, коли перевага віддавалася дітям робітників і неза­можних селян — комуністам, комсомольцям, членам проф­спілок і комнезамів. Тим самим одразу ж після скасуван­ня привілеїв дореволюційного часу запроваджувалися нові, «класово витримані». Одним із наслідків такого становища стало зниження загального рівня професійної підготовки майбутніх фахівців. Тому вже в 1921 р. при вузах почали утворюватися робітничі факультети, де трудова молодь го­тувалася до вступу у вищі учбові заклади. Прийом на робітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партій­них, комсомольських і профспілкових організацій, військо­вих частин, комітетів незаможних селян тощо. В 1928 р. у республіці налічувалося 34 робітфаки, в яких навчалося близько 7,5 тис, а в 1933 р.— уже близько 90 тис. чоло­вік. Робітфаки відіграли вирішальну роль у «реалізації класового підходу» в комплектуванні студентського контин­генту: якщо в 1920/27 навчальному році на Україні вихідці з робітників і незаможних селян становили тільки 13 % за­гальної кількості студентів, то наприкінці 30-х років — 45 % у вузах і 68 % у. технікумах. Отже, робітфаки пере­творилися, по суті, на основний канал комплектування уч­бових закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

На відміну від РСФРР, де радянські вузи формувалися на основі старих університетів, Наркомат освіти УСРР у 1920 р. ліквідував університети та утворив на їхній базі ін­ститути народної освіти (ІНО) та інші вузи, кількість яких швидко зростала. Напередодні революції на Україні діяли 19 вищих і 54 середні професійні школи (загальна чисель­ність студентів і учнів середніх шкіл досягала 34 тис. чо­ловік), а в 1927/28 навчальному році — 37 інститутів (29 тис, студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).

Поряд із залученням старої професури до активної ро­боти щодо будівництва радянської вищої школи, через вузівську аспірантуру готувалися й нові, радянські, кадри викладачів. Початок цьому поклали створені в 1921 р. ін­ститути червоної професури. Партійних і радянських пра­цівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук го­тували комвузи та радпартшколи. В 1921 р. у Харкові по­чала працювати Центральна вища партшкола. В 1923 р. вона була перейменована на Комуністичний університет їм. Артема, який також готував вузівських викладачів.

Проте існуюча мережа вузів не мала змоги забезпечи­ти народне господарство необхідною кількістю фахівців. У країні ставали до ладу сотні підприємств, оснащених новою на той час технікою, виникали нові галузі промисло­вості. З метою задоволення потреб виробництва в інженер­но-технічних працівниках на початку 30-х років були здійс­нені уніфікація вищої й середньої спеціальної освіти та ре­організація її за галузевим принципом. Вищим учбовим за­кладом став інститут, а середнім спеціальним — технікум. Замість універсальної вищої школи, яка готувала спеціа­лістів широкого профілю, створювалися галузеві вузи. Всі технікуми переходили з системи Наркомосу у відання га­лузевих наркоматів. 20 найбільших і найкраще обладнаних технікумів із найкваліфікованішим складом викладачів ре­організовувалися в інститути. Відкривалися також нові ін­ститути, головним чином за рахунок розукрупнення багато факультетних вузів. А у вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий уні­верситет у Дніпропетровську.

Починаючи з 1935/36 навчального року в системі вищої педагогічної освіти встановлювалися два типи учбових за­кладів: чотирирічні педагогічні (готували вчителів для се­редньої школи) та дворічні учительські інститути (готува­ли вчителів для неповної середньої школи).

В 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандида­та й доктора наук, наукові звання професора, доцента, по­чесні звання заслужених діячів науки, техніки, мистецтва.

З метою поліпшення навчально-виховного процесу на початку 30-х років було підвищено роль лекцій, семінар­ських і лабораторних занять, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено Індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків та іспитів, розширено підготовку й видання шкільних підручників і навчальних посібників.

У 1934 р. скасували плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержу­вали державну стипендію. У зв'язку з розвитком середньої освіти наприкінці 30-х років та організацією середніх шкіл для дорослих робітфаки втратили своє значення і в 1940 р. були ліквідовані.

Наприкінці 30-х років відкрився ряд вузів і технікумів на західноукраїнських землях.

Загалом за станом на 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних на­вчальних заклади з 196 тис. учнів.

Унаслідок усіх згаданих заходів на кінець 30-х років на Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції, зайнятої в різних галузях народ­ного господарства. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

Проте командно-адміністративна система, що сформувалася на по­чатку 30-х років, неодноразово вчиняла погроми інтелігенції, яка зава­жала утвердженню в суспільстві «ідеалу» бездумного виконавця нака­зів, безликого «гвинтика». При цьому під прес сталінських репресій потрапляли як «специ» із ще дореволюційним стажем, так і представ­ники нової формації. Сумна доля спіткала, зокрема, спеціалістів на­родного господарства України — їх звинувачували в «шкідництві», різ­них неіснуючих ідеологічних збоченнях (наприклад, у буржуазному націоналізмі), для розправи над ними спеціально фабрикувалися судові процеси — «Шахтинська справа» (1928), справи «Промпартії» (1930), «Українського національного центру» (УНЦ), «Спілки визволення Укра­їни» (СВУ, 1930) та ін. Як ми тепер знаємо, на цих процесах судили ніяких не контрреволюціонерів-націоналістів,, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу.

В ,1930 р. під тиском НКВС відбувся «Надзвичайний Собор» Укра­їнської автокефальної православної церкви, який «саморозпустив» її як «контрреволюційну» й «антирадянську» організацію, нібито складову частину СВУ. З цього часу на Україні розпочалося масове руйнування храмів.

У серпні 1989 р. пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх, хто проходив по «справі СВУ», в тому числі й діячів УАПЦ і видатного українського літературознавця, колишнього віце-президента Всеукраїн­ської Академії наук С. О. Єфремова. Реабілітовані також усі, звину­вачені свого часу в участі в міфічному УНЦ. Але мало хто з нині реабілітованих пережив сталінські часи, коли свідомо нищився цвіт української інтелігенції, української культури, того Українського Рене­сансу, що зародився після революції та явив на подив світові ціле гро­но унікальних талантів.

Розвиток науки. Найвищою науковою державною уста­новою Української СРР була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. При затвердженні Рад-наркомом УСРР у лютому 1936 р. нового статуту ВУАН її перейменували на Українську Академію наук (УАН). Першими дійсними членами Академії стали відомі науков­ці: історики Д. І. Багалій, Д. І. Яворницький, археолог й етнограф М. Ф. Біляшівський, економісти К. Г. Воблий, М. В. Птуха, ботаніки Є. П. Вотчал, В. І. Липський, О. Ф. Фомін, математики Д. О. Граве, М. П. Кравчук, М. М. Крилов, мікробіолог й епідеміолог Д. К. Заболот­ний, літературознавці В. М. Перетц, М. П. Петров, філолог А. Ю. Кримський, фольклористи, літературознавці та етно­графи М. С Возняк, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А, М. Ло­бода, геолог П. А. Тутковський, біолог М. Ф. Кащенко та ін. Першим президентом УАН обрали видатного вчено­го, академіка Російської Академії наук В. І. Вернадського. УАН об'єднувала й координувала діяльність наукових ус­танов та окремих дослідників, спрямовувала розвиток на­уки відповідно до нагальних потреб народного господарст­ва, вивчала досягнення світової науки, брала активну участь у розвитку культури на Україні. Основними наукови­ми осередками Академії спочатку були науково-дослідні ка­федри, а з 1930 р.— інститути. Регулярно відбувалися ви­бори в дійсні члени, а з 1924 р.— у члени-кореспонденти УАН.

Спочатку УАН об'єднувала понад 30 наукових установ, де працювали лише 140 наукових працівників, а в 1928 р.— вже 138 наукових закладів, де працювали понад 3600 на­уковців. Крім того, на Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізико-математичних і технічних наук. Зокрема, широко зна­ною була математична школа Д. О. Граве. М. М. Крилов та його учень М. М. Боголюбов заклали підвалини неліній­ної механіки.

Розробками з теоретичної фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому деякий час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. у цьому інституті впер­ше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро.

Чимало оригінальних інженерних рішень подарував людству талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк, резуль­тати досліджень якого з теорії космічних польотів викорис­товувалися спеціалістами вітчизняного ракетного двигунобудування поряд із працями К. Е. Ціолковського (згодом на основі цієї теорії базувалася підготовка космічних по­льотів у США). Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р., Кондратюк і на засланні не припиняв наукової роботи, В липні 1941 р. він загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками.

Колективи інститутів металів у Харкові та Дніпропет­ровську успішно розв'язували проблеми реконструкції ме­талургійної промисловості. За ініціативою Є. О. Патона в 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше в світовій практиці автоматичне зварюван­ня металу широко застосували на Магнітобуді й Дніпробуді. В галузі охорони здоров'я трудящих плідно працюва­ли М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний, Ф. Г. Яновський, за­сновник радянської терапевтичної школи М. Д. Стражеско, відомий фізіолог В. Я. Данилевський. Поряд із вченими-медиками дореволюційної генерації зростала плеяда моло­дої медичної інтелігенції з робітників і селян — П. І. Баранник, П. М. Буйко, В. X. Василенко, М. С. Коломийченко, В. ГТ. Комісаренко, С. І. Чайка та ін. Всесвітньої слави зажив офтальмолог В. П. Філатов.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапегін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науково обґрунтовані сівозміни тощо.

Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі су­спільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчиз­няної історії внесли історики старої формації — академіки ВУАН Д. І. Багалій, О. І. Левицький, А. Ю. Кримський, Д. І. Яворницький, М. І. Яворський. У 1924 р. з еміграції на Україну повернувся видатний український історик М. С. Грушевський. Цього ж року його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а через п'ять років — ака­деміком Академії наук СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не в усьому відповідали ідеологічним концепціям радянської влади! Перу Грушевського належить більш ніж 1 тис. наукових праць, чимало яких свого часу були знані в усьому світі. Замовчувана у нас протягом кількох деся­тиріч, багатюща творча спадщина Грушевського останніми роками нарешті стає доступною найширшому громадсько­му загалові України.

В 1936 р. у складі УАН утворився ряд суспільствознав­чих інститутів, у тому числі й Інститут історії України, де згрупувалися молоді науковці К. Г. Гуслистий, Ф. Є, Лось, М. Н. Петровський, М. I. Супруненко, Ф. О. Ястребов та ін. Вийшли друком шість «Нарисів з історії України» (до­жовтневого періоду), два томи «Історії України в докумен­тах і матеріалах», «Короткий курс історії України». Інсти­тут історії матеріальної культури (нині Інститут археоло­гії АН України) широко досліджував пам'ятки трипільсь­кої культури, скіфської держави, античних міст Північного Причорномор'я, Київської Русі тощо.

Праці вчених-економістів присвячувалися історії на­родного господарства України, проблемам розміщення тут продуктивних сил. Зокрема, було підготовлене ґрунтовне колективне дослідження про економічний розвиток респуб­ліки — «Радянська Україна за 20 років».

Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської української літератури. В 1939 р. побачило світ п'ятитомне зібрання творів Т. Г. Шевченка. Мовознавці приділяли велику увагу вдосконаленню україн­ського правопису. їхніми зусиллями, наприклад, було під­готовлено й видано «Російсько-український словник».

З метою створення умов для розвитку наукової роботи в західних областях України РНК УРСР 2 січня 1940 р. прийняла постанову про організацію у Львові на правах відділів Української Академії наук Інституту історії Ук­раїни, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту фольклору, Інституту економіки та Інституту археології. Активну діяльність розгорнули ка­федри університету, політехнічного, ветеринарного, педаго­гічного та медичного інститутів Львова, які стали центра­ми наукового життя Західної України.

Безперечно, українські вчені досягли б значно більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської ка­ральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями ворожої ідеології», «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н. І. Світальський, генетик І. І. Агол, філософ С. Ю. Семківський та багато інших відданих справі народу науковців. Безпідставні звинува­чення висувалися на адресу В. І. Вернадського, О. О. Богомольця. З особливою невтомністю переслідувалися історія, філологія, літерату­рознавство, які з огляду на специфіку своїх предметів становили велику небезпеку для усталюваної ідеологічної системи, спрямованої на утвер­дження національного нігілізму, «однодумності», виховання духовних безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням у галузі історичних знань, саме тоді почали виникати всілякі «білі плями», «фігури умовчання», «заборонені зони»... Частина звинувачених у «націоналізмі» та інших «гріхах» українських істориків змушена була залишити батьківщину й переїхати до Москви та інших міст Росії, частину репресували, багато хто просто відійшов від наукової діяльності...

Після згадуваної вже телеграми з вимогою «припинити українізацію», надісланої Сталіним і Молотовим на Україну в грудні 1932 p._t майже всі мовознавчі праці (і в тому числі «Правопис» 1928 р.) в УСРР були визнані «націоналістичними», вилучені з наукового вжитку, а ра­зом із ними пішло в небуття й чимало їхніх авторів. За часів сталінщини українська мова зазнавала цілком свідомих утисків. Стосовно українства фактично заборонялися такі формули й поняття, як «рідна, мова» (йдеться про українську), «національна свідомість», «національна гідність», «національний нігілізм», «русифікація», «національне ренегат­ство» та ін. З-поміж репресованих літературознавців і філологів згадає­мо члена-кореспондента УАН Є. С. Шабліовського.

Та попри всі утиски, помилки, репресії наука на Украї­ні в 20—30-х роках загалом розвивалася широким фронтом, її роль у всіх сферах суспільного життя неухильно зроста­ла. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювало близько 6 тис. науковців (загальна кількість наукових працівників у рес­публіці досягала тоді 19,3 тис). Президентами АН УРСР після В. І. Вернадського (1919—1921) були В. І. Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1930), а з 1930 p.— О. О. Богомолець.

Література. Характерною організаційною особливістю літературного процесу на Україні в 20—30-ті роки були ви­никнення й одночасний розпад великої кількості літератур­них організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПІ1 (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.), широкий перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об'єктивно відбивало пошуки творчою інте­лігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. В той час плідно працювали представники дореволю­ційної формації А. Кримський, X. Алчевська, П. Капельгородський, М. Вороний, С. Васильченко та ін. Помітним явищем у літературному житті республіки були поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, со­нети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира й гумор Остапа Вишні, І. Сенченка.

На рубежі 20—30-х років цілком природні організаційні й світо­глядні труднощі в творчій діяльності письменників України почали переростати в трагічні події: тоді до пошуків «українських буржуазних націоналістів» додалися й пошуки «контрреволюційних організацій», участь у яких «резервувалася» насамперед за інтелігенцією. Вже до 1930 р. за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями заарешту­вали кілька десятків українських письменників. У 1933 р. арешти поновилися. Того року ув'язнили Остапа Вишню, звинувативши його у при­четності до міфічної «контрреволюційної Української військової органі­зації» (УВО). Він пробув у таборах НКВС до 1943 р. У 1933 р., нагадаємо, наклав на себе руки М. Хвильовий. У 1934 р. були заарештовані й розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Влезько. За гратами сталінських казематів опинилися Є. Плужник, М. Ірчан, Б. Антоненко-Давидович. Трагічна доля спіткала М. Зерова — одного з най­яскравіших представників української післяжовтневої літератури, різно­бічно обдаровану людину. Заарештований у 1935 p., він загинув на за­сланні. В 1937р. обірвалося життя М. Семенка. Протягом 1934—1938 рр., було заарештовано більше ніж половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, котра організаційно оформилася на І з'їз­ді письменників республіки (червень — липень 1934 р.) і налічувала тоді понад 300 чоловік.

У гнітючій суспільній атмосфері того часу митці нерідко змушені були поступатися совістю. Поряд із високохудожніми творами, що про них ітиметься далі, з'являлося й безліч таких, у яких понад усяку міру вихвалялися Сталін і його найближче оточення.

Все це, безумовно, вкрай негативно позначилося на роз­витку літературного процесу на Україні. Але й за таких умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періо­ду. Це, наприклад, вірш «Чуття єдиної родини» П. Ти­чини, поетичні збірки «Крізь бурю і сніг», «Київ», «Україна» М. Рильського, «Сьогодні», «Нові поезії» В. Сосюри, «Безсмертя» та «Батьки" і сини» М. Бажана, «КСМ» і «Лірика бою» П. Усенка, «Батьківщина» та «З книги життя» А. Малишка, «Змужніла молодість» І. Кулика та ін. Вагомими здобутками новітньої української літератури стали прозові твори «Голубі ешелони» П. Панча, «Перешихтовка» І. Кириленка, «Народжується місто» О. Копиленка, «Тракторобуд» Н. Забіли, «Інженери» Ю. Шовкопляса, «Магістраль» А. Шияна, «Удай-ріка» О. Десняка, «Історія радості» І. Ле, «Бур'ян» А. Головка, «Перша вес­на» Г, Епіка, «Повість про комуну» і «Зерна» К. Гордієн­ка, «Хліб» Ф. Кравченка. Події Жовтневої революції та громадянської війни на Україні відображали відомі прозаї­ки Ю. Яновський («Вершники»), Ю. Смолич («Вісімнадця­тирічні»), С. Скляренко («Шлях на Київ»), П. Панч («Об­лога ночі», «Олександр Пархоменко», «Син Таращанського полку»), А. Шиян («Гроза»), О. Десняк («Десну перейшли батальйони»), тему народного життя й соціальної боротьби, масових революційних виступів трудового селянства на початку XX ст.— А. Головко («Мати»), К. Гордієнко («Чужу ниву жала»), П. Ходченко («Сорочинська траге­дія»). Серед досягнень української історичної прози 30-х років назвемо романи «Людолови» (у двох книгах) 3. Ту луб, «Наливайко» І. Ле, «Іван Богун» Я. Качури, «Карма-люк» В. Кучера, До книжок, у яких порушувалися проблеми виховання підростаючого покоління, належать «Дуже добре» і «Де­сятикласники» О. Копиленка, «Ранок» І. Микитенка, «Пе­дагогічна поема» А. Макаренка, «Школа над морем» О. Донченка. У пригодницькому та науково-фантастичному жанрах створені повісті «Лахтак» і «Шхуна „Колумб"» М. Трублаїні, «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смолича, «Скеля дельфіна» В. Собка, «Аргонавти Всесвіту», «На­щадки скіфів» В. Владка. До свого арешту Остап Вишня видав чимало сатиричних і гумористичних творів на полі­тичні, побутові, атеїстичні теми. У жанрі сатири працю­вали також В. Блакитний, 10. Вухналь, М. Годованець та ін.

Значних успіхів досягли й українські драматурги. Найпопулярнішими були п'єси М. Куліша «97» і «Комуна в степах», І. Микитенка — «Диктатура», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Кадри», І. Кочерги — «Марко в пеклі» та «Свіччине весілля», Я- Мамонтова — «До третіх півнів» і «Республіка на колесах», О. Корнійчука — «Прав­да», «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах Ук­раїни», «Богдан Хмельницький», В. Суходольського — «Устим Кармалюк», М. Панченка — «Коліївщина».

30-ті роки принесли випробування на громадянську й художню зрілість для західноукраїнських письменників. Са­ме тоді були створені такі відомі книжки, як «День отця Сойки» С. Тудора, «Померлі борються» Я. Галана, «Заро­бітки» П. Козланюка, «Пісня з Берези» (написана у конц­таборі Береза Картузька) О. Гаврилюка, а також чимало творів у жанрах публіцистики, літературної критики тощо. Яскравими представниками критичного реалізму на Північ­ній Буковині та в Закарпатті в згадані роки були О. Кобилянська, Ірина Вільде (Одарка Макогон), Ф. Петушняк, О. Маркуш, І. Чендей та ін. їхні твори утверджували ідею возз'єднання західноукраїнських земель у складі єдиної України.

Наша розповідь про українську літературу 20—30-х років була б неповною, якби ми не згадали про творчість митців української діас­пори.

З-поміж українських письменників, які внаслідок різних причин опинилися поза межами України, почесне місце посідав Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951). Талановитий прозаїк, драматург, публіцист, активний учасник громадсько-політичного життя від часів першої російської революції й аж до завершення другої світової війни, свого часу—голова Генерального секретаріату Центральної Ради та голова Директорії УНР, Винниченко користувався величезною популяр­ністю не лише у нас, а й за кордоном, куди він емігрував після остаточної перемоги радянської влади на Україні. В 20-х роках його твори друкувалися ледве не в усіх газетах і журналах УСРР, виходили окремими та багатотомними виданнями, включалися до шкільних підручни­ків і хрестоматій. Твори жодного українського драматурга не знали такого тріумфу на сценах театрів світу, як найкращі п'єси Винниченка: «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Гріх», «Базар», «Брех­ня», «Великий секрет», «Пророк» та ін. У 1920 р. у Відні побачила світ тритомна книжка (українською мовою) цього автора «Відродження на­ції», в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі по­літичні події на Україні в 1917—1919 pp. Та вершиною творчості Вин­ниченка є «Сонячна машина» — перший в українській літературі соці­ально-утопічний роман, що ним письменник прагнув засвідчити перед усім світом високу естетичну репутацію рідного народу.

В 1926—1928 pp. харківське видавництво «Рух» випустило твори Винниченка у 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» — в 23 томах. Однак надалі, з посиленням сталінського режиму, і творче надбання, й саме ім'я Володимира Кириловича потрапило під гніт тоталітарної ідеології. На довгі десятиліття Винниченкові твори були заборонені, а про його життя й діяльність дозволялося згадувати лише в контексті таврування «контрреволюціонерів» і «націоналістів».

А тим часом Винниченко продовжував за кордоном інтенсивну творчу працю. Там він написав 11 романів: «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Слово за тобою, Сталіне!», двотомний філософсько-соціологічний «Конкордизм» та ін.

На 20—30-ті роки припадає й літературна діяльність відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби, 1878—1944), який у 1919 р. виїхав за кордон і залишився там назавжди (проживав спершу в Австрії, а з 1923 р.— у Чехо-Словаччині). В емі­грації Олесь видав пройняті глибокою тугою за батьківщиною збірки поезій «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Чужиною» та інші, створив за народними мотивами віршовані казки «Злидні», «Микита Кожум'яка», «Бабусина пригода»... Окремі вірші Олеся покладені на музику композиторами М. Лисенком, Я. Степовим, К. Стеценком.

З емігрантів — поетів і прозаїків, які збагачували українську літе­ратуру новими естетичними цінностями і про яких ми знаємо сьогодні дуже мало, згадаємо ще канадських літераторів П. Кравчука, М. Тарновського, П. Чорногуза, М. Герасимчука, а також Є. Маланюка, Ю. Клена (О. Бургардта), Н. Левицьку-Холодну, О. Ольжича (син О. Олеся), Олену Телігу та ін.

В цілому прогресивна література українського зарубіжжя відіграла значну роль у розвитку художнього слова, національної культури, мови на землях, далеких від матері-Вітчизни.

Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво.

Після Жовтневої революції створилися можливості для розвитку художньої самодіяльності й різних видів мистецт­ва, насамперед театрального. На Україні, як і в усій краї­ні, повсюдно виникали професійні та аматорські театри, а при клубах створювалися драматичні гуртки. Особливої популярності набув перший державний драматичний театр Української СРР ім. Т. Г. Шевченка на чолі з режисером Л. Загаровим (відкрився в Києві в березні 1919 p.). Театр виступав у різних містах України, а з 1927 р. працює в Дніпропетровську (нині — Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). На початку 1920 р. у Вінниці було організовано театр ім. І. Я. Франка, очолю­ваний Г. Юрою (театр виступав у Черкасах, Смілі, Харко­ві; з 1926 р. працює в Києві), в 1922 р. у Києві — театр «Березіль», яким керував Лесь Курбас. У 1926 р. «Бере­зіль» було переведено до тодішньої столиці України Харко­ва (тепер це — Харківський академічний український дра­матичний театр ім. Т. Г. Шевченка). В 1922 р. у Києві роз­почав роботу новий театр, котрий наступного року одержав ім'я М. Заньковецької. Згодом цей театр працював у Пол­таві, Кременчуку, Черкасах, Чернігові, Запоріжжі та ін­ших містах України; нині він — Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. В 1925 р. в Одесі виник театр Української держдрами (те­пер — Одеський український драматичний театр ім. Жовт­невої революції). На кінець 1925 р. у республіці налічува­лося вже 45, у 1932 — 7, а в 1940 р.— 140 постійних дер­жавних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів, і з-поміж них — дитячі театри в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Луганську та інших містах.

Серед видатних майстрів, які в 20—30-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мис­тецтва, особливо виділялися корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, Б. Романицький, М. Крушельницький, В. Василько, А. Бучма, Ю. Шумський, Н. Ужвій, О. Сердюк, Є. Пономаренко, В. Добровольський, Ф. Барвінська, Д. Мілютенко, Д. Антонович, В. Яременко, В. Дальський, П. Нятко, М. Яковченко та ін. Однією з най­яскравіших театральних зірок епохи Українського Відрод­ження був згадуваний уже Лесь Курбас — енциклопедично освічений режисер-новатор. Пізніше, в часи сталінсько-кагановицьких гонінь на інтелігенцію, на Курбаса звели нак­леп, а в 1933 р. заарештували й відправили в соловецькі табори, де він і загинув.

Однак, долаючи штучні перепони, театральне мистецтво в УРСР розвивалося й надалі. Здійснювався творчий обмін з іншими республіками. Так, українські театральні колек­тиви виступали в Москві, Ленінграді, Мінську, в Грузії, Карелії, а в 1938 р. на гастролі до Києва приїздив МХАТ; у 1939 р. в Одесі, Києві й Харкові виступав Тбіліський дра­матичний грузинський театр ім. Ш. Руставелі.

В галузі музичного мистецтва на Україні розвивалися передусім такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень. У цьому напрямі плідно працювали класики української музики М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. В той же час досить популярними були й пісні молодих композиторів: «Вперед, народе, йди!» Г. Верьовки, «Наша спілка молода» П. Козицького, «Уперед, хто не хоче конати» Л. Ревуцького, «Гарно, гарно серед степу» К. Богуславського, «Греми, греми, могутня пісне» В. Вер­ховинця та ін. З'явилися перші українські симфонічні тво­ри: сюїта «Веснянки» М. Вериківського, поема-кантата «Хустина» (на слова Т. Г. Шевченка) Л. Ревуцького, Пер­ша симфонія Б. Лятошинського.

Широкого розмаху набула концертна діяльність, в якій брали участь професійні й самодіяльні виконавці, колек­тиви. Капела «Думка» (створена в 1920 р.; за короткий час виросла в один із найкращих хорів країни) активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й далеко за її межами. 1930 р. «Думка» першою одержала звання Заслуженої Державної капели. Успішно виступали також Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова, жіночий театралізований хоровий ансамбль під керівництвом В. Верховинця та ін.

У 1925—1926 pp. уперше в історії українського народу були створені національні театри опери та балету в Хар­кові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 pp. згідно з рішенням Наркомосу УСРР — ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. В 1923 р. був організований Український дер­жавний симфонічний оркестр, у 1927 р.— Українська дер­жавна філармонія (в Харкові), яка об'єднала хорові капе­ли, оркестрові колективи, камерні ансамблі та окремих солістів-виконавців республіки. В 30-х роках у Києві, Харко­ві та Одесі відкрилися консерваторії.

Поряд із постановкою класичних творів театри опери та балету почали ставити й новостворені українські опе­ри, такі, наприклад, як «Вибух» Б. Яновського, «Щорс» і «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» та «Пе­рекоп» Ю. Мейтуса, В. Рибальченка і М. Тіца, «Марина» Г. Жуковського, «Доля поета» В. Йорша, «Сотник» і «Най­мичка» М. Вериківського. В усій країні та за її межами бу­ла знана творчість видатних українських оперних і камер­них співаків і співачок М. Литвиненко-Вольгемут, М. Дон­ця, І. Паторжинського, І. Козловського, О. Петрусенко, 3. Гайдай, М. Гришка, Б. Гмирі, П. Білинника та ін.

У 30-х роках на Україні пожвавився розвиток балетної музики. Першим національним балетом був «Пан Каньовський» М. Вериківського — балет, створений на сюжет ві­домої народної балади про горду й сильну українську дів­чину Бондарівну. Значним внеском у скарбницю українсь­кої музичної культури став балет К. Данькевича «Лілея» за мотивами поезії Т. Г. Шевченка. В 1937 р. у Києві був створений Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, який активно збирав і театралізував розмаїтий національний фольклор.

1 листопада 1929 р. у Харкові відбулося офіційне від­криття Державного театру української музичної комедії, в грудні 1935 р.— київського Театру музкомедії. На сценах цих театрів поряд із класичними оперетами ставилися й новостворені українські оперети — «Сорочинський ярма­рок», «Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

В 1939 р. в музичне мистецтво республіки увійшла група діячів культури західних областей України — композитори С. Людкевич, М. Колесса, А. Кос-Анатольський, Ф. Колесса, Р, Симович, Є. Козак, А. Солтис, славетна співачка С. Крушельницька та ін. У Львові були створені Українсь­кий державний театр опери та балету, консерваторія, ряд музичних шкіл тощо.

У складних умовах боротьби за становлення нового на­ціонального мистецтва й подолання матеріальних трудно­щів розвивалося українське кіномистецтво. В перші роки радянської влади вийшли такі документальні, агітаційні та хронікальні фільми, як «Все для фронту», «Ми переможе­мо», «Червоний командир», «Мир хатам — війна палацам» та ін.

В 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, біль­шість з яких розкривали події громадянської війни та іно­земної інтервенції. Великим успіхом у глядачів у 20-х ро­ках користувалися фільми режисерів В. Гардіна «Остап Бандура», «Слюсар і канцлер», «Поміщик», «Хміль», П. Чердиніна — «Укразія», «Тарас Шевченко» (обидва — двосерійні), «Тарас Трясило», О. Анощенка — «Трипільсь­ка трагедія», Г. Стабового — «Два дні», Г. Тасіна — «Ніч­ний візник» та ін.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко, який з 1926 р. працював кінорежи­сером на Одеській кіностудії. В історії українського й сві­тового кіно почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р, на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесли до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. (З радянських фільмів до цього списку включено ще «Броне­носець „Потьомкін"» С. Ейзенштейна й «Мати» В. Пудовкіна).

Зростала кіномережа УСРР. Якщо до революції на Ук­раїні функціонувало лише 224 кіноустановки, та й то тіль­ки в містах, то на кінець 20-х років — близько 1,8 тис, і з них майже половина — на селі. Отже, кіно міцно ввійшло в культурне життя республіки. Напередодні 10-річного юві­лею радянської влади українська кінематографія мала значну матеріально-технічну базу. В 1926—1927 pp. було реконструйовано Одеську кіностудію, в 1928 р. стала до ладу одна з найбільших на той час в Європі Київська кіностудія (тепер — Київська студія художніх фільмів ім. О. П. Довженка).

З початком 30-х років кіномистецтво республіки вступи­ло в новий етап свого розвитку, пов'язаний з виникненням звукового кіно. Першим звуковим фільмом в СРСР була «Путівка в життя» режисера М. Екка (1930), а першими такими фільмами на Україні — документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і художні — «Фронт» О. Соловйова та «Іван» О. Довженка. Наступними роками на екран вийшли «Коліївщина», «Перекоп» і «Злива» кіно­режисера І. Кавалерідзе, який після цих фільмів екранізу­вав перлини української оперної класики — «Наталку Пол­тавку» та «Запорожця за Дунаєм» (1938). Великим успіхом у глядачів користувалися кінокомедії «Багата наречена» і «Трактористи», поставлені І. Пир'євим на Київській кіно­студії, стрічка «Велике життя» Л. Лукова, в якій розпові­дається про життя шахтарів Донбасу, кінопоема на історико-революційну тему «Щорс» (режисер О. Довженко). Про складні події громадянської війни на Україні розповідає кінофільм «Вершники», створений на Київській кіностудії в 1939 р. кінорежисером І. Савченком. Він же поставив фільм «Богдан Хмельницький» (1941), відзначений дер­жавною премією УРСР. Згадаємо й такі фільми на істо­ричну тематику, як «Прометей» і «Григорій Сковорода» (1936 p., режисер І. Кавалерідзе), «Кармалюк» (1938 p., режисер Г. Тасін). У 1939 р. режисер М. Екк поставив на Київській кіностудії перший кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок» за твором М. Гоголя. А в 1941 р. на екрани країни вийшов новий кольоровий фільм «Майська ніч» (та­кож за твором М. Гоголя, режисер М. Садкевич). З дитя­чих фільмів відзначимо такі: «Дочка партизана» режисерів С. Маслюкова і М. Маєвської, «Іноземка» В. Гончукова, «Стара фортеця» М. Білінського, «Будьонниші» Є. Григо­ровича та ін.

Наприкінці 30-х років О. Довженко разом з Ю. Солнцевою зняв художньо-документальні стрічки «Визволення» та «Північна Буковина» про возз'єднання західноукраїнсь­ких земель і Північної Буковини з УРСР.

Що стосується образотворчого мистецтва на Україні, то в перші дореволюційні роки розвивався в основному його агітаційний напрям (йдеться про політичний плакат, ху­дожнє оформлення революційних свят тощо). Тоді були знані художники-плакатисти О. Хвостенко-Хвостов, А. Стра­хов, А. Петрицький, І. Падалка, М. Жук, Г. Світлицький та ін. Політичні плакати закликали до боротьби проти інтервентів, до будівництва нового життя. Згодом на про­відні позиції в жанрі плакатного живопису вийшли В. Касіян, М. Дерегус, П. Горілий.

У 1919—1920 pp. на основі націоналізованих міських художніх музеїв, а також приватних колекцій були створе­ні державні музеї українського мистецтва в Києві, Харко­ві, Одесі, Катеринославі, а потім — і в усіх обласних цент­рах і великих містах республіки. Бралися на облік пам'ят­ки архітектури, мистецтва, старовини (слід, однак, заува­жити, що при цьому в процесі «боротьби проти релігійного дурману» постраждало чимало церков).

До революції на Україні не було жодного художнього вузу. Молодих майстрів образотворчого мистецтва готува­ли в Київському, Харківському та Одеському художніх училищах. У 20-х роках ці училища були перетворені на вищі учбові заклади. В цей же час з'явилися позначені ве­ликою образною виразністю твори художників-реалістів старшого покоління: «Життя», «Довбуш», «Свати» Ф. Кричевського, «Інваліди» А. Петрицького, «Дніпрельстан» К. Трохименка, «Збори делегаток» і «Комсомолка» О. Пав­ленко, «Сіножать», «Молочниці» І. Падалки. Найстаріший майстер батального жанру М. Самокиш приділяв значну увагу розробці тематики громадянської війни («Оборона червоного прапора», «Штаб Першої кінної»); відомі та­кож його твори на історичну тематику — «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким» та ін. Серед найкращих пейзажних полотен відзначимо «Дніпро і кручі», «Реве та стогне Дніпр широкий» М. Бурачека, «Місячну ніч» Г. Світлиць-кого, «Кручі над Дніпром» К. Трохименка. О. Шовкуненко створив цілу серію картин (понад 70), присвячених Дніпробуду. В жанрі реалістичного театрально-декораційного, та кінодекораційного живопису плідно працювали, наприклад, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, В. Меллер, Г. Ца­пок, М. Бурачек, Ф. Нірод, В. Греченко, В. Кричевськнй, у жанрі графіки найзначніші здобутки в перші роки радян­ської влади були пов'язані з творчістю видатного митця Г. Нарбута — автора високохудожніх оформлень великої кількості літературно-мистецьких журналів, книжок, збір­ників. У 20-х роках з найкращого боку виявили себе М. Жук, С. Налепінська-Бойчук, L їжакевич, В. Касіян, О. Сахновська, І. Падалка та інші художники-графіки шко­ли Г. Нарбута. В 30-х роках сатиричну графіку розвивали О. Козюренко, В. Литвиненко, В. Нерубенко, В. Гливенко.

В 30-х роках в українському художньому мистецтві від­бувався процес освоєння нової тематики. Організована в 1937 р. республіканська художня виставка засвідчила оста­точну перемогу реалістичного напряму. На виставці були представлені такі високохудожні твори, виконані в цьому стилі, як «Переможці Врангеля» та «Веселі доярки» Ф. Кричевського, «Запорожці відбивають полонених», «Бій під Бахчисараєм», «Полтавський бій» М. Самокиша, «Під­віз провіанту до броненосця "Потьомкін» і «Повстання на крейсері "Очаків"» Л. Мучника, «Повстання 1113 року в Києві», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Га­личині під керівництвом Мухи» І. Їжакевича «Вечір у сте­пу» О. Любимського, «Збирання сіна» С. Світличного, «Біля моря» Д. Шавикіна та ін. Ці полотна відзначаються ма­льовничістю й правдивим відображенням історичних подій.

Слід згадати про художню шевченкіану 30-х років. Най­активніше цю тематику тоді розробляв І. Їжакевич. Його пензлю належать полотна «Тарас Шевченко — пастух», «Перебендя», численні ілюстрації до «Кобзаря». Відомі та­кож картини К. Трохименка «Тарас Шевченко і Енгельгардт», В. Костецького «Шевченко на засланні. Після муштри».

Найвизначнішими представниками українського мону­ментального живопису того часу були М. Бойчук, О. Пав­ленко, О. Мизін, М. Дерегус, Д. Шавикін, О. Любимський, М. Рибальченко та ін. Вони оздоблювали Харківський Червонозаводський театр, павільйони Всесоюзної сільськогос­подарської виставки в Москві (1939), зокрема павільйон УРСР, де виконали шість великих панно (серед яких виді­ляються такі, наприклад, як «Механізація сільського гос­подарства» М. Дерегуса та «Збирання яблук» О. Любимського і М. Рибалъченка). Крім того, українські митці взяли участь у розписах павільйонів Киргизії та Азербайд­жану.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П. Власенко, О. Саєнко та інші майстри, твори яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю.

Після возз'єднання Західної України з УРСР надбанням усього українського народу стала творчість відомих худож­ників краю І. Труша, О. Кульчицької, А. Монастирського, Я. Музики, Й. Курилася, Р. Сельського, Г. Смольеького та ін.

У післяреволюційні роки на Україні розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячу­валося образові великого українського поета Т. Г. Шевчен­ка. Пам'ятники йому були споруджені в Москві (автор С. Волнухін, 1918 p.), Петрограді (автор Я. Тільберг, 1918 р.) та Ромнах (автор І. Кавалерідзе, 1918 р.). У 1920 р. у Києві, а наступного року в Харкові були встановлені по­груддя Т. Г. Шевченка роботи В. Кратка. Тоді ж пам'ятни­ки Кобзареві з'явилися в Одесі, Катеринославі, Чернігові, а згодом і в інших містах і селах республіки.

Серед найкращих пам'ятників часів відбудови народно­го господарства є монумент великому українському філософу-мандрівнику, поету-гуманісту Г. С Сковороді, зведений з нагоди 200-річчя з дня його народження (1922) у Лохвиці за проектом скульптора І. Кавалерідзе. Того ж року в с. Чорнухи, на батьківщині народного філософа, встановили погруддя Сковороди (також роботи Кавалерідзе).

Визначними подіями в монументальному мистецтві України в 30-х роках було спорудження пам'ятників Т. Г. Шевченкові в Харкові (1935), Києві (1939) й Каневі (1939) за проектом скульптора М. Манізера.

Найвідомішими архітектурними спорудами 30-х років на Україні були Меморіальний музей Т.Т. Шевченка в Ка­неві на Тарасовій горі (1936—1938 pp., архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон «Динамо» (1934—1936 pp., архітектор В. Осьмак), будинки Верховної Ради УРСР (1936—1939 pp., архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1935—1938 pp., архітектори І. Фомін і П. Аброси­мов), Інженерно-будівельного інституту (1938 p., архітек­тор Д. Дяченко), залізничний вокзал (1927—1933 pp., архі­тектор С. Вербицький) у Києві, Будинок Рад у Донецьку (І930—1932 pp., архітектор Л. Котовський) та ін.

Відзначаючи незаперечні здобутки митців Радянської України в 20—30-ті роки, lie слід, звісно, забувати, що їхня творчість не могла не відбивати реалії тогочасного суспільно-політичного життя. Більше того: поставлене на службу сталінському режимові, мистецтво повинно було виконувати його накази-замовлення. Всіма засобами мистецько-вихов­ного впливу утверджувалися морально-етичні норми тоталітарної систе­ми (які звичайно не мали нічого спільного із загальнолюдськими духов­ними цінностями), повсякчас і понад усяку міру вихвалялася особа Сталіна (чого варті лише його скульптурні зображення, споруджувані тоді в усіх без винятку населених пунктах. До речі, треба сумніватися, чи сприяли піднесенню авторитету В. І. Леніна його скульптури,— не­рідко невисокого художнього рівня,—тиражовані в неймовірній кіль­кості по всіх усюдах). Налякані репресіями, нерідко морально розбе­щені, тодішні діячі українського мистецтва не наважилися піднести голос проти масового руйнування пам'яток старовини в 30-ті роки, брали навіть участь у цькуванні «ворогів народу» тощо.

Культурно-освітня робота серед трудящих. У перші післяреволюційні роки велику роль у розгортанні культур­но-освітньої роботи в містах і на підприємствах відіграли робітничі клуби з бібліотеками при них, а також червоні кутки — своєрідні філії робітничих клубів. На селі ж куль­турно-освітню роботу здійснювали громадські організації «Просвіти». Вони існували на Україні ще з дореволюцій­них часів; у них працювали тоді М. Лисенко, Б. Грінченко, Л. Яновська, М. Коцюбинський, Леся Українка, Панас Мир­ний та інші прогресивні діячі культури. Царський уряд чи­нив усілякі утиски «Просвітам» і закривав їх. Відроджу­ватися вони почали з 19Ї7 p., а припинили своє існування на початку 20-х років у зв'язку з виникненням нових, породжених радянською системою культурно-освітніх установ та організацій, зокрема сільбудів (сільських клубів) і хат-читалень, де відбувалися лекції, бесіди, читання газет вго­лос, улаштовувалися збори, самодіяльні концерти та вис­тави, демонструвалися кінофільми, працювали різні гурт­ки та пункти з ліквідації неписьменності тощо.

З року в рік кількість культурно-освітніх закладів на Україні зростала. Так, якщо в 1921 р. їх налічувалося тут лише 2807, то в 1928 р.— уже понад 11 тис, із них 6,5 тис. хат-читалень, 3,5 тис. сільбудів, понад ї тис. робітничих клубів, більш ніж 8 тис. червоних кутків на підприємствах. У 30-х роках відбувалося дальше розширення мережі куль­турно-освітніх установ. У 1940 р. в УРСР діяло понад 25 тис. самих тільки клубів, при яких працювало 59,6 тис. історико-партійних, економічних, агрономічних, оборонних, хорових, драматичних, музичних та інших гуртків. Вони охоплювали понад 1 млн. трудящих. У селах налічувалося

30 тис. гуртків художньої самодіяльності, в котрих займа­лося понад 300 тис. чоловік.

Особливо важливу роль у культурно-освітній роботі се­ред трудящих мас відігравали преса, книговидавнича спра­ва й бібліотеки. Питання розвитку культури регулярно ви­світлювалися в усіх без винятку газетах і журналах. Газе­та «Вісті» з 3922 р. почала друкувати щотижневий дода­ток— «Література, наука, мистецтво»; з 1925 р. цей дода­ток виходив під назвою «Культура і побут».

Кількість республіканських періодичних видань із року в рік зростала. Загалом у 1928 р. на Україні видавалися 234 газети сукупним разовим тиражем 1675 тис. примірни­ків (з них українською мовою— 117 газет, решта — росій­ською, польською, молдавською, болгарською та іншими). В 30-ті роки швидко зростала кількість місцевих газет, особливо районних. У 1940 р. на Україні виходили 1368 га­зет сукупним разовим тиражем 6452 тис. примірників (з них українською мовою — близько 80%), 254 назви жур­налів та періодичних видань журнального типу загальним річним тиражем 12348 тис. примірників.

Швидко розвивалося книговидання. Протягом 1921 — 1928 pp. видавництва УСРР випускали в середньому за рік 4,4—4,5 тис. назв книг і брошур загальним тиражем 36— 37 млн. примірників (із них близько 70 % — українського мовою, решту — мовами національних меншостей України). Масовими тиражами виходила політична, соціально-еконо­мічна, технічна, сільськогосподарська, наукова, медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю надрукованих книг УСРР посіда­ла в 20-х роках друге місце в СРСР (після РСФРР) і де­в'яте місце в світі, а за кількістю книжок на душу населен­ня— сьоме місце в світі. І ще одне порівняння —- з 3919 по 1926 р. українською мовою було видано 5430 назв книг, тоб­то більше, ніж за попередні 120 років (1798—1918), коли вийшли друком 5054 назви.

Культурно-освітня робота здійснювалася й через бібліо­теки, кількість яких зростала з кожним роком. Якщо до революції на Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 3 млн. примірників (і то переважно релігійного та чорносотенного змісту), то на початок 1928 р.— відповідно 7816 бібліотек і 15 млн. при­мірників книг. На селі функціонували 6597 бібліотек із су­марним книжковим фондом 4,6 млн. примірників. Напри­кінці 30-х років кількість бібліотек у республіці досягла 22,3 тис, а їхній загальний книжковий фонд — 367 млн. примірників. Бібліотеки організовували колективні читан­ня книг, журналів і газет, виставки літератури, літературні вечори тощо.

На середину 20-х років дедалі помітніше місце в полі­тичному й культурному житті трудящих посідало радіо. Перша радіостанція на Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніп­ропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. у них налічувалося лише 40,5 тис. радіотрансляційних точок, а в 1940 р.— уже понад 1 млн. та ще більш ніж 250 тис. радіоприймачів. Розпоча­лася підготовка до запровадження в республіці «зображен­ня по радіо» (телебачення).

Важливу роль у культурному будівництві на Україні в 20—30-ті роки відігравали музеї. В 1940 р. в УРСР діяло 140 державних музеїв — краєзнавчих, історичних, художніх та ін. Добре знаними в республіці були літературно-мемо­ріальні музеї Т. Г. Шевченка в Києві й Каневі, Панаса Мирного та В. Г. Короленка в Полтаві, М. М. Коцюбинсь­кого у Вінниці й Чернігові та ін.

Значна увага приділялася налагодженню роботи культ­освітніх закладів на території західноукраїнських земель. Тут наприкінці 1940 р. працювали 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, виходили 74 газети.

В цілому досягнення в галузі культурно-освітньої робо­ти були безсумнівними. Проте наявні культосвітні закла­ди далеко не в усьому, задовольняли потреби трудящих. Значна частина клубів, особливо на селі, була погано об­ладнана, мала непривабливий вигляд, бракувало досвідче­них кадрів тощо. А найголовніше — саме культосвітня сфе­ра була наймасовішим і найпотужнішим каналом, через який особливо настирливо й систематично створювався культ особи Сталіна, вихвалялося його найближче оточен­ня за одночасного таврування вчорашніх визнаних автори­тетів, у свідомості людей утверджувалася думка про непохитність і «правильність» засад утворюваної тоталітарної системи тощо;

Таким чином, протягом 20—30-х років у духовному житті Радянської України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті роки здійснювалося під знаком відродження національної само­бутності, століттями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як «специ» та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.

Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із незалежним оригінальним мисленням: її ідеа­лом були уніфіковане «одностайне» суспільство, бездум­ний виконавець-«гвинтик». Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляко залучалися до обґрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма за­собами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безжально пригнічувався творчий потенціал радянських народів. Звісно, не уникнула загальної участі й Україна. Розпочавши ще наприкінці 20-х років «гучні» судові процеси над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції республіки. Особлива увага приділя­лася «приборканню» історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної само­свідомості, розвитку української мови тощо. Багато на­уковців і митців України, звинувачених, зокрема, у «бур­жуазному націоналізмі», було позбавлено тоді можливості нормально працювати, зазнало утисків через суд, загинуло в таборах або на засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в 30-ті роки ми сповна відчуваємо й досі.

Проте було б помилкою твердити, що історія культур­ного будівництва на Україні у висвітлюваний у цій лекції період позначена самими тільки «чорними плямами». На­віть в умовах тоталітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалювана протягом 20—30-х років система народної освіти забезпе­чила доступ до знань усім трудящим, дала змогу швидко ліквідувати (в основному) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запрова­дження загальної середньої освіти в містах. Була розв'язана також проблема підготовки кадрів нової інженерно-технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювали­ся масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галу­зях науки та техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами. У підвищенні культурно-освітнього рівня населення велику роль відігравали клуби, бібліотеки, музеї та інші культос­вітні заклади.