Бойко, Історія України (2002)
.pdf50 |
Київська Русь |
у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тіль ки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою ланкою грандіозного стратегічного плану Свя тослава, головною метою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. Наступним кроком практичного здійснення цього плану мало бути перене сення князівської резиденції на Дунай. «Не любо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь».
Другий похід київського князя на Балкани розпочав ся 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втрачені позиції у Болгарії, а й просунувся вглиб Візантійської імперії. Проте новому ві зантійському імператору вдалося зібрати численне вій сько і спочатку під Адріанополем зупинити Святослава, а під Доростолом підписатим мирну угоду (971), відпо відно до якої київський князь брав на себе зобов'язання не воювати з Візантією та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. Навесні 972 p., повертаючись з нев далого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув. З його че репа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.
Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися в геополітичний прос тір; постійна рухливість кордонів, розширення терито рії країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території дер жави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формуван ня системи васально-ієрархічних відносин.
Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) |
51 |
2.3. Піднесення й розквіт Київської Русі
(кінець X — середина XI ст.)
Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча пев ний час політична ситуація на Русі залишалася стабіль ною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конфлікт між древлянським князем Оле гом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для про тистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який по лював у древлянських лісах і тим порушив права феодаль ної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту бу ло питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святослава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володимир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши в Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир уже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм во єводою Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повно правним правителем Русі.
Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу під несення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління держа вою.
Продовжуючи політику руських князів щодо збиран ня навколо Києва слов'янських земель, Володимир вій ськовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування терито рії Київської держави. Саме в цей час остаточно визначи лися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бу гу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км , Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.
52 |
Київська Русь |
Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоп лення нових земель поступаються місцем захисту влас них кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печенігами, про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покла дався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Рос тавицею, а також уздовж лівого берега Стугни.
Завершальний етап формування давньоруської держав ності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кіль ка реформ.
Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало лікві дації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату роби ли владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську вла ду, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залеж ні від нього місцеві правителі, передавалися дванадця тьом синам князя, великокнязівським посадникам та на ближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племін ної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньорусь кого суспільства прийшов територіальний поділ, що є одні єю з основних ознак сформованої державності.
Військова реформа була спрямована як на посилен ня обороноздатності країни, так і на зміцнення особис тої влади великого князя. її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Воло димир активно роздавав «мужам лучшим» земельні во лодіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні
Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) |
53 |
рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.
, Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій дер жаві в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховно го божества Перуна цілому пантеону богів підкорених пле мен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотвор чий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому на прикінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровади ти християнство як державну релігію.
Реформаційний доробок великого князя містить і зап ровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).
Незважаючи на те, що Володимир був сильним і во йовничим правителем, у відносинах з сусідніми держава ми він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику динас тичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Чис ленні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дру жин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб сво єрідною печаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пож вавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Ки ївською Руссю і Священною Римською імперією було укла дено угоду. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала роз ширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.
Останні роки правління Володимира не були безхмар ними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоць ку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тисячі гри-
54 |
Київська Русь |
вень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготов ки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступа ється місцем енергійним намаганням завоювати велико княжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбив чого протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Свя тослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте йо го влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, братам вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чернігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, «самовладцем Руської землі».
Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час най вищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Ру сі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продов ження справи Володимира — посилення єдності, центра лізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-за- войовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівни- ком, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збі гом обставин: по-перше, у князя був уроджений підви вих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спро щеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних терито рій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній полі тиці, але й іншого типу державного правителя.
Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів дер жави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відій шли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь на самперед піклувався про безпеку південних рубежів Ру сі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудо вана вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і
Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) |
55 |
фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні еко номічні та культурні центри, а Юр'єв, названий христи янським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром пра вославної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на род мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньо вічної архітектури — собор святої Софії.
У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константино поль. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зрос тає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важ ливе місце в міжнародній політиці київського князя ві дігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладан ня вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпе ратора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою поль ського князя Казимира, Святослав — з онукою німецько го цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генрі ха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби бу ли характерною рисою міжнародної політики середньо віччя, але масштаби, різновекторність і значимість укла дених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».
За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня роз будова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створен ня першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні фе одальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. приз начає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.
56 |
Київська Русь |
Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі тичний діяч, філософ і оратор. Автор «Слова про закон і благодать» (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером кня зівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд рого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загальноруські митрополити без погодження з константинопольським пат ріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер сій, незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер, за іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона, поселився в Ки єво-Печерському монастирі й став автором так званого Печорсь кого літопису 1073і.
У цей час суттєво змінилася столиця держави — Ки їв. Площа міста порівняно з добою Володимира збіль шилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярос лав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Нама гаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусо биць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську дер жаву між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Воло- димир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смер ті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, да вало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки ко жен з нащадків мав шанс правити в Києві.
Отже, визначальними рисами цього етапу історії Ки ївської Русі були: завершення формування території дер жави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втри мання під контролем; злам сепаратизму місцевої племін ної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства тери торіальним; активна реформаторська діяльність великих
біографічні довідки складені на основі матеріалів, вміще них у таких довідкових виданнях: Довідник з історії Укра їни в трьох томах. — К., 1993—1995, Т. 1, 2.; Історія Укра їни в особах: IX—XVIII ст. — К., 1993; Історія України в особах: XIX—XX ст. — К., 1995; Малий словник історії України. — К., 1997 та ін.
Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) |
57 |
князів; запровадження та поширення державної консолі дуючої ідеології — християнства; поява писаного коди фікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання ци вілізованості держави, розквіт давньоруської культури.
2.4. Політична роздрібненість Київської Русі
(кінець XI — середина XIII ст.)
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Муд рий. З цього моменту починається зміна форми правлін ня в Давньоруській державі: одноосібна монархія посту пово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіс нував майже двадцять років, але бурхливий розвиток фе одалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої зе мельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підри вали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призве ла до захоплення кочівниками Переяславщини, повстан ня киян проти Ізяслава та різкого загострення супереч ностей між тріумвірами.
Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридич них норм «Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зай няв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крап ку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073—1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078— 1093 pp. — Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули чис ленні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби
58 |
Київська Русь |
княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати не гативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Во лодимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі похо ди на половців, активна законодавча діяльність (розроб ка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували ста новище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вда лося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самос тійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Черні- гово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утво рилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на почат ку XIII ст. сягала вже 50.
Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, за лежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуже ним апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величез ній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут про живало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — лит ва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоюван ня нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату цент ральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що ство
рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
2. Зростання великого феодального землеволодіння.
Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних від-
Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) |
59 |
носин сприяли появі та зміцненню великого землеволо діння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння поси лило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самос тійності та політичної відокремленості давньоруських зе мель.
Велике феодальне землеволодіння створювалося різ ними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель бо ярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було по над 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню централь ної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дру жину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчу вала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та по літичної відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадко ємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принци пів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «го ризонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті пред ставників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступа ти за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від бать ка до сина). Паралельне існування, зміщення та накла дання цих двох принципів, на думку вчених, були причи ною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояс нити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин то що, слід визнати, що неврегульованість питання про го ловний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.