50. Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб´єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.

а також: оволодіння суспільною свідомістю; впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього; завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку; згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.

51. Основні ідеологічні течії в сучасному світі.

Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Вперше у науковий обіг поняття "ідеологія" ввів французький мислитель Дестют де Трасі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики.

Основні сучасні ідеології - лібералізм, консерватизм, марксизм, соціалізм, фемінізм, екологізм, комунітаризм, націоналізм та інші.

1. Лібералімзм - соціальна філософія та політична концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіша за державу") та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.

Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк.

2. Консерватимзм (фр. conservatisme, від лат. conservo -- охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Сучасний консерватизм спирається на власників майна і на тих, хто має підприємницький хист. Незважаючи на те, що консерватизм визнав існування сучасної ліберальної демократії, він, як і раніше, проти влади так званої не талановитої більшості. Ця більшість є натовпом. Натовп - то лише агрегат людських істот без внутрішньої структури і традиційних цінностей. Натовп і демократія по суті вважаються близькими.

Отже, консерватизм виступає проти змін, за збереження існуючих звичаїв, установ та правил. Це проявляється, коли консерватизм відчуває якусь зовнішню загрозу. Інакше сам по собі консерватизм не виявляє активного захисту існуючого стану.

Консерватизм дотримується дуже песимістичних поглядів на природу людини, вважає, що людина за своєю природою зла. Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо.

Руйнування існуючого суспільства шляхом докорінних змін призводить до руйнування особистості. Консерватизм стверджує, що людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Тому це все повинно зберігатися, бо зміни матимуть шкідливі для людини наслідки.

Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті. Ті, хто займають вищі щаблі, керують тими, хто перебуває нижче. Нерівність щодо посідання вищих посад і влади вважається природною і має зберігатися.

3. Марксизм -- філософське, економічне і політичне вчення, розвинене в 19 столітті, основоположниками якого були К. Маркс і Ф. Енгельс, також відоме як діалектичний матеріалізм. Спираючись на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, вони розробили діалектичний матеріалізм, у якій вважається, що матерія визначає свідомість (матеріалізм) і усе піддано зміні. Суспільство розглядалося ними як організм, в структурі якого виробничі сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, обумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. У застосуванні до історії марксизм припускає неминучість переходу від феодалізму до капіталізму, соціалізму і, у кінцевому рахунку, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої існуючої системи змінам приводить до необхідності її повного руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби -- у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом -- і до неможливості поступових змін. Рушійна сила історії -- боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є соціалістична революція.

4. Соціалізм -- це вчення, ідеалом якого висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності; уявний суспільно-економічний лад, що, за теорією, має прийти на зміну капіталізму.

За К.Марксом, соціалізм -- це перехідний період від капіталізму до комунізму.

Демократичний соціалізм (одна із сучасних течій) - ідейно-політична доктрина соціал-демократичного руху. Вперше термін використано у 1888 р., а з 1945 р. він стає офіційною концепцією соціал-демократів. Основні риси демократичного соціалізму знайшли своє відображення у Франкфуртській декларації Соціалістичного інтернаціоналу (1951 р.). Трактується демократичний соціалізм як: тривалий процес відповідних соціальних перетворень; суспільство майбутнього; принцип практичної діяльності соціал-демократів в сучасних умовах. Основні етапи становлення демократичного соціалізму: здійснення, запровадження політичної демократії, створення «держави добробуту» (соціальної держави), встановлення соціальної демократії. Основні орієнтири становлення демократичного соціалізму: свобода, рівність, справедливість, солідарність.

Схожість деяких програмних положень буржуазного лібералізму і демократичного соціалізму зумовило твердження критиків останнього, що, мов, західний демократичний соціалізм, сповідуваний Соцінтерном, ідейно близький з лібералізмом і між ними вже давно практично не існує відмінностей.

5. Фемінізм - теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Фемінізм виник у кінці 18 ст. у Північній Америці. Для першого етапу розвитку фемінізму (19 -перша половина 20 ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття "чоловічий" і "жіночий" мають характер не так біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.

6. Екологізм розвивається на основі створення певних умонастроїв і проблемно-тематичних ніш, таких як боротьба із забрудненнями, захист диких тварин, порятунок рідної природи, охорона національної природної спадщини. У створенні еологістської ментальності велика роль маргиналізованних квазіелітарних груп, для яких, природно, гостра і болезненна проблема власної ідентичності. Поширена компенсаторіка невизначеної ідентичності і духовної маргінальної - надцінність ідентифікації в культурно-природному середовищі (наприклад, "письменницький екологізм", характерний для багатьох країн). Як відомо, розрізнення культурного і природного - культурно інваріанто (антитеза "сире - варене" К. Леви-Стросса і таке ін.), проте уявлення про природу культурно вельми варіатівно. Образ природи - надбання конкретної культури, причому в рівній мірі щодо того, що саме включається в "культурно значущу" природу, так і щодо ціннісних аспектів і норм взаємодії з природою.

7. Особлива увага до комунітаризму наприкінці ХХ сторіччя зумовлена розчаруванням у сучасному лібералізмові. Комунітаризм виникає як реакція на процес універсалізації ліберальних цінностей і починається з критики ліберальної концепції індивідуалізму.

8. Націоналізм -- світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава -- не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, -- це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку.

52. Комунізм — починаючи з XIX ст. ідея утопічного суспільства загальної рівністі та свободи, а також вчення про таке суспільство. В суспільних відносинах комуністичне вчення наголошує на зверхності інтересів колективу над інтересами окремої людини, на абсолютній домінанті, підкоренні людської особистості інтересам спільноти. Відчуження приватних інтересів особи в комунізму починається із скасування приватної власності на засоби виробництва, її еспропріації. Перенос комуністичних ідей у сферу політики, прийняття комуністичної доктрини — як правило призводить до встановленя в країні влади тоталітарного типу. Після руйнації політичного ладу СРСР та світової системи соціалізму наприкінці XX ст., комуністична державна політична практика зазнала засудження в більшості країн.

Комунізм також позначає розмаїті політичні рухи, що борються за встановлення, з одного боку, безкласового та бездержавного суспільства, а з другого — борються проти капіталістичної експлуатації та проти економічного відчуження класу пролетаріату.

Серед комуністів існує значна кількість інтерпретацій, двома найголовнішими з них є марксизм та анархізм. Перше розділення в комуністичному русі відбулося між марксизмом та анархізмом під час Першого Інтернаціоналу (1864—1876). Тоді ідеї комунізму стали нерозривно пов'язуватись з ученням Карла Маркса та Фрідріха Енґельса. У часи I, II, III Інтернаціоналів домінувало переконання, що комунізм — це суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму. Першою, нижчою, фазою комунізму є соціалізм. На етапі соціально-економічної зрілості соціалістичного суспільства відбувається поступовий перехід до комунізму. Ця теорія перехідних «етапів» в подальшому виявила свою неадекватність.

Тяжка історична поразка стала для комуністичного руху поштовхом до переоцінки комуністичних цінностей у галузі ідеології, політики, економіки і культури і передусім тихий, які зв'язані з умоглядними конструкціями.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Вперше обґрунтував - Едуард Бернштейн. Його теоретична позиція - політична орієнтація на реформи. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».