українська лiтература авраменко 10

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

	голод, а про духовний. Аби ще раз підкреслити
	непричетність голоду до потоплення дітей,
	автор показує, як перед убивством батько годує
	їх бараболею.
	Гриць бачить, що дитячі тіла вже цілком
	омертвіли («полетіли би з вітром, як пір'я»),
	живі й мають вагу ще тільки очі (дзеркало душі),
	вони «важили би так, як олово» (це символ
	дЗ^совного життя). Отоді Гриць і вирішує вряту-
	вати ті живі ще очі своїх дітей (свою самість,
	душу) від остаточного змертвіння. Він іде топити
	дітей. Це відбувається вночі, усе довкола залите
В Яковець	місячним сяйвом, на долині «розстелилася ріка,
Спостерігач	^^ велика струя живого срібла». Батькові, що
	«йшов довго лугами та став на горі», робиться

неймовірно страшно й важко, «якийсь довгий огненний пас пече його в серце і голову». Лише після того, як кинув Доцьку у воду, йому полегшало, спав камінь із грудей.

Про що йдеться в цій сцені? Вона наскрізь натякова, символічна. Страх Гриця — це боязнь втратити оте своє егоїстичне «Я». «Огненний пас», «тяжкий камінь на грудях» — голос сумління. Бога, що, попри страх, велить зробити саме так. Звернімо увагу, зовсім не реалістична дета.чь: не можна, ідучи «довго лугами», «стати на горі». Насправді мовиться про подолання гори себелюбства в душі героя, про вершинний Закон буття, який Гриць має виконати. Прикметно, що Гриць чинить усе в місячному світлі — це символ несвідомості. Проте що робить герой? Він вкидає «живе олово» у «живе срібло», тобто сполучає своє духовне життя з абсолютним, вічним, приводить себе до Бога, подолавши в собі страх і гору егоїзму. Тут пригадується, як Ф. Кафка пояснював свій погляд на смерть: «Нашим рятунком є смерть, але не ця». Бо фізична смерть не є справжньою, рятівною. Звільняє людину лише смерть нашого фальшивого «Я». Те ж саме є в євангельській ідеї про друге народження — не зід тіла, а від Духа. Власне, про це йдеться в новелі.

Чому ж Гриць відпускає старшу дочку? Очевидно, таким способом автор наголошує, що людина вільна вибирати таке життя, якого сама прагне, — чи духовну, чи матеріальну його площину. Після здійснення задуманого камінь спадає з грудей Гриця, бо він виконав веління своєї совісті, вічний Закон. По тому він іде віддатися в руки людському правосуддю, аби через терпіння, через спокуту очистити, оживити свою змертвілу, вбогу душу.

шУважно прочитайте цю новелу. Окремо зверніть увагу на згадані в аналізі символічні деталі. Яке прочитання твору — реалістичне чи наведене щойно експресіоністичне — вам видається переконливішим? Чому?

У багатьох новелах Стефаник осягає сенс страждання й смерті людини. Він трактує тіло як «скелю» — в'язницю духу, тому зображує смерть у найжорстокішому вигляді, у найпотворніших деталях. Так митець підкреслює марноту й несуттєвість матерії (якщо вона взята сама собою, без духу).

190

Василь Стефаник

Момент умирання зазвичай передають дієслова, наснажені динамікою. Розгляньмо, наприклад, як змальовується конання корови і її господині в новелі «Шкода»: «Місяць освічував стаєнку через двері, і баба видіпа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожними кутом. Потім упала на солому і розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося гарячо, жовто в очах, і закривавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки. Обі боролися зі смертю». Знову подана нарочито нереалістична сцена: корова, що «ледво держалася на ногах», навряд чи могла б роздирати людину на шматки. Це експресивний образ віталізації^ смерті (тобто смерті як переходу до іншого виміру життя).

Стефаник показує як позитивну, так і негативну віталізацію смерті.

Перша настає після того, як страждання примушує людину пізнати себе саму, заглибитися в усе своє попереднє життя, відчути вину й покаятися (новели «Скін», «Портрет» та казка «Про хлопчика, що його весна вбила»).

Яскравий зразок негативної віталізації постає в новелі «Палій». Навіть у хвилини болючої агонії Федір не кається, не прощає ближньому, навпаки, радіє, що разом із хатами багатія Курочки горить його незаплачена праця. Федоровій совісті не допомогло страждання. Ненависть і помста опанували ним цілком. Так, життя старого наймита було тяжке, каторжне, а Курочка жорстоко визискував його. І все ж — наголошує автор — «за зло не можна відплачувати злом, гріх мстити». Зло, заподіяне іншому, неодмінно повернеться до того, хто його вчинив. Ось чому конання Федора таке нестерпно жахливе (порівняймо його з умиротвореним, спокійним відходом в інший світ героя новели «Скін» Леся, який покаявся). Віталізація мук і смерті в «Палієві» має негативні наслідки. Бо

«ліс скаменів», «звізди падали на землю», бо «віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину», бо «десь з-під землі добувалися скажені голоси». Усе це символічні натяки на вічні пекельні муки, тобто смерть віталізується в життя, яке повне страждань. Ту ж саму негативну віталізацію бачимо в новелі «Самасаміська».

Однак якщо людина з любові присвячує своє життя іншим людям, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість. Про це йдеться в уже згаданих новелах «Марія» і «Сини».

НОВЕЛА «КАМІННИЙ ХРЕСТ» (1900)

За аналогією до більшості творів В. Стефаника «Камінний хрест» називаю'! новелою, хоча за жанровими ознаками цей твір усе ж таки ближче до оповідання, однак сам автор визначав розповідь про Івана Дідуха як студію, тобто художнє дослідження душевних переживань героя.

тПрочитайте «Камінний хрест». Згадайте жанрові ознаки новели й оповідання. Чим вони відрізняються? Підтвердіть або спростуйте наведену вище тезу.

' Віталізація (латин.) — оживлення.

191

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Історія написання. «Камінний хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний 'факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.

Композиція. Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайом- В. Кравцевич. Несіння хреста лює читача з долею героя: тут подано портрет Івана ДІдуха й авторські екскурси в його біо-

графію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадпіину кам'янистому горбі. Люди пам'ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом. Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест. Образ хреста т\т- символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.

Проблематика. Стильова своєрідність. Через вужчу, конкретно-історичну проблему еміграції автор розкриває у творі й значно ширшу, вічну проблему екології буття.

Попри непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь ; ривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди». Важливо піе й те, що колеса, кінські копита і п'яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу.

Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермовує все довкола й об'єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту.

Знеможена працею, пригнута до землі {«як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки,

192

Василь Стефаник

вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне — красу експресивного руху життя всього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б'ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі». Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину». Це — виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити... в поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з

неї тебе взято» (Буття, 3: 17-19). Будяк, який вп'явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський гріх.

Отож потворне, як бачимо, виконує в новелі кілька функцій:

1) допомагає виявити об'єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);

2)натякає на причину людських страждань на землі;

3)глибше розкриває красу людського існування, яка можлива тільки в єдності з усім довколишнім світом.

Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею й близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, із якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв'язок із довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіе». У Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, — це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, ідеться про загибель тієї духовності, котра зв'язувала героя з рідною землею.

Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася». Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об'єкта й перетворюється на знак суб'єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей із метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.

За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів.

3«Р	Послухайте пісню Левка Лепкого на слова Богдана Лепкого у виконанні Воло-
	димира Вермінського «Чуєш, брате мій» (адреса в Інтернеті http://video.goog-
	Іе. сот/уіс1еозеагсґі?ґіІ=ги&зоигсе=ґір&д).
	Чим суголосна ця пісня з настроєм новели? Чому, на ваш погляд, вона стала
	улюбленим твором емігрантів?

7 «Українськалітература». ІОкл.

^ ^ ^

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Гґ

Ольга Кобилянська (з листа до В. Стефаника про враження від с у д ж е н н я «Камінного хреста»): «Страшно сильно пишете Ви. Так, якбисьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу... Гірка, пориваюча,

закровавлена поезія Ваша, котру не можна забути...»

Іван Франко (про талант Стефаника): «Його новели — як найкращі народні пісні, у яких немає риторики, ані сентиментальности, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії».

завдання

1. Символом розпачу від прощання з рідним краєм у новелі «Камінний хрест» виступає

Агорб

Бхрест В танець

Г	камінь
Д	збіжжя
Установіть		відповідність
	Художній	засіб		Приклад
1	метонімія		А Догори ліз кінь, як по леду...
2	персоніфікація		Б	Вік свій збув на тім горбі.
3	фразеологізм		В	Спросив	Іван		ціле село.
4	порівняння		Г	Очі замиготіли			великим жалем,
				а лице	задрожало...
				Сонце... малює по нім маленькі
				фосфоричні		звізди
3. Установіть		відповідність		Ознаки
Стильові течії модернізму
1	символізм		А	намагання		героя наблизити дійсність
2	неоромантизгл			до мрії,	сильний герой
3	імпресіонізм		Б	постановка проблем вини і кари,
4	експресіонізм		В	сенсу страждань і смерті
				об'єктивне		зображення дійсності, типовий
			Г	герой у	типових обставинах
				мінливість вражень і відчуттів героя,
			Д	зорові й	слухові образи
				відтворення			сутності предметів
				та ідей через знаки

4.Чи наклало відбиток на творчість В. Стефаника його шкільне дитинство? Свою відповідь підтвердіть конкретними прикладами.

194

Василь Стефаник

5.У назві літературного твору зазвичай сконцентровано його тему («Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького) або ж ідею («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса І\/Іирного та Івана Білика). Поміркуйте, що хотів сказати читачеві Стефаник назвою новели «Новина».

6.Який епізод новели «Камінний хрест» кульмінаційний? Прокоментуйте його.

7.Яка експресіоністична ознака є найяскравішою в новелі «Камінний хрест»? Доведіть свою відповідь конкретними прикладами з тексту.

8.Випишіть діалектизми з новели «Камінний хрест». Яку роль вони відіграють у творі?

9.Що символізує хрест у новелі?

10.Чи актуальна в сучасній Україні проблема, яка порушена в новелі «Камінний хрест»? Свою думку аргументуйте.

11.Прослухайте одну із сонат чи симфоній Л. ван Бетховена. Прокоментуйте слова В. Стефаника: «Я писав тому, щоб струни душі селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з цього вийшла велика музика Бетховена».

12.У яких кольорах ви побачили новелу «Камінний хрест» під час її читання? Як палітра цих кольорів співвідноситься з особливостями експресіонізму в образотворчому мистецтві?

домашнє завдання

1.Дібрати заголовок до кожного розділу новели В. Стефаника «Камінний хрест».

2.Переглянути кінострічку «Камінний хрест» режисера Л. Осики. Письмово охарактеризувати зоровий і звуковий ряд фільму (за бажанням).

ЛІТЕРАТУРА

Черненко О. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника. — Мюнхен, 1989.

Черненко О. Імпресіонізм та експресіонізм // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. — К.: Рось, 1994. — Т. 1. — С. 204-214.

Яременко В. Любив свою дорогу... // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. — К.: Рось, 1994. — Т. 1. — С. 184-195.

Процюк С. Смертію смерть подолав // Літературна Україна. — 1996. — 16 травня. Шудря М. Бетховен українського слова // Дивослово. — 1996. — Ч. 6. Погребенник Ф. З думою про суверенність народу // Дивослово. — 1996. — Ч. 9.

Піхманець Р. «У своїм царстві...» (роман про В. Стефаника) // Перевал. — 2006. — Ч. 4; 2007. - Ч. 1.

Андрусяк І. Матеріали до вивчення життя і творчості Василя Стефаника // Василь Стефаник. Камінний хрест. - К.: Школа, 2007. - С. 228-264.

Пахаренко В. Основи теорії літератури. — К.: Генеза, 2009. — С. 237-244.

Процюк С. Троянда ритуального болю (роман про В. Стефаника). — К.: ВЦ «Академія»,

2010.

195

Петро Косач — батько Лесі Українки

Леся Українка

Читаючи м'які та рознервовані або холодно-резонерські писання сучасних молодих українців-мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, стильними та смілими, а притім такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну. Але проте вона дівчина, у неї є м'яке жіноче серце...

І. Франко

Творчість Лесі Українки — одна з вершин вітчизняної культури й одночасно видатне явище в історії світового письменства.

Цій жінці уже на роду було написано стати поетесою. Такий вибір зумовили й походження, і коло спілкування, і захоплення музикою, тонке відчуття ритму. Тому не дивно, що перший вірш вона написала в 9 років, а в 13 уже почала друкуватися. Тоді ж з'явився цей славетний псевдонім, точніше — геонім' — Леся Українка.

Життєвий шлях письменниці

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в місті Новограді-Во- линському, тепер Житомирської області. Родина Косачів була заможною й освіченою, входила до кола патріотичної української інтелігенції.

Батько, Петро Косач, — людина передових поглядів, за участь у студентському русі був виключений із Петербурзького університету, закінчив правничий факультет Київського університету, захистив дисертацію й став служ- бовцем-юристом (головою з'їзду мирових посередників).

Мати, Ольга Косач (більше відома під літературним псевдонімом Олена Пчілка), походила з українського аристократичного роду, була письменницею, перекладачем, активним громадським діячем. Вона як мати і письменниця змагалася з панівною тоді ідеологією імперської Росії. Оберігала від неї своїх дітей, робила це тактовно й розумно, привертаючи дитячу увагу до народних звичаїв, рідної мови й історії. Наслідки змагання виявилися блискучими. Олена Пчілка виховала шестеро дітей (два

' Гебнім (від фец. земля і ім'я) — вид псевдоніма, що вказує на місцевість чи країну, з якої походить митець.

196

сини і чотири доньки), і жоден із них не змарнував життя: усі шестеро стали справжніми патріотами, інтелігентами, чесними й здібними.

Людмила Старицька-Черняхівська: «Як діти, що виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся ;ОК;і.> \ Михайло (Лесин брат. — Авт.) були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися

вони від нас і мовою, і одягом... Усе свідчило про вищий рівень Лесиної освіти й взагалі про вищий настрій її душі. У той час чи й було Лесі 12 років. Але в сі роки Леся й ІУІихайло були цілком свідомими й переконаними патріотами. Інтелігентна й глибоко переконана мати вміла впливати на душі своїх дітей. Вона ж керувала і їхньою освітою, не пускаючи її з національного ґрунту, а на той час се було дуже тяжко».

, Леся Українка

Олена Пчілка - мати Лесі Україн

Справді, це був час, коли відбулися замахи і вбивство імператора Олександра II, коли в суспільстві панувала страшенна реакція.

Визначний письменник і науковець Агатйнгел Кримський (ровесник Лесі):

.ОКІЯІі «Важко дихалося тоді в Києві, багато визначних українських діячів показали своє справжнє обличчя боягузливих українофілів. На цьому фоні зовсім поіншому виділялися тільки три сім'ї (я маю на думці інтелігенцію). Це — Лисенки, Старицькі й Косачі».

На виховання майбутньої письменниці мав великий вплив також рідний брат Олени Пчілки — відомий науковець і громадський діяч, політичний емігрант Михайло Драгоманов. Його Леся називала своїм учителем. Саме йому написала перші два листи, коли їй виповнилося тільки п'ять років. Моральним прикладом для дівчинки були й батькові сестри — Олександра й Олена — революціонеркинародниці, які віддали своє життя боротьбі із суспільною несправедливістю. Саме тітці Олені Лариса присвятила свій перший вірш «Надія» (1880), намагаючись хоч словом підтримати Гі на засланні.

У дитинстві Лариса найщиріше дружила зі старшим
братом Михайлом. Коли той, готуючись до вступу до гім-
назії, опановував гуманітарні предмети, вона також
ґрунтовно студіювала стародавню історію, латинську й
грецьку мови. Захоплювалася музикою, виявляла ком-
позиторський хист. Уроки гри на фортепіано їй давала
дружина Миколи Лисенка, Ольга Олександрівна. Ще з
тих юних літ улюбленими композиторами Лариси стали
Микола Лисенко, Петро Чайковський, Фредерік Шопен,
Людвіг ван Бетховен. Леся також прекрасно розумілася
на малярстві, навчалася в Київській малювальній школі
видатного художника Миколи Мурашка.
Отже, сприятливе середовище благотворно впливало	Леся з братом Михайлом,
на здібності дівчинки. «Мені легко було вийти на літера-	1880р.

197

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

тзфний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни», — пізніше зазначала Леся Українка.

	У 1879 р. родина Косачів перебралася до
	Луцька: сюди було переведено на службу бать-
	ка. Тоді ж у селі Колодяжному поблизу Ковеля
	батько купив ділянку землі й заклав заміський
	будинок. Відтоді цей таємничий і напрочуд
	мальовничий край став для письменниці уособ-
Будинок Косачів у с. Колодяжному.	ленням України.
Сучасне фото	Якосьна свято Водохреща Леся разом із бра-
	том Михайлом пішла на річку Стир подивитися,

як святять воду, застудилася й захворіла. Хвороба дала ускладнення, а згодом виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток. З цього часу почалася, за висловом самої Лесі, «тридцятилітня війна» зі страшною недугою. З кожним роком хвороба прогресувала, упродовж життя Леся виїздила на лікування до Києва, Ялти, Карпат, а також до Польщі, Німеччини, Італії, Грузії, Єгипту.

Олена Пчілка посприяла виходу у світ у 1884 р. першої публікації дочки — вірша «Конвалія» (у львівському журналі «Зоря»). Якраз цей твір і був уперше підписаний геонімом «Леся Українка».

Естетичні смаки поетеси формувалися під впливом усної народної творчості та європейського письменства. Вона читала світову класику й сучасну їй зарубіжну літературу, як правило, в оригіналі, адже добре знала німецьку, французьку, англійську, болгарську, польську, грецьку, латину.

У 1890 р. Леся написала для своєї молодшої сестри навчальний посібник «Стародавня історія східних народів», який було видано в 1918 р. як підручник для національної школи. Вірші молодої поетеси виходили друком у львівських журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ». Автобіографічні мотиви мужності й заперечення тужливих настроїв стали провідними в найвідомішому вірші Лесі Українки «Contra spem spero^». Долаючи щодня фізичний біль, дев'ятнадцятирічна дівчина писала:

Я на гору круту, крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную. Буду пісню веселу співать.

Одна за одною виходять друком збірки «На крилах пісень» (1893), «Д}ши і мрії» (1899), «Відгуки» (1902).

Навесні 1894 р. Леся відвідала в Софії (Болгарія) хворого дядька Михайла Драгоманова, який перебував у вигнанні. Дівчина виконувала секретарські обов'язки, упорядкувала дядькову бібліотеку, пройшла справжній «університетський курс» під його керівництвом. Нарешті із сумом провела свого улюбленого вчителя в останню нуть. У Болгарії Леся Українка прожила більше року й поверталася додому іншою людиною. її невідступно бентежило питання: що робитиме на батьківщині, де немає елементарних політичних прав, де лютує деспотичний чужинський гніт.

1 Contra spem spero (латин.) — без надії сподіваюсь.

198

С. Мержинський.

Кінець 1890-х років

,

Леся

Українка

Леся Українка (з листа до дядини Людмили Драгоманової в Софію): «До і О К а З всіх моїх бід за останні часи прилучились Іще громадські біди: у Києві було багато обшуків та арештів, поліція забралась навіть у самий університет і там обшукала лабораторію і навіть кабінет одного професора. Після цього

почали хапати студентів, між іншим ухопили одного нашого доброго знайомого, і це навело на нас великий смуток, та не минув він й тепер, бо товариш і досі ще сидить, а по городу й досі ганяють "летучие отряды". Се вже третій погром за сей рік!..»

У 1896 р. Леся Українка надіслала через Людмилу Драгоманову до французької газети «La Reforme» гнівну статтю «Голос однієї російської ув'язненої», у якій засудила улесливе схиляння французьких митців перед російським монархом Миколою II, який нещодавно відвідав Париж: «Ганьба лицемірній музі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять своїми добровільно начепленими ланцюгами...

«Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу,

не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, темрява, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, — і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні...»

Трагічним виявилося й особисте життя Лесі. Улітку 1897 р. в Ялті вона познайомилася із Сергієм Мержинським. Обоє проходили курс лікування: Леся хворіла на туберкульоз кісток, Сергій — на сухоти. Він приїхав із Мінська, був професійним революціонером, соціал-демократом. Вирізнявся лагідною вдачею, інтелігентністю, високою культурою. У ньому жив вогонь самопожертви. За спогадами друзів, мав «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».

Леся Українка і С. Мержинський

з родиною Косачів

199