T1[1]

великої кількості людей. Так, у зазначений період було захоплено близько 220 тис. осіб при загальній кількості населення України у 3,7 млн. осіб.

У XVІ ст. за 63 роки відбулося 69 татарських нападів (Поділля – 32, Волинь – 18, Руське і Белзьке воєводства – 17, Лівобережжя – 2). Демографічні втрати України від цих набігів склали 353 тис. осіб. У другій половині XV – XVІ ст. відбулося понад 110 татарськотурецьких набігів (1475 р. Кримське ханство стало васалом Туреччини). У першій половині XVІІ ст. втрати українського населення склали 300 тисяч. Намагаючись уникнути спустошення українських земель, які входили до складу Польщі, королівський уряд намагався припинити напади татарських орд шляхом сплати данини. Однак, це не давало очікуваних результатів. У кінці XV – на поч. XVІ ст. обстояти безпеку українських земель намагалися польські і литовські урядовці – місцеві маґнати. У 1497 р. татарські загони Менґлі-Ґірея були розбиті К. Острозьким, 1505 р. – М. Глинським під Клецком і 1512 р. – знову К. Острозьким під Лопушним і Вишневцем на нинішній Тернопільщині. Показово, що саме в цій місцевості, на північ від теперішнього Тернополя, з’єднувалися татарські шляхи – Чорний і Кучманський. Згодом, у 1540 р. для захисту Червоної Русі і Польщі від турецько-татарської загрози польський король Сигізмунд ІІ дав руському воєводі Яну Тарновському грамоту на заснування міста Тарнополь (Тернопіль). Найбільш адекватною оборонною реакцією місцевого населення від татаро-турецької агресії у XVІ ст. стало українське козацтво, яке в сутичках з татарами ставало поважною військово-політичною силою і головним оборонцем українського народу.

Важливою причиною успіху татар в їх спустошливих набігах може вважатися організація кримськотатарського суспільства. В Криму відбувався постійний переділ земель і безперервні військові чвари, а це викликало необхідність постійної озброєності суспільства. Крім того, нестача землі та посушливий клімат степового Криму штовхали кримців на набіги поза межі Криму. Це допомогло витворити чітко зорганізовану армію, на чолі якої стояв хан, за ним – оглак, головний начальник об’єднаних сил у поході, туман – керівник 10-тисячного війська, минник – тисячі, юз-баші – сотні, он-баші

– десятка.

211

В умовах Кримського ханства місцевому населенню вдалося витворити оригінальну культуру. У 1500 р. Менґлі-Ґірей заснував вище духовне училище – медресе. Головними предметами навчання у медресе були арабська мова і арабська філософія. Загалом наука в татар зосереджувалася на юридично-богословських питаннях, астрономії і астрології. Татари рано почали записувати свої народні пісні. Вони називалися джонки. Розвивалася архітектура, вершиною якої став знаний Бахчисарайський палац.

Татарське походження мають такі українські терміни, як «козак» (кай сак), «чумак» (цей промисел з’явився у XV ст.). Серед української еліти відомі князі татарського походження Михайло Глинський, Остафій Дашкович, один з перших ватажків козацтва, та ін. Серед козацької старшини відомі прізвища татар Ф. Джелалія (Джеджалія), І. Ґанжі та ін.

Варто сказати, що за лаштунками таких державних утворень, як Молдовське князівство, Трансільванія і особливо Кримське ханство, стояла Османська імперія. Туреччина сама теж здійснювала набіги на українські землі. Перший із них відбувся у 1498-1499 рр. на Західну Україну як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в туре- цько-молдовські справи. Турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. По мірі просування турків і їх васалів, татар, у Європу, а також через неможливість адекватно протистояти загрозі державних утворень на пограниччі кількох країн стали формуватися військові корпорації для оборони населення від турецької експансії. Однією з них стало українське козацтво.

212

Лекція 2. Соціально-економічний розвиток українських земель у ХV – першій половині ХVІ ст.

Литовські Статути. «Устава на волоки». Зміни в соціальноекономічному житті. Поступове закріпачення селянства. Антифеодальні (соціальні) рухи в ХV – на початку ХVІ ст.: Повстання під проводом Мухи в Галичині та на Буковині;

Повстання під проводом Д. Дожі на Закарпатті.

Соціально-економічний розвиток українських земель у ХV – першій половині ХVІ ст. треба розглядати в контексті загальних процесів доби європейського феодалізму, а з іншого боку, – логіки розвитку тих державних утворень, у складі яких перебували українські землі зазначеного періоду.

1. Литовські Статути

Литовські Статути – це кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на приєднаних до нього українських землях у ХVІ – першій половині ХІХ ст. Протягом XVI ст. було видано три Литовські Статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). «Статут великого князівства Литовського» – це перший загальний кодекс права для цілої Литов- сько-Руської держави. Статутом кодифіковано діюче право, як державне, публічне, так і приватне, матеріальне й процесуальне. Литовські статути використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Що ж до законодавчого матеріалу, то Статут перейняв багато норм давнього українського звичаєвого права та своєю системою багатьма артикулами нагадував систему «Руської правди». Ціла низка артикулів своїм змістом надзвичайно подібна до норм «Русь-

213

кої правди». Судовий процес Статуту в своїй основі має норми «Руської правди», а також звичаєве копне процесуальне право. Всі три редакції Литовських Статутів написані руською мовою. Над їх підготовкою працювали комісії, в 2-му Статуті провідну роль відіграла волинська шляхта, через що він і отримав назву «Волинського».

Норми Литовського Статуту були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за статутом 1529 р., мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».

Найбільш розробленим був Литовський Статут 1588 р., в якому, незважаючи на те, що він відображав зміни після Люблінської унії (1569), значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей Статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840 р., юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров’ї. Написаний старобілоруською мовою, а в 1614 р. його перекладено і видано польською, згодом – французькою, латинською та іншими мовами.

Литовський Статут закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій Статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівліпродажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов’язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також інші видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого головщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 р. – які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 р. – не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 р. встановив, що при простій співучасті всі винні повинні

214

бути покарані однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Також убивця, прощений родиною потерпілого, звільнявся від покарання.

Щодо сімейного права, то воно було демократичним і добре напрацьованим. Укладення заручин («змовин») теж оформлялося за участю представників родини з обох сторін у вигляді писемних зобов’язань, які іменувалися «змовними листами». В них контрагентами були наречений і батько нареченої, а якщо його не було серед живих, то її мати, брати або опікуни. Сторони домовлялися, що один з контрагентів зобов’язаний видати дочку (або сестру), а інший зобов’язаний на ній одружитися в домовлений день, а хто не виконає свого зобов’язання, той повинен заплатити іншому встановлену грошову «заруку» або збитки. Іноді, як при змові малолітніх, «зарука» призначалася на користь короля. Одруження відбувалося тільки за згоди нареченої. М’якими були положення Статуту щодо розлучення, причинами якого могли бути незгода в подружжі, тривала відсутність когось із подружжя, тривалі хвороби тощо. Для розлучення достатньо було при свідках публічно оголосити про розірвання шлюбу. Такі м’які форми розлучень, які хоч не завжди визнавалися державою, але покривалися судами і користувалися поблажливою терплячістю церковних властей.

Подружня зрада каралася смертю, оскільки вважалася тяжким кримінальним злочином. Щоправда, на практиці до цього доходило рідко. Жінка, викуплена з полону, могла стати нареченою чоловіка, який її відкупив, незважаючи на те, чи була перед тим у шлюбі.

215

Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Литовські Статути були використані при складанні «Прав, за якими судиться малоросійський народ» в Гетьман-

щині (XVIII ст.).

2. «Устава на волоки»

«Устава на волоки» – це правовий документ, затверджений 1.04.1557 р. польським королем, великим князем литовським Сигізмундом (Жиґмонтом) II Авґустом про проведення аграрної та фінан- сово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні – у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За «Уставою на волоки», всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га у залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір – дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система), кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком.

«Устава на волоки» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий – пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні боя-

216

ри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

За «Уставою на волоки», безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов’язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. «Устава на волоки» визначала терміни сплати податків підданими – від 21.11. (св. Михайла) до 6.12. (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім’ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув’язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Устави на волоки». Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 «Устави на волоки» забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

«Волочна поміра» зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці. У другій половині XVI ст. волочна система була розповсюджена і на приватновласницькі та церковні землі.

217

3. Зміни в соціально-економічному житті

Основою економіки України, починаючи з XIV і протягом XVI ст., залишалися хліборобство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. До того ж ремесла переважали у господарській діяльності значної частини населення України. Це пояснювалося наслідками монгольської навали і небезпечним сусідством з «Татарією».

Занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, їх родючість і багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців (наприклад, записки Михалона Литвина, А. Ґваньїні тощо), збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного «уходництва». Ним займалися приходні – не лише промисловики-професіонали, а й

– все більше – міщани та селяни. Характерно, що у XIV-XV ст. значна частина останніх знову, як і в давні часи, платила данину медом і шкурками хутрових звірів (куниць, білок, бобрів, лисиць тощо). Бортні землі становили самостійні господарські об’єкти – предмет пожалувань литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому люду при розміщенні на території Сіверщинини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя. Із поширенням влади Великого князівства Литовського на Дике Поле, на цих землях розвиваються все більше видів уходів. Серед цих категорій уходників: соляники – попередники чумаків, а також ті, хто ходили «за медом», «на м’ясо» (стрільці), бобровники, рибні ловці та інші. Уходи бували ближчі і дальші. Уходники навіть об’єднувалися в промислові артілі, ватаги або десятки (хоча їх чисельність була переважно більшою), обирали з-поміж себе керівників, платили данину місцевим пограничним старостам (черкаському та ін.) своїм продуктом. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини XVI ст., хліб став експортуватися у Західну Європу.

218

Загалом, хоч XIV-XVI ст. на українських землях характеризуються станом, близьким до стагнації, вони все ж у цей час були одним з важливих складників системи європейської торгівлі. Торгові шляхи, які проходили через Україну, відігравали в цьому значну роль. Активно функціонував дніпровський шлях, що переважно обслуговував транзитну «московсько-ординську» торгівлю (тобто з’єднував Крим і Північне Причорномор’я з Північно-Східною Руссю). Від Гаванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли «землею або водою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси й Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, уверх Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви. Окрім цієї давньої й загальновідомої дороги,

зКриму в Московщину вів ще один шлях – «полем», повз державні митниці. Починаючись біля Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль. Звідси купецькі каравани прямували на Москву через Новгород-Сіверський. Цими торговими шляхами через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм

зпівночі йшли предмети московського експорту: хутра, шуби, шкіра і шкіряні вироби тощо. Частина цих товарів реалізовувалася на українських ринках, зокрема у Києві, який, за описом Михалона Литвина (середина XVI ст.), був «наповнений чужоземними товарами». За рахунок цієї торгівлі постійно збагачувалися київські «намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі». Каравани приносили вигоду киянам і у випадку негоди, коли гинули в степах через зимову негоду. Тоді «в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою) з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль» (М. Литвин).

Через територію Галичини, Волині та Поділля також пролягало чимало торгових шляхів. Так, у Західну Європу рухалися східні товари і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремі-

219

сничі вироби, залізо, вина. Протягом XV–XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з плином часу потребував дедалі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Його інтенсифікація досягалася за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.

Уструктурі українського населення XIV–XVI ст. чисельно переважало селянство, що є загальною характерною особливістю середньовічних соціумів. Частина селян відбувала повинності безпосередньо на користь Великих литовських князів та польських королів, частина ж (яка постійно зменшувалася) перебувала на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів. За характером повинності ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисельнішу становили данники, основна повинність яких полягала у сплаті данини (її характер визначав об’єкт обкладання). Це були орні землі, мисливські та бортні угіддя (з них данина йшла продуктами цих промислів). Від кінця XV ст., з пожвавленням грошового обігу та поступовою уніфікацією відбуткових відносин, натуральна данина дедалі частіше переводилася на гроші. З часом вона поступово міняється місцем іншим формам повинностей. Частина селян була зобов’язана працювати у господарстві свого володаря, тобто відбувати «тяглу» службу, чи то панщину. На той час

їїмасштаби були доволі незначними. Лише на Волині та Галичині вона помітно зросла у XVI ст. під впливом попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку. Третю категорію складали так звані слуги, які були зобов’язані своєму володарю особистою службою – разом з ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили в Орду тощо.

Утой час межа між вищеназваними групами селянства була ще досить умовною. Так, слуги, крім несення військової, «путної» чи «ординської» служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина тощо. Також відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). «Непохожий» міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свою землю. Натомість «похожий» селя-

220