T1[1]
.pdfвтрати, які при певних обставинах відновлюються, а про духовноінтелектуальні: «Тероризуючи князівсько-боярські і вищі церковні кола руського суспільства і фактично винищивши їх, монголи, по суті, відсікли голову народу». Однак, ця теза надто загальна. Адже на південному заході Русі, у Галицько-Волинському князівстві, ні князів, ні вищого духовенства монголи не винищували. Тому видається більш аргументованим положення сучасного дослідника Р.Бабенка про те, що характер дій монгольських завойовників у Пів- нічно-Східній Русі і Південно-Західній був різним. На основі широкої джерельної бази Р.Бабенко дійшов висновку, що, на відміну від Північно-Східної Русі, на території нинішньої України монголи не застосовували тактику загального винищення населення. Територією Південно-Західної Русі монгольські війська пройшли двома колонами, не вдаючись до масштабних пограбувань і захоплюючи лише княжі центри, щоб запобігти антимонгольським повстанням.
Інші дослідники відзначають, що Русь займала особливе становище в системі монгольського державного устрою. В ній збереглась попередня політична інфраструктура, залишилась правляча місцева князівська династія і асиміляція руського населення не відбувалась. Це було спричинено тим, що руські землі знаходились на периферії монгольських інтересів, вдалині від основних шляхів караванної торгівлі, що проходили південніше і східніше Сараю. А податки, що збиралися з руських земель, не йшли в жодне порівняння з тими, які монголи стягували з багатого Хорезму, Волзької Болгарії та інших східних областей.
Таким чином, безпосередні наслідки, які мало монгольське нашестя для Русі, зумовлені не спільною історичною долею народів Євразії, а політичними й економічними інтересами монгольських правителів щодо підкорених територій.
Різними за своїм політичним значенням були й віддалені історичні наслідки монгольської навали для Північно-Східної Русі та Південно-Західної. У Північно-Східній Русі, що становила частину імперії кочівників у процесі її розпаду зміцнилось й унезалежнилось Велике князівство Московське, яке розпочало боротьбу з іншими частинами колишньої імперії за володіння територією Золотої Орди.
Південно-Західна Русь і Галицько-Волинська держава як найбільше політичне утворення на її території зберегла обмежений суверенітет, однак ослаблена у боротьбі з кочовиками згодом стала жертвою експансії сусідніх держав.
171
Лекція 14. Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІІ – в першій половині ХІV ст.
Наступники Данила Романовича. Особливості розвитку культури Галицько-Волинської держави. Історичне значення
Галицько-Волинської держави в розвитку української державності
1. Наступники Данила Романовича
Після смерті Данила Романовича галицькі та волинські землі формально залишались однією державою. Та всередині держави відбувалося гостре суперництво між князями. На Волині князював Василько Романович, у Галичині сидів Лев Данилович, у Володимирі – Володимир Іван Василькович. Старійшиною серед ГалицькоВолинських князів згідно родового права мав би бути Василько Романович (1203-1269), але, як свідчать джерела, наймогутнішим серед князів був енергійний та рішучий Лев Данилович.
Князь Лев (1264–1301 рр.), син Данила, успадкував від батька Львів і Перемишль, а пізніше Холм і Галич. Для зміцнення союзу з Угорським королівством Лев був одружений із дочкою короля Бели IV — Констанцією. На політичну арену Лев виступив на початку 50-х років XIII ст. У 1252 році він допомагав батькові воювати з монголо-татарськими ордами, очолюваними Куремсою. У 1254 році за наказом батька знищив міста Болохівської землі (нинішні північні райони Хмельницької обл.) Тутешні бояри служили татарам і не хотіли визнавати влади галицько-волинського князя.
Лев Данилович значно розширив батьківські володіння. Він приєднав до своїх земель Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття з м. Мукачеве.
Лев став найсильнішим серед Романовичів. У 1272 році він переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, знову укрі-
172
пив місто і відбудував ті фортеці, котрі за наказом татар знищив його батько. Лев підтримував жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Він був могутнім воїном і талановитим полководцем. Правив Лев майже 40 років і помер у 1301 році.
Володимир Василькович (1269-1288), який правив після смерті батька на Волині, «був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде». Літописець повідомляє, що після смерті «плакало над ним усе множество Володимира – мужі і жони; німці і сурожці, і новгородці, і жиди плакали»... Отже, у тогочасному Володимирі жили колоніями німці, сурожці (Сурож – сучасний Судак у Криму), купці з Новгорода Великого та євреї.
Після опису князювання Володимира Васильковича та початку княжіння його брата князя Мстислава у Володимирі обриваються записи (1292 роком) Галицько-Волинського літопису. Тому, як вказує І.Крип’якевич, хоч Галицько-Волинська держава переживала наприкінці ХІІІ – у першій половині ХIV ст. «часи своєї світлості, історія її виглядає сіро і блідо» за браком джерел.
На початку XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави від-
новлюється. Владу бере у свої руки син Лева Даниловича князь
Юрій I Львович (1301–1308).
Наскільки можна судити з уривчастих повідомлень, що збереглися, це був могутній і розумний правитель. Він дуже вдало користався із внутрішніх заколотів, які відбувалися в той час у Золотій Орді. Юрій I знову пересуває південні кордони своєї держави аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.
Юрій I, як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Юрій переніс свою столицю зі Львова до Володими- ра-Волинського. Він уклав союз з мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився із його дочкою. Також він зійшовся з німецькими хрестоносцями з метою заручитись підтримкою і мати союзників у боротьбі проти Литви. Адже Литва на той час ставала сильною державою.
Одним із головних здобутків Юрія I було утворення в 1303 році окремої Галицької церковної митрополії. До неї увійшли кілька єпа-
рхій: володимирська, луцька, перемишльська, турово-пінська. Назви
173
єпархій вказують території, на які поширювалась влада ГалицькоВолинського князя.
Раніше вся Русь входила до складу однієї митрополії – Київської. Однак у кінці XIII ст. київські митрополити перебралися зі зруйнованого татарами Києва на північний схід, у Суздаль, а згодом – у Москву. Тому заснування окремої митрополії мало велике значення для розвитку галицько-волинських земель. Поставлення Константинопольським патріархом окремого митрополита для Га- лицько-Волинської держави демонструвало усьому православному світові її авторитет і могутність. Окрім того, це був захист політичної незалежності об’єднаного князівства. Утворення другої після київської митрополії давало великі можливості для розвитку православної церкви і традиційної культури. Один із галицьких митрополитів Петро Ратенський пізніше став першим московським митрополитом.
Після смерті Юрія I Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева II Юрієвича. Вони правили спільно в 1308–1323 рр. Ці князі проводили активну зовнішню політику, боролися проти татар.
З іменами Андрія та Лева II пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 році на Закарпатті відбулося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта. Керівник повстання їздив до Галицької землі, щоб запросити одного з князів на угорський престол. Повстання, хоча й охопило велику територію, зазнало поразки. Новий спалах повстання відбувся у 1320 році, але через два роки воно було придушене. Багато істориків вважають, що саме в той час Галицько-Волинська держава остаточно втратила Мукачеве і прилеглі землі.
Андрій і Лев II в оточенні багатьох завойовників намагалися вберегти землі своєї держави. З цією метою вони підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом. До наших днів збереглася грамота Андрія і Лева з 1316 року про підтвердження союзу з Орденом. Натомість галицько-волинським князям обіцяли захист від Золотої Орди. Адже Галицько-Волинське князівство в той час тільки формально визнавало залежність від Золотої Орди. Князі Андрій і Лев II зуміли в такі тяжкі часи вести самостійну зовнішню політику. Польський король називав своїх східних сусідів «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Брати Юрійовичі загинули одночасно, можливо, під час бою з татарською ордою.
174
Останнім галицько-волинським князем був у 1323–1340 рр. син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів, Болеслав. Він прийняв православну віру і взяв ім’я Юрій ІІ. У зовнішніх стосунках Юрій ІІ Тройденович продовжував політику своїх попередників, зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишалися стосунки із Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-Волинську державу.
У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання німецького права місту Сянок. Спираючись на міщанство, у тому числі й іноземців, він прагнув обмежити владу боярської верхівки. Є повідомлення, що Юрій ІІ мав намір повернутися до Римської церкви. Він титулувався «з Божої ласки уроджений князь» і користувався королівською печаттю Юрія ІІ. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою серед місцевого боярства, і у квітні 1340 р. Юрія ІІ Тройденовича було отруєно у Володимирі-Волинському.
Бояри посадили на престол литовського князя ДмитраЛюбарта. Він був зятем Андрія Юрійовича. Любарт віддавна жив на Волині, був православним, знав українську мову і вважав себе законним спадкоємцем Романовичів.
Смертю Галицько-Волинського володаря скористався польський король Казимир ІІІ Великий. У 1340 р. він організував похід польсько-угорського війська на Львів, здобув Львівський замок і захопив коронаційні відзнаки галицьких князів і королів (корони, золотий престол та ін.). Пограбувавши Львів, Казимир змушений був швидко покинути Галичину. Влада перейшла до галицьких бояр на чолі з Дмитром Дедьком (у деяких джерелах – Детько). Він титулував себе «старостою й управителем Руської землі» й очолював боярський уряд Галицького князівства аж до своєї смерті. Дмитро Дедько спільно з татарами здійснив похід на польські землі і утримував незалежність Галичини протягом 40-х років XIV ст.
Після його смерті у 1349 р. Казимир ІІІ вдруге разом із союзними угорцями напав на Галицько-Волинські землі. Розпочалася майже півстолітня боротьба між Польщею та Угорщиною з одного боку і Литвою з другого за галицько-волинську спадщину. В результаті Галичина у 1387 р. остаточно відійшла до складу Польсь-
175
кого королівства, Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського, а Буковина увійшла до складу Молдови.
Як бачимо, Галицько-Волинське князівство затримувало Золоту Орду в наступі на землі західних сусідів, але саме виснажувалось у цій боротьбі. Послабленню князівства послужила і боротьба із зовнішніми ворогами на заході, постійні конфлікти та міжусобиці князів та місцевих бояр. Важким ударом для ГалицькоВолинського князівства стало припинення правлячої династії Романовичів. Цим і скористалися сусідні держави.
Галицько-Волинське князівство було одним із найбільших і найпотужніших державних утворень на землях роздробленої Київської Русі. Воно успадкувало її державно-правові, культурні та економічні традиції. Водночас політичний, економічний і культурний розвиток Галицько-Волинського князівства мав свої специфічні риси, що вирізняли його серед інших князівств, утворених на території Русі. Особливостями розвитку Галицько-Волинської держави були такі:
–потужний вплив галицького боярства на державні та еко-
номічні процеси. В окремі періоди історії ГалицькоВолинської держави князь потрапляв у політичну залежність від бояр. Від їхньої волі нерідко залежала доля князівського престолу. Велике галицьке боярство привласнило собі право роздавати міста і волості, наділяти земельними ділянками менших бояр;
–Галицько-Волинське князівство не поділялося на уділи. За ча-
сів Данила і Василька та їх нащадків тут існувала система співправління двох великих князів;
–значний вплив на внутрішньота зовнішньополітичний розвиток Галицько-Волинського князівства мали західні сусіди.
Під впливом сусідніх європейських держав тут формувалась суспільна верства, яка згодом одержала назву шляхти. У міста разом із німецькими колоністами приходить німецьке право, яке отримало назву магдебурзького;
–віче в Галичині й на Волині, на відміну від деяких інших руських земель, не мало істотного значення. Спроби князя Данила скликати його у 1231 р. і 1235 р. і знайти у нього підтримку для боротьби з боярством не увінчалися успіхом;
176
–Галицько-Волинські землі були в стороні від торгового шляху «із варяг у греки». Тут роль торговельно-економічної осі відігравала інша водна магістраль – Дністер;
–міське населення Галичини й Волині після монгольської навали стає все більш етнічно неоднорідним. Міське життя організовувалось за общинним принципом, який у подальшому переріс у цеховий;
–наслідки монгольської навали для Південно-Західної Русі були набагато меншими, ніж для Північно-Східної. Якщо для пів-
нічно-східних руських земель (Володимиро-Суздальщини) «монгольське іго» тривало до 1480 року, то вплив Золотої Орди на Галицько-Волинське князівство обмежувався формальним васалітетом та участю Галицько-Волинських князів у військових походах монголів. А битва, що поклала край сюзеренітету Орди над Південно-Західною Руссю, відбулась між русько-литовськими і татарськими військами у 1362 р. під Синіми Водами.
2.Особливості розвитку культури Галицько-Волинської держави
Культура Галицько-Волинської держави, як і всієї Русі, розвивалась під впливом візантійського християнства. Проте вона мала і свої особливості. Вони були пов’язані перш за все із розташуванням цих земель. Протяжні кордони з Угорщиною, польськими князівствами та Литвою сприяли тісним контактам і зв’язкам Галичини і Волині з північно-західними і західними сусідами. Існували не лише торговельні відносини, але й взаємовплив культур. З часів Данила у містах Галицько-Волинської держави з’являються німецькі і польські ремісники-колоністи. Їхня присутність також впливає на розвиток місцевої культури.
У Галицько-Волинському князівстві центрами культурноосвітнього руху були єпископські кафедри, монастирі, парафіяльні громади. У Галичині і Волині існували школи. Про це ми довідуємося із житія іконописця Петра, який був сам родом із Волині. Коли йому виповнилося 7 років, батьки віддали його «вчитися книг», і далі зазначається, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу вчився погано і лише згодом випередив своїх однолітків.
177
Археологічні пам’ятки засвідчують, що письменні люди були і в середовищі ремісників та рядових дружинників. Про це говорять написи на речах повсякденного вжитку.
У князівських і єпископських канцеляріях працювали освічені люди, які знали багато іноземних мов. Вони писали тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися грамоти, написані латинською мовою, які галицько-волинські князі посилали до Німеччини. Князь Володимир Василькович при дворі мав книгописну майстерню. У літописі згадується, що князь подарував 36 книг церквам і єпископським кафедрам. Книги були дуже дорогі: у шкіряній оправі, оздобленій золототканими тканинами, металевими накладками, сторінки прикрашались чудовими мініатюрами.
Літописання на цих землях з’явилось дуже рано. У 1097 році написано «Повість про осліплення Василька». Автор (дружинник князя) розповідає про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича.
Найвизначнішою літописною пам’яткою України XIII століття є Галицько-Волинський літопис. Він був написаний у Холмі і Володимирі високоосвіченими книжниками. Літопис складається із двох частин. У першій частині розповідається про життя і діяльність Данила Галицького. Друга присвячена історії Волині і починається 1260 роком. У цей літопис увійшли величальні пісні, подібні до тих, що співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю Данилу. Галицько-Волинський літопис спочатку був літературним твором, і лише згодом переписувачі проставили у ньому хронологію – «літа». Напевно, тому цей літопис вирізняється яскравою, образною мовою, наявністю багатьох приповідок і народних переказів. У тексті літопису багато слів, які були характерними для тодішньої української розмовної мови.
Архітектура та образотворче мистецтво
Родючі землі, активне господарське життя сприяли розвитку в Галицько-Волинському князівстві ремесел і мистецтва. Порівняно з іншими руськими землями великого розквіту досягли тут архітектура й містобудування. Будували будівлі з дерева, а церкви – з каменю. У 1160 р. збудовано Володимирський Успенський собор, схожий на собор Києво-Печерського монастиря.
З білого каменю будувались церкви в Галичині: Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі. У будівлях застосовуються різьблені
178
орнаменти. У Галичі було збудовано 30 монументальних споруд. У 1157 р. тут збудували найбільший у Галичині храм– Успенський собор. Поблизу Галича було збудовано храм св. Пантелеймона.
Данило Галицький також прославився будівництвом церков. Найгарніша з них – церква Івана. Про її красу згадується в літописі. За князя Василька і його сина Володимира прославився будівничий Олекса. П’ятиповерхова дерев’яна наскельна фортеця Тустань, що була збудована поблизу с. Урич (Карпати) свідчить про майстерність галицьких будівничих.
Під впливом Києва в галицько-волинських землях розвивалось іконописання. У Київському державному музеї українського мистецтва збереглася ікона богоматері – Одигітрії кінця XIII–XIVст. з Покровської церкви м. Луцька. У Львівському державному музеї українського мистецтва зберігається зразок образотворчого мистецтва XIV ст. – ікона святого Юрія Змієборця на чорному коні. Ченстоховська ікона Божої Матері, що дуже популярна в Польщі, була вивезена в XIV ст. з галицько-волинських земель.
Ікони XIV ст. дещо відрізняються від попередніх. У них з’являється уміння поєднання контрастних барв, емоційна насиченість образа-символу. Ці риси в майбутньому стали національною своєрідністю українського образотворчого мистецтва. У багатьох сучасних творах декоративного мистецтва (килими, вишивки, писанки) можна побачити використання мотивів середньовіччя.
3. Історичне значення Галицько-Волинської держави в розвитку української державності
Галицько-Волинське князівство зробило неабиякий внесок у формування української культури. У культурі цих земель спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку ГалицькоВолинська держава не відставала від інших держав, а часом ставала батьківщиною нових творчих здобутків.
Не до кінця розв’язаною в українській історичній науці лишається проблема оцінки історичного значення Галицько-Волинської держави у розвитку української державності. Представник державницької течії в українській історіографії Д.Дорошенко вважав Гали-
179
цько-Волинське князівство другою українською державою після Київської Русі. Відома теза Грушевського про Галицько-Волинську державу як прямого і безпосереднього наступника Київської Русі.
Після смерті М.Грушевського і фізичного винищення послідовників його історичної школи в СРСР радянські історики змушені були не помічати історичної тягості та зв’язку між князівствами Пів- денно-Західної Русі і нинішньою Україною.
Говорячи про український характер того чи іншого державного утворення, слід мати на увазі, що формування українського етносу, як і будь-якого іншого, не було одномоментним актом, це тривалий процес. Тому слушним, на наш погляд, є висновок сучасного українського дослідника О.Головка, який вважає: «існуючі до ГалицькоВолинської держави державні утворення на Волині у Галичині та в Середньому Придніпров’ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворювали, були ланками у ланцюзі етнічного розвитку української нації. З величезної держави-імперії, якою була Русь, виокремилися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівста Середнього Подніпров’я».
Як бачимо, ми маємо підстави розглядати Галицько-Волинське князівство як одну з давньоукраїнських держав у ланцюгу найбільших державних формувань української нації протягом століть її існування.
Чекає свого розв’язання проблема впливу і значення черніговосіверських удільних князівств на формування українського етносу і держави.
Очевидно, започатковані у Києві, Чернігові, Переяславі, та продовжені і розвинуті на Волині й Галичині давньоукраїнські культура, мова, господарські зв’язки між різними частинами українських земель становили ту матеріальну і духовну основу, на якій відродилась згодом Українська козацька держава.
180