T1[1]
.pdfнин, відсидівши десять років на чиїсь землі й не застерігши собі право виходу, міг бути його позбавлений.
Середньовічний корпоративний суспільний устрій наочно ілюструє життя українських міст Польської корони і Великого князівства Литовського. Протягом XIV-XVІІI ст. в містах Литви та Польщі складається окремий суспільний стан – міщани (з польс. mieszczanin), які переважно займалися ремісництвом і купецтвом. За соціальною структурою міщанство поділялося на три групи: патриціат – міські багатії, які мали провід, середнє міщанство та незаможне – плебс. Групи міщан різних національностей, віросповідання підлягали різним юрисдикціям (наприклад, у юдеїв у рамках їх громади – кагалу).
Значна частина українських міст керувалась положеннями маґдебурзького права, на основі якого управління містом переходило з- під влади і суду феодалів до виборного магістрату, очолюваного війтом. Окремі міста-князівства отримали маґдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування ще із першої половини XIV ст. Вважається, що маґдебурзьке право спершу прийшло в міста українського Закарпаття (з 1329 р. – Хуст, Вишкове, Тячів). Паралельно із німецькими колоністами, самоврядний статус отримали міста ВолодимирВолинський (перед 1324 р.) та Сянок (1334 або 1339) за часів Гали- цько-Волинського королівства. Згодом таке право отримали: Львів (1356), Кам’янець на Поділлі (1374), Берестя (1390), Дорогочин (1429), Більськ, Луцьк (1432), Крем’янець (Кременець, 1438), Житомир (1444), Київ (1494-1497) та ін. З переходом українських земель під владу Польщі та Великого князівства Литовського, маґдебурзьке право надавали королі або великі князі. У XV-XVII ст. його отримала більшість міст України, в т. ч. Правобережної. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.
Маґдебурзьке право – це середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів – купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в XIІІ ст. у м. Маґдебурґ (звідси й назва, тепер ФРН). Маґдебурзьке право (іноді називають «німецьке право», що не зовсім точно) встановлювало порядок виборів і функції органів міського самовря-
221
дування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом XIІІ–XVIІІ ст. маґдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти – на територію Білорусі та України. Українські міста отримували маґдебурзьке право від литовських князів, польських королів і українських гетьманів.
У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання маґдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення. Маґдебурзьке право за своїм змістом і формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від маґдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Особливого поширення маґдебурзьке право набуло в період Гетьманщини. Його норми продовжували діяти до кінця існування Гетьманщини і використовувалися при всіх офіційних та приватних кодифікаціях права в Україні XVIІІ–XIХ ст. Указом 1831 р. Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до видання указу від 4.01.1835 р. У містах на західноукраїнських землях, які за першим поділом Польщі (1772) відійшли до Австрії, органи міського самоврядування та суди, створені за маґдебурзьким правом, продовжували ще деякий час діяти. Згодом австрійський уряд значно обмежив права цих органів. У Львові застосування маґдебурзького права припинено у 1786 р.
Згідно з маґдебурзьким правом, міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був маґістрат. Він складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів (помічники війта) i двох колегій – ради, що складалася з радців («райцiв») та лави (складалася з лавників). Рада займалася адміністративними, господарськими, фінансовими справами тощо. Лава відала судами, переважно карними.
Більшість українських міст мали неповне маґдебурзьке право. Лише Львів, Київ i Кам’янець користувалися повним правом самоврядування. В багатьох великих містах були окремі національні юрисдикції – католиків i православних. Крім міст із маґдебурзьким правом, існували й непривілейовані, ратушні міста, які іноді користувалися деякими статтями маґдебурзького права.
Із наданням українським містам маґдебурзького права набувала поширення така форма виробничо-правового об’єднання міщан за
222
їхнім фахом як цехи, близька до класичних західноєвропейських об’єднань ремісників. Цехові організації з’явилися в Галичині у кінці ХIV ст. (зокрема, у Львові й Перемишлі). Їх виникнення свідчило про ступінь розвитку міської общини і було одним з основних привілеїв міста. Розквіт цехів в Україні припав на ХVI-ХVIІ ст., коли в Західній Європі цехова система вже занепала. Цехи (від нім. zeche – спілка, гільдія) – це корпоративні союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську й особисту незалежність, а також монополію заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку.
Цехи не лише регулювали закупівлю сировини, виробництво і збут продукції, а й були політичними організаціями для захисту громадянських прав ремісників від утисків міського патриціату. Під час оборони міст від ворога вони ставали й воєнними одиницями. Для допомоги бідним, вдовам і дітям ремісників цехи набували функцій благодійних і навіть церковно-релігійних організацій. Раніше вважалося, що цехи в Галичині та на інших українських землях були недоступні для православних русинів, однак на практиці таке становище обходили. Особливо це стосується невеликих міст, де русини становили велику чисельність, а то й більшість населення. Знаходили, як обходити релігійні заборони і в Львові. Структура, керівництво, склад українських цехів діяли за зразком Західної Європи. Майстри, що складали цехове братство, очолювалися виборним старшиною – цехмістром, найбільш авторитетним з-поміж них. До цеху входили також помічники майстрів – підмайстри (товариші), a також учні (виростки, хлоп’ята). Щоб стати майстром, підмайстер обов’язково мав відбути практику – мандрувати по цехах за кордоном, або по великих містах королівства для вдосконалення своєї кваліфікації і повернутись з «листом» (свідоцтвом про успішне стажування). Його учнівство завершувалося випускною роботою, яка підтверджувала кваліфікацію майстра. Цей виріб у Західній Європі називався шедевр, а в Україні – штука, про що свідчить сама назва (слово штука в давньоукраїнській мові означало мистецтво, «мистецьку річ»).
Вже в кінці XIV ст. у Львові існувало не менше чотирьох цехів (пекарський, різницький, шевський i кравецький). У 1425 р. їх було вже 10, наприкінці XV ст. – 14, a на середину XVI ст. – близько
223
20 цехів. У середині XVІI ст. у цьому місті діяло близько 30 цехових об’єднань, в яких працювало понад 500 майстрів (загальна кількість населення Львова – найбільшого серед тодішніх українських міст – становила 30 тисяч). У середині XVI ст. на українських землях налічувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, серед них безпосередньо ремісничих – близько 80.
Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступала шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного провозу продуктів власного господарства. Як помітно з тексту Литовського Статуту та інших правових норм, протягом кінця XIV – другої третини XVI ст. законодавством юридично оформлявся привілейований суспільний статус цього суспільного стану. Крім такої виразної протекції в торгівлі, шляхта отримала значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що у сукупності й визначило особливості шляхти як привілейованої, пануючої верстви.
Однак, ця суспільна група теж не була однорідною. За її єдиним юридичним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як за походженням, так і за способом життя, була дрібна шляхта або зем’яни – здебільшого нащадки тих слуг, які несли військову (боярську) службу, являючи собою проміжну ланку між селянством і військово-служилою верствою. У XVI ст. цю ланку було розірвано: частина слуг, які спадково відбували дану службу, отримали чи «вивели» собі шляхетство, решта ж поступово злилася з селянством. Вищим за зем’ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать – князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули на Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.
Паралельно з кристалізацією шляхти з кінця XІV і до кінця XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, яке пізніше, у XVII-ХVІІІ ст., перетворилося на визначальний чинник українського суспільного життя.
4.Поступове закріпачення селянства
Улитовсько-польський період відбувається поступове закріпачення селянства. І хоч у Західній Європі у ХVI-ХVIII ст. елементи кріпосництва зникають повністю, у Центральній та Східній Європі,
224
навпаки, в цей період кріпацтво перетворюється на найважливіший елемент соціальних стосунків. Кріпосне право – це система правових норм, що встановлювали залежність селянина від феодала і право останнього на селянина-кріпака як на неповну власність. Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв’язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були в Київській державі «посаджені на землю» холопи. «Руська правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей (закупів, ізгоїв, рядовичів та ін.), що ставали кріпаками.
Термін «кріпацтво», «кріпаччина» походить від слова «кріпость», що вживалося в Росії з кінця ХV ст. для позначення документів, які встановлювали право необмеженої приватної власності. Із зайняттям українських земель Литвою і Польщею процес закріпачення селян посилився. Литовські Великі князі і польські королі видавали жалувані грамоти феодалам на володіння землею і покріпачення селян. До кінця ХVI ст. в Україні було закріпачено до 20 % селянства. Ряд законодавчих актів (наприклад, ВіслицькоПйонтркувський статут 1368 р. для Галичини, що обмежив право переходу селян; Литовські Статути) встановлювали особисту залежність селян від феодалів. На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447 р. До середини ХVI ст. литовські феодали закріпачували селян, скасувавши право переходу. Борги селян поміщикам також призводили до закріпачення. Вважалися кріпаками і підсусідки (зубожілі селяни, які не мали власного господарства і жили в чужих дворах, «у сусідах»), загородники (збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів), які прожили на панській землі 10 років і не повернули боргу. У 1543 р. всякі переходи селян від одного до іншого поміщика було заборонено. Невпинно зростала панщина (примусова дарова праця кріпосного селянина в господарстві поміщика), данина (курми, яйцями, коров’ячим маслом) і чинш (регулярний оброк грошима). «Устава на волоки» 1557 р. посилила закріпачення селянства, значно збільшила державні податки, зобов’язала селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів.
Після об’єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 р. українське селянство було остаточно закріпачене артикулом короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Cтатутом 1588 р.
225
5. Антифеодальні (соціальні) рухи в ХV –
на початку ХVІ ст.
Протягом розглядуваного періоду соціальні суперечності в українському суспільстві загострювалися, знайшовши свій відбиток у соціальних антифеодальних рухах. Соціальна ситуація в Галичині, Буковині, Закарпатті особливо загострювалася в процесі закріпачення селян. Найбільш значні з-поміж соціальних рухів набули форми повстання, а серед них – під проводом Мухи та Дожі.
Повстання під проводом Мухи в Галичині та на Буковині.
Це перше значне народне повстання в Галичині та на Буковині (1490-1492 рр.), що було спрямоване проти польського панування. Одразу ж зазначимо, що окрім соціального і національновизвольного чинників, не останню роль у вибуху повстання відіграла політика Молдовського князівства. На думку сучасного історика Л. Войтовича, за повстанням Мухи міг стояти князь Стефан ІІІ Великий, який чинив опір спробам Польської корони підпорядкувати Молдову. Можливо, це й пояснить жорстокість, з якою польський король Казимир IV Ягеллончик придушував це повстання. Повстання почалося у 1490 р. в Коломийському повіті на Покутті. Українці Покуття і Снятинщини активно підтримали повстання Мухи і Барули. Українська радянська історіографія називала повстання селянським. Cпочатку серед повстанців переважали міщани і дрібна шляхта і лише згодом до нього активно долучилися селяни. Повстанський рух очолив Петро Муха, якого називають селянином, але докладних відомостей про нього не існує.
Незабаром повстання охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, що нараховував до 10 тис. осіб, здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Рогатин і Львів. Селяни, що приєдналися до повстання, почали громити маєтки польської шляхти. Занепокоєний успіхами повстанського війська, польський уряд створив ополчення зі шляхти Руського воєводства. Польський король Казимир IV Ягеллончик навіть найняв для походу проти повсталих війська тевтонських лицарів. Влітку 1490 р. біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Невеликий загін повсталих на чолі з Мухою відступив на Покуття в райони Коломиї і Снятина, а потім до Північної Буковини (в складі Молдови). Навесні 1491 р. повстанський рух очолив А. Боруля (Ба-
226
рула, за деякими даними, під цим ім’ям виступав сам Муха). Сутички з польськими військами тривали протягом 1491-1492 рр. на Покутті. У 1492 р. під Галичем загін шляхти напав на повсталих і розсіяв їх. Муха був зраджений, його схопили й ув’язнили у тюрмі в Кракові, де він незабаром помер від катувань.
Повстанські сили були надто різношерстими і неорганізованими і тому, зазнавши кількох раптових ударів з боку шляхетськолицарських військ, зазнали загальної невдачі. Це, мабуть, і були головні причини невдачі повстанців.
Повстання під проводом Д. Дожі на Закарпатті.
Посилення тиску землевласників на селянство викликало велике селянське повстання 1514 р. під проводом Д. Дожі, в якому взяло участь і кілька загонів із Закарпаття. Повстання очолив дрібний угорський дворянин Д’єрдь (Георгій, Юрій) Дожа (1475 – 20.7.1514). У 1514 р. повстанський рух, який виріс до масштабів Селянської війни, охопив Угорське королівство, в тому числі й Закарпаття, яке входило до його складу.
Приводом до повстання було оголошення булли Римського Папи Льва Х про початок хрестового походу проти турків. Керівником загонів хрестоносців було призначено Дожу, вихідця з військового стану секеїв – певного аналога українського козацтва (сам він себе і називав Секеєм). Невдовзі перед початком Селянської війни Дожа за військові заслуги був персонально нобілітований (отримав шляхетство). Однак, Дожа вважав цей хрестовий похід передчасним і непідготовленим. Згодом він виступав проти правлячих кіл Угорщини. Сили Дожі налічували до 60 тис. осіб. Однак Дожа розділив їх на загони, два з яких і пішли на Закарпаття. Роз’єднані сили повстанців почали зазнавати поразки. У бою біля м. Тімішоара 13.07.1514 р. загони Дожі були розгромлені урядовими військами. Сам Д. Дожа був страчений 20 липня 1514 р.
Селянське повстання було придушене феодалами з нечуваною жорстокістю, зрештою традиційною для того часу, що полегшило феодалам законодавче оформлення кріпацтва в Угорщині. Такими були наслідки повстання Георгія Дожі. Антифеодальні рухи, що виявили себе у повстаннях Мухи в Галичині і Дожі на Закарпатті, завершилися закріпаченням українського населення і наростанням невдоволення таким станом серед селянства, яке в своїх протестах готове було вдатися до крайніх заходів.
227
Лекція 3. Вихід на історичну
арену українського козацтва
Походження та розселення українського козацтва: заняття, побут. Заснування Запорозької Січі князем Дмитром Вишневецьким та її внутрішній устрій. Виникнення реєстрового
козацтва та структура війська Запорозького. Військове мистецтво козаків. Військові походи козаків в інші країни.
В українській історичній традиції, в т. ч. у традиційній історіографії та суспільній свідомості, усталився погляд на козацтво не лише як на своєрідну соціальну групу, явище, а й як на історичний феномен, характерний лише для України. Перебуваючи у полоні політичних ідеологій (народництво, марксизм, інтегральний націоналізм), дослідники козацтва теж вдавалися до певної ідеалізації цього, поза всяким сумнівом, своєрідного явища української історії. Намагатимемося підійти до нього неупереджено.
1. Походження та розселення українського козацтва: заняття, побут
Слово «козак» за найпоширенішим поглядом походить з тюркського «схильний до завоювання», «охоронець». Перші згадки цього слова знаходять ух, але вони не стосуються України. Так, у 1240 р. цей термін згадується в Початковій монгольській хроніці, до якої перейшов із тюркських мов. У XIV ст. «козак» вже фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Початково слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.
Аналогічне до українського явище козацтва як військового стану існувало і в інших порубіжних державах. На територіях прикор-
228
донних до Османської імперії земель Балкан, зокрема Хорватії, а також Угорщини, Австрії виникали аналогічні до козацтва військові корпорації. Серед них сербо-хорватські ускоки і граничари, угорські секеї, гайдуки і частково куруци. Партизанські загони гайдуків набули поширення серед багатьох балканських народів. Козаки існували на Дону, в Московії (на ріках Яїк, Терек, Волга) тощо. А. Тойнбі наводить такі історичні аналогії явища козацтва, яке інтерпретує як відповідь православної цивілізації (в Тойнбі – російської) кочівникам-номадам. У цій боротьбі козаки були прикордонниками руського православ’я, що протистояли євразійським кочівникам. Дніпровські козаки вже мали характерні козацькі інститути. Козаки являли собою напівчернече військове братство на зразок братства вікінгів, еллінського спартанського братерства або ж лицарського ордену хрестоносців. Однак у козаків виробилися в ході боротьби з кочівниками степу деякі ознаки, що радше належать майбутньому, аніж минулому. У чомусь козацькі об’єднання нагадують колоніальні влади сучасного західного світу. Вони зрозуміли, що для перемоги у війні з варварами необхідні більш високий рівень озброєння й опора на більш значну матеріальну базу.
При всій зовнішній подібності козацтво мало інше походження. Загальним для них було спільне проживання, відсутність жінок у місцях цього проживання (але необов’язкові обітниці цнотливості і навіть безшлюбності). Співтовариства спартанських воїнів ведуть свій вік від архаїчних чоловічих союзів родоплемінної епохи; об’єднання вікінгів (існували легенди про Йомеборґе, місто вікінґів на зразок Запорозької Січі) і козаків – це військові братства людей, витиснутих суспільством: військово-лицарські ордени – колективи воїнів, що дали, крім звичайних чернечих обітниць (бідності, послуху і цноти), клятву боротися з невірними; люди одночасно військового і духовного станів, своєрідне з’єднання властивих західному середньовіччю ідеалів лицарства й аскетизму.
У своєму розвитку українське козацтво протягом розглядуваного нами періоду можна розділити за значенням на дві групи: 1) у XV
– першій половині XVIІ ст. – військово-промисловий стан, який проживав на українських землях у складі Польського королівства і Великого князівства Литовського; 2) у період Гетьманщини з середини XVIІ ст. – привілейований стан населення, сформований в
229
Україні у роки національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр.
У своїх лекціях з історії козацтва В. Антонович розглядає різні підходи до походження цього феномена української історії. Він відзначає, що, починаючи з XVII ст., дослідники, трактуючи цю справу, найчастіше йшли стежкою філології. Наприклад, ймення козацького стану прирівнювали до того чи до іншого ймення якого-небудь народу (етноніма). Однак, одне слово само по собі ще не може служити доказом родоводу (для прикладу, дивно наближати народ Галичини до іспанців тільки через те, що в Іспанії є провінція Галісія або доводити тотожність німецького народу з алеманами тільки через те, що французи називають німців алеманами). Таким чином з’ясовували родовід козаків два поляки, сучасники Б. Хмельницького, – П’ясецький і Коховський. Вони прирівнюють слово козак до слова «коза». Із останнього, на їх думку, вийшла назва «козаків», бо козаки, мовляв, на своїх конях були прудкі, як кози, або тому, що вдягалися в одяг із козячих шкур. Не менш екзотично, але більш правдоподібно, виглядає версія, яка виводить козаків від слова «коса» (у значенні зачіски-чуба чи «оселедця» або виду зброї у вигляді бойової коси-списа).
Ряд гіпотез виводять козаків від певних етносів. Самі козацькі літописці-канцеляристи та їх послідовники були прихильні до версії походження козаків від хозарів-«козарів» (XVIII ст. Г. Граб’янка, а за ним і О. Ріґельман). «Але ж про козаків маємо звістки тільки з XVI ст., а де ж вони були від XI до XVI ст.?» – запитує В. Антонович. Ян Потоцький доводив, що козаки – нащадки касогів, яких князь Мстислав Володимирович в XI ст. переселив на Чернігівщину. Російський історик В. Татіщев, виходячи з того, що росіяни аж до часів Петра І називали козаків черкасами, виводить їх від кавказьких касогів. Найбільш ексцентричною є гіпотеза козацького письменника кінця XVIII ст. Петра Симоновського. В одного з римських географів він знайшов на Кавказі край Гірканію і каже, що слово це походить з латинського «hircus» – козел (цап). Таким чином, на його думку, Гірканія – це Козланія, а козаки – це гірканці, що перебралися з Кавказу в Україну. Польський історик Ф. Духінський і поет Т. Падура вигадали навіть цілий народ, що завоював Україну і згодом став відомим під назвою козаків.
230