102. Участь українців із документів мдб

1947р. Із західних областей Української РСР прибули і розвантажені 48 ешелонів з сім’ями ОУН: 25 875 сімей – 74 898 чоловік: в Кемеровську обл. –30 288 чол., в Челябінську обл. – 7183 чол., в Карагандинську обл. – 4091 чол., в Красноярський край – 1691 чол., в Омську обл. – 15 202 чол. Альманах исторических сенсаций – М., 1993. – С. 92.

103. Свідчення очевидця голоду 1946-1947 рр.

Свідчення Клименка Петра Кузьмовича - м.Слов’янськ Донецької обл. вул.Володарського, 34 После Победы над фашистами я демобилизовался домой. В Запорожской области в то время начинал разворачиваться голод. Жил в Запорожье и ездил в село к матери хотя бы похлебать горячей баланды. “Благодаря” руководителям бывшего Союза во главе со Сталиным и тот малый запас хлеба, что был, вывезли в страны Варшавского договора, оставили Украину голодную, холодную. Пошла среди народа смертность. Если человека на фронте не убили, то он мог умереть с голода. Кто, где, как и сколько мог - все тащили, защищаясь от голодной смерти. Солдаты, возвращаясь с фронта, за малейшую кражу из-за искусственно созданной голодовки попадали в тюрьмы и лагеря. Но красть уже почти не было чего, все забирало государство. Люди ходили опухшие, на ходу умирали. Вот так Сталин “отблагодарил” участников Отечественной войны за спасение Союза от рабства фашизма. 20 квітня 1992 р. З архіву ВУЧК - ГПУ - НКВД-КГБ - 1994 - № 1 - С. 158.

104.”Українські щаблі” кагановича

1947 рік. … Свою “школу” Каганович спробує відродити у 1947 р. і не треба заплющувати очі на те, що у нього знайшлися здібні “учні”. Це вони одностайно почали засуджувати викриті “пильним” Кагановичем” “спроби ввести в літературу українського народу націоналістичну отруту”. Це вони на сторінках преси порушували риторичне питання: чому для викриття “порочності” творів багатьох відомих українських “стало потрібним спеціальне втручання Центрального Комітету КП(б)У і особисто тов. Л.М. Кагановича?”. Це вони цькували М.Рильського (за його доповідь “Київ в історії України” виголошену 1943 року на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори “Мандрівка в молодість”, “Київські окраїни”, статтю “Шевченкові роковини” 1942 року, за передмову до першого тому своїх “Поезій” видання 1946 р.), Ю.Яновського (за роман “Жива вода”), І.Сенченка (за повість “Його покоління”). Це вони “викривали” колишнього директора Інституту Історії України АН УРСР професора М.Петровського, у працях якого “Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі”(1944) і “Незламний дух великого українського народу” (1943) вбачали “серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”. Як спроби “відродити буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України в тій або іншій мірі” тлумачили вони праці Інституту Історії України “Короткий курс історії України” (за редакцією С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова) (1941), “Нарис історії України” (вийшов друком 1942 року в Уфі за редакцією К.Гуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та перший том “Історії України” за редакцією М.Петровського (1943). На щастя, тоді, у 1947 р. реанімувати “школу” Кагановича не вдалося: “хазяїн” відкликав його, а 26 грудня 1947 р. Пленум ЦК КП)б)У поставив крапку в історії про ще один його український “щабель”. Не відбувся і Пленум ЦК КП(б)У з порядком денним “Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У, що його готував Каганович. Про минуле - заради майбутнього /Упорядник Ю.І.Шаповал; Редкол.: І.Ф. Курас та ін..- К., 1989.-С.354.