14.Американська модель державного управління.

Американці розвинули власну соціальну культуру.

Ідеал першої культури – індивідуалізм. Хоч американці схильні об’єднуватися в групи, вони в водночас намагаються зберегти і створити свою власну індивідуальність. Вони хочуть бачити себе людьми, які діють із власної ініціативи і не покладаються на інших.

Ще один комплекс американської культури – обмежена держава. Аксіома полягає в тому, що найменший уряд – це найкращий уряд. Це положення підтримує поняття, згідно з яким індивід вільний користуватися правами й захищати свої корисливі інтереси.

Третій аспект цієї культури – концепція майнових прав. Приватна власність є основою економічної самосвідомості. Слід опиратися втручанню з боку держави у володіння власністю. Тим часом як держава може контролювати використання власності з метою захисту інших власників майна, вона не може зробити цього без належної правової процедури і сплати компенсації за відчуження майна.

Нарешті, основою економічної діяльності є конкуренція. Конкуренція – це частина процесів мислення американців. Це – знаряддя управління, яке використовують для спонукання найманих працівників працювати краще. Вона лежить в основі бажання бути скрізь найкращим. Усіх у конкуренції посилює бажання індивіда здобути визнання через досягнення у конкурентному середовищі.

Наведемо засади, визначені Законом США про реформу державної служби.

1. Набір кандидатів з усіх шарів суспільства, відбір та просування на основі здібностей , знань і навичок в умовах чесного і відкритого змагання.

2. Справедливе й безстороннє ставлення в усіх кадрових питаннях, незалежно від політичних уподобань, раси, кольору шкіри, релігії, національного походження, статті, сімейного статусу.

3. Рівна оплата за рівноцінну працю з урахуванням як загальнодержавних так і місцевих рівнів заробітної плати.

4. Високі стандарти цілісності, поведінки й піклування про державний інтерес.

5. Поліпшення показників через ефективну освіту чи підготовку та ін.

Охарактеризуємо основні принципи технології державного управління в американській моделі.

1.плинність праці особи на одній посаді. Робота на певній посаді чи в якійсь організації, як правило, триває не довго, загалом не більше , ніж 3-5 років. Зміна місця роботи соціальне виправдана, якщо вона спричиняється до зростання заробітків чи до підвищення в посаді.

2.працівників часто оцінюють і просувають по службі. Кожного працівника оцінює його керівник, згідно з формальною системою оцінки показників. Цю оцінку потім використовують при ухваленні рішень щодо підвищення платні або призначення працівника на нову посаду.

3.контрактна форма служби. Чітко обумовлюються обов'язки, права і персональна відповідальність за ділянку роботи.

4.дотримання вузької професіональної спеціалізації при просуванні в кар'єрі, аж до досягнення найвищих рівнів. Якщо менеджери пройшли інженерну, правову чи економічну підготовку, то більшу частину свого трудового життя вони проведуть у цих спеціалізованих сферах. Їхнє просування по службі буде обмежене посадами , навіть якщо це управлінські посади, які пов'язані з даною галуззю знань.

5. високий ступінь контролю, що його здійснює працедавець над найманим працівником. Урядові установи виробляють правила професійної поведінки чи етики, яких має дотримуватись працівник. Зловживання своїм становищем чи корупція з боку працівника може призвести до звільнення й можливого порушення кримінальної справи.

15. Японська модель державного управління.

Японія — конституційна монархія. В 1890 р. був сформований парламент, що зробило Японію першою парламентською країною Азії. Основними ланками місцевої законодавчої влади є префектури, міські, селищні і сільські збори. Їхній кількісний склад залежить від чисельності населення відповідних адміністративних одиниць. Збори очолюються головами.Керівництво виконавчою владою в органах місцевого самоврядування здійснюють: у префектурах - губернатори, у містах - мери, у селищах і селах – старости. На державній службі Японії, так само як і в переважній більшості установ і підприємств країни, діє специфічна система. Цї система припускає тривалу (аж до відходу на пенсію) службу працюючого по найманню в одній організації. Його посада і розмір платні ставляться в пряму залежність від тривалості безупинного стажу. Наприклад,за інших рівних умов чиновнику необхідно пропрацювати в одному державному відомстві 15-20 років, щоб досягти посади начальника відділу, і близько 30 років, щоб одержати посаду начальника департаменту.

Розглянемо більш детально основні моменти.

• Система “пожиттєвого найму” розширена тільки у великих корпораціях і невеликій частині середніх компаній (15-20 % усіх зайнятих в промисловому виробництві).

• Система “пожиттєвого найму” ніде не закріплена юридично, базується на усних зобов”язаннях менеджменту великої компанії перед найманими працівниками і має велику підтримку внутрішніх профспілок.

• В Японії існують два ринки праці: “зовнішній” ринок праці, який мало чим відрізняється від ринку праці в других країнах, і “внутрішній” ринок праці, який існує всередині компанії чи промислової групи “кейрецу” і завдяки якому компанія має можливість переміщати робочу силу з малоефективного підприємства на друге всередині “кейрецу”, не витрачаючи при цьому кваліфіковані кадри і закріплюючи лояльність працюючих.

• Прийняття на роботу базується не на наймі певних професійних навичок і кваліфікації, а на “наймі людини”, навчання і перекваліфікація якої проходять на протязі всієї її професійної кар”єри.

• Особливе значення придається вихованню лояльності і трудовій моралі працівників і встановленню гармонії між працею і менеджментом.

• Заробітна плата кваліфікованих працівників і управлінського персоналу не має великих розбіжностей, тим самим заохочується зближення робітників і інженерно-технічного персоналу.

Термін “японський стиль менеджменту” (ніхонсікікейхо), як винятковий японський метод управління, має глибокі корені, але особливу увагу світового співтовариства він привернув у 80-ті роки разом з появою нової націоналістиіної ідеології Ніхондзінрон (школа вивчення унікальності Японії), яка офіційно затвердилася зі створенням у 1987 році Міжнародного центру вивчення японської культури в місті Кіото. Даний центр заснований на ідеях пояснення економічного успіху Японії унікальністю японської коммунарної ідеології. Ідеї японської культури отримали поширення з кінця 60-х років, коли Японія досягла небачених раніше темпів економічного росту.

Японці називають організацію «уті», що означає «будинок, родина», і переконані, що можна змінити світогляд, розлучатися, змінювати прізвище й ім'я —неможливо лише змінити фірмі. Кожен японський службовець дуже тісно ототожнює себе з фірмою, у якій працює, і переконаний у власній значимості і незамінності для своєї компанії. Не випадково для японців слюво «професія» ототожнюється з роботою, а практично означає організацію (фірму), де вони працюють: японський працівник у відповідь на питання про його заняття називає компанію, де він працює.Ще одна відмітна риса бюрократичного світу Японії - міжвідомчі тертя і розбрати.

15. Європейська бюрократична модель державного управління.

Європейська модель державного управління включає всі форми державного правління, за винятком президентської, і грунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великобританії), кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців. На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сферах. Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

Осягнення європейського підходу до державного управління можна розпочати з короткого аналізу державного управління в Німеччині.

Складові завдань державного управління є основним питанням при з’ясуванні суті галузі державного управління. Американський підхід переважно погоджується, що її визначають політичний процес і законодавчі рішення. За такої ситуації спостерігається змішування політико-адміністративних функцій.

Німецький підхід до завдань державного управління підтримує розмежування політики і адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки.

Критерії економічності й ефективності створюють основу для управлінського ухвалення рішень в американському підході. Правові норми забезпечують лише широкий масштаб і мету, на основі яких державний адміністратор може ухвалити конкретне рішення. Раціональність спирається на критерії економічності й ефективності, що їх можна визначити за допомогою таких кількіс­них методів, як аналіз витрат/прибутків. Німецький державний адміністратор діє на іншій основі, яку характеризують так: «Адміністратор може діяти інакше ніж бізнесмен, і його при цьому не звинуватять в ірраціональності. За наявної традиції верховенства закону у ФРН раціональність громадської дії насамперед забезпечується зведенням до купи норм і фактів, а також через визначення повноважень для кожної дії. Німецькі та європейські державні адміністратори мусять діяти в межах вкрай жорсткої бюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань та методів ухвалення рішень виникають із глибокого й досконалого знання конституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна мати переважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейського державного управління.

Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції, яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правової освіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предмет державного управління.

15. Конституційно-правові засади розмежування гілок влади в Україні та їх реалізація.

Основними політико-правовими інститутами традиційно виступають Парламент, Уряд, Глава Держави, Суди, політичні партії. Зважаючи на винятково важливий вплив таких інститутів, як органи територіального представництва і місцевого самоврядування, засоби масової інформації на процес ухвалення політичних рішень, включимо ці інститути також до складових політико-правової системи.

Основні політико-правові інститути. 2.1. Верховна рада (парламент) України

Парламент — узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі.

Питання обрання, структури і повноважень парламенту були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правової системи. Це пояснюється ключовою роллю парламенту як у політико-правовій системі взагалі, так і в організації і здійсненні державної влади зокрема. У відповідності до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України".

Кабінет Міністрів (Уряд) України.

Виконавча влада - система центральних і місцевих державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні і адміністративно-управлінські функції.

Своєрідною верхівкою виконавчої влади є уряд - орган, якому належить політична виконавча влада. Тому компетенція сучасного уряду не зводиться лише до виконання законів і забезпечення державного управління. Уряд суттєво, а інколи - і вирішальним чином впливає на стан, тенденції і перспективи розвитку політико-правової системи країни. Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міні стрів (Уряд) України як вищий орган у системі органів виконавчої влади".

Функції Кабінету Міністрів

Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116 Конституції). Це завдання можна поділити на:

• загальні: здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію, закони, укази Президента;

• внутрішньополітичні, забезпечує дотримання прав і свобод людини, громадського порядку; здійснює заходи щодо боротьбі зі злочинністю, підтримання належного стану обороноздатності і національної безпеки,

• економічні: забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах зайнятості, праці і соціального захисту; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності та митної справи; забезпечує умови розвитку усіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності;

• бюджетні, розробляє проект закону України про Державний Бюджет, забезпечує виконання ухваленого Верховною Радою Закону про Державний Бюджет та подає Парламентові звіт про його виконання;

Глава Держави— є уособленням єдності нації і вважається найвищою посадовою особою в країні. Таке бачення є типовим практично для всіх політико-правових систем. Відмінності, у залежності від форми правління, полягають у статусі глави держави - чи він є своєрідним арбітром між гілками влади, чи очолює виконавчу владну гілку.

Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що "виступає від її імені,... є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):

Судова влада є ланкою державної влади, що відповідно до закону ухвалює рішення, спрямовані на подолання суперечок між фізичними особами, між фізичними та юридичними особами, а також між юридичними особами, якщо ці суперечки не можуть бути розв'язані в іншому встановленому законом порядку. Окрім того, суди здійснюють тлумачення Конституції і законів.

Відповідно до Конституції України, "судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції" (ст. 124).

15. Законодавча влада та державне управління.

Парламент — узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі.

Питання обрання, структури і повноважень парламенту були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правової системи. Це пояснюється ключовою роллю парламенту як у політико-правовій системі взагалі, так і в організації і здійсненні державної влади зокрема. У відповідності до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України".

Останнім референдумом український народ проголосував за двопалатну систему парламенту. На теперішній час структурно - Верховна Рада залишилась однопалатним парламентом. Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови, його заступника, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій. Кількістю Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом. Вибори до Верховної Ради України відбуваються за мажоритарною системою абсолютної більшості.

Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження:

Законодавчі: внесення змін до Конституції України. Ухвалення законів країни з питань права і свобод людини, громадянства; статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядок застосування мов; засад використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основ соціального захисту; правового режиму власності підприємництва. засад зовнішніх зносин, регулювання міграційних процесів; виборів, діяльності об'єднань громадян, органів виконавчої влади; територіального устрою і місцевого самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури, слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур Збройних сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за її межами та статусу іноземних військ на території України, правового режиму надзвичайного та воєнного стану; встановлення державних стандартів, державних нагород, військових звань та інше.

• Бюджетно-фінансові: затвердження Державного бюджету, внесення до нього змін, контроль за його виконання в т. ч. через утворення Рахункової палати; встановлення податків і зборів; визначення статусу національної валюти та іноземних валют на території України; встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

• Контрольні; здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників на пленарних засіданнях та засіданнях депутатських комітетів і комісій, отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення висновків і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника тощо. Всі пропозиції можуть бути направленні до органів прокуратури і суду, або вищого органу, що має право звільнити відповідного керівника, або виноситься на розгляд пленарного засідання парламенту (в разі, якщо останній має кадрові повноваження щодо відповідальної посади у виконавчій владі);

• Кадрові призначення та звільнення голови та членів Рахункової палати, парламентського Уповноваженого справ людини; половини складу ради Національного банку, з питань телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України;

обрання суддів на безстроковий термін; надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, на призначення та звільнення Президентом голови Антимонопольного комітету, Фонду Державного Майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої комісії; надання згоди на призначення Президентом генерального Прокурора та встановлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку.

15. Інститут Президента та його вплив на процес державного управління.

Глава Держави— є уособленням єдності нації і вважається найвищою посадовою особою в країні. Таке бачення є типовим практично для всіх політико-правових систем. Відмінності, у залежності від форми правління, полягають у статусі глави держави - чи він є своєрідним арбітром між гілками влади, чи очолює виконавчу владну гілку.

Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що "виступає від її імені,... є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

Відповідно до Конституції (ст. 103) "Президент України обирається громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років " Одна й та сама особа не може бути Президентом більше, ніж два роки поспіль. Президент не може бути молодшим 35 років, має прошивати в Україні остання 10 років перед виборами і володіти українською мовою. Президент не може обіймати посаду в об'єднаннях громадян, займатися підприємницькою діяльністю.

Припинення повноважень Президента відбувається після відставки, смерті, неможливості виконання повноважень чи усунення з посади в порядку імпічменту. Усунення з посади в порядку імпічменту можливе лише після висновків Верховного Суду (щодо наявності ознак державної зради або злочину) та Конституційного Суду (щодо дотримання конституційності процедури розгляду справи про імпічмент) і в наслідок ухвалення рішення про імпічмент не менше ніж 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради.

Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):

- законодавчі: видання протягом трьох років після ухвалення Конституції указів з економічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням проектів відповідних законів до Верховної Ради);

накладання вето на закони, ухваленні парламентом.

- Виконавчі: скасування актів Кабінету Міністрів; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра міністерств і відомств.

- Кадрові:

а) призначення:- за згодою Верховної ради – Прем’єр-міністра, Генерального Прокурора голів Антимонопольного комітету і Фонду Державного майна;- за подання Прем'єр-міністра - Міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних державних адміністрацій;- за контрасигнуванням (візування проекту Указу) Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра та Міністра Юстиції - третини складу Конституційного Сулу; Прем'єр-міністра і міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;- на власний розсуд - половини складу Ради національного Банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

б) звільнення:- за згодою Верховної Ради - Голів Антимонопольного комітету та Фонду Державного Майна;- за контрасигнуванням Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних сил; Прем'єр-міністра та міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;- на власний розсуд – Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади. Зовнішньополітичні: представляє державу на міжнародній арені , здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі і відкличні грамоти представників іноземних держав.

Військово-політичні: є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду національної безпеки і оборони приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану.

Символічно-иерімоніальні: нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні звання і класні чини.

15. Організаційна структура, функції та єдність виконавчої влади.

Виконавча влада - система центральних і місцевих державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні і адміністративно-управлінські функції.

Своєрідною верхівкою виконавчої влади є уряд - орган, якому належить політична виконавча влада. Тому компетенція сучасного уряду не зводиться лише до виконання законів і забезпечення державного управління. Уряд суттєво, а інколи - і вирішальним чином впливає на стан, тенденції і перспективи розвитку політико-правової системи країни. Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міні стрів (Уряд) України як вищий орган у системі органів виконавчої влади".

Формування Кабінету Міністрів відбувається таким чином (ст. 114 Конституції);

1) Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради (не менше ніж 226 депутатів);

2) Прем’єр-міністр подає Президентові кандидатури до складу Уряду:

першого віце-прем'єра, трьох віце-прем'єрів, міністрів;

3) Президент приймає рішення про призначення кандидатур, поданих Прем'єр-міністром, на відповідні посади в Уряді. Згідно зі ст. 115 Конституції, Кабінет Міністрів припиняє свої повноваження у разі:

1. обрання нового Президента;

2. заяви про відставку Прем'єр-міністра;

3. ухвалення парламентом резолюції недовіри Урядові.

Президент України має право в будь-який момент звільнити з посади будь-якого члена Уряду (окрім голови Фонду державного майна)

Структурно Кабінет Міністрів складається із Прем'єр-міністра, першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів та міністрів. Міністр та усі його заступники призначаються указом Президента за поданням Кабінету Міністрів. Такий склад Уряду визначається конституційно. До виконавчої влади окрім Уряду як її вищого органу, належить державні комітети, агентства, міжвідомчі комісії тощо, а також обласні і районні державні адміністрації.

Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116 Конституції). Це завдання можна поділити на:

• загальні: здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію, закони, укази Президента;

• внутрішньополітичні, забезпечує дотримання прав і свобод людини, громадського порядку; здійснює заходи щодо боротьбі зі злочинністю, підтримання належного стану обороноздатності і національної безпеки,

• економічні: забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах зайнятості, праці і соціального захисту; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності та митної справи; забезпечує умови розвитку усіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності;

• бюджетні, розробляє проект закону України про Державний Бюджет, забезпечує виконання ухваленого Верховною Радою Закону про Державний Бюджет та подає Парламентові звіт про його виконання;

• гуманітарні та екологічні: забезпечує проведення політики у сфері науки, освіти, культури, охорони довкілля і природокориситування;

• адміністративно-організаційні. спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

15. Судова влада та забезпечення законності в державному управлінні.

Судова влада є ланкою державної влади, що відповідно до закону ухвалює рішення, спрямовані на подолання суперечок між фізичними особами, між фізичними та юридичними особами, а також між юридичними особами, якщо ці суперечки не можуть бути розв'язані в іншому встановленому законом порядку. Окрім того, суди здійснюють тлумачення Конституції і законів.

Відповідно до Конституції України, "судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції" (ст. 124).

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Верховний суд України є найвищою судовою інституцією при розгляді кримінальних, цивільних та адміністративних справ. Судами першої інстанції у цих справах залишаються районні, а другої інстанції - обласні суди. Одним з принципів структурної організації судової системи є принцип ієрархії - суд вищої інстанції може відмінити рішення суду нижчої інстанції.

Перелік спеціалізованих судів встановлюється Законом України "Про судоустрій". В Україні діє також система арбітражних судів - Виший Арбітражний Суд України та обласні арбітражні суди. Ц суди розглядають майнові та фінансові суперечки між суб'єктами господарської діяльності та іншими юридичними особами. Конституційний Суд має потужний апарат, але не має своїх відділень на місцях.

Система органів прокуратури також заснована на принципі ієрархії від судової системи, спеціалізовані органи прокуратури, як і територіальні органи, підпорядковуються єдиному центру, уособлюваному Генеральною прокуратурою, у складі якої утворюються спеціалізовані колегії'.

Перелік спеціалізованих колегій у системі прокуратури встановлюється Законом України “Про прокуратуру”. Сьогодні діють, наприклад транспортні і військові колегії.

Суди загальної юрисдикції в Україні здійснюють правосудця в особливій, встановленій законом процесуальній формі - виносять вироки або виправдовують відповідача (звинуваченого) у таких справах:

- кримінальних

- цивільних

- адміністративних

Арбітражні супи вирішують господарсько-майнові суперечки між:

- юридичними особами;

- фізичними і юридичними особами

Судочинство із зазначених питань супи загальної юрисдикції здійснюють на підставі Конституції, Кримінального кодексу, цивільного кодексу. Кодексу про шлюб і сім'ю. Кодексу про адміністративні правопорушення тощо.

Конституційний Суд України здійснює такі функції (ст. 147 Конституцій України):

- вирішує питання про відповідальність законів та інших правових актів Конституції України:

- дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, які визнано неконституційними, втрачають свою чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

Питання конституційності тих чи інших нормативних актів розглядаються за зверненнями Президента Украйни не менше 45 народних депутатів України, Верховного Супу України, Верховної Ради, АРК, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Прокуратура України, відповідно до ст. 121 Конституції здійснює такі функції.

- Підтримує державне обвинувачення у суді:

- Представляє інтереси громадянина або держави в суці у випадках, визначених законом:

- Здійснює нагляд за дотриманням законів органами які проводять оператвно-розшукову діяльність;, дізнання, досудове слідство, а також щодо виконання судових рішень у кримінальних справах і застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

15. Регіональні особливості та регіональне управління: суть, цілі та специфіка.

Регіональні особливості розвитку суспільства об’єктивно визначаються структурною неоднорідністю простору країни в природно-географічному, ресурсному, економічному, соціальному, етнічному і політичному аспектах. Регіональне управління вивчає та аналізує особливості формування та динаміку розвитку системи державного управління соціально-економічними процесами в окремому регіоні.

Регіон – це територіальна система, якій властива спільність природних, соціально-економічних, національно-культурних та інших умов. Для набуття регіоном статусу об’єкта державного управління, держава законодавчим актом визначає адміністративно-територіальний устрій і межі регіону. Внаслідок чого утворюється адміністративно-територіальна одиниця. Економічні механізми впливу на розвиток територіальної системи створюють регіональну економіку.

Необхідність регіонального управління випливає з регіональної дискретності простору, нерівнозначності регіонів за чинниками і завданнями їхнього розвитку, внаслідок чого будь-яка державна політика будується диференційовано в регіональному аспекті.

Регіональне управління з точки зору теорії державного управління – це скоординований вплив регіональних органів влади на відтворювальні процеси в регіоні з метою забезпечення збалансованого розвитку території й поліпшення на цій основі якості життя населення. Основною метою регіонального управління є підвищення якості життя населення і забезпечення відтворення природних систем на базі ефективного комплексного економічного і соціального розвитку регіону, що досягається завдяки раціональній організації територіального господарства.

Цільовими установками регіонального управління можуть бути, зокрема:

- досягнення збалансованості економічного і соціального розвитку регіонів;

- підвищення рівня самозабезпеченості регіонів за рахунок власних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових);

- удосконалення територіального поділу праці для забезпечення виробництва продукції;

- стабілізація відтворювального процесу;

- стимулювання розвитку науково-технічного прогресу за рахунок використання наявного інтелектуального потенціалу;

- забезпечення політичної стабільності тощо.

Система регіонального управління насамперед включає:

• підсистему центральних і регіональних органів влади;

• підсистему зв’язків (прямих і зворотних), що виникають між об’єктами і суб’єктами управління;

• сукупність функцій, що здійснюються державними органами, а також різноманітні методи, ресурси, що використовуються для реалізації цих функцій.

Організаційно-економічними принципами регіонального управління є:

• поєднання політичного і господарського керівництва;

• поєднання демократії і економічного централізму;

• погодження інтересів індивіда і цілей господарювання;

• поєднання права господаря і участі працівників в управлінні;

• науковості, ефективності, оптимальності і стимулювання управління.

До функцій регіонального управління відносяться, перш за все, загально відомі функції: планування, регулювання, організація, координація, мотивація, облік і контроль.

15. Інституційно-правові, організаційні, фінансово-економічні та соціально-психологічні важелі регіональної політики держави.

В структурі механізму регіонального управління особливе місце посідають основні його елементи, які включають в себе – інституційно-правові, економічні та організаційні важелі.

Інституційно-правові важелі механізму регіонального управління, перш за все, передбачають чітке розмежування компетенції між різними рівнями регіонального управління; побудові моделі самоврядування і самофінансування регіонів за принципом «знизу-догори», з наданням прав низовим регіональним ланкам. Нижні суб'єкти управління повинні делегувати свої функції, права і повноваження на вищий рівень, якщо вони не спроможні їх виконати безпосередньо. Такий розподіл функцій між різними рівнями місцевих рад означатиме відхід від поділу рад за принципом вертикальної підпорядкованості і сприятиме утвердженню їх повної рівноправності у межах реалізації функцій, властивих конкретному рівневі.

Економічні важелі регіонального управління передбачають сукупність економічних регуляторів регіональних процесів, зокрема:

- раціональне використання природних ресурсів в умовах самоврядування та удосконалення економічних нормативів (податок за землю, воду, лісові ресурси);

- управління процесами регіональної концентрації виробництва та видів діяльності з метою створення якісно нової територіальної структури виробництва і громадською обслуговування. Економічні нормативи цієї групи регуляторів повинні грунтуватися на ресурсній основі (плата за трудові ресурси, податок з основних та оборотних фондів);

- комплексний розвиток регіональних структур як високоефективних економічних та територіальних спільнот. Важелями управління в цьому напрямку виступають такі основні нормативи: податок з населення і підприємств, відрахування з прибутку та фонду розвитку підприємств;

- відповідність витрат і результатів в умовах економічної самостійності, які слід розглядати з позиції відтворювального процесу, що пов'язується з використанням національного доходу, нагромадження, споживання.

Організаційні важелі регіонального розвитку управління означають, що кожна адміністративно-господарська одиниця повинна виробляти і реалізувати комплекс організаційних заходів щодо створення сприятливих умов для розширеного економічного відтворення. По великому рахунку, мова йде про створення відповідного інвестиційного клімату, привабливості об'єктів регіональної економіки, пошук інвестиційних джерел.

Отже, конструктивний підхід до вирішення проблеми економічної самостійності регіону полягає в створенні такого механізму управління регіональною економікою, при якому у регіонів залишається достатньо ресурсів для здійснення розширеного економічного відтворення, а також оперативного вирішення поточних проблем населення.

15. Місцеве самоврядування: суть, основні ознаки, принципи та моделі управління.

Згідно Конституції України 1996 р., поняття місцевого самоврядування закріплено як право “територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України” (ст. 140).

Правові засади місцевого самоврядування також закріплені в нині чинному Законі України від 21 травня 1997 р. “Про місце самоврядування в Україні”.

Ознаки місцевого самоврядування:

1) МС – це специфічна форма публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади;

2) особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством;

3) специфічний суб’єкт місцевого самоврядування – територіальна громада, яка на місцевому рівні перетворюється з учасника управління в його первинний суб’єкт;

4) самостійність МС, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

За національними, історичними особливостями та традиціями у різних державах виділяють три моделі місцевого самоврядування:

І. Англосаксонська (англійська) модель (у Великій Британії, США, Канаді, Австралії): представницькі органи місцевого самоврядування формально виступають як діючі автономно в межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування нижчих органів вищим відсутнє; на місцях характерна відсутність уповноважених центрального уряду; населенням можуть обиратись деякі посадові особи; значними повноваженнями наділяються комісії місцевих представницьких органів; контроль за діяльністю місцевих органів здійснюється опосередковано, через центральні органи, суд. Повноваження місцевих органів детально регламентуються в законодавстві за принципом: “дозволено лише те, що прямо продиктовано законом”.

II. Континентальна муніципальна система (Італія, Франція). Модель (французький дослідник І.Мені) - ієрархічна піраміда, по якій відбувається передача різних директив і інформації, і в рамках якої на центральні власті активно працює ціла армія агентів на місцях. Модель характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Особливістю даної системи є те, що вона заснована на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління, і бере за основу різне тлумачення «природних» і «штучних» адміністративно-територіальних одиниць.

ІІІ. Змішана муніципальна система (Німеччина). Місцеве керування в Німеччині прийнято називати комунальним. Діє принцип «негативного регулювання»: місцевим органам «дозволене усе, що прямо не заборонено».Правове положення общин, округів, міст докладно визначається в статутах общин і статутах округів, що затверджуються землями.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

• народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

15. Особливості здійснення самоврядування в містах Києві та Севастополі.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначається Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІУ. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Зокрема, особливості здійснення місцевого самоврядування в місті Ки­єві визначаються Законом України “про столицю України — місто-герой Київ”.

Особливостями здійснення місцевого самовряду­вання є те, що:

а) місцеве самоврядування здійснюється територі­альною громадою міста як безпосередньо, так і через міську раду, районні у місті ради та їх виконавчі ор­гани;

б) представницькими органами місцевого самоврядування у місті є міська рада та районні у місті ради;

в) міська та районні у місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно міською радою, районними в місті радами, підзвітні і під контрольні відповідним радам;

г) міський голова є головою міської ради, що обирається населенням міста шляхом прямих ви­борів, очолює виконавчий комітет міської ради і головує на її засіданнях, а також одночасно є головою місь­кої державної адміністрації, що призначається президентом України відповідно до Конституції України за поданням Ка­бінету Міністрів України.

15. Громадянин в державному управлінні. Взаємовідносини громадян і органів державного управління.

В державному управлінні громадянин приймає участь шляхом реалізації прав, свобод та обов’язків, які є складовою частиною їх адміністративно-правового статусу, що встановлюється Конституцією України, Законом України «Про громадянство» та ін.

У сфері державного управління реалізуються такі права громадян:

1. права, що реалізовуються у сфері виконавчої влади, виключаючи будь-яку форму участі органів виконавчої влади;

2. права, пов’язані з обов’язковою участю суб’єктів виконавчої влади (державна реєстрація, ліцензування, квотування та т.ін.);

3. права, яких набувають громадяни в процесі право реалізації, не пов’язані з безпосередньою участю органів виконавчої влади (організаційно-технічна діяльність виконавчої влади: видача довідок тощо).

Право жителів - активних суб'єктів міського самоврядування, приймати участь у здійсненні міського самоврядування, може бути реалізовано в таких формах:

1. Форми безпосередньої демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування. До них відносяться:

– місцевий референдум – форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення;

– місцеві вибори – вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських голів;

– загальні збори громадян – збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем проживання для вирішення питань місцевого значення;

– місцеві ініціативи – пропозиція членів громади про обов’язковий розгляд на відкритому засіданні ради будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи визначається радою або статутом громади. Внесена місцева ініціатива підлягає обов’язковому розгляду на відкритому засідання ради за участю членів ініціативної групи;

– громадські слухання – це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;

– організація і участь в мітингах, походах, демонстраціях, пікетуваннях на місцевому рівні;

– участь населення у роботі органів місцевого самоврядування на добровільних засадах (в якості експертів, спеціалістів, консультантів, громадських контролерів).

2. Форми представницької демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування – це представницькі органи місцевого самоврядування, місцеві голови, органи самоорганізації населення, які обираються населенням і через діяльність яких громадяни можуть впливати на здійснення місцевого самоврядування на підвідомчій території.

Основними правовими актами, що регулюють проблеми місцевого самоврядування на міжнародному рівні, є:

• Європейська хартія місцевого самоврядування;

• Всесвітня Декларація місцевого самоврядування.

Міжнародні об'єднання органів місцевого самоврядування:

-Міжнародний Союз місцевих влад;

-Всесвітня Федерація споріднених міст.

15. Планування – вихідна ланка управлінської діяльності.

Функція планування полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей. Планування в управлінні має три мети: внесення моменту свідомої організації господарської діяльності; спонукання працівників «зазирати у майбутнє», тобто прищеплення їм здатності погоджувати щоденні дії з перспективою розвитку; критерій контролю фактичних параметрів.

Для того, щоб функція планування досягла зазначених цілей, вона має ґрунтуватися на таких принципах: повнота, точність, економічність, безперервність, масовість.

З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий напрям) має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. У разі директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці.

Індикативний план (від лат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. 1. Індикативний план є комплексом рекомендацій; 2. рекомендації не мають обов’язкового характеру; 3. показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; 4. мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; 5. реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу.

Організаційне планування має свої способи та методи, які відрізняються від способів і методів планування економічних показників господарської діяльності (балансовий, техніко-економічних розрахунків, економіко-математичне моделювання та ін.).

До методів організаційного планування належать: метод послідовного опису операцій; графіки виконання; метод сітьового планування й управління; метод робочого календаря.

Метод послідовного опису операцій. Суть цього методу полягає у складанні плану послідовного виконання робіт, у якому кожна з них описується з необхідним ступенем деталізації. План може бути складений у вигляді послідовного переліку операцій, у вигляді схеми чи таблиці.

Графіки виконання. Графіки виконання передбачають, що, коли і ким має бути зроблене у межах певних строків виконання (початок і закінчення робіт).

Метод сітьового планування й управління. Процес сітьового планування полягає у побудові таблиць робіт, де вказуються параметри, що характеризують їх тривалість, та сітьового графіка, де зазначено послідовність робіт.

15. Прогнозування: суть, функції, принципи та класифікація.

Прогноз (грец. — передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням. Прогнозування дає змогу формувати рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу. Система управління охоплює передбачення як випереджувального відображення дійсності. Передбачення включає гіпотезу, прогноз і план (програму).

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Прогноз порівняно з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах. План (програма) — це комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Суттєвою відміною між прогнозуванням і плануванням є та, що прогнози мають імовірнісний характер, а плани (програми) містять однозначні рішення, які (тією чи іншою мірою) мають ознаки директивності й індикативності. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності. Важливою умовою принципу системності є необхідність забезпечення інформаційної єдності прогнозів різних ієрархічних рівнів.

Прогнози можна класифікувати за наступними критеріями. За масштабами об’єкта прогнозування (залежно від рівня агрегування) прогнози поділяються на глобальні, макроекономічні, секторів економіки, міжгалузевих народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні, локальні, підприємств та ін. За часом випереджання (прогнозним горизонтом) прогнози класифікують на оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та далеко строкові. За елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб. Прогнози первинних факторів виробництва є вихідними в системі економічного прогнозування. До цієї групи належать: прогнози природних ресурсів (землі, води, палива, мінеральних ресурсів); матеріальних ресурсів (прогнози виробництва продуктів переробки природних ресурсів); трудових ресурсів (демографічні прогнози, прогнози трудових ресурсів, прогнози ринку та продуктивності праці); фінансових ресурсів (прогнози доходів та витрат бюджетів і фондів, інвестицій тощо); науково-технічні прогнози і т. п. До прогнозів суспільних потреб належать прогнози, що характеризують потреби в продукції (роботах, послугах). З огляду на це виокремлюють прогнози загальнодержавних, виробничих, особистих і т. п. потреб, а також прогнози економічної кон’юн­ктури.

15. Вплив методів прогнозування на вибір пріоритетів державного управління.

Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв’язків, притаманних об’єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об’єкта.

Методи прогнозування:

1.інтуїтивні базуються на використанні експертної інформації. Ними користуються тоді, коли бракує чітких тенденцій розвитку об’єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінку впливу на розвиток об’єкта багатьох факторів. Експертні оцінки дають змогу встановити ступінь складності й актуальності проблеми, визначити основні цілі та критерії, виявити чинники і взаємозв’язки між ними, обґрунтувати переважні альтернативи розвитку. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.

А)методи індивідуальної експертної оцінки (інтерв’ю, аналітичні записки, побудова сценаріїв, інші): їх суть полягає в тому, що кожен експерт дає оцінку незалежно від інших, а потім за допомогою певних прийомів ці оцінки об’єднуються й узагальнюються. Індивідуальні експертні оцінки можуть мати вигляд інтерв’ю, аналітичних записок, сценаріїв соціально-економічних подій тощо.

Б)методи колективної експертної оцінки (методи «мозкової атаки», метод комісій, метод «Дельфі», матричний метод) ґрунтуються на спільній праці експертів і передбачають визначення колективом спеціалістів сумарної оцінки стану об’єкта в майбутньому.

2. формалізовані, їх використання доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об’єкта прогнозування.

А)Методи екстраполяції базуються на припущенні, що закономірність (тенденція) розвитку об’єкта у минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватися, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні. Можуть бути простими і складними. До простих належать ті методи, які базуються на припущенні відносної стійкості в майбутньому абсолютних значень рівнів, середнього рівня ряду, середнього абсолютного приросту, середнього темпу зростання. Друга група методів базується на визначенні основної тенденції, тобто використанні статистичних формул, які описують тренд. Тренд — це відображення певною функцією тенденції ряду динаміки. Складні методи можна поділити на:

-Адаптивні методи прогнозування (ковзної та експоненціальної середніх, метод гармонійних ваг, авторегресія) ґрунтуються на тому, що процес їх реалізації полягає у визначенні наступних у часі значень прогнозного показника з урахуванням ступеня впливу попередніх рівнів.

-аналітичних методів прогнозування: покладено принцип одержання за допомогою методу найменших квадратів оцінки детермінованої компоненти, що характеризує основну тенденцію.

Б) методи багатофакторного моделювання:

-логічного моделювання належать методи прогнозування за історичною аналогією, побудовою сценарію, «дерева цілей» і т. д.

-Методи інформаційного моделювання: прогнозування розвитку на підставі вивчення джерел масової інформації, які містять певні необхідні, логічно впорядковані гіпотези.

- Методи статистичного моделювання поділяються на дві групи (Метод прогнозування на підставі одиничних рівнянь регресії та метод прогнозування на підставі системи рівнянь взаємопов’язаних рядів динаміки).

15. Характеристика параметрів прогнозу соціально-економічного розвитку України на коротко- та середньостроковий період.

Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» прогнозні та програмні документи на державному рівні розробляються на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди. У прогнозах мають бути відображені: • аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період і характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери; •очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їхній вплив на економіку країни; • оцінка впливу можливих заходів державної політики у прогнозному періоді на розвиток економіки та соціальної сфери; • цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку та пропозиції щодо напрямів державної політики на відповідний період; • прогноз кон'юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих товарів (послуг); •основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі по галузях і регіонах; •висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді. Прогноз економічного і соціального розвитку на середньостроковий період використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів. Параметри прогнозу на короткостроковий період використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників державного бюджету. Методами прогнозування називають сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних внутрішніх і зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об'єкта. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об'єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів. Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування їх можна об'єднати (залежно від ступеня формалізації) в дві групи: інтуїтивні та формалізовані.

15. Програмування як елемент державного управління: суть, принципи, методи та технологічні етапи.

Важливе місце в теорії і методології державного управління відіграє програмування. Як правило, програми направлені на вирішення стратегічно важливих народногосподарських проблем, які не завжди мобуть повністю реалізовані. Програма — поодинокий прояв планомірності в рамках розв’язання локальної проблеми.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові програми (ДЦП).

Слід зазначити, що державні макроекономічні програми розробляються на довго-( до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4—5 років), середньо- (4-5 років) та короткострокову (1 рік, розробляються, як правило, паралельно з проектом державного бюджету) перспективу. Складниками її є національна, галузеві та регіональні програми.

Метою розроблення ДЦП є сприяння реалізації державної політики на пріоритетних напрямах розвитку держави, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць; забезпечення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв'язання найважливіших проблем. Цілі, на які має бути спрямована ДЦП, зумовлені стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю певної конкретної або кількох суміжних соціально-економічних проблем.

За своєю спрямованістю ДЦП поділяються на економічні, наукові, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні та ін.

Відповідно до системного підходу й основних принципів програмно-цільового планування (цільова спрямованість на досягнення кінцевих результатів, комплексність, альтернативність, керованість) послідовність стадій розробки та реалізації ДЦП здійснюється за такою схемою:

1. Ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми.

2. Схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення.

3. Розроблення проекту програми – визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування.

4. Державна експертиза проекту програми.

5. Погодження та затвердження програми.

6. Проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;

7. Організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням.

8. Звітування про виконання програми.

Основними принципами є:

-принцип цілісності

-принцип об’єктивності

-принцип науковості

-принцип гласності

-принцип самостійності

-принцип рівності

-принцип дотримання загальнодержавних інтересів

15. Характеристика державних цільових програм економічного, соціального та інноваційного розвитку.

Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державні цільові програми поділяються на:

- загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі - загальнодержавні програми) - це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

- інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

За своєю спрямованістю державні цільові програми поділяються на:

- економічні, що спрямовані на розв'язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації;

- наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук;

- науково-технічні, що розробляються для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції;

- соціальні, що передбачають розв'язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони здоров'я та освіти;

Заходи, завдання та показники державних цільових програм:

включаються до відповідних розділів Державної програми економічного і соціального розвитку України на відповідний рік;

враховуються під час складення проекту Державного бюджету України на відповідний рік шляхом визначення головними розпорядниками бюджетних коштів обсягів видатків на їх реалізацію у складі бюджетних програм та включення центральним органом виконавчої влади з питань фінансів відповідних бюджетних запитів до пропозицій проекту Державного бюджету України.Заходи, завдання та показники державних цільових програм, спрямованих на розвиток окремих адміністративно-територіальних одиниць, включаються до програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст на відповідний рік. Перелік державних цільових програм, які планується виконати у відповідному році з використанням коштів Державного бюджету України, подається на розгляд Верховної Ради України у складі проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України та разом із проектом закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

15. Субординація і організаційній структурі державного управління: підпорядкованість, підконтрольність та підзвітність.

Державно-управлінські відносини – це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою.

Ці відносини типу «влада-підпорядкування» можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта управління та багатьох інших факторів. Вони можуть бути формальними (субординації) і неформальними (координації), галузевими, міжгалузевими, територіальними та ін. Відносини управління формуються на основі закономірностей, принципів, функцій і методів державного управління. Найчастіше ці відносини виникають за ініціативою одного з учасників, а у разі порушення адміністративно-правових норм порушник несе відповідальність перед державою.

Узгодження (упорядкування) управлінських дій приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків – субординації, тобто підпорядкування одного інтересам іншого. Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування. Всі ці види субординації мають свої особливості та певний обсяг у конкретних системах управління залежно від методів, які використовуються відносинах «суб’єкт-об’єкт».

Субординаційні зв'язки в організаційній структурі державного управління можуть передбачати:

• виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом;

• безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування;

• функціональне або методичне підпорядкування;

• право затвердження проекту рішення;

• підконтрольність;

• підзвітність.

15. Реординаційні зв’язки та координація в державному управлінні.

Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості різних органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти й можуть передбачати:

• створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;

• проведення координаційних нарад;

• регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;

• прийняття одночасних спільних рішень.

Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні зв'язки (або взагалі елементів механізму держави та елементів державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням.

Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості різних органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти й можуть передбачати:

• створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;

• проведення координаційних нарад;

• регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;

• прийняття одночасних спільних рішень.

Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні зв'язки (або взагалі елементів механізму держави та елементів державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням.

• право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом, на консультативне погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення;

• право й обов'язок не виконувати незаконний, особливо злочинний наказ.

15. Управлінська діяльність: загальні риси, методи та технології.

Об’єктивна потреба в управлінні виникла внаслідок необхідності управління складними технічними та технологічними системами. Пізніше, з розвитком промисловості та кооперації, виникає управління підприємством та корпораціями, складними економічними системами в національному та глобальному масштабах.

Розуміння управлінської діяльності як цілісності передбачає її аналіз через призму наступних критеріїв:цільової призначеності; функціональної сфери прикладання; технологічності виконання;структурної побудови; змістовності; організаційної обумовленості; соціально-психологічного стану здійснення.

Управлінська діяльність –прийняття рішень та дій людей по досягненню цілей, які відображають історичний досвід, рівень наукового пізнання та здібностей щодо вирішення конкретних завдань. Управлінська діяльність включає наявність людей, знань, умінь, навичок, інформації, технічних засобів та психологічної підготовки.

До основних методів управлінської діяльності необхідно віднести:

- Морально-етичні-методи базуються на використанні визначальних інституцій суспільства, до яких слід віднести релігію, совість, традиції, гідність і честь, звичаї людей. Сюди також відноситься соціальна реклама, психологічні установки, певні переконання тощо.

- Соціально-політичні методи пов’язані з умовами праці, побуту, дозвілля людей, залученням їх у владні відносини та управління, політичні мотивації, що особливо важливо для розвитку демократії.

- Економічні методи зумовлені роллю економічних інтересів ужитті людей, а значить й в управлінських процесах. До економічних методів слід віднести фінансово-бюджетне регулювання, грошово-кредитне, регулювання цін, валютне регулювання тощо.

- Адміністративні методи – способи і дії прямого і обовязкового визначення поведінки і діяльності людей з боку керівних структур держави. Означені методи ґрунтуються на силі державної влади і включають такі прийоми: попередження, припинення й примус.

Технологія в управління –це певний спосіб поєднання процедур і операцій задля досягнення високої результативності та ефективності. До технологій слід віднести:

• новітні технології діагностування, аналізу, оцінювання стану керованого об’єкту, моніторингу наслідків управлінських рішень тощо;

• вироблення загальних та уніфікованих критеріїв (показників0, що адекватно характеризують управлінську діяльність;

• технології контролю, пов’язані з безперервним моніторингом керованих процесів;

• формування адаптивних функціонально-організаційних структур.

Результатом управлінської діяльності є управлінське рішення.

15. Процес прийняття рішень в державному управлінні та мотивація.

Сутність управлінського рішення – полягає у обґрунтованому виборі таких впливів на об’єкт управління, які узгоджені з механізмом його самоорганізації спрямовані на підтримання певної цілісності структурної визначеності з метою досягнення обраних цілей.

Державно-управлінські рішення – це обґрунтований і вибраний державними органами цілеспрямований вплив на суспільну систему, який відображає владну волю держави й набуває офіційно вираженої форми. Прикладом може бути розробка цільових програм, стратегії реформ, вироблення відповідних політик.

Формою вираження означених типів державно-управлінських рішень можуть бути:

• Правові норми (Конституція, закони, міжнародні угоди, укази Глави Держави, постанови парламенту і уряду, накази керівництва центральних органів виконавчої влади , державні та галузеві стандарти тощо).

• Організаційно-розпорядчі рішення ( розпорядження, вказівки та інші організаційно-координаційні рішення вищих та центральних органів виконавчої влади);

• Програмно-цільові державно-управлінські рішення (міждержавні, регіональні, галузеві і міжгалузеві концепції, програми, проекти тощо).

Під час підготовки управлінських рішень використовуються такі способи і прийоми дій:

- вивчення конкретних управлінських ситуацій на місцях, у керованих об’єктах;

- ознайомлення з досвідом вирішення подібного управлінського завдання;

- складання інформаційних записок;

- аналіз статистичних матеріалів;

- обґрунтування різних альтернатив вирішення проблеми в умовах обмеженості ресурсів.

У державному управлінні застосовують такі методи підготовки управлінських рішень:

- системний та функціональний аналіз;

- методи прогнозування;

- методи теорії ігор і статистичної теорії прийняття рішень;

- ймовірнісно-статистичні методи;

- економіко-статистичне моделювання;

- теорії масового обслуговування та ін.

Технологія процедури прийняття рішень в державному управлінні.

Організаційна процедура прийняття рішень передбачає визначення:

- організаційного рівня та суб’єкта (особи чи групи осіб), що приймає рішення;

- осіб, які забезпечують наукове обґрунтування проекту рішення;

- структури погодження рішення (хто з ким погоджує рішення);

- періодичності та форми контролю за ходом виконання рішення;

- персоніфікації осіб, що здійснюють контроль;

- осіб та їх прав щодо внесення змін у змість управлінських рішень;

- форми звітності при виконанні рішень;

- осіб та органу управління, які дають висновок про виконання рішень та ступінь досягнення поставленої цілі.

15. Контрольна влада у системі управління, іі органи та форми діяльності.

Ідея контрольної (або наглядової, контрольно-наглядової) влади як самостійного вид;/ державної влади далеко не нова. Так, у Китаї ще за часів Конфуція розрізняли поряд із законодавчою, виконавчою і судовою — контрольну владу. Цей вид державної влади виділився як самостійний у проекті програми декабриста П. Пестеля «Руська правда». У цьому документі, зокрема, зазначалося, що в республіці діє принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і спостережну.

Наявність контрольної (контрольно-наглядової) влади як самостійного виду державної влади опосередковано визнаєтеся і в чинній Конституції України. Про це свідчить розділ шостий Конституції України, присвячений прокуратурі, який знаходиться після розділу щодо органів виконавчої влади, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, перед розділом про правосуддя.

Ефективність функціонування політико-правової системи держави в цілому чи її ключових складових - Парламенту, Уряду і Глави Держави, визначається ступенем впливу кожної із згаданих інституцій як на інші елементи системи, так і на суспільство в цілому. Спробуймо окреслити загальну схему політичних і правових впливів в межах українського трикутника влади. Обидва типи цих впливів тісно пов'язані , але правові впливи, на відміну від політичних, мають законодавчо-формалізований характер.

Законодавчий вплив Верховної влади на Президента означає можливість ухвалення законів (в т.ч. Конституції), що окреслюють правове поле діяльності глави держави в Україні. У свою чергу, під інформаційним впливом Президента на парламент тут розуміємо як підконтрольну главі держави ін4юрмащйно-пропагандистську машину у вигляді державних засобів масової інформації, в першу чергу -радіо, і ТЕ, так і наявність у глави держави інформації спеціальних служб, також підпорядкованих Президенту.

Кадровий вплив Президента на уряд означає можливість призначення главою держави на урядові посади та звільнення з них. У свою чергу, управлінський вплив Кабінету Міністрів на Президента окреслює ту обставину, що реальне управління соціально-економічними та іншими для життєдіяльності держави (яку уособлює і за яку ніби відповідає у першу чергу всенародне обраний Г|5езиденг) процесами здійснює саме уряд.

Бюджетний вплив Верховної Ради на Кабінет Міністрів ґрунтується на виключному праві парламенту ухвалювати бюджет а також - і остаточній можливості Верховної Ради корегувати ті чи інші його доходні і витратні статті. У свою чергу, ресурсний вплив на парламент означає не що інше, як можливість Кабінету Міністрів через свої структури в центрі і на місцях реально управляти господарством» щоденно розподіляти чималі фінансові і матеріальні ресурси. А кожен депутат, кожна фракція зацікавлені, щоб питання їх особисті, їх округу, їх групи підтримки вирішувалися у першу чергу і належним чином.

15. Роль самоврядування, громадських організацій та органів масової інформації в забезпеченні контролю.

Вперше “в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування” у Конституції України 1996 р. (ст. 7), де закріплено поняття місцевого самоврядування як право “територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України” (ст. 140). Прийняття Конституції відкрило простір для становлення реального місцевого самоврядування в Україні.

Правові засади місцевого самоврядування також закріплені в нині чинному Законі України від 21 травня 1997 р. “Про місце самоврядування в Україні”.

Ознаки місцевого самоврядування:

1) МС – це специфічна форма публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади;

2) особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством;

3) специфічний суб’єкт місцевого самоврядування – територіальна громада, яка на місцевому рівні перетворюється з учасника управління в його первинний суб’єкт;

4) самостійність МС, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Науковий потенціал самоврядницької ідеї розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять та категорій, які сприяють оформленню відповідних теорій місцевого самоврядування:

• теорія вільної громади (теорія природних прав громади), основні положення якої були сформульовані Туре на Національних зборах Франції 1790 р. та знайшли своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р.: місцеве самоврядування розглядалося як автономна у віднешенні до державної влади публічна влада територіальної громади;

• громадівська теорія: на перший план висувається не природний характер прав територіальної громади, а недержавна, переважно господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування;

• державницька теорія (сер. ХІХ ст.): розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну з форм організації місцевого управління, тобто як один із способів децентралізації державної влади на місцевому рівні. У рамках державницької теорії сформувалося два напрямки: політичний (Р. Гнейст) та юридичний (Л. Штейн).

Основні положення цих теорій ХІХ ст. зберігають своє значення і дотепер, їх покладено в основу сучасних поглядів на місцеве самоврядування.

За національними, історичними особливостями та традиціями у різних державах виділяють три моделі місцевого самоврядування:

І. Англосаксонська (англійська) модель (у Великій Британії, США, Канаді, Австралії): представницькі органи місцевого самоврядування формально виступають як діючі автономно в межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування нижчих органів вищим відсутнє; на місцях характерна відсутність уповноважених центрального уряду; безпосередньо населенням можуть обиратись деякі посадові особи; значними повноваженнями наділяються комісії (комітети) місцевих представницьких органів, які відіграють вагому роль в підготовці й прийнятті рішень; контроль за діяльністю місцевих органів здійснюється опосередковано, через центральні органи, а також суд. Повноваження місцевих органів детально регламентуються в законодавстві за принципом: “дозволено лише те, що прямо продиктовано законом”.

II. Континентальна муніципальна система характерна для Італії та Франції. Модель (французький дослідник І.Мені) - ієрархічна піраміда, по якій відбувається передача різних директив і інформації, і в рамках якої на центральні власті активно працює ціла армія агентів на місцях. Модель характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. В Італії, наприклад, подібна ієрархічна підпорядкованість виражається в передбаченій Конституцією практиці областей здійснювати контроль за законністю актів провінцій, комун та інших місцевих утворень. Особливістю даної системи є те, що вона заснована на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління, і бере за основу різне тлумачення «природних» і «штучних» адміністративно-територіальних одиниць.

ІІІ. Змішана муніципальна система характерна для Німеччини. Місцеве керування в Німеччині прийнято називати комунальним. У основному законі ФРН немає спеціального поділу, присвяченого адміністративно-територіальному поділу суб'єктів федерації. У ньому говориться лише про існування округів і общин, у яких обираються представницькі органи. Діє принцип «негативного регулювання»: місцевим органам «дозволене усе, що прямо не заборонено» (у відмінність, наприклад, від Великобританії, де принцип «дозволено тільки те, що продиктовано законом»). Правове положення общин, округів, міст докладно визначається в статутах общин і статутах округів, що затверджуються землями.

15. Управління природними ресурсами та державними підприємствами.

Державне управління природніми ресурсами передбачає формування організаційно-правових норм їх використання та відновлення. Головним багатством України є земельні ресурси. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. У розрахунку на жителя країни припадає 0,8 га сільськогосподарських угідь, , а в середньому в Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га. Із 60,4 млн. га українських земель 70% або 41,8 млн. га – сільськогосподарські землі і 17% або 10,4 млн. га – ліси. У структурі земельних угідь України переважають родючі чорноземи.

Водночас за родючістю ґрунтів Україна нині є однією з найбагатших держав світу – майже 10% чорноземів земної кулі.

До основних інструментів впливу держави (державного управління) щодо використання природних ресурсів необхідно віднести:

• обмеження на отримання землі та земельні угоди: встановлення мінімальних розмірів земельних угідь ферм – Франція, Італія; впровадження спеціальних дозволів на купівлю землі сільськогосподарського призначення – Німеччина, Данія; в Японії землю не можна продавати іноземним громадянам.

• регулювання оренди: з метою зацікавлення фермерів в зберіганні та підтримці родючості в Німеччині встановлюється мінімальний термін оренди – 15 років, в Данії – 30. Регулюється й розмір орендної плати;

• природно-охоронні обмеження: встановлення жорсткого контролю за використанням сільськогосподарських земель.

• експропріація земель: в окремих випадках землі можуть бути вилучені у власників безкоштовно, або на компенсаційній основі.

• обмеження використання земель через встановлення сервітутних відносин (сервітутний договір між власником землі – фермером та іншим суб’єктом щодо використання землі). Згідно земельного кодексу України (ст.95) виділяються такі види земельного сервітуту: право проходу та проїзду, право прокладання лінії електропередач, водопроводу, забору води природної водойми, прогону худоби по наявному шляху, право встановлення будівельних риштувань з метою ремонту будівель.

З метою використання природних ресурсів за умов зниження запасів корисних копалин та наростання проблем продовольчого забезпечення населення в розвинених країнах заморожується видобуток корисних копалин.

Державне управління державними підприємствами.

Верховна Рада України 21 вересня 2006 р. прийняла закон «Про управління об’єктами державної власності» за № 185-V, що відповідно до Конституції визначає правові основи управління об’єктами державної власності, визначає об’єкти управління державної власності, коло суб’єктів та їх повноваження щодо управління цими об’єктами.

Суб’єктами управління обє’ктів державної власності є: Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади (уповноважені органи управління); органи, які здійснюють управління держаним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; - державні господарські об’днання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (господарські структури); - юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (уповноважені особи); - національна академія наук України, галузеві академії наук.

Об’єкти:

-держ підприємства

-казенні підприємства

-корпоративні права держави

-державне майно, передане в оренду, лізинг

15. Державне управління корпоративними правами.

ПОСТАНОВА від 4 листопада 1998 р. N 1741 «Про управління державними корпоративними правами»

Управління державними корпоративними правами здійснюється Національним агентством з управління державними корпоративними правами, а також іншими органами виконавчої влади за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до цього положення та інших нормативно-правових актів.

Органи виконавчої влади здійснюють управління державними корпоративними правами як безпосередньо, так і через призначених в установленому порядку уповноважених осіб. Агентство здійснює управління державними корпоративними правами, передачу повноважень з управління іншим органам виконавчої влади, координацію виконання ними функцій з управління.

Повноваження з управління державними корпоративними правами Агентство передає за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до Положення про порядок та умови передачі належних державі акцій, часток, паїв товариств в управління органам виконавчої влади.

Органи виконавчої влади, уповноважені здійснювати управління державними корпоративними правами, визначають представника, відповідального за управління державними корпоративними правами з числа працівників їх центральних апаратів або підвідомчих їм органів.

Рішення про призначення уповноваженої особи оформлюється наказом, в якому зазначається:

* особа, відповідальна за управління державними корпоративними правами; *завдання з управління; * порядок звітності про виконання функцій з управління державними корпоративними правами.

Контроль за діяльністю своїх представників відповідні органи виконавчої влади здійснюють шляхом прийняття від них звітів про результати їх діяльності та діяльності товариства. Органи виконавчої влади проводять аналіз діяльності товариства і ефективності виконання функцій представником, готують пропозиції щодо подальшого функціонування товариства і умов управління та інформують Агентство в установленому ним порядку.

Діяльність органів виконавчої влади щодо здійснення управління державними корпоративними правами Агентство координує шляхом:

розроблення нормативного та методичного забезпечення управління державними корпоративними правами;

планування стратегії та реалізації державної політики щодо управління державними корпоративними правами;

ведення реєстру договорів доручень на управління державними корпоративними правами та реєстру уповноважених осіб;

ведення обліку державних корпоративних прав;

здійснення оцінки державних корпоративних прав;

визначення та оперативного коригування разом з іншими органами виконавчої влади завдань щодо управління державними корпоративними правами;

здійснення контролю за виконанням іншими органами виконавчої влади завдань з управління державними корпоративними правами;

проведення аналізу діяльності товариств та моніторингу діяльності органів виконавчої влади щодо управління державними корпоративними правами;

підготовки пропозицій щодо вдосконалення управління державними корпоративними правами та подання їх Кабінетові Міністрів України.

У разі закінчення терміну повноважень з управління державними корпоративними правами, неналежного виконання органами виконавчої влади завдань з управління державними корпоративними правами, надходження інших пропозицій щодо управління державними корпоративними правами та виникнення обставин, за якими неможливе здійснення органами виконавчої влади управління державними корпоративними правами Агентство подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо повноважень відповідного органу з управління державними корпоративними правами.

15. Управління доходами та видатками держави.

Уся система державних доходів складається з доходів децентралізованих (доходи державних підприємств, установ, організацій) та доходів централізованих (Державного і місцевого бюджетів, Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і ін.).

Державний бюджет є найдієвішим механізмом здійснення фінансової політики держави. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках – пріоритетні напрямки вкладень коштів. Основні напрямки бюджетної політики визначаються Верховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назву бюджетної резолюції.

Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами.

В усіх країнах світу бюджетні видатки поділяють на поточні та капітальні витрати. Відповідно кожний підрозділ має свої джерела доходів.

Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:

• виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;

• заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення;

• загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;

• загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;

• утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;

• утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;

• створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду та ін.

Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих рівнів. Загальна схема місцевих бюджетів

Доходи

Видатки

І. Власні доходи 1 . Податки на майно 2. Платежі за використанняприроднихресурсів: у т.ч. земельнийподаток і орендна плата за землю 3. Податки, збори та мито у т.ч. місцевіподатки та збори 4. Іншівласні доходи II. Регулюючі доходи 1 . Податок на прибуток 2. Прибутковийподаток з фізичнихосіб 3. Податок на доданувартість 4. Акцизи 5. Дотації з державного й регіонального бюджетів 6. Субвенції з регіональнихбюджетів 7. Кошти, отримані за взаємо-розрахунками з бюджетами

І. Фінансовапідтримкагалузей народного господарства 1. Промисловість, будівництво 2. Сільське та рибне господ-дарство 3. Транспорт, дорожнє господ-дарство 4. Житлово-комунальне господ-дарство II. Соціально-культурні заходи 1 . Освіта 2. Культура і мистецтво 3. Охороназдоров'я 4. Соціальнаполітика III. Управління IV. Правоохороннадіяльність V. Інше

15. Управління борговими зобов’язаннями та забезпечення стабільності в суспільстві.

Управління державним боргом — комплекс заходів, що здійснюються державою в особі уповноважених органів щодо визначення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

У залученні та розміщенні коштів беруть участь Міністерство фінансів України та Національний банк України, а функцію погашення та обслуговування державного боргу безпосередньо виконує Державне казначейство України.

У процесіуправліннядержавним боргом вирішуютьсятакізавдання:

— пошукефективних умов запозиченнякоштів з поглядумінімізаціївартості боргу;

_ недопущеннянеефективногота нецільовоговикористаннязапозиченихкоштів;

— забезпеченнясвоєчасної та повноїсплатисуми основного боргу та нарахованихвідсотків;

— визначення оптимального співвідношенняміжвнутрішніми та зовнішнімизапозиченнями за умовизбереженнямакрофінансовоїрівноваги;

— забезпеченнястабільностівалютного курсу та фондового ринку.

В Україні більшість державних позик спрямовується на: фінансування бюджетного дефіциту — 84 % державних запозичень, формування валютних резервів і підтримку національної валюти — 14; інвестиційні проекти — 2 %. Тому стратегічна мета політикиуправліннядержавним боргом в Українімає бути зорієнтована на досягненняоптимальноїструктури та найвищогоефектувідвикористанняпозиковихкоштів.

Рівень державної заборгованості значно впливає на бюджетно-податкову політику держави, обмежуючи можливість управління видатками бюджету для досягнення цілей макроекономічної стабілізації у майбутньому.

15. Державне регулювання економіки, цілі, функції, методи та межі.

Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.

Функції державного регулювання економіки:

- управління розвитком усіх підсистем в процесі їх діалектичної взаємодії.

- забезпечення планомірного розвитку економічної системи у формі директивного планування державного сектору економіки, прогнозування та програмування економіки, використання важелів антициклічного регулювання економіки, здійснення структурної політики тощо;

- забезпечення цілісного еколого-економічного відтворення національної економічної системи через послаблення і поступове подолання економічної кризи, використання різноманітних правових та адміністративних важелів тощо;

- забезпечення відносно рівномірного розвитку регіонів країни внаслідок мобілізації та оптимального використання наявних у регіонах

-матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів шляхом здійснення раціональної регіональної економічної політики;

- перерозподіл національного доходу з метою справедливого розподілу доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення та їх соціального захисту. Ця функція реалізується шляхом проведення збалансованої соціальної політики;

- подолання найбільших проявів монополізму та монополістичних тенденцій в економіці через проведення антимонопольної, в тому числі антитрестівської політики.

Державне регулювання економіки є однією з функцій державного управління.

Положення про мінімізацію економічної ролі держави в сучас­них умовах є стратегічною помилкою. У контексті зростання ролі державного регулювання розглянемо деякі особливості. По-перше, вільна конкуренція дуже рідко є ефективною, бо економічні агенти діють в умовах недос­коналої конкуренції. Окрім того, "ринковий механізм далекий від ідеалу..." і має суттєві недоліки. Тому держава повинна захищати виробника і споживача від недосконалої конкуренції. По-друге, в гонитві за прибутком приватні підприємства приховують побічні негативні характеристики окремих товарів і послуг, тобто створюють дефіцит інформації, який може ліквідувати тільки дер­жава. По-третє, за допомогою бюджету держава може планомірно регулювати "доходи-видатки" з метою забезпечення стабільного економічного зростання. По-четверте, мало користі від економічної ефективності, якщо вона не встановлюється справедливим розпо­ділом доходів суспільства.

Основні цілі державного регулювання економіки:

-реалізація соціальних цілей розвитку суспільства;

-забезпечення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;

-забезпечення стабільного розвитку національної економіки;

-раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефетивності

Методи державного регулювання економіки - це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Виділяють такі методи:

1. економічне регулювання: пряме - за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо і непряме - за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики (методи економічного регулювання: реформи в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки, або податкова політика; науково-технічна політика;амортизаційна політика; кредитно-грошова політика; структурна політика;цінова політика.);

2. правове регулювання;

3. адміністративне регулювання базується на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.

15. Регуляторна політика у сфері малого та середнього підприємництва.

Одним із методів державного регулювання економіки є підтримка суб’єктів підприємництва з боку державних органів влади. Система державної підтримки підприємництва є важливою складовою механізму його державного регулювання і являється пріоритетним важелем виходу суб’єктів підприємницької діяльності з кризи.

Механізми державного регулювання підприємництва — це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. До цієї системи входять правовий і фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання, державні органи та фонди, покликані займатися діяльністю суб'єктів підприємництва.

Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів, які регламентують поведінку суб'єктів підприємницької діяльності, як використовуючи адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і через систему економічних методів та регуляторів (податки, ціни банківські проценти, пільги, санкції та ін.).

Основні функції державного регулювання підприємництва такі:

1) підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання;

2) підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи;

3) перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.

До інструментів, або методів державного регулювання підприємництва, належать:

- податково-бюджетна система (фіскальна);

- цінове регулювання;

- кредитно-грошове регулювання;

- зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

Органами державного регулювання підприємництва є центральні органи виконавчої влади, а також місцеві органи виконавчої влади та органів самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним центральним органом влади є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття Верховною Радою України законодавчих актів, на яких ґрунтуються дії виконавчої влади, та непрямими, котрі ґрунтуються на використанні різних економічних, фінансових важелів (цін, податків, кредитів, відсотків, пільг тощо).

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки. Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого — створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до но­вонародженого підприємництва, є корумпованою та надто за­бюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити фун­кції підтримки підприємництва самому приватному сектору, принаймні, в більшій частині. Така практика є досить пошире­ною в усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостій­но, а саме:

- нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

- інституціональних засад розвитку бізнесу;

- функціональних (цільових) форм державного регулювання.

15. Державне регулювання ринку фінансових послуг та зовнішньої економічної діяльності.

Фінансовий інститут - організація, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

Необхідність державного регулювання фін ринку:

-фінансовий сектор – чинник економічного розвитку;

-фінансові посередники створюють гроші (квазігроші).

Макроекономічна ціль регулювання фін ринку:стабільність фін сектора і захист прав споживачів

Органи державного регулювання:

Загальні ДПА, Антимонопольний комітет, Аудиторська палата, Міністерство фінансів, Міністерство економіки.

Специфічні НБУ, Держфінпослуг, ДКЦПФР, Держфінмоніторинг

Сфери фін послуг: банківські установи; небанківські кредитні установи; страхуві послуги;

ІСІ; пенсійні фонди).

Заходи держ у сфері фін послуг: недопущення неплатоспроможності суб’єктів фін послуг (встановлення вимог щодо структури активів), контороль за виконанням своїх зобов’язань перед клієнтами та вимоги щодо складання звітності.

Проблеми розвитку ФІ

-низька інвестиційна активність ФІ;

-нерозвинутість НФУ, фондового ринку;

-недосконалість фінансової інфраструктури;

-валютно-курсова нестабільність;

-доларизація економіки;

- інформаційна асиметрія;

-фінансові спекуляції, шахрайство;

-недовіра до ФІ;

Сьогодні спостерігається універсалізація фінансових послуг та ускладнення структури самого фінансового сектору, відповідно зростає потреба у створенні мегарегуляторів.

Регулювання банківської діяльності та нагляд за нею покладено на НБУ з метою забезпечення стабільності функціонування банків та довіри населення до банківської системи в цілому.

Держава своїми діями може попередити та вчасно зреагувати на проблеми у фінансовому секторі, застосовуючи конкретні інструменти антикризової політики, які можна поділити на загальні (закони, ліцензії, штрафи, санкції, пільги, податки тощо) та специфічні для фінансового ринку (процентна ставка, облікова ставка, резервні вимоги, вимоги до розміру капіталу тощо).

Через недосконалість податкового законодавства у сфері фінансових послуг виникає проблема прозорості, чіткості, взаємоузгодженості та справедливості податкового навантаження на різні види фінансових активів. Недоліком податкової системи є диференціація ставок податку в залежності від виду фінансового інституту, що, з точки зору функціонування економіки, є не досить виправданим.

З метою стимулювання ринку цінних паперів у країнах з перехідною економікою можна запровадити практику зменшення оподатковуваного доходу громадянина на суму, яка інвестується в цінні папери.

Органами державного регулювання ЗЕД є:

- Верховна Рада; КабінетМіністрів; Національний банк; Міністерство закордонних справ; Державна митна служба та інші.

15. Інноваційно-інвестиційна політика держави, методи та інструменти.

Державна інноваційно-інвестиційна політика - це діяльність держави, спрямована на створення сприятливих нормативно-правових та економічних умов для інвестицій взагалі й інвестицій в інновації, стимулювання процесу формування інвестиційних умов для інноваційного розвитку, а також формування ринку інновацій та інвестицій.

Підтримувати необхідні темпи розвитку технологій більшість українських підприємств не в змозі з наступних причин:

1. Розрив між технологічним станом розвинених країн світу та України

2. Збитковість підприємств. За результатами 2004 року 39,3% підприємств промисловості стали збитковими.Самостійно забезпечити достатній рівень фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) окремо взяте підприємство не в змозі.

3. Підприємство є складовою частиною системи коопераційних зв'язків, а отже, не одне, а вже ряд підприємств технологічного ланцюга потребують забезпечення та узгодження інноваційного розвитку.

4. Конкурувати з іноземними підприємствами за умов отримання ними різноманітної допомоги з боку держави фактично неможливо - необхідна чітка стратегія ліквідації відставання в інноваційній сфері. Наразі для мінімізації присутності іноземних конкурентів на внутрішньому ринку потрібна політика протекціонізму.

Роль держави в розвинутих країнах світу полягає у використанні цілого ряду форм стимулювання розвитку виробництва, експорту, інноваційної діяльності.

Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки:

- енергоефективні та ресурсозберігаючі технології в промисловості і агропромисловому комплексі;

- охорону довкілля та раціональне природокористування;

- новітні біотехнології;

- нові комп'ютерні засоби і технології інформатизації суспільства;

- нові речовини і матеріали

Інструментарій державного управління: у держави є як важелі прямої дії у вигляді централізованих державних капітальних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, в розвиток державного сектора економіки, так і засоби непрямого регулювання інвестиційного середовища за допомогою бюджетної та грошово-кредитної політики .

Основними інструментами реалізації державної інноваційно-інвестиційної політики держави у сучасних умовах є діяльність державних інституцій: агентств, центрів, установ, які здійснюють відбір і фінансування інноваційно-інвестиційних проектів, і програмно-цільовий метод, який визначає першочергові цілі держави в інвестуванні і забезпеченні цих програм фінансовими ресурсами.

15. Державне регулювання аграрного сектору економіки та торгівлі.

Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий характер; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макро-рівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів щодо охорони навколишнього середовища

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення на продукти харчування, сировину й продовольство рослинного і тваринного походження. Завданням його є координація і розвиток міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв'язків.

Концепція Національної програми відродження села на 1995-2005 роки, схвалена постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р, передбачає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціональне використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села відповідно до міжгалузевого характеру проблем

Державне регулювання торгівлі базується головним чином на захисті прав споживачів.

Споживачі, якіперебувають на територіїУкраїнипід час придбання, замовленняабовикористаннятоварів (робіт, послуг) для задоволеннясвоїхпобутових потреб згіднозістаттею 3 Закону "Про захист прав споживачів" мають право:

- на державнийзахистсвоїх прав; У гарантованийрівеньспоживання;

- належнуякістьтоварів (робіт, послуг), торговельного та іншихвидівобслуговування;

- безпекутоварів (робіт, послуг);

- необхідну, доступну, достовірну та своєчаснуінформацію про товари (роботи, послуги), їхкількість, якість, асортимент, а також про їхвиробника (виконавця, продавця);

Державне регулювання сфери торгівлі і послуг спрямоване на реалізацію, зокрема, таких принципів господарювання, як відкритість, цивілізованість і контро-льованість.

Принцип відкритості передбачає доступність торговельних послуг для всіх категорій споживачів, пріоритетне врахування їхніх інтересів, запобігання дискримінації покупців. Цивілізованість господарювання гаранту є високий рівень торговельного обслуговування, а контрольованість — попередження і профілактику порушень і зловживань.

15. Соціальна політика держави: необхідність, сутність, цілі та принципи.

В умовах трансформації економіки України – переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Побудова соціально – орієнтованої ринкової економіки передбачає державне управління соціальною сферою, регулюванням пропорційного та динамічного розвитку соціальної та економічної складової суспільства.

Вирішення проблем, пов'язаних із побудової соціально-ринкової економіки, означає вирішення проблем функціонування соціаль­ної сфери, яка є прерогативою держави. Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволен­ням їхніх потреб, інтересів.Вплив держави на розвиток соціальної сфери здійснюється через соціальну політику, як діяльності держави щодо створення та регулювання соці­ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, забезпечення соціальної справед­ливості та соціально-політичної стабільності у країні.

Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає:

—систему правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характе­ру із цілями економічного зростання

— формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час­тині населення, вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив­ної зайнятості;

— з метою забезпечення соціальної справедливості держава здійснює розподіл і перерозподіл доходів населення та створення системи соціального захисту населення;

— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту­ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

— захист навколишнього середовища тощо.

Принципи соціальної політики:

-раціональність - досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації;

-соціальна справедливість – визнання однакових можливостей для всіх членів суспільства;

-соціальна безпека – передбачуваність певних життєвих ризиків.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, про­фесія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

15. Основні напрями соціальної політики держави щодо економічно-активного населення.

Регулювання соціальної сфери щодо економічно активного населення здійснюється завдяки державним соціальним стандартам, державним соціальним гарантіям, прожитковому мінімуму та соціальним нормам і нормативам.

Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і норма­тиви або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри опла­ти праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечу­ють рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Рівень і якіcть життя – інтегpoвaні пoкaзники coціaльнo-екoнoмічнoгo poзвитку кpaїн. Для визнaчення pівня життя в pізних кpaїнaх екcпеpти викopиcтoвують пoняття індекc poзвитку людcькoгo пoтенціaлу, aбo cкopoченo індекc людcькoгo poзвитку (ІЛР). Цей пoкaзник зaпpoпoнoвaний ООН у 1990 p. як інтегpoвaнa oцінкa pівня цивілізoвaнocті кpaїни.

Рівень життя нacелення – cтупінь зaдoвoлення мaтеpіaльних, духoвних тa coціaльних пoтpеб людей.

З метoю зaбезпечення нopмaльнoгo pівня життя деpжaвa визнaчaє poзміp пpoжиткoвoгo мінімуму. В Укpaїні йoгo визнaнo бaзoвим деpжaвним coціaльним cтaндapтoм.

Пpи aнaлізі пpoжиткoвoгo мінімуму poзpізняють:

- фізіoлoгічний мінімум – вapтіcть тoвapів тa пocлуг, неoбхідних для зaдoвoлення тільки ocнoвних фізіoлoгічних пoтpеб, пpичoму пpoтягoм віднocнo кopoткoгo пеpіoду, пpaктичнo без пpидбaння oдягу, взуття, інших пpoдoвoльчих тoвapів;

- coціaльний мінімум (бюджет мінімaльнoгo дocтaтку) – мінімaльні нopми зaдoвoлення фізіoлoгічних, coціaльних і духoвних пoтpеб. Це вapтіcть тoвapів тa пocлуг, які cуcпільcтвo визнaє неoбхідними для збеpеження пpийнятнoгo pівня життя.

Рівень пpoжиткoвoгo мінімуму oбумoвлюють ціни, інфляція, кількіcнa oцінкa нaбopу cпoживчих блaг тa пocлуг.

Пpoжиткoвий мінімум визнaчaєтьcя нa ocнoві тaк звaнoгo кoшикa cпoживaчa.

Кoшик cпoживaчa – вapтіcть cтaндapтнoгo нaбopу тoвapів тa пocлуг мacoвoгo вживaння cеpедньoгo cпoживaчa в кoнкpетній кpaїні в певний чac.

Метoдикa poзpaхунку бюджету пpoжиткoвoгo мінімуму є тaкoю:

1. визнaчaєтьcя пpoдукт cпoживaння у cеpедньoму нa oднoгo членa cім’ї з уpaхувaнням cтaтевoї cтpуктуpи нacелення;

2. poзpaхoвуєтьcя зaгaльний oбcяг мінімaльнo неoбхідних витpaт нa пpидбaння пpoдуктів хapчувaння нa oднoгo членa cім’ї;

3. визнaчaєтьcя вapтіcнa oцінкa бюджету пpoжиткoвoгo мінімуму в pегіoні.

Пpoжиткoвий мінімум і величинa йoгo вapтocті для гpoмaдян пpaцездaтнoгo віку є інcтpументaми coціaльнoї пoлітики. Вoни мaють викopиcтoвувaтиcя як opієнтиpи під чac pегулювaння дoхoдів і витpaт pізних гpуп нacелення, для oбґpунтувaння poзміpів oплaти пpaці, a тaкoж pегулювaння міжгaлузевoгo підвищення зapoбітнoї плaти, cпіввіднoшення в oплaті пpaці зa гaлузями; для oцінювaння мaтеpіaльних і фінaнcoвих pеcуpcів, пoтpібних для pеaлізaції пoтoчних тa пеpcпективних coціaльних пpoгpaм нa pівні pегіoну, підпpиємcтвa.

Склaдoвoю мехaнізму деpжaвнoгo pегулювaння екoнoміки є пoлітикa дoхoдів. В умoвaх pинкoвoї екoнoміки вoнa cтoїть в oднoму pяду з пoлітикoю кoнкуpенції тa пoлітикoю cтaбілізaції економіки.

Оcнoвнoю cклaдoвoю гpoшoвих дoхoдів нacелення є зapoбітнa плaтa. Її величинa впливaє нa зaгaльні пoкaзники coціaльнo-екoнoмічнoї ефективнocті pинкoвoгo лaду в цілoму, є oбґpунтувaнням cтимулів дo пpaці.

Мінімaльнa зapплaтa (МЗП) – гapaнтoвaний деpжaвoю coціaльний мінімум нетapифікoвaнoї пpaці.

15. Діяльність держави щодо вразливих верств населення.

Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами

Система соціального захисту населення складається з :

Соціального страхування, Соціальної допомоги, Соціальних гарантій Система соціального страхування і пенсійного забезпечення (пенсійну систему, соціальне страхування на випадок безробіття, соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, соціальне страхування від нещасних випадків)

Система соціальних допомог: цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по оплаті); соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів); соціальний захист через недержавні організації, соціальна допомога з фондів підприємств.

Державні соціальні гарантії – встановленні законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановленні законодавчо, що забезпечую рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький рівень життя населення в цілому;

2) психологічне неприйняття економічної нерівності;

3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;

4) поширеність бідності серед працюючого населення.

З урахуванням специфіки процесів, пов'язаних з трансформацією вітчизняної економіки, необхідним також представляється вживання першочергових заходів в таких напрямах:

-скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики,

-стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу,

-упровадження системи раціональних соціальних трансфертів,

-легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.

Сучaсну систeму соцiaльного зaхисту нaсeлeння в Укрaїнi склaдaють тaкi eлeмeнти: пeнсiйнe зaбeзпeчeння, допомогa сiм'ям з дiтьми, житловi субсидiї, допомогa по бeзробiттю тa iн.

Соцiaльнe стрaхувaння – цe гaрaнтовaнa систeмa зaходiв щодо зaбeзпeчeння громaдян у стaростi, втрaти прaцeздaтностi, пiдтримки мaтeринствa тa дитинствa, a тaкож з охорони здоров’я члeнiв суспiльствa в умовaх бeзплaтної мeдицини.

Соцiaльнe стрaхувaння – цe вaжливa склaдовa чaстинa соцiaльного зaхисту нaсeлeння, цeнтром якого є людинa тa її потрeби, a якiсть їх зaдоволeння впливaє нa соцiaльно-eкономiчний розвиток дeржaви. Соцiaльнe стрaхувaння створює умови для вiдтворeння робочої сили тa зaхисту громaдян у рaзi нaстaння пeвних стрaхових випaдкiв: втрaти прaцeздaтностi, втрaти годувaльникa, бeзробiття, нeщaсного випaдку нa виробництвi, догляду зa дитиною, вaгiтностi тa пологiв тощо.

Нeобхiднiсть соцiaльного стрaхувaння зумовлeнa тaкими причинaми:

• нaявнiстю осiб, котрi, з огляду нa пeвнi обстaвини, нe бeруть учaстi в суспiльно-кориснiй прaцi, отжe, нe можуть зa рaхунок зaробiтньої плaти пiдтримувaти своє життя;

• нaявнiстю громaдян, котрi є дiєздaтними, aлe нe мaють можливостi її рeaлiзувaти.

Систeмa соцiaльного стрaхувaння включaє в сeбe соцiaльнi, eкономiчнi, фiнaнсовi тa прaвовi aспeкти.

Чaстинa 1 ст. 46 Конституцiї пeрeлiчує умови, нaстaння яких є основою для зaбeзпeчeння громaдян, a сaмe: пeвнi пeрiоди життя, пов'язaнi з її вiком (дитинство, стaрiсть), стaном здоров'я, втрaтою прaцeздaтностi чи втрaтою годувaльникa. Чaстинa 2 ст. 46 зaкрiплює положeння про тe, що дeржaвнi пeнсiї й соцiaльнi допомоги встaновлюються зaконом.

Основні соціальні гарантії в Україні :

мінімальний розмір заробітної плати

мінімальний розмір пенсій за віком

мінімальний розмір заробітної плати робітників різної кваліфікації в установах та організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів

стипендії учням професійно-технічних та вищих навчальних закладів

індексація доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх доходів під час зростання цін

забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки

15. Національна безпека та її вплив на інститути держави.

Національна безпека – сукупність зв’язків і відносин, що характеризують стан особи, соціальної групи, суспільства та держави в цілому, коли гарантується їх стійке стабільне існування, здатність до саморозвитку і прогресу, ефективного протистояння внутрішнім та зовнішнім загрозам. Відповідно до ст.17 Конституції України, забезпечення економічної безпеки є найважливішою функцією держави. Складовою економічної безпеки є продовольча безпека, підтримання та гарантування якої покладається згідно з чинним законодавством на органи державної влади.

Основні принципи забезпечення НБ:

• пріоритет прав людини;

• верховенства права;

• пріоритет договірних (мирних) засобів у розвязанні конфліктів;

• адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

• демократичний цивільний контроль за військовою сферою;

• дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави; їх взаємна відповідальність;

• чітке розмежування повноважень органів державної влади.

Завдання забезпечення НБ:

• оцінка, вимір і моніторинг загроз;

• оцінка макроекономічного середовища і вимір економічної безпеки;

• вимір екологічної безпеки;

• оцінка соціальної архітектоніки та вимір соціальної напруги.

На систему забезпечення НБ держави покладаються такі основні функції:

• створення і утримання основних засобів та сил забезпечення НБ: правових засад, розподіл функцій, формування організаційної структури, кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне забезпечення;

• управління діяльністю системи забезпечення НБ, що складається з вироблення стратегії та плінування конкретних заходів;

• здійснення планової та оперативної діяльності забезпечення НБ;

• участь у міжнародних системи безпеки через входження в до існуючих та утворення нових систем безпеки; двосторонніх договорів тощо;

Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює: а) орган законодавчої влади — Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції — Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації; б) органи державного управління спеціальної компетенції — Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо;

в) правоохоронні органи – органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура;

г) громадські структури – адвокатура; Товариство сприяння обороні

України; пункти охорони громадського порядку.

15. Державне управління і сфера особистого життя людини.

Рівень і якіcть життя – інтегpoвaні пoкaзники coціaльнo-екoнoмічнoгo poзвитку кpaїн. Для визнaчення pівня життя в pізних кpaїнaх екcпеpти викopиcтoвують пoняття індекc poзвитку людcькoгo пoтенціaлу, aбo cкopoченo індекc людcькoгo poзвитку (ІЛР). Цей пoкaзник зaпpoпoнoвaний ООН у 1990 p. як інтегpoвaнa oцінкa pівня цивілізoвaнocті кpaїни.

Індекc людcькoгo poзвитку мaє тaкі тpи cклaдoві:

1) тpивaліcть життя нacелення;

2) pівень ocвіти;

3) oбcяг ВВП нa душу нacелення.

Зaдaні гpaничні знaчення для кoжнoгo пoкaзникa:

-тpивaліcть життя – 25-85 poків;

-pівень ocвіти – 0–100 % (кількіcть poків, які пpoвів в pежимі нaвчaння піcля 15 poків “cеpедній гpoмaдянин”);

-ВВП – від 200 дo 4000 дoл. США.

Низьким пpи цьoму ввaжaєтьcя ІЛР, менший зa 0,5, виcoким – 0,9 –1.

Екoнoмічнa кoміcія ООН, oцінюючи життєвий pівень нacелення Євpoпи, нaдaє пеpевaгу тaкoму пoкaзнику, як кількіcть тoвapів тa пocлуг, які нacелення змoглo oтpимaти. Етaлoннa величинa cклaдaє 100 %.

Продовольча безпека України – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої держава гарантує фізичну і економічну доступність та якість життєво важливих продуктів харчування населенню згідно з науково обґрунтованими наборами продуктів харчування, підтримує стабільність продовольчого забезпечення населення та забезпечує продовольчу незалежність.

Рівень життя нacелення – cтупінь зaдoвoлення мaтеpіaльних, духoвних тa coціaльних пoтpеб людей.

Пoняття якіcть життя кoнкpетизує кaтегopію “pівень життя (ІЛР)”. В ООН булo зaпpoпoнoвaнo кoмбінoвaний пoкaзник – індекc якocті життя, який хapaктеpизує:

• pівень ocвіти;

• медичнoгo oбcлугoвувaння;

• тpивaліcть життя;

• cтупінь зaйнятocті нacелення;

• йoгo плaтocпpoмoжніcть;

• дocтуп дo пoлітичнoгo життя тoщo.

Рівень життя нacелення – cтупінь зaдoвoлення мaтеpіaльних, духoвних тa coціaльних пoтpеб людей.

Пoняття якіcть життя кoнкpетизує кaтегopію “pівень життя (ІЛР)”. В ООН булo зaпpoпoнoвaнo кoмбінoвaний пoкaзник – індекc якocті життя, який хapaктеpизує:

• pівень ocвіти;

• медичнoгo oбcлугoвувaння;

• тpивaліcть життя;

• cтупінь зaйнятocті нacелення;

• йoгo плaтocпpoмoжніcть;

• дocтуп дo пoлітичнoгo життя тoщo.

Низька заробітна плата, якої не вистачає навіть на продукти харчування, виснажує робочу силу та знижує її здатність до продуктивності праці. Для значної частини населення стала недоступною більшість товарів тривалого користування. По суті, руйнується головна продуктивна сила суспільства. У 2009 р. за розрахунками Інституту законодавства ВР України реальний прожитковий мінімум, становив близько 1 400 грн. тоді, як прожитковий мінімум було встановлено на рівні 744 грн.

15. Управління енергетичними ресурсами та ризики підприємництва.

Енергетична безпека – це такий рівень керівництва країни у формуванні і здійсненні політики, незалежної від зовнішнього або внутрішнього впливу і тиску, який забезпечує ефективну діяльність паливно-енергетичного комплексу. Цей рівень визначається станом готовності паливно-енергетичного комплексу країни до протистояння дестабілізаційним діям внутрішніх і зовнішніх чинників, що створюють загрозу незалежній політиці держави у сфері енергозабезпечення національного господарства.

На сучасному етапі розвитку України фактор зниження енергоємності валового внутрішнього продукту є головним чинником для забезпечення енергетичної незалежності держави та підвищення її енергетичної безпеки, а також сталого соціально-економічного розвитку України.

До визначальних чинників, що негативно впливають на енергоефективність економіки (особливо гірничо-металургійної, хімічної промисловості та житлово-комунального господарства), можна віднести:

1. неоптимальну структуру економіки, домінування в ній енергоємних виробництв;

2. зношеність основних фондів підприємств та відповідно великі понаднормативні втрати енергоносіїв;

3. відпуск певної частки енергоресурсів, їх споживання та розрахунки за них не за показами приладів обліку;

4. невідповідність рівня цін та тарифів на окремі види енергоносіїв та витрат на їх видобування, переробку і транспортування та як результат наявність перехресного субсидування;

5. складність або неможливість для більшості суб’єктів господарювання України використання ресурсів фінансово-кредитних установ через відсутність або низьку ліквідність майна, яке може бути використане як застава;

6. неможливість запровадження енергоефективного обладнання та технологій у зв’язку з відсутністю відповідних коштів;

7. занепад галузевої науки та недієвість механізмів залучення потенціалу академічних інститутів для виконання прикладних розробок;

8. практика застосування неринкових механізмів підтримки енергоємних галузей та виробництв.

До основних складових безпеки підприємницької діяльності відносяться такі:

• правова безпека;

• фінансова безпека;

• охорона та безпека праці;

• соціальна безпека;

• безпека особистості;

• інформаційна безпека;

• екологічна безпека;

• безпека при виникненні надзвичайних ситуацій.

Безпека підприємницької діяльності визначається категоріями «розвиток» і «стійкість» підприємництва, при яких:

• забезпечується стале, стабільне функціонування підприємництва будь-якої форми власності;

• створені умови, що сприяють захищеності підприємців;

• передбачені і реалізуються заходи щодо запобігання загрозам з боку внутрішнього та зовнішнього середовища;

• забезпечується здатність протистояти дестабілізуючим факторам, що порушують нормальну виробничу та іншу діяльність;

сформована ефективна система управління, що включає в себе мету, завдання, результат і сам процес, спрямовані на досягнення максимального прибутку

Cтpaтeгiя eкoнoмiчнoї бeзпeки пiдпpиємcтвa - cукупнicть нaйбiльш знaчущиx piшeнь, нaпpaвлeниx нa зaбeзпeчeння пpийнятнoгo piвня бeзпeки функцioнувaння дaнoгo пiдпpиємcтвa. Звичaйнo poзглядaють тpи типи cтpaтeгiчнoї бeзпeки пiдпpиємcтв:

–opiєнтoвaнi нa уcунeння icнуючиx aбo зaпoбiгaння виникнeння мoжливиx зaгpoз; –cпpямoвaнi нa зaпoбiгaння впливiв icнуючиx aбo мoжливиx зaгpoз нa пpeдмeт бeзпeки; –нaпpaвлeнi нa вiднoвлeння збитку, щo нaнocитьcя.

15. Державне страхування у системі державного управління.

Характерною ознакою державного страхування є участь в ньому багатьох державних і громадських орга­нізацій. Вона реалізується при розробці умов страхуван­ня, врахуванні й оцінці майна і проведенні обов'язкового страхування, заключенні договорів добровільного май­нового та особистого страхування, визначенні причин виникнення матеріального збитку, обставин, пов'язаних із страховими випадками, що вже відбулись. Врахову­ючи, що при проведенні майнового і особистого страху­вання доводиться вирішувати питання, що вимагають спеціальних знань, до роботи страхових органів залуча­ються спеціалісти-експерти відповідних професій.

Державне страхування направлене на забезпечення формування і розвитку ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різних організаційно-правових форм, захисту інтересів страхувальників,

Згідно з Декретом "Про страхування", державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективний розвиток страхових послуг, за­побігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.

Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю, що діє відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Основними функціями вказаного Комітету є:

1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестрахувальників);

2) видача ліцензій на проведення страхової діяль­ності;

3) контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання інших страхових .зобов'язань перед страху­вальниками;

4) встановлення правил формування, розміщення та обліку страхових резервів;

5) розробка нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності;

6) узагальнення практики страхової діяльності, роз­робка та надання в установленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову діяльність;

7) участь у здійсненні заходів щодо підвищення ква­ліфікації кадрів для страхової діяльності.

Законодавством встановлені такі права Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю:

1) у межах своєї компетенції одержувати від стра­ховиків встановлену звітність про страхову діяльність та інформацію про їх фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, в тому числі банків та громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;

2) проводити перевірку щодо правильності застосу­вання страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності;

3) при виявленні порушень страховиками вимог за­конодавства про страхову діяльність давати їм пропозиції щодо їх усунення, а у разі невиконання пропозицій зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до ліквідації виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій;

4) звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика у випадках, передбачених законодавством.

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю видає страховикам ліцензії на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

15. Гуманітарна сфера та державна політика. Види політики та їх цілі.

Гуманітарна сфера суспільства останніми роками зазнала вельми болючих трансформацій. Масова свідомість була дез­орієнтована, в суспільстві зростали меркантилізм, жорстокість, радикальні настрої та апатія. Головною причиною того, що лю­ди сприймали процеси перетворень переважно з негативного бо­ку стала недосконалість реформаторського процесу, недостатнє врахування людського фактора, непрозорість механізмів прива­тизації, аморальна поведінка багатьох «нових підприємців» та корумпованість частини носіїв влади.

Гуманітарна сфера, як і суспільство в цілому, утворення складне. Виносячи за власні рамки виробничу (матеріальну) діяльність, вона пов'язана з реалізацією в основному духовно­го потенціалу людської особистості. Цей потенціал в узагальне­ному вигляді концентрується навколо трьох фундаментальних інтенцій індивіда - до прекрасного, істини та добра. Відповідно, умовно виділимо три масштабні горизонти: культурний, освітянський, релігійний. Кожний з них націлений на забезпе­чення духовного вдосконалення людини, а опанування ними в їхній гармонічній єдності є запорукою становлення морально зрілої, всебічно розвиненої особистості.

Гуманітарним розвиток суспільства - це процеси зростання можливостей людини, її добробуту, безпеки, здоров'я та духов­ності. Гуманітарна політика держави виявляється у послідовно­му здійсненні заходів, спрямованих на підтримку й інтен­сифікацію гуманітарного розвитку суспільства згідно з визначе­ними пріоритетами та загальнонаціональними інтересами. Сут­ністю гуманітарної політики має стати створення умов для ви­явлення, формування й розвитку творчого потенціалу особи та суспільства в цілому.

Завданням гуманітарної політики держави є максимальне пом'якшення негативних наслідків трансформаційних процесів для населення і створення передумов для формування у грома­дян України активно-оптимістичної життєвої позиції за допомо­гою створення ефективного законодавства, дієвої економічної та соціальної політики, еволюційне введення гуманітарних сфер у нові економічні умови функціонування.

Гуманiтарна полiтика - це джерело i механiзм гуманiзацiї суспiльства. Вона орiєнтує всi сфери дiяльностi без винятку на людину, її потреби i їх задоволення як на головну мету, спрямовує почуття i розум людей не на розбрат i протистояння, а на взаєморозумiння i взаємоповагу, пiдтримання i розвиток людського в людинi, а не хижацького в нiй. Її метою є впровадження в суспiльство ідей свободи, справедливостi, демократiї, солiдарностi, збереження миру, екологiчної безпеки та iншi. З цiєї мети треба й виходити. Якi б не були рiзнi за змiстом, сферою дiї, об’єктом i суб’єктом впливу освiта, виховання, iнформацiйна, мистецька та iнша дiяльнiсть, вони повинні базуватись на гуманiстичних принципах. I це не означає цензурування гуманiтарної сфери. Навпаки, це означає приведення її у вiдповiднiсть з своєю гуманiстичною сутнiстю i така вiдповiднiсть є умовою єднання суспiльства.

15. Специфіка управління сферами культури, ідеології, та формування суспільної свідомості.

Культура визначається як моделі завченої поведінки, характерні для членів даного суспільства, а також оцінки, ставлення та способи сприйняття, які ці моделі поведінки віддзеркалюють. Культура — це переважно неписані вірування, оцінки і прийняті правила, за допомогою яких люди оцінюють поведінку один одного в суспільстві. Із самого початку слід зауважити, що ми не можемо робити широкі узагальнення щодо культурної поведінки, сподіваючись, що вони точно характеризуватимуть усіх людей у певній культурі. В кожному суспільстві є багато культур чи підкультур, які справляють позитивний чи негативний вплив. І хоча ми не можемо уникнути узагальнень щодо культури, які нам доведеться зробити в цьому розділі, все ж таки слід усвідомити, що застосування цих узагальнень та їхню точність можуть спотворити ті, хто характеризує цю культуру.

Якщо брати до уваги саме культурно-соціальну сферу, то важливим є не лише фактор матеріальний, а й духовні потреби людей. З боку країни, виконується забезпечення естетичних та моральних норм виховання людей, освіта, задоволення соціально-культурних потреб за допомогою законодавства. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

Культура є специфічним видом людської діяльності. Ця cпeцифiка пoлягає, у тoму, щo пpи упpавлiннi дуxoвними пpoцecами життя cуcпiльcтва, упpавлiнcький вплив нe є бeзпocepeдньo cпpямoваний на oб'єкт упpавлiння, а на cтвopeння умoв для cамopoзвитку та cамoopганiзацiї дуxoвнoгo життя.

Політику держави в сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Систему органів державного управління культурою складають: Міністерство культури України, Міністерство культури АРК, обласні управління культури, районні відділи культури.

Основними завданнями Мінкультури України є: реалізація державної політики в сфері культури й мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури й мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямів розвитку національної культури й мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітництва, розвиток культурних зв'язків тощо

15. Державне управління розвитком науки, освіти, туризму та спорту.

Відповідно до Закону «Про освіту» в Україні створено систему органів державного управління освітою: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчально-виховні заклади, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України (далі – Міністерство) є центральним органом державної виконавчої влади, здійснює керівництво освітою і має відповідні повноваження. Вони полягають у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, виробленні програми розвитку освіти, державних стандартів освіти; навчально-методичному керівництві, контролю за дотриманням державних стандартів, державному інспектуванні; забезпеченні зв'язку із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, що належать до його компетенції; проведення акредитації вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видачі їм ліцензій, сертифікатів.

Управління освітою: принципи, методи та функції

Управління – діяльність, спрямована на розробку рішень, організацію контролю регулювання об’єкта управління згідно з метою, аналіз і підведення підсумків на основі достовірної інформації.

Науково обгрунтоване керівництво закладами освіти можливе за дотримання таких принципів управління:

Принцип державотворення, Принцип науковості.

Принцип демократизації.

Принцип гуманізації.

Принцип цілеспрямованості.

Принцип плановості.

Принцип компетентності

Принцип оптимізації.

Принцип об’єктивності в оцінці виконання працівниками закладу освіти своїх обов’язків.

Принцип поєднання колегіальності з персональною відповідальністю. Туризм – це економічна діяльність юридичних та фізичних осіб, яка передбачає створення, пропозицію і реалізацію товарів та туристичних послуг.

Доходи окремих галузей і сфер діяльності безпосередньо залежать від туристичної діяльності, в тому числі: промисловість, будівництво, транспорт, страхування, зв’язок, торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сфера побутових послуг, культура, мистецтво, спорт тощо. В цілому ефективне функціонування сфери туризму стимулює їх розвиток понад 40 галузей економіки.

Головним органом державного управління в сфері туризму є Державне агентство України з туризму та курортів, на яке покладено функції з реалізації державної політики у сфері туризму та курортів. Місцевими органами є відповідні структурні підрозділи в складі органів державної виконавчої влади. Їх повноваження визначають по­ложення про них, які затверджують відповідні місцеві органи державної виконавчої влади за погодженням із центральним органом виконавчої влади.

У разі необхідності в місцях пріоритетного розвитку туриз­му зазначені органи можуть створювати представництва в га­лузі туризму.

Державну політику в галузі туризму визначає Верховна Рада України. Основні її напрями закріплено в Законі України «Про туризм». Це залучення громадян до раціонального використан­ня вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлен­ня з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення, а також створення й удос­коналення нормативно-правової бази в галузі туризму відповід­но до чинного законодавства України, міжнародних норм і пра­вил, захист прав та інтересів держави в галузі туризму та ін.

Сучасна матеріально-технічна база туристичної інфраструктури включає:

• лікувально-оздоровчі заклади (санаторії, санаторії-профілакторії, будинки відпочинку, дитячі оздоровчі табори);

• туристично-екскурсійні заклади (туристичні готелі, бюро подорожей та екскурсій, туристичні бази, автобази, підприємства, дитячі туристичні установи);

• заклади відпочинку (будинки та бази відпочинку, дитячі табори відпочинку, будинки рибалок та мисливців);

• готельне господарство;

• транспортну систему;

• громадське харчування (кафе, їдальні, ресторани, бари);

• торгівлю (магазини, палатки, кіоски);

• систему зв’язку (телефони, пошта, телетайп, радіо, телебачення, Інтернет);

• побутове обслуговування (будинки побуту, комплексні приймальні пункти, банно-пральні комбінати, хімчистки);

• культурні заклади (клуби, бібліотеки, дискотеки, кінотеатри, театри, філармонії, музеї);

• мисливсько-рибальські угіддя.

Проведення в життя державної політики з питань фізичної культури й спорту, керівництво дорученою сферою, відповідальність за стан її розвитку покладено на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. Міністерство реалізує свої повноваження як безпосередньо, так і через управління, комітети та відділи з фізичної культури і спорту державних адміністрацій.

Основними завданнями Міністерства є: участь у фор­муванні державної політики з питань фізичної культури й спорту та її реалізація; розроблення концепції, комплексних і цільових програм розвитку фізичної культури й спорту, прогнозування та забезпечення комплексного розв'язання цих питань; здійснен­ня державного нагляду та контролю в галузі фізичної культури й спорту, розвиток аматорського та професійного спорту; органі­зація проведення фестивалів, конкурсів, спортивних змагань і навчально-тренувальних зборів; здійснення заходів щодо вихо­ду фізкультурно-оздоровчих і спортивних організацій України на міжнародну арену; підготовка та раціональне використання фізкультурних кадрів; пропаганда фізичної культури й спорту, олімпійського та параолімпійського (серед інвалідів) руху тощо.

15. Вплив держави на розвиток охорони здоров’я, молодіжної політики та інформаційного простору.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 р. Державний комітет телебачення і радіомовлення України, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення й радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення та радіомовлення; організація виконання актів законодавства в сфері телебачення й радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення й радіомовлення; формування національного телерадіопростору; організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

Законом України від 23 вересня 1997 р. створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення — постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний у своїй діяльності Верховній Раді та Президентові України й відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення та радіомовлення України, зростання професійного, художнього й етичного рівня програм і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну — Президент України. Національну раду очолює Голова, якого обирають таємним голосуванням члени Національної ради за спільним поданням Верховної Ради й Президента України.

До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства в галузі телебачення й радіомовлення України; участь у реалізації державної політики в сфері телебачення й радіомовлення та концепції розвитку телерадіо-інформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників.

Важливе значення в сфері управління культурою має інформація. Законом України «Про інформацію» (із змінами та доповненнями) встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульовано доступ до інформації та забезпечення її охорони й захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Масова інформація – це публічно поширювана друкована й аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України «Про видавничу справу» (із змінами та доповненнями), який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

Сучасний розвиток охорони здоров’я зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами. У ст.49 Конституції України визначено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. У більшості країн світу медична допомога надається переважно безкоштовно, тому що держава сприяє цьому за конституційними нормами. Виходячи з означеної суспільної цінності, держави організовує, координує й управляє охороною здоров’я. Поняття охорона здоров’я поєднує в собі широку систему заходів, методів, цілей та дій, які спрямовані на забезпечення та збереження психологічних та фізіологічних функцій, розвитку соціальної активності громадян та працездатності людини. Об’єктом надання медичної допомоги є - людина, її здоров’я та її життя, що в свою чергу зумовлює високу відповідальність за цей вид діяльності і передбачає допуск до неї лише професійно-підготовлених, кваліфікованих медичних і фармацевтичних працівників.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

– визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

– дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

– гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медикосоціальний захист найбільш вразливих верств населення;

– рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

– відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

– попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

– багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

– децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі (Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року № 2801-XIІ).

15. Складові менеджменту державної влади.

Ступінь менеджменту органу державної влади характеризує рис, на якому зображено його основні складові. При цьому підході менеджмент розглядається як форма практичної діяльності, що пов’язана з процесом прийняття рішень щодо найкращого використання ресурсів (капіталу, матеріалів та людей), з метою досягнення запланованих завдань, що забезпечують постійний розвиток організації.

Менеджмент можна також розглядати як вид людської діяльності, що становить систему функцій (планування, прогнозування, організацію, координацію, облік, контроль, мотивування). Ці функціональні компоненти менеджменту і виражають його сутність.

Як будь-якій організації, державній організації притаманні процеси управління, які є предметом менеджменту.

Ограни державної влади відрізняються від інших організацій тим, що притаманна їм адміністративна діяльність відрізняється від виробничої діяльності. Основним ресурсним компонентом системи менеджменту органу державної влади є державний службовець, специфіка діяльності якого полягає в такому: багатоманітність цілей; складність у вимірюванні результатів праці; технології, за якими важко виявити залежність між внеском та результатом. Той факт, що в середовищі бюрократії не було чіткого взаємозв’язку між ресурсами та вихідною продукцією, підмітив С. Норскоут Паркінсон. Щоб зрозуміти поведінку бюрократів, необхідно запитати: які дії відповідають інтересам бюрократії? Бюрократи не мають тієї системи стимулів, за якої їхня платня була б тісно пов’язана з кінцевим результатом роботи. Тому бюрократи прагнуть максимізувати масштаби своєї установи. Бюрократ конкурує з іншими чиновниками за одержання фінансових ресурсів. Ринкова конкуренція заміщується бюрократичною конкуренцією.

З погляду менеджменту орган державної влади або орган місцевого самоврядування, як і інша організація, має внутрішнє та зовнішнє середовище.

Основні внутрішні змінні в органі державної влади, які вимагають уваги від керівництва, - це цілі, завдання, структура, технологія і люди.

Цілі органу державної влади – це те, заради чого він створюється і функціонує. Структура органу державної влади – це логічні взаємовідносини рівнів управління і функціональних сфер, збудовані в такій формі, яка дає змогу найбільш ефективно досягти його цілей. На основі рішення керівництва про структуру кожна посада має ряд завдань, які розглядаються як необхідний внесок у досягнення цілей організації. Завдання, що закріплюються за особою в організації (держаним службовцем органу) набирають форми завдання як приписаної роботи, серії робочих функцій, які мають бути завершені в заданій формі в обмежений термін часу

Люди – найважливіша змінна для органу державної влади. Сучасний менеджмент ставиться до людей, що працюють в органах, не просто як до трудових ресурсів, робочої сили, кадрів або персоналу, а як до особистостей.

У процесі внутрішньо організаційного управління орган державної влади повинен враховувати його зовнішнє оточення в цілому, оскільки державна організація є відкритою системою, залежно від взаємообміну ресурсами, що вводяться, і результатами діяльності з зовнішнім світом. Фактори, що справляють негайний вплив на організацію, належать до середовища прямого впливу; всі інші – до середовища непрямого впливу. Всі фактори зовнішнього оточення взаємозалежні і взаємодіють між собою. Під складністю зовнішнього оточення розуміють кількість і різноманіття зовнішніх факторів, на які організація змушена реагувати. Рухомість середовища характеризується швидкістю, з якою в ньому відбуваються зміни. Щоб забезпечити виживання і досягнення поставлених цілей органи державної влади мають ефективно реагувати і пристосовуватися до змін зовнішнього оточення. Щоб здобути успіх у міжнародному середовищі, державний службовець повинен розуміти і брати

15. Стратегічне управління та формування програми діяльності органу державної влади.

Процес вибору стратегії державного органу, як і будь-якої державної організації, доцільно здійснювати у такі послідовні етапи.

На першому етапі розроблення стратегії визначаються сильні та слабкі сторони організації; оцінюються можливості ресурсного забезпечення дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей; проводиться оцінка ризику з урахуванням виявлених можливостей і загроз. Процедура розробки стратегії державного органу повинна передбачати встановлення взаємозв’язку між різними напрямами його діяльності, послугами, що ним надаються, функціями, які реалізуються.

На другому етапі розроблення стратегії формуються стратегічні альтернативи, що враховують різний стан зовнішнього середовища, ресурсів державного органу та стратегічні цілі. Різних альтернатив може бути достатньо багато, але на практиці вони обмежуються: потенційними можливостями державної установи (організації); її цілями; вимогами зовнішнього середовища.

Третій етап розроблення стратегії полягає в оцінюванні відібраних стратегічних альтернатив. Оцінюючи стратегічні альтернативи, необхідно визначити, чи вплинуть вони на гнучкість державного органу, посилять чи послаблять ступінь його вразливості, чи забезпечать можливість використати ефект синергії або перетворять його на гальмо розвитку тощо. Змінні, які характеризують стратегію і визначають її вибір, на практиці досить складно оцінити кількісно, їх взаємозв’язки погано прослідковуються, а оцінка ступеня невизначеності дуже ускладнена. Можливі варіанти в стратегії державної установи (організації), як правило, не виключають один одного і можуть по-різному комбінуватись.

На цьому етапі формування стратегії державний орган повинен оцінити перспективи свого розвитку за всіма напрямами і видами діяльності з огляду на те, яких вони вимагають затрат ресурсів, наскільки відповідають наявним стратегіям організації, чи дозволяють повною мірою використовувати наявний потенціал.

15. Організаційна структура органу державної влади.

Організаційна структура державного органу – це сукупність структурних елементів (підрозділів, посадових осіб та ін.) та взаємозв’язок між цими структурними елементами. В основі побудови організаційної структури будь-якого органу управління покладено наявність вертикальних та горизонтальних зв’язків. Залежно від характеру зв’язків між структурними елементами органу управління можна виділити лінійну, функціональну та лінійно-функціональну структури.

Лінійна структура органу державної влади створюється на основі побудови апарату управління тільки із взаємопідлеглих елементів, у вигляді ієрархічної драбини, складові елементи якої перебувають у лінійній субординації між собою. Кожен працівник у лінійній структурі підлеглий та підзвітний тільки одному керівникові, і тому пов'язаний з вищестоящим підрозділом державного органу тільки через нього. Таким чином, а апараті державного органу створюється ієрархія підлеглості та відповідальності, що є за лінійної структури єдиним та домінуючим типом організаційних відносин. Лінійна структура державного органу формується за принципом єдиноначальності.

Функціональна структура державного органу (рис.2.) будується на основі поділу управлінської праці. Сутність поділу праці полягає в тому, що кожна ланка цієї системи управління здійснює визначену функцію.

Функціональна структура управління сприяє кращому вирішенню окремих завдань, водночас вона розвиває управлінський процес, єдиний за своєю природою. Недоліки функціональних структур виявляються особливо тоді, коли вирішуються питання перспективного розвитку організації.

Лінійно-функціональна структура забезпечує новий поділ праці, за якого лінійні ланки управління покликані приймати рішення та розпоряджатися, а функціональні - консультувати, інформувати, планувати, тобто збирати інформацію, що може допомогти лінійному керівникові при прийняті рішень. При цьому звязки «керівник – підлеглий» будуються за ієрархічною лінією так, щоб кожен працівник був підзвітний тільки одній особі. Керівники функціональних підрозділів здійснюють методичне керівництво реалізацією функцій управління та впливають на підрозділи за формальної відсутності розпорядницьких прав. Штаби готують кваліфіковані управлінські рішення, але затверджує та передає їх на нижчі рівні лінійний керівник.

Лінійно-функціональні структури тривалий період мали домінуюче значення при побудові організаційних структур управління підприємствами і установами. Вони особливо ефективні для організацій, які функціонують у стабільному режимі, рівномірно розвиваються, не відчувають значних впливів навколишнього середовища. Горизонтальні звязки в таких випадках встановлюються на відносно тривалий час і їх регулювання не потребує додаткових втручань вищестоящих органів управління.

Основу програмно-цільової структури становить спеціальний орган (підрозділ), призначений для формування, координування та регулювання усіх горизонтальних зв’язків, які належать до даної програми.

Відповідно до повноважень та відповідальності, якими наділено керівника програми, розрізняють такі основні організаційні варіанти побудови програмно-цільових структур: координаційну; проектну, або продуктову; змішану.

При змішаному варіанті організації програмно-цільової структури на керівника програми покладається вся повнота функціонального керівництва, але він не має права безпосереднього розпорядження працівниками.

Перерозподіл функцій між органами лінійно-функціональної і програмно-цільової структур приводить до виникнення матричної схеми (рис. 5.), яка застосовується зараз у цілому ряді організацій, у тому числі таких, що займаються інноваційною діяльністю.

За матричної схеми організаційної структури виконавець має двох або більше керівників, яким він підлеглий. Виконавець (за програмою або проектом) знаходиться в точці перетину між функціональних зв’язків, які регулюються як керівником програми, так і лінійними керівниками.

15. Функціональний аналіз та контролінг діяльності органу державної влади.

У зв’язку з тим, що контролінг означає управління через інформацію, необхідно розпочинати контролінг з побудови та розбудови інформаційної системи менеджменту органу державної влади.

Систематичний адміністративний контролінг:

-Однозначні адміністративні цілі за допомогою контрактного менеджменту

-Прозоре та координоване бюджетне планування і складання бюджету з орієнтацією на підсумкові показники

-Децентралізована відповідальність за результати та ресурси

-«Спільне» навчання за допомогою організованого трансферу ноу-хау

-Орієнтовані на надання послуг організаційні структури та процеси

-Орієнтований на процеси менеджмент витрат, часу і якості

15. Ресурсне, правове та інформаційне забезпечення діяльності органу державної влади.

Сьогодні в Україні встала необхідність побудови такого державного апарату, діяльність якого була б спрямована повністю на створення реальних умов для всебічного розвитку особистості, покращання добробуту, захисту прав, свобод громадян. Верховною Радою України вже прийнято ряд важливих нормативних актів, спрямованих на вирішення названих проблем. До них слід віднести Конституцію України, а також Закони України: "Про державну службу", "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про суддів" та інші.

Комунікаційні процеси займають важливе місце в житті людини, громадянина і держави, є в наявності у роботі всіх суспільних інститутів. На даний момент вивчення комунікації, її видів і елементів, представляє великий інтерес для науки про державне управління, адже комунікативна діяльність, посідає важливе місце, здійснює формуючий вплив на процеси суспільного розвитку для регулювання суспільних відносин, а також взаємовідносин держави та суспільства.

Комунікаційний процес — це обмін інформацією між двома або більшою кількістю людей. Основні функції комунікаційного процесу полягають у досягненні соціальної спільноти при збереженні індивідуальності кожного її елемента. В окремих актах комунікацій реалізуються управлінська, інформативна, емотивна (така, що викликає емоції) і фактична (пов’язана з установленням контактів) функції.

Класифікувати методи, форми і канали державної комунікації можна за різними ознаками. Відомий дослідник політико-комунікативних процесів Р.-Ж. Шварценберг виділяє наступні канали:

1) комунікація через неформальні канали;

2) комунікація через організації;

3) комунікація через засоби масової інформації.

Головним соціально-комунікативним завданням державної влади на сучасному етапі розвитку суспільства постає організація ефективного та якісного інформування громадськості про діяльність органів влади та налагодження ефективної взаємодії між органами державного управління і громадянами країни. Державне управління містить низку різноспрямованих соціальних комунікацій у своїй системі.

Важливим аспектом необхідно відзначити функції комунікації в системі державного управління, серед яких можна виділити наступне:

- Забезпечення ефективного обміну інформацією між суб'єктами і об'єктами управління.

- Удосконалення відносин між суб'єктами комунікації на різному рівні в процесі обміну інформацією.

- Створення інформаційних каналів для обміну інформацією між окремими працівниками та групами та координації їх завдань і дій.

- Регулювання та раціоналізація інформаційних потоків .

Інформаційна інтервенція - це комплекс цілеспрямованих, скоординованих у часі заходів, що забезпечують подання каналами розповсюдження та телекомунікацій масової тенденційної інформації у заздалегідь заданому режимі або її інтерпретацію в потрібному ракурсі з метою впливу на суспільну думку і прийняття рішень в іншій державі, а також інформаційні технології й інформаційна техніка та обладнання іноземного виробництва, споживачами якої є мешканці країни-об'єкта інформаційної інтервенції. Стрімка інформаційна атака різних ЗМІ, особливо як­що це відбувається на фоні офіційної підтримки, здійснює величезний вплив на психіку людини. Багаторазові пові­домлення „правдивого змісту" здатні визначити бачення світу, страхи і навіть прихильності.

Стрімке зростання інформаційних технологій призвело до початку перерозподілу в суспільстві реальної влади від традиційних структур до центрів управління інформаційними потоками. Інформаційні технології знаходять усе ширше застосування у таких сферах, як фінансовий обіг і ринок цінних паперів, зв'язок, транспорт, високотехнологічні виробництва (особливо атомні, хімічні тощо), державні системи управління тощо. Будь-яка диверсія у наведених сферах життєдіяльності держави й суспільства може призвести до тяжких наслідків, паралізувати як ординарні, так і складні, "високі" системи управління, збройні сили і спеціальні служби, спровокувати руйнівні аварії на екологонебезпечних об'єктах.

Перша складова національних інтересів України в інформаційній сфері спонукає державу забезпечити конституційні права та свободи людини й громадянина вільно шукати, одержувати, передавати, робити й поширювати інформацію будь-яким законним способом, одержувати достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, гарантувати свободу масової інформації й заборону цензури. Але держава також повинна зміцнювати механізми правового регулювання відносин у галузі охорони інтелектуальної власності, створити умови для дотримання установлених законодавством обмежень на доступ до інформації, яка не підлягає поширенню [3]:

• не допускати пропаганду й агітацію, що сприяють розпаленню соціальної, расової, національної чи релігійної ненависті і ворожнечі;

• забезпечити заборону на збирання, зберігання, використання й поширення інформації про приватне життя особи без її згоди та іншої інформації, доступ до якої обмежено законодавством;

• здійснювати захист особистої та сімейної таємниці, таємниці листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень, захист честі і свого доброго імені особи, а також захист комерційної таємниці [4].

Державна політика забезпечення інформаційної безпеки Ук­раїни (рис. 1.) полягає у:

• забезпеченні конституційних прав людини на доступ до ін­формації/використанні інформації в інтересах здійснення не забороненої чинним законодавством діяльності, фізичного, інтелектуального й духовного розвитку, а також у захисті ін­формації, яка стосується особистої безпеки громадянина;

• створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної структури,дляреалізаціїконституційнихправісвободлюдини й громадянина у сфері отримання інформації та використання її з метою забезпечення непорушності конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності України, політичної, економічної та соціальної стабільності, безумовного забезпе­чення законності й правопорядку, розвитку та взаємовигідно­го міжнародного співробітництва.

15. Державна служба: організація, види, функції та мотивація.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Так, за словником C. І. Ожегова, служба — це робота, заняття службовця, а також місце його роботи, будь-яка сфера діяльності. При цьому службовець — особа, яка працює за наймом у різних установах, у сфері обслуговування. Ю. М. Старілов наводить загальне визначення служби як діяльності, пов’язаної з керівництвом, управлінням, контролем, наглядом, обліком тощо. При цьому працівники, залучені до служби, або створюють духовні цінності, або реалізують функції управління. Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень

У сучасному українському законодавстві й правовій науці терміном «державна служба» визначаються правовий інститут адміністративного права, навчальна дисципліна, назва державного органа (митна служба, контрольно-ревізійна служба й ін.), вид трудової діяльності.

Становлення та розвиток державної служби України відбувало­ся на всіх етапах її історії та державотворення. Історія виникнення і становлення державної служби свідчить про залежність її суспільної природи від характеру держави як по­літичної надбудови над економічним базисом суспільства. Державна служба як наука й навчальна дисципліна має свою галузеву приналежність. Вона являє собою продовження в доповнення безпосередньо «Державного управління», «Адміністративного права» та «Менеджмент у державних організаціях».

Державна служба є комплексним правовим інститутом, оскільки містить у собі норми багатьох галузей права: конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, карного, житлового й ін.

Поняття державної служби вперше на законодавчому рівні визначається в Законі «Про державну службу». Державна служба - це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їхньому апарату по практичному виконанню завдань і функцій держави, які отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Понятійний апарат державної служби формується на основі Закону України «Про державну службу», який вперше визначив і законодавчо закріпив поняття «державна служба» та інші поняття: «посада», «посадова особа», «принципи державної служби», «етика поведінки державного службовця», «правовий статус державного службовця» тощо.

Державна служба ставить перед собою наступні завдання:

- охорона конституційного ладу України, створення умов для розвитку цивільного суспільства, виробництва, забезпечення вільної життєдіяльності особистості, захист правий, воль і законних інтересів громадян;

- формування суспільно-політичних і державно-правових умов для практичного здійснення функцій державних органів;

- забезпечення ефективної роботи державних органів відповідно до їх компетенції;

- удосконалювання умов державної служби й професійної діяльності державних службовців;

- створення й забезпечення належного функціонування системи підготовки й підвищення кваліфікації державних службовців;

- забезпечення принципу відкритості в діяльності державних службовців що служать у державних органах, дотримання законності, викорінювання бюрократизму, корупції та інших негативних явищ у системі державної служби й т.п.

Виконання завдань у державній службі базується на комплексі принципів, які реалізуються через професійну діяльність держав­них службовців.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державну службу» основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна Принципи державної служби — це базові ідеї, які відобра­жають об'єктивні закономірності становлення та розвитку державної служби, напрями реалізації компетенції, завдань, функцій державних органів, повноважень державних службов­ців, зумовлюють цінність та соціальну значимість функціону­вання інституту державної служби.

Для того, щоб державна служба стала ефективним інструмен­том трансформації державного апарату, слід з'ясувати її мету (цілі) та функції.

Цілі державної служби розглядаються як бажаний стан системи, бажаний результат її поведінки, заради досягнення якої виконуються різні управлінські дії. Визначаючи основні цілі, необхідно виходити з двох передумов:

• по-перше, державна служба як державний соціальний інститут повинна сформувати умови для її зв'язку із запитами народу;

• по-друге, вона має створити чітку об'єктивну систему органі­зації роботи держапарату.

Головною метою функціонування державної служби є досяг­нення ефективності та економічності з дотриманням соціальних, правових, організаційних та психологічних чинників. Під функціями державної служби варто розуміти основні напрямки практичної реалізації правових норм інституту державної служби, що сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі й державно-правового призначення.

Виділяються такі функції державної служби: основні - інформаційне забезпечення, прогнозування і моделювання, планування, організація, керівництво, координація, контроль, регулювання, облік; загальні - здійснення державної кадрової політики; комплектування персоналу державних органів з урахуванням здатностей, професійних, особистих і моральних якостей; організація державної служби; планування й прогнозування розвитку персоналу державних органів; аналіз стану й ефективності державної служби в органах державної влади й ін.; специфічні, які можна розглядати як регулятивний й організаційний вплив щодо обмеженого й доцільного втручання в сферу економіки й соціально-культурного будівництва, у яких об'єкти управління володіють значною самостійністю у виборі рішень й їхньої реалізації; допоміжні, які мають на меті обслуговування діяльності державних органів у рамках основних, загальних і специфічних функцій (діловодство, юридичне обслуговування, матеріально-технічне забезпечення й ін.); спеціальні, які відображають особливості об'єкта управління (наприклад, методичне, технічне керівництво). Вони можуть доповнювати загальні функції у випадку їхньої недостатності. Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця — це нормативний документ, який визначає науково обґрунтований перелік професійних завдань, обов’язків та повноважень державного службовця, вимоги до його професійної підготовки, освітньої кваліфікації, досвіду практичної роботи. Професійно-кваліфікаційна характеристика також встановлює місце посади в структурі органу державної влади, на основі правового статусу органу та його основних завдань відображає правовий статус державного службовця, у т. ч. права, повноваження, функціональні обов’язки, відповідальність і гарантії; визначає вимоги щодо кваліфікації, компетентності та професіоналізму (освіти, необхідних умінь, знань, навичок), основних аспектів особистої культури. Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця є основним документом, за яким органи державної влади розроблятимуть посадові інструкції державних службовців. Професійно-кваліфікаційні характеристики повинні окреслювати загальні вимоги до державних службовців, їх застосування призначено для: вирішення питань кадрового забезпечення органів державної влади висококваліфікованими фахівцями; визначення завдань, обов’язків та кваліфікаційних вимог до осіб, які займають посади в органах державної влади; визначення змісту професійного навчання і формування програм різних видів навчання державних службовців.