2. Дослідження проблематики драми «Ляльковий дім»

2.1 Феномен розщеплення особистості та наукові шляхи «зцілення»

Кінець ХІХ ст. характеризується виникненням двох особливих підходів до вивчення особистості людини. Насамперед, людина, яка усвідомлювала себе особистістю не приймалася суспільством, тому вона й тримала в собі всю тривогу, відчай, відчуженість від самої себе тощо. Саме на такому шляху переродження стоїть Нора, але чоловік не розуміє її, бо сам є консерватором і не сприймає таких переживань дружини [4; 76].

Недарма Ібсена називали «театральним Фройдом», адже він був одним із перших, хто відставив героїзм на другий план, віддавши перевагу внутрішньому світу людини. Ніцше пояснював проблеми західного суспільства загальним психологічним занепадом в Європі. Відповідно, згодом усі комплекси переростають у почуття провини, ненависть до себе і агресію, що є нічим іншим як захистом від власної безпомічності. Найпершим у теорії розщеплення особистості був К’єркегор, який виокремив також і наслідки відповідної хвороби: депресію, абсолютне відчуження від себе, що відбувається в різних формах і на різних рівнях [4; 80].

Саме кінець ХІХ ст. характеризувався розпадом особистості на складові частини. Такий розпад передбачав симптоми емоційного, духовного і психологічного падіння, що відбувалося і на рівні культури, і в кожної конкретної людини. Роздвоєння в сімейному житті яскраво і показав Ібсен, за що був неодноразово критикований. Ситуація виявилася типовою: порядний громадянин, який тримає дружину і родину в одному місці, в той час як його інтереси знаходяться в інших місцях, зробив із свого дому ляльковий дім і готується до його розвалу. Ізолювавшись від суспільства, герої поступово деградують, адже вони були частиною суспільства, незалежно від їхніх позицій. Таким чином, вони втратили свою самобутність і впали у хворобливий синдром. До того ж, релігія стала відокремлюватися від буденного життя, нею займалися по неділях і лише тоді надавали їй великого значення. Відповідно етика відокремлювалася від бізнесу, надаючи йому більш тіньового характеру [7; 23].

К’єркегор, будучи представником вікторіанської епохи, закликав до реального сприйняття людини; він розділив себе на три сегменти: розум, воля та емоції. Розум повинен був говорити йому що робити, волі треба було знайти для цього можливість, емоції виступали джерелом набридливих імпульсів, що осуджувалися в епоху вікторіанської моралі. А емоції, пов’язані з сексом і ворожістю повинні були реалізовуватися або заглушатися, як мотор. Так чи інакше, людина мусила повертатися на своє робоче місце в понеділок вранці [7; 65].

Витіснення та ізоляція у представників вікторіанської епохи – це те, про що не слід або заборонено думати чи говорити. Саме це й було найголовнішою умовою стабільності, яка врешті виявилась тимчасовою в даній культурі. Шехтель стверджував, що представнику вікторіанської культури було необхідно запевнити себе в своїй раціональності, і він повинен був, взагалі, заперечувати той факт, що колись був дитиною з властивою їй раціональністю і відсутністю контролю [7; 80].

Яскравий прикладом раціональності є Торвальд, який засуджує певні якості своєї дружини. А таємне бажання дружини вилаятися в присутності свого чоловіка є нічим іншим як негативною енергією, що прагне вивільнення. Постійне наголошування на важливості чоловіка вже стає схожим на підлабузництво, якого Торвальд не відчуває, бо Нора говорить те, що йому хочеться чути. Дуже простим на перший погляд здається герой п’єси доктор Ранк. Але потім стає очевидно, що цей персонаж є дуже проникливим, незважаючи на свою романтичність. Він схильний до філософії, яскраво змальовує модель тогочасного суспільства, що схоже на лікарню [10; 56].

Доктор Ранк помічає проблеми подружжя і пророчить їм конфлікти. А ще він як лікар розуміє психологічні сховані проблеми Нори, хоча не знає їхнього підґрунтя. Завжди готовий вислухати Нору, доктор Ранк мимовільно у неї закохується. Навіть тут Нора продовжує грати з вогнем, фліртуючи з другом сім’ї, показуючи йому свої панчохи тощо. А коли доктор Ранк їй освідчується, вона сприймає його почуття у такому світлі, наче він завжди був їй огидним і нецікавим, хоча насправді вони знайшли себе як рівноправні інтелектуальні партнери [10; 69].

Маркс і Ніцше дали дуже просте пояснення деяким проблемам вікторіанської епохи. Вони стверджували, що цінність людини в індустріальному суспільстві викликана накопиченням грошей, що відокремлені від реального продукту, який людина створила своїми руками. Успіх індустріальної система обумовлює втрату свідомості людини, її дегуманізацію як у відносинах з іншими, так і з самою собою. Перші екзистенціалісти вважали, що розум, що вже став певним механізмом, приводить до втрати життєвої сили і стійкості людини. Вони передбачали редукування розуму до певного нового виду техніки [14; 250]. Фройд розглядав роздвоєння особистості людини у сфері природничих наук, а формулювання технічних аспектів він вважав першочерговим завданням.

К’єркегор і Ніцше наголошували на необхідності психологічного аналізу, але найважливішим вони вважали розуміння людини як творіння, у якого відбувається процес витіснення і творіння, яке відмовляється пізнавати себе, щоб захиститися від реалій, а потім відчуває невротичні наслідки. У цьому випадку виникає запитання: що ж означає дивна ситуація, коли людина – унікальне творіння в світі, здатне усвідомлювати, що воно існує, знати про своє існування – повинно блокувати свою свідомість і відчувати разом з тим тривогу і моральний занепад? К’єркегор і Ніцше усвідомлювали, що «хвороба душі» західної людини – захворювання серйозне і поширене. Щось із самого початку було невірним у ставленні людини до самої себе. Як стверджував Ніцше: «це дійсно складна ситуація для Європи, тому що разом із страхом людини, ми втратили любов людини, віру в людину, а в дійсності, волю людини» [15; 249].

Моральні негаразди суспільства ХІХ ст. були і науково обґрунтованими. К’єркегор і Ніцше вказували на методи психологічного аналізу вирішення проблем, на звернення людини до самої себе, спроби достукатися до власної свідомості, щоб зрозуміти свої бажання, а тоді вже виходити на проблеми. Роздвоєння особистості стало передумовою психологічного занепаду суспільства, натомість люди реалізовували себе в нових відкриттях в науці, техніці, продовжуючи деградувати морально. Відсутність балансу між внутрішнім і зовнішнім світом стало проблемою існування як в першій, так і в другій субстанції