2.3 Загальноєвропейське поняття «лялькового дому»

Ляльковий дім є також дуже широким поняттям. У домі живе один хазяїн – самовдоволена дитина – грається ляльками, змінює їхні вбрання, декорації в домі і не зважає на реакцію мешканців. Попри невластиву дитині раціональність, усі її вчинки стануть основою тоталітарного режиму ХХ ст. в Європі. А поки придушені диктатурою ляльки нагадують заляканих пацієнтів, дім перетворюється на божевільню [16; 90].

Така сумна ситуація спіткала майже кожну пересічну західноєвропейську родину середнього класу, оскільки тогочасна теорія людини втратила інтелектуальний центр, отримавши анархію думок у відповідь. Тільки уявивши собі життя поза ляльковим домом, люди розуміють нікчемність свого становища. Сумнівним залишається питання чи лише хазяїн винен в обмеженості своїх жителів, адже вони навряд чи змогли б існувати без турботливого татуся. Навіть якби Норі дістався демократичний чоловік, вона б реалізувалася як особистість зважаючи на амбіційність, але поплатилася б за це репутацією, як фрау Лінне, бо таким було тогочасне суспільство. Зрештою, кожен вибирає свою долю або змиряється з тим, що обрали за нього. Нора, завжди перебуваючи під чиєюсь опікою, втрачає свою індивідуальність, все що їй залишається – снити таємними авантюрами проти диктатора [7; 83].

Європейці відреагували на драму Ібсена дуже характерно: вони піддали її найжорстокішій критиці, але і почали відразу ставити в багатьох театрах, від нього вимагали зміну фіналу на більш прийнятний для тогочасного суспільства. За правдивість, яскравість та актуальність піднятих проблем Ібсен отримав Нобелівську премію. На шляху своїх героїв автор ставить такі перепони, через які неможливо переступити однозначно – шлюб, можливі страждання покинутих дітей тощо. І все таки його герої схильні до того, щоб у пошуках себе жертвувати почуттями близьких.

Європейська людина початку ХХ ст. настільки себе втратила, що вже не може бути опорою іншим, навіть своїм рідним. Ібсен показує, як руйнується зв’язок між людьми, причому показує це з трагізмом, а не з негативною оцінкою. Нора страждає, залишаючи свого самозакоханого чоловіка, дітей, і все ж вона іде. Ібсен не дає відповіді на запитання чи права героїня, він просто показує, що змусило її зробити цей крок. Героїню не можна засуджувати, хоч і руйнувати сім’ю – погано, але жити у брехливому і штучному світі, усвідомлюючи це, теж не було б правильним рішенням. «Хеппі енду» бути не може, до цього і веде Ібсен [16; 85].

Автор намагається наштовхнути читача на потенційний вихід, але якщо тверезо дивитися на реальність, то стає ясно, що виходу немає. Відповідно Норі просто нікуди піти і на ній так багато обов’язків – дочка, дружина, мати і…боржниця. І саме відповідальність, фанатична вірність обов’язку руйнує її життя: вона стає жертвою батька через якого потрапляє у борги, а потім стає лялькою для розваг чоловіка.

Те, що Ібсен виводить на сцену європейського театру жінку, багато про що свідчить. До того ніхто і не думав, що таке питання може, взагалі, підніматися і обговорюватися: нормальна жінка не має права піти на пошуки самореалізації, залишивши дітей, вважалося в суспільстві. Для Сходу ця тема залишається табу і досі, для України, можливо, також. Але для Європи ця проблема поставлена ще на початку минулого століття. Різниця східного і західного світобачення відчутна [18; 70].

«Щоб дочка не мала права позбавити тривог і відчаю помираючого батька? Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові? Я не знаю точно законів, що десь в них це має бути роз’яснено. А ви, юристе, не знаєте цього!» з такою гнівною промовою постає Нора в одній із сцен [1; 256]. Але скоро їй випадає можливість переконатися в тому, що вона помиляється. Суспільство живе за суворими законами, і карає тих, хто їм не підкоряється. Ібсен виокремлює два види духовного закону і два види совісті – одні для чоловіків, а інші для жінок. Вони не розуміють один одного, але за практичні вчинки жінок судять чоловічими законами, ніби вони є чоловіками, а не жінками [20; 306].

В кінці п’єси Нора не може зрозуміти, що правильно, а що ні, вона заплуталася в почуттях з одного боку, і вірою в авторитети з іншого. Нора іде, бо бачить безвихідь. Вона не приймає чергову готовність Хельмера гратися ляльками, коли все налагодилось і ніщо більше не загрожує особисто йому. У Нори немає стимулу продовжувати гру. Вона іде в нікуди, не знаючи, що робити далі, залишає дітей, бо їх нема куди взяти, просто тікає зі світу Торвальда. Але цей світ – таки навколо неї. Їй з цього світу не втекти. Все, що вона може зробити – перестати брехати собі [2; 76].

Розв’язка «Лялькового дому» не має будь-яких елементів компромісу, тим не менше її не можна називати «неблагополучною розв’язкою». Такий фінал є прикладом своєрідного вирішення конфлікту драми, при якому драма безпосередньо стикається з трагедією; герой тут не гине, а, навпаки, виявляється переможцем, оскільки він, ніби знаходить самого себе, і володіє мужністю, щоб здійснити свою волю і відкинути все те, що йому заважало. Разом з тим перемога героя має трагічний відтінок, оскільки вона означає болісний розрив з усім попереднім існуванням і робить його самотнім, таким, що протистоїть усьому суспільству в цілому [13; 301].

Перемога Нори, то її внутрішнє звільнення і вибір нею власного шляху, не означає завершення її боротьби, усього конфлікту в цілому. Навпаки, справжній конфлікт, битва – відбудуться пізніше, після того, як опуститься завіса. Саме тоді почнеться справжня боротьба Нори за своє самоствердження в житті, за пізнання істинного характеру суспільних відносин.

Генрік Ібсен своєю драмою наголосив, що ляльковий дім є недовговічним поняттям, але навіть якщо його мешканці живуть у ньому ціле життя, то з боку воно виглядає зовсім нікчемним. Сумнівним залишається питання залишення такого дому, адже тоді б більша половина невдоволених європейців покинули б свої домівки у пошуках незалежного життя. Фінал «Лялькового дому» показує присутність у суспільстві «справжньої людини» – людини, що прагне свободи і внутрішньої незалежності. Людини, здатної заради поставлених цілей піти на будь-які жертви, відмовитися від компромісів. Протиріччя між видимою і бажаною дійсністю проходять через всю структуру п’єси, і той момент, коли це протиріччя остаточно проявляється і виходить на сцену, стає її кульмінацією і одночасно розв’язкою драми. Автор не оголошує вердикту, адже тоді б такий вчинок вважався б аморальним у суспільстві, але суспільство змінюється і автор таким чином відтягує час на інше бачення проблем поставлених у п’єсі.

Висновки

ібсен драма шлюб суспільство

У 2006 році виповнюється 100 років з дня смерті норвезького драматурга Генріка Ібсена. Соціальні конфлікти, з якими стикається читач у його творах зберігають свою актуальність і сьогодні.

У п’єсі «Ляльковий дім» автор проголошує свободу особистості, проте його гуманістичні ідеали занадто широкі і багатообразні, що їх не можна було б класифікувати як цілісну філософію. Він лише показує шляхи, по яких ми можемо йти у своїх власних пошуках особистої свободи, давати виклик життю і таким чином пізнавати його, відкриваючи усі секрети. П’єса змушує нас задумуватися над своїми основними правами і цінностями.

Для Ібсена було дуже важливо, щоб глядачі і читачі його сучасних драм ставали свідками подій, які могли цілком реально відбутися у їхньому житті. Ця умова вимагала від персонажів драм говорити і поводити себе природно у ситуаціях, що наближалися до перипетій реального життя: проблема вибору, сенс існування тощо. Секрет успіху п’єси заключався в тому, що вона створювала ілюзію реальності настільки, що сам глядач або читач мимоволі ставав її учасником. Така методика є успішною, про це свідчать сучасні численні театральні постановки драми, а також схвальні відгуки критиків.

Генрік Ібсен став одним із перших, хто поставився до людини з критичної точки зору, показав усі стадії її розвитку, але найважливішим було те, що європейське суспільство було неготовим прийняти стільки негативу. Навіть дослідження Фройда, роботи Маркса і Ніцше, що пояснювали проблеми людини як тимчасові критичні явища епохи, не переконували світову громадськість визнати свою недолугість самостійного вирішення проблем. Соціальні конфлікти у драмі часто не знаходять свого вирішення, а шляхи якими герої йдуть виявляються хибними з багатьох причин. По-перше, герої не завжди розрізняють у якому світі їм краще жити: у гармонії з собою чи з зовнішнім світом?

Така дилема знаходить і головну героїню, яка спочатку намагалася зробити ідеальним усе навколо, приносячи в жертву себе, а потім зрозуміла, що жертва її є нерівноцінною по відношенню до затрачених зусиль. Більше того, Нора усвідомила, що її зусилля можуть бути належно оцінені деінде, її соціальна роль буде виконуватися. На прикладі іншої героїні твору, фрау Лінне, можна побачити, що тогочасне європейське суспільство не було прихильним до жінки без законного чоловіка, можливість роботи чи будь-якого соціального статусу була невелика. Можливо, приблизно такою і була б доля головної героїні драми, але автор не дає вказівки на майбутнє Нори, залишаючи це питанням часу.

Очевидно, що соціальна позиція жінки багато в чому залежала від чоловіка. А коли одна з сторін має більше повноважень, вона мимоволі починає перевищувати і їх. Коли такі непорозуміння постають у сімейному житті, як це сталося в родині Хельмерів, відповідальність за їх вирішення лежить на обох партнерах. Саме це і підкреслює Генрік Ібсен у своєму творі, він відкидає будь-які насадження суспільства, що перетворюють кожну сім’ю на ляльковий дім. Автор наголошує на визнанні кожного партнера як особистості, на необхідності морального зв’язку, а також гармонії між душевним і соціальним світом кожної окремої людини.

Список використаної літератури

1.Ібсен Г. Вибране. [Вступна стаття К. Державіна]. К.: Держлітвидав УРСР, 1956. – 405 с.

2. Адмони В. Генрик Ібсен: Почерк творчества. 2-е изд. Л.: Художесвенная литература, 1980. -270 с.

3. Белый А. Театр и современная драма. М.: Просвещение, 1908. – 432 с.

4. Берг Лео. Сверхчеловек в современной литературе. М.: Просвещение, 1905. – 309 с.

5. Ганзен П. Жизнь и литературная деятельность Ибсена. Т. 4. М.: Художественная литература, 1967. – 706 с.

6. Добролюбов П. Избранные философские произведения. Т. 1. М.: ОГИЗ, 1948. – 540 с.

7. Зингерман Б. Проблемы развития современной драмы. М.: Гослитиздат, 1969. – 354 с.

8. Ибсен Г. Собрание сочинений в 4-х т. Общ. ред. и предисловие В. Адмони. Т 1. Пьесы. Коментарии В. Беркова и М. Янковского. М.: Искусство, 1956. – 730 с.

9. Ибсен Г. Собрание сочинений. Т. 1. Пьесы. Вступ. статья Н. Любимова. Коментарии Б. Ерхова. М.: Художесвенная литература, 1980. – 302.

10. Коган П. Почерки по истории западноевропейских литератур. Т. 1. М.: Знание, 1905. – 475 с.

11. Литвин Э. Буржуазная критика. История русской литературы. Т. 10. М.: Просвещение, 1956. – 400 с.

12. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Т. 37. М.: Знание, 1976. – 353 с.

13. Минский Н. Генрик Ибсен, его жизнь и литературная деятельность. Л.: Художесвенная литература, 1896. – 380 с.

14. Ницше Ф. Воля к власти: Опыт переоценки всех ценностей. М.: REFL – book, 1994. – 352 с.

15. Философия Ницше. М.: Знание, 1991. – 240 с.

16. Ольминский М. По литературным вопросам. Сборник статей. М.: ГИХЛ, 1932. – 205 с.

17. Титаренко И. Марксистская этика. 2-е изд. М.: Политиздат, 1980. – 352 с.

18. Фриче М. Художесвенная литература и капитализм. М.: Знание, 1906. – 203 с.

19. www.ibsen.net.

20. The Oxford Ibsen, Volume V, Oxford University Press, 1961. – 605 p.

Размещено на Allbest.ru