Історія знахідки
Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791р., і видав друком уПетербурзі1800р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського іМ. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєликов тощо). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже іА. Мазон, (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін,Едвард Кінантощо. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковськім Апостолі 1307 р. приписку, запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список«Задонщини», що була наслідуванням або, як писавМ. Сперанський, плагіатом «Слова…».
Праця Омеляна Пріцакапро «Слово о полку Ігоревім»
Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тихонов, П. Вяземський,В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крімМ. Максимовича,О. Потебня,О. Огоновський,П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідниківВ. Перетца,М. Грунського, на еміграціїД. Чижевського,О. Пріцаката ін. З другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» вУРСРприпинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями вАН СРСР.
Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Словом…» вели російські науковці. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі — давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси й росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала вУкраїніі що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр.М. Скрипникдомагався визнати приналежність «Слова…» лише доукраїнської літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі Трояні (Троянь — Провідна зоря, Христинівка України).
Історична основа і зміст поеми
Як і в Гомеровій «Іліаді», основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднавчої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверськогокнязяІгоря Святославичанаполовцівнавесні1185р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долюРуської земліі засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співцяБояна[2], який вXIст. прославляв князів, і зв'язуєБояна,Велесовоговнука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недоліРуську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником бувВолодимир Ігоревич.