1.2. Методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг)

Облік витрат за центрами відповідальності дає можливість контролювати ефективність їхньої діяльності щодо дотримання встановлених кошторисів (бюджетів) витрат. Проте загальна сума відхилень не дає вичерпного уявлення про об’єктивність оцінки, оскільки будь-які структурні зрушення у виробництві продукції неминуче зумовлюють відхилення витрат. Тому без аналізу й оцінки рівня витрат за видами продукції неможлива ефективна діяльність менеджерів як центрів відповідальності, так і підприємства загалом. Тільки за умови наявності інформації про собівартість продукції можлива цілеспрямована робота з розширення їх виробництва і збуту продукції як основи зростання прибутковості підприємства.

Отже, одним з основних завдань управлінського обліку є визначення собівартості одиниці продукції. Таким чином, об’єктивно необхідним є застосування певних методів обліку витрат і калькуляції собівартості продукції, які дають змогу обґрунтовано відносити витрати до конкретного найменування з урахуванням технологічних та організаційних особливостей виробництва і відображення в обліку інформації про формування їхніх споживчих властивостей.

В управлінському обліку застосовують різні методи обліку витрат і калькуляції собівартості продукції. Зокрема, на підприємствах, де сировину й оплату праці, інші витрати порівняно легко можна віднести до виробництва конкретного виду продукції, застосовують позамовний метод. Цей метод, зазвичай використовують в машинобудуванні, будівництві, під час виконання ремонтних робіт. При цьому варто зауважити, що йдеться не про обов’язкову наявність конкретних замовлень, під якими в нас розуміють відповідно оформлені документи. Проте це не означає, що за наявності замовлень зі сторони обов’язково використовується саме позамовний метод обліку витрат і калькуляції собівартості продукції.

У принципі позамовний метод означає групування витрат за окремими об’єктами їхнього обліку, які мають відмінні якісні параметри від іншої продукції, що виробляється у цьому центрі відповідальності. У низці випадків цей метод ідентичний простому методу обліку витрат і калькуляції собівартості продукції, який застосовується зазвичай тоді, коли об’єкт обліку витрат збігається з об’єктом калькуляції. В такому разі не має потреби розподіляти витрати між різними видами продукції, оскільки їх відразу можна поділити на кількість виробничих одиниць.

Облік витрат за окремими переділами застосовується на підприємствах, де виробництво продукції є серійно-масовим і здійснюється за кількома стадіями. Цей метод називають попроцесним. Щодо калькуляції собівартості продукції, то однозначно вважати, що за умови застосування попередільного методу обліку витрат він автоматично застосовується і під час калькуляції, не можна. Так само ускладнюється калькуляція собівартості продукції за наявності незавершеного будівництва, яке по суті, стає окремим переділом. Хоча позамовний і попроцесний методи є популярними, однак на практиці на практиці під час калькуляції не має суворого розмежування між ними.

У низці випадків навіть за наявності переділів недоцільно обліковувати витрати за ними, оскільки тривалість технологічного процесу невелика, і в кінцевому підсумку витрати за кожною окремою стадією повною сумою входять до собівартості готової продукції.

Упродовж тривалого періоду у вітчизняній економічній науці найпрогресивнішими вважали нормативний метод обліку витрат та нормативну калькуляцію собівартості продукції. З позиції сьогоднішнього досвіду можна зазначити, нормативний метод обліку має право на існування на рівні з іншими, але не більше. Його не слід переоцінювати, бо в країнах ринкової економіки, застосовують досконаліші методи, в основу яких покладено ті самі підходи, тобто нормування витрат та облік відхилень від них.

Суть нормативного методу полягає в тому, що бюджети центрів відповідальності формуються на основі норм і нормативів витрат сировини, оплати праці, інших елементів. Тут попередньо визначають собівартість одиниці продукції на основі нормативних калькуляцій. Видача матеріальних ресурсів на виробництво здійснюється за документами, в яких обґрунтована потреба за нормами і нормативами. Всі відхилення від норм відображають на рахунках обліку як збільшення чи зменшення результату діяльності центру відповідальності.

Взагалі нормативний і управлінський облік прийнято розглядати як систему планування й обліку витрат, яка складається з таких елементів: нормування термінів виробництва продукції, її складу та якості; нормативне обґрунтування потреби, витрачання і використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, а також засобів виробництва; планування, облік і оцінка економічної ефективності на основі норм і нормативів.

У зарубіжній практиці відомі інші методи обліку витрат і калькуляції собівартості продукції. Зокрема, одним із них є «стандарт-кост», який ґрунтується на стандартах витрат, визначених на основі норм до початку виробництва та обліку відхилень фактичних даних від стандартних норм у процесі діяльності центрів відповідальності. За цим методом до стандартних витрат включають постійні витрати, які розподіляються між реалізованою продукцією і залишками на складі.

На відміну від методу «стандарт-кост», метод «директ-костинг» зазначає, що постійні витрати не розподіляють, а списують за рахунок реалізації. За цим методом у центрах відповідальності контролюють лише змінні витрати, оскільки постійні покриваються за рахунок маржинального доходу – різниці між виручкою від реалізації продукції і змінними виробничими витратами.

Отже, проаналізувавши найбільш поширені методи обліку витрат і калькуляції собівартості продукції, можна зробити висновок, що ідеального методу не існує, кожен має свої недоліки. Тому, підприємству потрібно бути дуже уважним при виборі одного з них.