Додатковий матеріал для виконання самостійної роботи:

Результати зовнішньоекономічної діяль­ності кожної країни значною мірою пов'язані з курсом національної валюти.

Валютний (обмінний) курс — це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. При цьому під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжна­родних розрахунках.

Валютний курс може встановлюватися у двох формах. Перша — у формі прямої котировки, коли масштабна одиниця іноземної валюти виражається через певну кількість національної валюти.

Друга — у формі оберненої котировки, згідно з якою масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти.

Між курсами національної та іноземної валют існує обернено пропорційна залежність, тобто якщо курс іноземної валю­ти падає, то в такій же пропорції зростає курс національної валюти. При котируванні валют визначається курс прода­жу — вищий і курс покупки — нижчий. Різниця між ними формує доход продавців валюти.

Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти три його види:

1. вільний плаваючий валютний курс, який змінюється без будь-яких обмежень під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку;

2. фіксований валютний курс — це курс, який держава підтримує на фіксованому рівні. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор;

3. керований плаваючий валютний курс, коливання якого регулюється державою.

В основі валютного курсу лежить паритет купівельної спроможності окремих валют. При зіставленні купівельної спроможності окремих валют до уваги приймається ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найбільш вживаних товарів та послуг, які знаходяться в міжнародному товарообороті. Згідно з паритетом купівельної спроможності курс національної валюти у прямій котировці можна визначити за формулою:

ВКн = Цр.к. (н) /Цр.к. (і)

де Цр.к. (н), Цр.к. (і) – вартість (ціна) ринкового кошика відповідно в національній і іноземній валютах.

У першу чергу попит на національну валюту визнача­ється попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція — попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо вітчизняний експорт збільшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає наш імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні.

Національна валютна система - державно-правова форма організації валютних відносин на території даної країни, що встановлює певний поря­док валютних розрахунків і правила роботи з валютами інших країн.

Світова валютна система - це грошова система країн, в межах якої функціонують валютні ресурси, здійснюються міжнародні платіжні опера­ції.

Етапи розвитку міжнародної валютної системи:

І етап. Паризька валютна система (1816-1914 рр.). В основу був покладений золотомонетний стандарт, більшість країн випускала гроші у вигляді золотих монет.

Золотомонетний стандарт - це власна, тобто класична форма золотого стандарту, пов'язана з використанням золота і золотих монет у якості грошо­вого товару.

У золотомонетному обігу паперові гроші вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість.

Ця система сформувалася стихійно як сукупність національних систем. На той час не існувало ніяких міжнародних норм, що регулювали валютні відносини. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет.

Золотий паритет - співвідношення грошових одиниць різних країн за їх­нім офіційним золотим вмістом. Був основою формування валютних курсів і був скасований МВФ у 1978 р.

ІІ етап. Генуезька валютна система (1922-1944 рр.). В її основу був покладений золотодевізний (золотовалютний) стандарт.

Золотодевізний (золотовалютний) стандарт - урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кредитних грошей на девізи у валютах країн золотозлиткового стандарту і потім на золото. При золотодевізному стандар­ті валюти одних країн ставилися у залежність від валют інших, знецінення їх викликало нестійкість супідрядних валют. Діяв із 1922 до 1971 р.

До переваг цього етапу міжнародної валютної системи можна віднести:

• збереження стійких валютних курсів;

• забезпечення стабільності зовнішньої і внутрішньої економічної політики;

• сприятливі умови для розвитку міжнародної торгівлі;

• стабільність внутрішніх цін.

До недоліків:

• залежність грошової маси в обігу у світі від видобування і виробництва золота;

• неможливість проведення незалежної національної грошово-кредитної політики.

ІІІ етап. Бреттон-Вудська валютна система (1944-1976 рр.). На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбува­лась у липні 1944 р. у місті Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою.

У Бреттон-Вудській валютній системі зберігалася деяка подоба золотодевізного стандарту, особливість якого полягала у тому, що це був, по-перше, зо­лотодевізний стандарт тільки для центральних банків, а, по-друге, при цьому тільки долар США (тобто тільки одна-єдина національна валюта) обмінюва­лася на золото. По суті це був золотодоларовий стандарт - поряд із золотом функцію міжнародного платіжного засобу став виконувати американський долар. У доларах проводи­лася основна маса міжнародних розрахунків, визначалися ціни на світовому ринку.

Привілейоване становище американського долара пояснюється кілько­ма факторами. В той час, коли національні економіки багатьох країн були зруйновані війною, економіка США не тільки не постраждала, а й навпаки зміцніла за рахунок великої кількості військових замовлень. Крім того в роки війни американські поставки продукції значною мірою сплачувалися золо­том. Все це призвело до того, що в кінці 1949 р. золотий запас США досяг рекордної позначки - близько 22 тис. т., або 70% резервів капіталістичних країн світу.

США взяло на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за твер­дою офіційною ціною - 35 дол. за тройську унцію - 31,1 г. чистого золота, цей обмін здійснювався тільки за вимогами центральних банків.

Був введений режим фіксованих валютних паритетів, тобто законодав­чо встановленого співвідношення між валютами.

Для забезпечення сталості світової валютної системи був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), який почав свою діяльність у берез­ні 1947 р. Капітал фонду створювався із внесків країн-членів відповідно до квот, яка установлювалася для кожної країни і визначалася її економічним потенціалом і роллю у світовій економіці. Всі країни-члени МВФ зобов'язалися встановлювати паритети своїх валют у доларах, а через до­лар - у золоті; не змінювати паритет без згоди МВФ більше, ніж на 10%. Ринкові курси валют не могли відхилятися від фіксованих паритетів біль­ше, ніж на 1%.

Основні напрямки діяльності МВФ полягали в регулюванні валютних курсів, підтримані сталості валютних паритетів, усунені валютних обме­жень, а також у наданні своїм членам кредитів.

У 1969 р. МВФ були введені для розрахунків „Спеціальні права запози­чення” - СДР і золотодевізний стандарт був заміне­ний стандартом СДР.

У 60-ті роки відбулися зміни у співвідношенні сил у світовій економіці, США почали втрачати домінуюче положення, їх платіжний баланс був дефі­цитним, золотий запас почав стрімко зменшуватися. Наприкінці 1971 р. він становив лише 8,6 тис. т (21% усіх золотих резервів капіталістичних країн), тобто зменшився за 22 роки на 13,4 тис. т.

У серпні 1971 р. уряд США офіційно припинив продаж золотих злитків на долари, а наприкінці цього року оголосив про девальвацію долара.

До переваг цієї міжнародної валютної системи можна віднести:

• більш гнучке регулювання валютних курсів шляхом зменшення ролі зо­лота;

• обмеження відхилень валютних курсів від офіційних паритетів за допомогою валютних інтервенцій;

• створення МВФ.

До недоліків:

• практика добровільного коригування валютних курсів;

• незацікавленість урядових органів у своєчасному коригуванні валютних курсів;

• неможливість забезпечення необхідного рівня міжнародної ліквідності.

ІV етап. Ямайська валютна система (з 1976 р. - по сьогодні). У січні 1976 р. уго­дою країн-членів МВФ на конференції в Кінгстоні (Ямайка) була проведена друга зміна статуту МВФ. Цією угодою був переглянутий статус золота і введені плаваючі валютні курси. Членам МВФ було надане право самим ви­бирати режими своїх валютних курсів.

До переваг цієї системи можна віднести забезпечення довгострокової гнучкості валютних курсів, необхідну для вирівнювання платіжних балан­сів, та короткострокову стабільність для стимулювання міжнародної торгівлі і фінансів.

Серед недоліків - непостійність і різка мінливість валютних курсів при введенні режимів „вільного плавання”, а також відмова від фіксованих валютних курсів озна­чає відмову від механізмів стримування інфляції.