философия

11

школа конфуціанців; 3) школа моїстів (по імені засновника Мо-Ді); 4) школа імен, або софісти; 5) школа юристів (легістів); 6) школа шляху та сили – даоська школа.

Конфуціанство. Є теорією організації суспільства на етичних правилах, соціальних нормах керування тощо. У соціальній етиці Конфуція (Конфуцій вважається першим китайським філософом) особистість є «не для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину у зв’язку з її соціальною функцією, а виховання – це підведення до належного виконання цієї функції.

Мен-цзи, продовжувач Конфуція, виробив концепцію людської природи, про моральне благо й відношення до цього блага. Благо – порядок (лі) при проходженні шляхом (дао). Людська природа наділена благом, благо у кожній людині може реалізуватися чотирма чеснотами: 1) гуманність – жень; 2) борг – і; 3) ввічливість – лі; 4) знання – чжи. Сюнь-цзи Небо він розумів як те, що з’єднує світ у єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Він висуває тезу про дурну природу людини, а гарні властивості – це результат виховання.

Даосизм – напрямок розвитку філософської думки Китаю. У центрі уваги – космос та людина. Метою мислення є «злиття» людини зі світом. Ідеологом даосизму був Лао-цзи (книга "Дао де цзин"). Світ та життя людей рухаються природним шляхом – дао. Дао – основа та закон усього сущого, воно не підвладно почуттям людини. Дао є “глибинною основою” усіх речей. Дао нескінченно й вічно, невидимо, знаходиться посеред хаосу речей. Дао не залежить від часу виникнення та загибелі Всесвіту, але є фундаментальним й універсальним принципом єдності світу. Світ перебуває у постійному русі й змінюванні., завдяки взаємодії принципів інь та ян. Осягнення світу супроводжується тишею, у якій розуміюча людина опановує світ.

Школа імен – напрямок, який орієнтувався на вирішення проблеми мовного вираження дійсності. Хуэй Ши – головний представник тих, хто звертав увагу на значну неадекватність чисто зовнішніх характеристик речей їх найменуванням, яке відбиває характер речі, зокрема при порівнянні її з іншими речами. Гунсунь Луі досліджував питання правильності найменування речей. Ден Сі-цзи сформулював мету школи імен: Істина, що відкривається дослідженням імен, є вищої правдивості; Імена, відкриті істиною, є

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

12

загальними іменами. Коли ці два способи взаємно поєднуються й доповнюються, людина знаходить речі і їх імена.

Моїзм (назва по імені її засновника Мо Ді) – головна увага у ній приділяється проблемам соціальної етики. Фізична праця була джерелом їжі її послушників. Вчення моїстів – пряма протилежність вченню Конфуція. Весь зміст полягає в ідеях любові й процвітання, взаємної користі. Обов’язковою для усіх повинна бути міра взаємної людяності, небесна воля повинна впливати на усіх.

Легізм або школа законників формується як вчення, що зосередило головну увагу на питаннях соціально-політичних змін в епоху «воюючих держав». Його представники займалися проблемами соціальної теорії та проблемами, пов’язаними із державним управлінням. Патріархом легістів вважається Шень Бухай (його "Книга пана із Шан"): «Хто розумний – той створює закони, хто дурний – законами обмежений. Хто здатний – змінює порядок, хто нездатний – той порядком пов’язаний».

6. Філософія Давньої Греції, Античності.

Філософія досократиків: натурфілософія ранньої античної філософії.

Мілетська школа (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен) є першою філософською школою, яка свідомо поставила питання про першооснову усього існуючого, про сутність світу.

Вирішувались такі питання по-різному, але їх погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у певному матеріальному принципі. Фалес – вважав, що усе існуюче виникло із деякої вологої першоречовини, води. Анаксимандр – вважав, що простір з самого початку був заповнений речовиною. Ця речовина не є жодною з визначених речовин, вона є невизначеною, включає у себе усі види речовин, які потім виділилися, а потім розмістились у світовому просторі у залежності від ваги та кількості. Не маючи кордонів, “невизначена” речовина називається “апейрон”. Анаксимен

– розробив нові уявлення про світ; для того, щоб відповісти на питання про першоречовину, необхідно пояснити той процес, за допомогою якого із першоречовини виникають невідомі речі природи. Першоречовиною Анаксимен оголошує повітря; якраз повітрю притаманні процеси розрядження, згущення, за допомогою яких з нього виникають усі речовини.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

13

Іншою видатною філософською школою Античності є піфагорійська (Піфагор із Самоса). Значна увага приділялась математиці, інтерес до чисел та взаємовідносин між ними. Числа були підняті до рівня реальної сутності усіх речей: першопочатком усього піфагорійці оголосили числа. Головними числами є перші чотири числа арифметичного ряду – одиницю, двійку, трійку, четвірку; у геометричній інтерпретації їм відповідають: точка, пряма, квадрат, куб.

Зародження діалектики: Геракліт.

Вихідним пунктом свого вчення Геракліт зробив уявлення про мінливий характер усього існуючого. Він вважав, що все існуюче створено із першоречовини, якою він назвав вогонь. У розумінні Геракліта вогонь є і подібним праматерії представників мілетської школи, і першоосновою світу (архе), і основним елементом (стойхерон).

Світ виникає із вогню і знов згорає у конкретні періоди згідно долі. Вибір вогню як першоречовини у Геракліта не випадковий, він обумовлений поглядом Геракліта на характер життя природи. Світ залишається в основі вогнем, не дивлячись на його перетворювання. З іншого боку, це поняття, за Гераклітом, постає у якості конкретного методологічного принципу. Вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, постійних змін. За Гераклітом, світ або природа знаходиться у постійному процесі змін, а з усіх природних речовин найбільш здібним до змін, найбільш рухливим є вогонь.

Геракліта, з його принципами «усе тече», «в ту саму ріку не можна увійти двічі», вважають одним із засновників стихійної діалектики. Постійні зміни Геракліт пояснює різними засобами: «одне

ітеж є молодим і старим, живим і мертвим, бо це, змінившись, стає іншим, а інше, змінившись, стає цим».

Геракліт один із перших звертає увагу й на характер людського пізнання. Пізнання намагається осягти сутність, тобто логос (закон). Логос є вічним, як і нестворений ніким світ. Людська свідомість – душа – підкорена логосу.

Виникнення філософії людини: софісти, Сократ.

Мислителі 5 ст. до н.е. не тільки володіли мистецтвом судового й політичного красномовства, навчали політичним знанням, праву, але

іпов’язували їх із загальними питаннями філософії й світогляду. Їх стали називати софістами (Протагор, Горгій, Гиппій, Продик).

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

14

Протагор формулював знаменитий принцип: «Людина є мірою усіх речей: існуючих – у тому, що вони існують, і не існуючих – у тому, що вони не існують».

Учнем софістів був Сократ. З Сократа починається класичний період у розвитку античної філософії. У центрі уваги філософів класичного періоду, на відміну від ранньої грецької філософії, стала людина, свідомість, проблеми моралі, права, війни і миру, доброчинності, політики взагалі, які стосувались більшості афінських громадян.

Філософія у розумінні Сократа не повинна займатися вивченням природи, вона має бути вченням про те, як треба жити. Істинне знання людина може мати тільки про душу. Головна задача пізнання – самопізнання: «пізнай самого себе». У своїй етиці Сократ ототожнює чесноти із знанням. Поведінка людини визначається її уявленням про благо; немає людини, яка, знаючи, що є добро, зробила би зло. Таким чином, Сократ зводив усякі дурні дії до простого незнання або помилки, а мудрість – до досконалого знання.

Сократ розповсюджував свої погляди у розмовах та дискусіях. З них сформувався філософський метод Сократа. Його метою було досягнення істини шляхом знаходження протиріч у твердженнях слухачів. У цьому і полягає сутність так званої сократівської “іронії”. З “іронією” (сумнівом) тісно пов’язана “маєвтика”, тобто Сократ допомагав своїм слухачам досягти нове пізнання як основу істинної моралі, доброчесності, поведінки людини.

Платон.

Філософське вчення Платона (учня Сократа) обіймає велике коло питань про буття, про світ та його походження, про душу і пізнання, про суспільство, мистецтво, виховання.

За Платоном, світ чуттєвих речей не є світом істинно існуючим: чуттєві речі постійно виникають та гинуть, змінюються та рухаються. Справжня сутність чуттєвих речей – безтілесні, духовні, неподільні, вічні форми – названі “ідеями”, видами (“ейдосами”). По відношенню до чуттєвих речей “ідеї” (“види”) є одночасно і їх причинами, і зразками, за якими були створені ці речі, і цілі, до яких прагнуть істоти чуттєвого світу, і поняття – про загальну основу речей. Однак, за Платоном, одного лише існування “ідей” недостатньо для появи речей чуттєвого світу. Оскільки ці речі мінливі, то вони повинні бути обумовлені не тільки буттям, але і “небуттям”. Це “небуття” Платон

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

15

ототожнює з “матерією”, яка є областю руху, що не припиняється, виникнення та змін. Матерія об’єднується з “видами” (“ідеями”) і перетворює кожну ідею на чуттєві речі. “Ідеї” існують самостійно поза світом.

В теорії пізнання Платона істинне пізнання – це пізнання ідей розумом. Ядром теорії пізнання Платона є теорія пригадування душі людини того знання, яке вона придбала у світі “ідей”. Сприймання матеріальних об’єктів нагадує душі позабуті нею знання, “ідеї”.

Демокрит.

Демокрит постає опонентом Платона, автором вчення про атоми (засновником атомізму був Левкіпп). Основне положення атомістичної системи Демокрита – теза про існування порожнечі та атомів, які утворюють своїми нескінченно різноманітними комбінаціями усі речі. Атоми не можна бачити, їх можна тільки мислити. Філософ розпізнає світ атомів як істинний і пізнавальний та світ чуттєвих речей, які складаються з атомів. Атоми за Демокритом, нескінченні за формою, кількістю, розмірами, вони відрізняються за формою, порядком та положенням. З цього формується уявлення про нестворюваність та неспотворенність матерії. Атомам властивостей рух; вони рухаються у порожнечі; рух не має початку, тобто він вічний, рух є засобом існування атомів (матерії) і він є головним джерелом розвитку. Атомістичний світогляд Демокрита поширюється на вчення про життя і душу: душа складається з вогненних атомів і є їх тимчасовим поєднанням, тому мислитель відхиляє ідею безсмертя душі.

Вчення про пізнання Демокрита: почуття є необхідним джерелом пізнання але недостатнім; існують предмети та якості, які недосяжні почуттям; такі якості речей осягаються тільки розумом. Так, людина не бачить, не чує, не відчуває порожнечі та атомів, з яких складаються речі. Але вона впевнена в їх достовірному існуванні за допомогою розуму.

Аристотель.

Серед учнів Платона був Аристотель. Він переробив і завершив розвиток усієї попередньої античної філософії. До кола інтересів Аристотеля входять питання: 1) метафізика – вчення про суще; 2) фізика – філософія природи та природничі знання; 3) логіка («Органон») – праці, присвячені логіці та методології, формальна логіка, створена Аристотелем, до ХУІ ст. н.е. служила головним

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

16

засобом доведення; 4) політика – вчення про проблематику суспільствознавства.

Метафізика Аристотеля – вчення про категорії. Склалось як результат критики вчення про ідеї Платона. Ідея речі знаходиться не поза, а у середині речі, це її “сутність” (поняття). Саме сутність предмета (чи явища) виражається в його понятті. Усі інші категорії (їх 9 – якості, кількості, відношення, місця, часу, дії, страждання, стану, володіння) співвідносяться з буттям через категорію сутності. Сутність відповідає на запитання: «що є річ?», решта 9 категорій відповідають на запитання: «якими є властивості речі?». Сутність почуттями не сприймається, лише розумом.

Матеріальні речі, за Аристотелем, є поєднанням матерії та форми. Форма активна. Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю, яка приходить у матерію. Піднімаючись по драбині “форм”, людина, стверджує Аристотель, підходить до найвищої “форми”, яку уже не можна розглядати як “матерію” або “можливість” більш віщої форми. Така гранична “форма” є першопричиною або богом поза світом.

Аристотель – перший античний філософ, який систематизував трактати з питань логіки. Логіку Аристотель розуміє – як науку про докази, а також про форми мислення, необхідні для пізнання. Зв’язки думок, за Аристотелем, відображають об’єктивно існуючі зв’язки.

Усвоїх дослідженнях суспільно-політичного життя Аристотель розумів людину як «політичну істоту». Життя у державі є сутністю людини. Державу розуміє як розвинену сім’ю, тому форму організації сім’ї переносить на державу. Аристотель рабовласництво вважав природним станом суспільства. Мислитель заперечує ідеальну державу Платона. Суспільство вільних людей, за Аристотелем, повинно складатись з трьох класів громадян: а) багатих; б) дуже бідних; в) середній прошарок – опора для держави. Серед форм державної влади Аристотель розрізняє три хороші та три погані форми управління державою: монархія, аристократія, політес – тиранія, олігархія, демократія.

7. Філософія Середніх віків.

Увитоків середньовічної (СВ) християнської філософії стоїть Блаженний Августин (Аврелій Августин), 4-5 ст. н.е., є найвидатнішим мислителем першого етапу СВ філософії, коли молоде

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

17

християнське віровчення зіштовхувалось та перетиналося з філософськими системами періоду розпаду Античності.

Філософія Августина – теоцентрична: 1) «Бог первинний»: вищість душі над тілом, почуттів над розумом; світ не має самостійного існування; 2) Бог – найвища сутність; Бог – причина існування та будь-яких змін усякого сущого; 3) пізнання Бога і божественної любові – єдина сповнена смислу цінність людського духу (це вносить світло у людський дух); 4) спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через поєднання з Ним людина може досягти щастя; 5) основний принцип Августина – «вірю, щоб зрозуміти» («credo, ut intelligam»). Бог є сукупність усіх можливих досконалостей; він є вічним та завершеним Буттям; він творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, а можливості невичерпні; Бог від світу не залежить, а світ перебуває у повній залежності від Бога; Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Августинівська традиція є першим варіантом ортодоксальної філософії. У 13 ст. Фома Аквінський створює нову, другу, модель ортодоксії. Але спочатку у філософії СВ з’являється феномен схоластики (початок її припадає на 9 ст., розвиток продовжується до кінця 15 ст.). Мова йшла про те, щоб істину, яка дана в Одкровенні, викласти та довести засобами розуму, тобто філософії: 1) справжня релігія є і справжньою філософією, та навпаки (теза усієї схоластики); 2) між Одкровенням і розумом немає протиріччя; 3) визнання спроможності людського розуму раціональними шляхами підтверджувати божественне Одкровення; 4) формула «віра шукає розум», прагнення обґрунтувати віру раціональними засобами.

Схоластичне філософське мислення зосередилось, зокрема, на т.зв. суперечці про універсалії (суперечка реалізму та номіналізму): існують чи ні – реально – універсалії («універсалії» – загальні поняття)? Реалізм – справжню реальність мають тільки загальні поняття (або універсалії), а не одиничні предмети, що існують у емпіричному світі. Номіналізм – загальні поняття є тільки "імена", що даються одиничним предметам людським розумом. Загальне є "ім’ям", і нічим більше, універсалії не мають самостійного існування. У 1121 р. номіналізм був засуджений.

СВ католицький філософ Фома (Томас) Аквінський – систематизатор ортодоксальної схоластики, створювач 2-ої моделі ортодоксії, засновник томізму. Завданням філософії вважав пошук

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

18

раціональних шляхів доведення істинності усього того, що проголошує віра.

Основні положення томізму: 1) християнська віра стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму; 2) істини віри надрозумні, але не противорозумні; 3) кінцева мета людини – пізнання Бога; шлях до цієї мети сповнений випробувань – розум веде людину до морального порядку, який виражає божественний закон; він раціонально охороняє чистоту віри від помилок; 4) положення «Бог є» є самоочевидним; як для віри, так і для розуму; воно не потребує логічних доказів; доказів своєї правоти потребує людина, що йде до Бога; 5) теорія чеснот: до традиційно грецьких чеснот – мудрість, мужність, помірність, справедливість – додав християнські: віра, надія, любов.

8. Філософія епохи Відродження.

Ренесанс, або епоха Відродження (еВ), – перехідний період від Середніх віків до Нового часу. Сама назва цієї епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, відбувається переосмислення християнської традиції.

Основні філософські проблеми Відродження: Антропоцентризм. Теоцентризм СВ замінюється в еВ

антропоцентризмом. Тепер не Бог, а людина, її місце у світі, її свобода, її сутність поставлені у центр філософських досліджень. І хоча мислителі еВ не заперечують існування Бога, але вони підносять людину до рівня Бога. Людина не “тварь”, а творець; людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основою творчої людської природи, закладеної Богом. Розмаїтий світ людського почуття, його тілесність усвідомлюється як вища онтологічна реальність.

Аксіологічні проблеми. Пріоритетом в ієрархії духовних цінностей стає людська індивідуальність, а однією з характерних рис еВ гуманізм. Якщо в епоху Античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї, у Середні віки характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і, як наслідок цього, потреба у божій благодаті для свого спасіння, то людина еВ відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в Античності, ні у Середньовіччі. Її сила, влада над усім і над собою не

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

19

потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (Античність), ні Бога (Середні віки), людина стає творцем себе.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграли італійські гуманісти. Відомо понад 30 італійських гуманістів (Данте Алігьєрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лоренцо Валла й ін.). Найбільш вагомий внесок у спадщину філософської думки еВ зробив Ф.Петрарка – який полемізує з філософами-схоластами, виправдовує “земні” устремління людини; стверджує цінність людської культури, людського знання, здібного змінити світ на краще. Дж. Боккаччо – зробив земний світ царством спілкування людини, її волі й розуму, показав, що сфера спілкування безмежна. У "Декамероні" звучить мрія про досконалу, гармонійну людину, що знаходить щастя у спілкуванні із собі подібними, базуючись на рівності, свободі, моральній й інтелектуальній гідності.

Перегляд середньовічного ставлення до природи та уявлення про Всесвіт. Філософія природи формувалася як натурфілософія, тобто філософія, яка береться пояснити природу, виходячи із неї самої, спираючись на поняття, розроблені природознавством. З найбільшою повнотою це відображено у творчості М. Кузанського, Т. Парацельса, Дж. Бруно. Природа трактується пантеїстично (“пантеїзм” - від грец. “всебожжя”) – це філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, або, навпаки, природи у Богові. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) та безкінечності (світу) стала основою пантеїзму. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Християнський Бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.

В еВ кардинально змінюється уявлення про Всесвіт. На зміну геоцентричній системі світу приходить геліоцентрична (М.Копернік). Проте за 100 років до нього аналогічні ідеї висунув видатний мислитель М. Кузанський (у трактаті "Про вчене незнання"): про взаємозв’язок природних явищ, про збіг протилежностей, про безкінечність Всесвіту і про людину як мікрокосм. Кузанський вважав “єдине” таким, що охоплює усе, звідси парадоксальний, але логічний висновок: “єдине” – тотожне безкінечному; одиниця, єдине (мінімум) і безкінечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безкінечність можна мислити як єдине, а єдине – як безкінечність. Бог-творець виявляється тотожнім своєму творінню – світові.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

20

Дж. Бруно думки М. Кузанського про збіжність протилежностей поєднав їх з геліоцентричним вченням М.Коперніка, стверджував, що космос і божество безкінечні і єдині, природа – це “Бог у речах”, здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Матерія – не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Дж. Бруно, європейська філософія під матерією починає мислити субстанцію, якій притаманні рух і активність.

Гносеологічні проблеми (проблеми теорії пізнання). В еВ передусім змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету, формам пізнання; логіка формалістичної доведеності витискується самоочевидністю інтуїції і т. ін. Гносеологія філософії еВ була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Сенсуалізм і раціоналізм у філософії еВ не були чітко диференційовані, допускався і компроміс пізнання через віру, а деякі (наприклад, М.Монтень, П. Шаррон) привносили у теорію пізнання елементи скептицизму, але він був спрямований, насамперед, проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про т. зв. “двоїсту істину” (М. Кузанський, П. Помпонацці), бо обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Філософи еВ в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання: 1) можливість пізнання світу таким, як він є; 2) дія зовнішнього світу, як джерела пізнання, на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію; 3) заперечення будьякої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; 4) визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Вчення про державу і перші соціальні утопії. Переглядаються погляди СВ на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com