философия

31

Практика розглядається як основа пізнання. Цим ілюструється та обставина, що пізнання виникає і виростає на базі історично розвинутої суспільної діяльності людей і визначається нею. Будучи рушійною силою й основою пізнання, практика виступає також у якості його джерела. Вона забезпечує пізнавальний процес необхідним фактичним матеріалом, що систематизується, узагальнюється, обробляється, а також – устаткуванням і технічними засобами. Практика подібна невичерпному резервуару, завдяки якому процес пізнання одержує постійне підживлення. Отримані зусиллями пізнання данні використовуються саме на практиці.

Науковим узагальненням практики є теорія. Вона, виступаючи в "чистому" вигляді, не змінює дійсності, але вказує шляхи такої зміни. Для перетворення теоретичних поглядів у життя необхідна практична діяльність. Стабільна взаємодія теорії і практики – необхідна умова плідності пізнавального процесу.

Особливим видом практики є технічна діяльність. Вона спирається на конструкторську і проектну інженерну діяльність людей, будучи у той же час їх об'єктивною основою. Технічна діяльність, як і техніка, складають найважливіший компонент продуктивних сил суспільства.

Форми пізнання: чуттєва та раціональна.

Чуттєве пізнання – перша етап пізнавального процесу. Воно безпосередньо включено у матеріально-чуттєву діяльність людей і зв'язано з безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом. Чуттєве пізнання існує у формах (які є послідовними етапами формування образів чуттєвого відображення дійсності) – відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття – виникає у мозку людини в результаті впливу на органи почуттів будь-якого об'єкту, який перетворюється на його суб'єктивний образ (ідеальний образ предмета). Завдяки активній діяльності людської свідомості образи відчуття, надходячи у людський мозок, піддаються обробці і перетворюються у образи сприйняття. Сприйняття – це цілісний чуттєвий образ предметів і процесів, даних за допомогою спостереження. Процес сприйняття носить активний і творчий характер. Цілісні чуттєві образи сприйняття у результаті інтенсивної взаємодії людини з навколишнім середовищем накопичуються в її свідомості. У цьому випадку функціонує більш складна форма чуттєвого пізнання – уявлення. Уявлення – це опосередкований

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

32

цілісний чуттєвий образ дійсності, що зберігається і відтворений у свідомості за допомогою пам'яті.

Раціональне (або логічне) пізнання існує у формах: поняття,

судження, умовивід. Воно діє на рівні, де немає безпосереднього контакту з об'єктивною дійсністю; спирається на результати чуттєвого пізнання і дає узагальнене знання. Поняття – це форма думки, у якій відбиваються загальні, істотні властивості, зв'язки і відносини дійсності. Судження – це така форма думки, у якій за допомогою зв'язку затверджується (чи заперечується) що-небудь – про що-небудь. Умовивід – це форма думки у вигляді міркування, у ході якого з одного чи декількох суджень (посилок), виводиться нове судження (висновок).

Чуттєвий і раціональний етапи пізнання не протиставляються, а перебувають у постійній взаємодії, утворюють нерозривну єдність пізнавального процесу.

Проблема істини у філософії.

Знання повинне відповідати законам об'єктивного світу, тобто бути істинним. Істина – мета пізнання, вона ж предмет дослідження, найважливіша категорія гносеології. Істина є логічною формою, що виражена у вигляді думки, де стверджується чи заперечується наявність тих чи інших зв'язків.

Е. Мах – розумів істину як досягнення найбільш простих і ощадливих зв'язків між відчуттями. А. Пуанкаре – стверджував, що системи аксіом, які лежать в основі математичних теорій, є результатом угоди, конвенції; та чи інша теорія є результатом угоди вчених за критерієм зручності і простоти. Прагматизм – вважає, що істинно те, що корисно. Марксизм – об'єктивність істини пов'язує з такими тезами: 1) джерело знання – об'єктивна реальність; 2) питання істинності не зважуються арифметичною більшістю; 3) істина суб'єктивна за формою свого вираження, носієм її є людина; 4) категорії для позначення істини не створюються довільною грою уяви, а сформовані тривалою еволюцією науки і соціуму; 5) істина є процес; 6) істина завжди носить конкретний характер; 7) є абсолютна і відносна істина; 8) розбіжність уявлень суб'єкта з відбиваним об'єктом приводить до омани, не-істини; 9) знання має відповідати предмету дослідження; критерієм істини є практика.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

33

14. Вітчизняна філософія.

Вітчизняна філософія IХ – ХII ст.

В українській філософії проблема світу і людини здавна займає одне з провідних місць. Східні слов’яни (що склали основу українського народу), як і народи інших країн, на ранніх етапах історії

усвоїй діяльності та духовному житті спирались на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожнюванням сил природи та поклонінням їм. Таке світосприйняття не втратило свого впливу на їх духовну культуру і при політичній орієнтації Володимира Великого на прийняття християнства. Навпаки, трансформуючись в християнстві, міфологічні погляди язичництва наклали свій відбиток на систему багатьох положень самого християнства. Особливо там, де вони безпосередньо торкались життя простого народу, елементи язичництва проіснували багато століть і після хрещення Русі як деякі світоглядні орієнтири в поясненні світу та людини, їх взаємодії.

Разом з перемогою християнства і становленням феодалізму закріплюється і домінанта світогляду про значимість людини й людства у навколишньому їх світі. Відтепер стає аксіомою, що людина є центром світу і саме в людині знаходиться зміст його існування. Світ повертається до людини, бере участь у його долі. Звідси не тільки проголошення нових принципів життя, але й динамічний монументалізм світосприйняття, відкриття історії, яка отримує певний світоглядний зміст, а історія власної країни розглядається як частка світової історії (митрополит Іларіон). Усі народи рівні перед благодаттю. Благодать – сонце, що розлилося в океані всесвіту. Характерно, що мислителі того часу звертали увагу на земне існування людини, її реальне земне життя, проголошуючи силу людського розуму (наприклад, Никифор). Людина двоїста: душа і плоть. Душа містить три частини: словесна – розум; люта – почуття, емоції, пристрасті, стихійні сили, що дають життєву енергію; бажана – воля, цілеспрямованість, зв’язок словесного і лютого. Душа керує п’ятьома слугами людського тіла: зором, слухом, нюхом, смаком – звідси п’ять видів почуттєвого пізнання; вони підкоряються розуму. Головна мета пізнання – пізнання слави і усемогутності бога – можлива тільки через дослідження предметів та явищ навколишнього людини світу (Климент Смолятич). Саме у розумі людський дух одержує своє земне буття і спрямовується до пізнання бога, схованого

у“тварі”.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

34

Соціокультурне буття України ХIII– ХV ст.

Розвиток духовної культури України 13-15 ст. найменш висвітлений у нашій історичній, зокрема в історико-філософській літературі. Стосовно цього періоду, обмежуються загальним твердженням, що татаро-монгольська навала не тільки перервала розвиток Київської Русі, а й відкинула його назад на два століття, що, власне, 13-15 ст. – це доба втрачених можливостей. Це твердження має право на існування, проте потребує деяких доповнень відповідно до конкретних реалій того часу. М. Грушевський зазначав, що не слід перебільшувати згубного впливу татаро-монгольської навали, а тим більше вбачати у ній єдиний чинник розпаду Київської Русі: українські землі переживали і більші потрясіння, однак життя на них не припинялося. При розгляді соціокультурного буття України 13-15 ст. слід враховувати й такі моменти: зазіхання на українські землі ще двох сил – Турецької Османської держави і Кримського ханства та Московської держави. Захист українських земель взяв на себе народ. Саме селяни і міщани заклали основи національної самосвідомості, фундамент для створення нових суспільних сил – козацтва та братського руху, які й будуть попереду у боротьбі українського народу за своє визволення.

Незважаючи на те, що монголо-татарське ярмо й полонізація Литвою загальмували розвиток філософської думки однак вже у 14-15 ст. поширення отримують такі явища культурного життя як єретичне вчення й вільнодумство. Особливу роль тут відіграють апокрифи дуалістичного та есхатологічного змісту, які проникають в Україну з Візантії та Західної Європи. Серед єретичних рухів в Україні особливого поширення набуває богомольство. Богомоли, сповідуючи дуалістичне вчення про два начала світу – доброго Бога та злого сатану, виходили з того, що Бог створив невидимий духовний світ, а сатана – видимий світ і тіло людини. Витлумачуючи проблему добра і зла в аспекті цих двох начал світу, богомоли раціоналістично підходили до інтерпретацій деяких християнських догматів. Сліпому поклонінню Св. Письму вони протиставляли критичне мислення, яке ґрунтувалося на розумному ставленні до віри, скептичному ставленні до церковних обрядів й божественного походження церковних книг.

Культурне та духовне життя України значно активізувалося у 15 ст., що дає підставу називати цей період українським передвідродженням.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

35

Розвиток філософської думки ХV – ХVШ ст.

Насильницька колонізація українського народу, яка супроводжується його національним, економічним й духовним гнобленням, що особливо підсилилося після прийняття Брестської унії (1596 р.), вимагали від українських мислителів нових світоглядних орієнтацій відносно розуміння світу, сутності, змісту і призначення людського буття. В їх виробленні та ствердженні важливу роль зіграли І. Вишенський, І. Копинський та ін.

І. Вишенський розглядає світ як утворення бога, вважаючи останнього вічним самостійним началом, абсолютною істиною, від якого залежить матеріальний світ, що є без промислу бога мертвим, нічим. Світ і людина, життя і рух – усе це утворення бога. Але бог не тільки творець світу, людини, усього буття. Він – ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Відповідно до цього І. Вишенський прагнув осмислити широкий спектр філософських проблем, насамперед, сутності людини, її щастя, волі, надій на здійснення. Захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, затверджував її гідність, природне добро, справедливість, радість, братерство. Задачу філософії бачив не в абстрактному теоретизуванні, а у навчанні людини праведному життю, піднятті її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формуванні духовної стійкості і моральної досконалості, відвернення людини від деградації і морального падіння. Усього цього людина повинна добиватися своєю суттю у реальному житті, відносинах з іншими людьми, боротьбі за визволення свого народу. Проблема людини, знаходження у ній моральних, розумних й духовних начал – центральна ідея й І. Копинського.

Центром філософської думки стала Києво-Могилянська академія, на філософських курсах якої проблема світу та людини продовжувала залишатися однією з головних.

Й. Кононович-Горбацький – один з перших професорів філософії К.-М. А., існування світу пояснював основними субстанціональними початками світу матерією і формою, відстоював реальність простору і часу, у яких бачив акциденції і форми, що діють на речі. Визнаючи існування бога як єдиної субстанції і творця, він дотримувався концепції подвійності істини: богословської, предметом якої є теологія і вчення про бога, і філософської, пов'язаної із

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

36

вивченням реальних тілесних речей. На прикладах логіки доводив корисність знання для задоволення матеріальних і духовних потреб людини, віддаючи перевагу користі суспільства, коли знання виступають супутником і союзником волі народу, захисту держави. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Кононович-Горбацький направляв їх на звеличування людини і її розуму, заявляючи, що немає на землі нічого вищого крім людини і нічого вищого в людині крім його розуму.

Розробка загально-філософської концепції світу і людини стали головною і визначальною темою Г.С. Сковороди, "українського Сократа", мислителя світового масштабу. Під філософією Сковорода розумів “любов до мудрості”, що “скеровує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб падати життя духу нашому, благородства серцю, світлість думкам, голові всього”, тобто способів самоусвідомлення і самоствердження людини у світі. Він дійсно зробив зі свого життя свою філософію, втілив філософію у своє життя як спосіб реалізації практичної дії щодо затвердження власних ідеалів.

Філософія України в ХIХ – ХХ ст.

На початку ХIХ ст. в Україні отримують поширення роботи І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, йде критичне переосмислення їх ідей. Професійні філософи прагнули зробити крок до нових європейських систем, більш вільного та самостійного філософствування на основі знайомства із світовими філософськими ідеями. І.Б. Шад, І.М. Скворцов, В.М. Карпов, П.С. Авсенєв і ін. могли це зробити, тільки зайнявшись проблемами історії філософії, теорії логіки, перекладом класичної філософської спадщини. Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. Її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різним політичним об’єднанням, діаспорі. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж, в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об’єднувала вчених, поетів, письменників, філософів, громадськополітичних діячів (М. Грушевський, П. Тичина, О. Вишня, М. Куліш, І. Микитенко, В. Винниченко, М. Хвильовий, М. Скрипник та ін.).

Отже, історія української філософії – потужний потік в українській та світовій культурі, який відбиває суперечності буття українського народу.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

37

15. Філософія Новітнього часу (ХХ ст.).

Кінець 19 - початок 20 ст.: перегляд принципів “класичної” філософії та народження “некласичної” філософії.

У 20 ст. відбувається ціла низка істотних зрушень у світі та у культурі, у людському бутті та у людській свідомості. Наприкінці 20 - поч. 20 ст. відбувається перехід від "класичної" моделі світу, яка формулювалася засобами класичної раціоналістичної філософії (РКФ) Нового часу (НЧ), до "некласичної" філософії Новітнього часу (НовЧ) та "некласичної" картини світу й місця людини у ній.

НЧ – це епоха т.зв. Розуму, що Пізнає. Це – розум як пізнання об’єктивної сутності оточуючої реальності. На межі 20 ст. розпочались процеси, які у західній культурі були названі як «кінець Високого Раціоналізму». "Раптом" було усвідомлено, що буття людей та світу не піддається пізнавальному розумінню, що буття, іншими словами, не зводиться лише до сутності.

А. Шопенгауера можна вважати засновником філософії суб’єктивізму, європейська філософія в його особі вперше свідомо поставили під сумнів ідеал "об’єктивованого" підходу до філософського розуміння світу та людини.

Філософія суб’єктивізму (яка домінує у 20 ст.) – це: 1) у філософії з‘являється тема онтології, яка має справу не із світом у цілому, а саме із людиною у її специфічному вимірі; 2) у центрі уваги опиняється саме суб’єктивне буття людини, або природа людської суб’єктивності як такої, яка взята мов би у своїх джерелах й така, що розглядається як особливий вид реальності; 3) людська суб’єктивність розглядається як реальність, що відокремлена від решти світу, як реальність, що привносить у світ сенс; 4) «екзистенційна» цінність індивідуального життя – відтепер єдина змістовна інстанція світу; абсолютне джерело змістовності й значення світу; 5) віднині немає реальності безвідносно до людини.

Світ НовЧ є несубстанціональним: окремо, в усталеній формі, його немає; він є тільки одночасно з людиною, у ньому закладена безліч можливостей. Реалізація можливостей – справа вільного зусилля кожної окремої людини. У такому світі людині не залишається нічого іншого, як відважитися на певний небувалий раніше та "зухвалий" дослід – спробу самостійної побудови свого власного життя, щоб бути.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

38

У А. Камю світ 20 ст. названий як «світ абсурду». Світ втратив "класичну" цілісність, він більше не підпорядковується єдиній логіці, основи такого світу абсурдні.

Філософія Ф. Ніцше (вчення про “надлюдину”).

Філософія надлюдини Ф. Ніцше – тобто філософія нового розуміння людини та її місця у світі НовЧ – описується його знаменитим тезисом “Сутність життя – воля до влади”. Як його розуміти?

А. Шопенгауер, як засновник філософії суб’єктивізму НовЧ, оголосив “світ як такий” абсолютною світовою волею, яка непізнаваним чином породжує уявлення (“явище” світу). Ф. Ніцше заперечив: воля – не абсолютна, світова, а – конкретна, людська; світом рухає система людських воль, основна з яких – т.зв. “воля до влади” (що більш правильно перекласти як «воля до життя»). Так народжується філософія надлюдини Ф. Ніцше.

У світі, який більше не існує як об’єктивований життєвий простір навкруги і для людини, людина поставлена в умови створювати цей простір сама для себе – мати “волю” до власного життя. Така людина – що реалізує цю “необхідність мати волю до життя”, що будує собі світ принципово лише із себе, і несе за свій варіант світу відповідальність перед собою, – отримує нову якість людини, яку Ф.Ніцше описав категорією «надлюдина». Важливою тезою філософії Ф.Ніцше є думка про те, що: щоб стати “надлюдиною”, людина має позбутися “примар” Бога. У зв’язку з цим Ф. Ніцше є значним філософським критиком християнства, Бога, християнської моралі (його відомий тезис “Бог мертвий”, “das Gott ist tot”). Християнство Ф. Ніцше критикує як абсолютну, над-особистісну (над-людську) структуру, яка заважає людині жити. Людина НовЧ має «переоцінити усі цінності», її життя повинне перетворитися на примусове нав’язування світу власних форм.

Сучасна західна філософія: основні напрямки.

Феноменологія. Засновник – Е. Гуссерль (Германія), а також представники – М. Мерло-Понті (Франція), А. Шюц (Австрія) й ін. Виникла на початку 20 ст. Ще І. Кант розподілив світ на «ноумен» (світ сам по собі) та «феномен» («явище», як а щось у тому вигляді, як воно людині являється).

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

39

Несубстанціональність, невизначеність, абсурдність світу НовЧ пропонується подолати наступним чином: "настроїти" свідомість певним чином, щоб вилучити “наївну” віру у “об’єктивне” існування світу (мов би "забути", що за порогом свідомості щось є), здійснити т.зв. “редукцію”. При цьому не заперечується, що існують об’єктивні предмети, – просто пропонується об’єктивний світ “винести за дужки” людської свідомості: те, що залишиться у дужках (а це і буде безмежне поле феноменів), нічого не втратить. Людина поміщується у безмежне поле феноменів.

Екзистенціалізм. Виник у 20-і рр. 20 ст. Витоки – С. Кьєркегор (Данія), а також М. Хайдеггер (Германія), Ж.-П. Сартр і А. Камю (Франція), К. Ясперс (Германія) й ін. Термін "екзистенція" був запроваджений С. Кьєркегором ("есенція /Essenz/ – сутність, "екзистенція" /Existenz/ – існування), і позначає неповторність, унікальність, принципову суб’єктивність існування окремої людини. Екзистенція – є “людський спосіб бути”.

Сама людська реальність як така і є народженням реальності сенсів у світі. Саме людина принесла із собою у світ нову – людську – реальність. Буття не є щось надане із зовні, воно – це те, що дарує людині її людську сутність. Екзистенція – філософська категорія для позначення фундаментальності людського існування, присутності людини у світі. Людина у своєму ставленні до світу не просто якось тлумачить й оцінює світ, але і реалізує у цьому своєму ставленні до нього свої індивідуальні внутрішні особливості, “здійснює свою екзистенцію”.

Герменевтика (по імені давньогрец. бога Гермеса) – мистецтво тлумачення текстів. Засновник – Г.Г. Гадамер (Германія). Як філософська течія НовЧ склалась у 1960-70-і рр. є «буттям у розтлумаченому світі».

Світ неможливо тлумачити у принципі, бо він є “не об’єктивним”, невизначеним, абсурдним. Але зв’язок людини з будьяким світом – мова (як є у певному смислі об’єктивне утворення). Герменевтика 20 ст. – це теорія опосередкованого мовою індивідуального тлумачення та суб’єктивного переживання людиною світу. Через мову людська суб’єктивність 20 ст. самостверджується у світі.

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com

40

Неотомізм. Як філософський напрямок 20 ст. існує з 1914 р. Представники: Е. Жильсон, Ж. Маритен (Франція), К. Ранер (Германія) й ін.

У СВ домініканський монах Фома Аквінський, за завданням СВцеркви, виконав задачу пристосування філософії Аристотеля до потреб релігійної схоластики. Його вчення отримало назву томізму, який успішно обслуговував католицизм. Але подальші епохи поставили перед Церквою завдання теоретично переозброїтися. У 1914 р. папа Пій Х друкує "24 томістських тези"; цим часом датується оновлення томістської доктрини – неотомізму.

З середини 20 ст. неотомізм встає перед гострою необхідністю модернізації своїх СВ томістських засад. Ватиканський Собор 19621965 рр. приймає компромісну "Пастирську конституцію про ставлення до сучасного світу". Суть змінювань у теоретичній частині неотомізму (у порівнянні з томізмом): 1) екзистенційна інтерпретація зв’язку божественного буття та створеного світу (Бог, що творить світ з нічого, виливає у нього власну екзистенційну повноту, і тим самим створює зразки для екзистенційної активності окремої людини); 2) загальновизнаною стає екзистенційна інтерпретація зв’язку божественних та мирських характеристик буття. Іншими словами, розгляд та обґрунтування положень "вічної філософії" через призму існування людського "Я". (Тобто “суб’єктивізм”!).

Неопозитивізм. Представник – Л. Вітгенштейн (Австрія - Велика Британія). Постпозитивізм. Представники – І. Лакатос (Велика Британія), П. Фейєрабенд і Т. Кун (США).

На початку 19 ст. франц. філософом О. Контом був заснований позитивізм: спеціальні науки, або їх синтез, дають справжнє, "позитивне" знання. Історія неопозитивізму починається 1920-х рр., коли логічні позитивісти Вєнського Гуртка (М. Шлік, Р. Карнап і ін.) поставили та дослідили актуальну проблему ролі логіко-математичних методів та штучних логіко-математичних мов у процесі пізнання та при розв’язанні філософських питань. Логічні позитивісти змушені були кваліфікувати філософські вислови як беззмістовні, як такі, що позбавлені "наукової" цінності. Спроба подолати глухі кути логічного позитивізму була зроблена Л. Вітгенштейном. Він став засновником т.зв. “лінгвістичної філософії” (або лінгвістичного позитивізму). Головне завдання цієї філософії – аналіз повсякденної мови. Повсякденну мовну практику людей назвав “мовними іграми”, за

PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com