2.3. Традиційне весілля: етноконфліктологічний аспект

Сучасна етнографія вважає цілком доведеним те, що у формах традиційної весільної обрядовості збереглися залишки колишніх форм укладення шлюбу (викрадення нареченої або реальна купівля її, спо­рядження озбросної експедиції юнаків на пошук майбутніх дружин, природні перешкоди та збройні сутички із суперниками та майбутніми родичами тощо), які, безумовно, були діями гостро конфліктними. З іншого боку, також фактично доведено, що за широкого розмаїття звичаїв і обрядів весільного циклу головні елементи та композиція весільної обрядовості — вибір нареченої, сватання, знайомство батьків і родичів молодих, власне весілля і т. ін. — однотипні для великого кола етносів (зокрема, це стосується народів Західної та Східної Європи, летто-литовських, угро-фінських та багатьох інших етнокультурних спільнот). Отже, ми можемо обґрунтовано вважати вироблену народами впродовж віків шлюбну обрядовість концентрованим зібранням рекомендацій щодо запобігання міжродовим конфліктам у період чи не найнапруженіших у психологічному плані взаємин двох різних родових общин, своєрідною народною енциклопедією з конфліктології. Тож спробуємо поглянути на традиційне весілля саме під цим кутом зору.

Аби попередити конфлікти у процесі шлюбного спілкування двох родових обший, народи реалізують вихідну схему запобігання конфліктним зіткненням, а саме: намагаються ускладнити (або взагалі унеможливити) утворення об'єктивної ситуації протистояння сторін і створюють низку засобів психологічного захисту учасників поточних подій. Композиція шлюбного дійства ділить названі засоби зняття міжродових конфліктів відповідно до основних моментів процедури ство­рення нової сім'ї, тобто на «антиконфліктори»:

• дошлюбного періоду;

• шлюбної обрядовості;

• пошлюбного часу.

Засоби запобігання міжродовим конфліктам: дошлюбний період.

З першою групою «запобіжних засобів» ми частково ознайомилися, роз­глядаючи конфлікти молодого подружжя з батьками обох молодят (див. п. 1.2 цієї глави). Поза усяким сумнівом до народних засобів запобігання міжродовим конфліктам, що функціонують у передшлюбний період жит-і я майбутнього подружжя, треба віднести всі правила «пошуку собі пари» та всі форми ознайомлення молоді з можливими ситуаціями шлюбного зіткнення інтересів різних сторін, а також із дійовими особа­ми таких ситуацій. Окрім власних спостережень, виховних заходів батьків

284

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОКОНФЛ1КТОЛОГІЯ

285

і згаданих раніше приспівГїв таку функцію, до того ж у набагато більших; масштабах, виконують численні хороводні ігри, на кшталт наведеної далі І гри «латиських» росіян, у якій дівчина, шо грає роль молодої невістки,» просить по черзі в інших учасників гри, які вдають із себе її родичів : боку чоловіка, відпустити її в гості «погуляти».

• Свекор, тьі мой батюшка, отпусти-ка в гости, отпусти-ка в гос ти, в гости розгуляться. *

• Ах, сиди, сноха, дома ах позади на лавке. (Те саме відповідают| молодиці «свекровушка, моя матушка», «деверья, мои братики», <ас ловушки, мои сестрицьі», до яких вона послідовно звертається з ■ таки проханням).

• Ах, моя милая ладушка, отпусти-ка є гости,

• Ай, ступай в гости, ай в гости розгуляться.

• Моя милая ладушка, на' тебе спасибо. Свекор, ти мой батюшка,, тебефильки!..

(Такі ж «фильки», тобто дулі, дівчина показувала «свекрови», «зол вушкам» та іншим ігровим персонажам, які відмовили їй у поперед* му проханні, а потім виганяла їх з хороводу).

Можна, зрозуміло, дискутувати, наскільки «дуля в кармані» є тивним засобом зняття психологічної напруженості котрогось з учасний| конфліктної ситуації, але загалом не треба, мабуть, нікому доводити, і вона анітрохи не гірша за палицю, що нею австралійські матері, б'вд| сліди своїх неслухняних дітей, або гумового опудала власного начад( ника, такого собі «хлопчика для биття», яке допомагає «розрядитнс збудженим японським робітникам.

Народна практика виробила широкий спектр передшлюбних засо9 запобігання формуванню об'єктивної ситуації напруженості міжродов стосунків, конкретно запобігання ситуації «передчасного» або з причин небажаного шлюбу. По-перше, існували спеціальні «марке наявності чи, навпаки, відсутності передшлюбного стану, готовності рЩ і самої дівчини до шлюбу. У багатьох народів таким індикатору дорослості слугували певні інішаційні обряди-випробування, викону публічно або таємно. На Русі після успішного завершення таких ви! бувань у межах свята повноліття дівчини над її хатою нерідко вивішу червоний прапор, а в багатьох українських селах обводили червой глиною вікна хати, коли в ній з'являлася дівчина на виданні. Тож пс пивши в чуже село (а такі випадки були зовсім непоодинокі й також ( своєрідною формою запобігання конфлікту в разі відмови жениху у * му селі), старости досить легко могли зорієнтуватись у можливих! прямках власних дій, а не шукати наречену шляхом випадков| потенційно конфліктних візитів у кожну хату.

До речі, саме сватання було організоване так, що робило конфліктний розвиток подій украй малоймовірним. Навіть якщо не брати до уваги факт попереднього знайомства хлопця та дівчини, що було, як вже йшло­ся, без сумніву, бажаним елементом передшлюбних взаємин у багатьох етносах, та можливості попередньої домовленості між майбутніми наре­ченими, процедура сватання передбачала, так би мовити, попереднє з'я­сування обставин перед власне засиланням старостів. Виконання цього відповідального завдання покладалось, як правило, на якусь сусідку чи родичку, досвідчену у виконанні подібних делікатних доручень. А вже після її загальної позитивної оцінки стану справ відбувалося «офіційне» сватання. Нагадаємо, що свати в традиційному європейському та угро-фінському ритуалі, зайшовши до хати, вели розмови алегоричною мо­вою: про «куницю», «лисицю» або «телицю», яка від них утекла і яку вони розшукують, про товар та купця і т. ін. Алегоричність розмов ро­била ситуацію сватання семантично невизначеною або хоча б семантич­но неоднозначною, що, безумовно, давало змогу обом сторонам вчасно припинити сватання, коли воно було небажаним для сім'ї дівчини, не доводячи його до стану відкритого зіткнення.

Якщо ж сватання давало бажані результати, то починали працювати такі застережники можливих майбутніх міжродових конфліктів: огляди-ни, заручини (руковини, хустки), запоїни (печоглядини) тощо, тобто система знайомства батьків і родичів наречених як одного з одним, так і з господарсько-майновим станом обох сторін. Оскільки від цього зале­жало майбутнє благополуччя не тільки власної дитини, але й стан міжродових відносин, то такі акції (і насамперед оглядини) провадилися дуже прискіпливо.

«Баби заходжуються лазити й нишпорити по усій оселі, розглядають двір, город, клуню, дивляться, чи багато хліба й сіна, роздивляються худобу, комору, лазять до льоху, на горище, облапують поставлені й повішені мішки, шукають патиками по засіках і зрізках, ходять по сусідах розпитуватись за молодого, чи не нікчемний він, чи заможні еони люди» (Матеріали до українсько-руської стнольогії, 1900).

Питання майнового стану подружжя — а через нього й роду — було У процедурі пошлюблення настільки важливим, що могло не тільки вирішити долю конкретних хлопця та дівчини, а й узагалі зробити не­можливим шлюб поміж представниками «чужих» родових угруповань. Аби не віддавати «чужинцям» частину родинного майна й не підривати ^економ:>ший стан власного роду, немало етнічних спільнот тяжіють до Укладання шлюбних союзів у межах власного роду (так звані кроскузенні люби — шлюби з дочкою брата матері або дочкою сестри батька, РТокузенні шлюби — шлюби з дочкою брата батька або з дочкою сест-