6. Відродження етнопсихології

Повернення до етнопсихологічної проблематики в Радянському Союзі було пов'язано з появою праць Д. Ліхачова та В.Мавродіна (1945), присвячених національній самосвідомості, з виступами Б.Поршнєва і д.Прангішвілі у 1964 році па VII Міжнародному конгресі етнографів та антропологів, з дискусією, що розгорнулася у 1966-1967 роках на сто­рінках журналу «Вопросьі истории». Остання була присвячена проблемі нації, й серед інших розглядалося питання про те, чи є психічний склад ознакою нації. У процесі обговорення більшість дослідників позитивно відповіли на це запитання і погодилися з тим, що етнопсихологія, не зва­жаючи па неоднозначні трактування цього поняття, є онтологічною ре­альністю, що підлягає ретельному дослідженню. Тим самим формально було знято «табу» з етнопсихологічних досліджень, але нерозробленість методичного та категоріального апаратів, відсутність підготовлених фахівців і деякі інші чинники зумовили вкрай повільні темпи відроджен­ня етнічної психології.

Проте вже в 70-х роках почали з'являтися окремі теоретичні та емпі­ричні праці з цієї тематики. Теоретичні праці було присвячено переважно розгляду та критиці зарубіжних концепцій та дискусіям щодо категорі­альною апарату етнопсихології. Емпіричні дослідження цього періоду можно умовно поділити на три групи: до першої відносять роботи, що були складовою численних соціологічних досліджень, в яких розглядали­ся переважно соціально-психологічні аспекти; більшість з них виконано під керівництвом Л.Дробіжевоі" та Г.Старовоптової: друга група робіт була пов'язана з етнопсихолінгвістичною тематикою, національно-культурною специфікою вербальної і невербальної поведінки, їх виконували співробі­тники Інституту мовознавства АН СРСР; до третьої групи належать дос­лідження вербального мислення, викопані П.Тульвісте та Т.Тульвісте в руслі ідей, закладених культурно-історичною школою Л.Виготського.

Новий, більш сильний імпульс розвитку етнопсихології надала дис­кусія, що відбулася в липні 1982 року в Інституті етнографії АН СРСР. Н було проведено за ініціативою журналу «Советская зтнография» та присвячено безпосередньо розгляду наболілих проблем етнопсихології. Учасники дискусії підбили підсумки попереднього розвитку цієї науки, обговорили перешкоди та труднощі, що виникають па шляху її відрод­ження, виклали своє розуміння її предмета, понять, методів і першочер­гових завдань.

Дискусійним виявилося питання про дисциплінарну належнісь етніч­ної психології. Одні дослідники (С.Арутюнов, А.Решетов) висловилися ^за те, щоб вважати етнічну психологію розділом етнографії. І.Кон та

Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ!

ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

49

В.Козлов висловили побажання, щоб до етнопсихологічних досліджень! якомога швидше приєдналися психологи. їх підтримала Л.ДробіжеваЛ однак вона наголосила на необхідності союзу передусім із соціальними! психологами. З іншого боку, Г.Старовойтова виступила за те, щоб етно-ї психологія була розділом, може дещо специфічним, який має соціально-і психологічні проекції, проте розділом загальної психології. Оригіналі»-] не рішення запропонував А.Леонтьєв. Поділивши галузь, що підлягає! дослідженню, на дві досить незалежні зони, а відповідно етнічну психо- = логію — на два розділи, дві самостійні дисципліни — національну пси- і хологію та етнопсихологію (кожна з яких має розробляти свою зону),! А.Леонтьєв відніс їх до різних галузей психології: національну психоло­гію — до соціальної, а етнопсихологію — до загальної. При цьому пи- і тання про створення цілісної етнічної психології можна, з погляду авто-;) ра, поставити лише після об'єднання загальної та соціальної психології.

Обговорюючи труднощі, з якими стикаються етнопсихологи, а також ■ шляхи їхнього подолання, вчені торкнулися різних аспектів проблеми. Так, на думку В.Козлова, причини незадовільного розвитку етнічної психо-! логії полягають у помилковому напрямку досліджень. їхньою метою має ■ бути не вивчення психічного складу чи спільності національного характе­ру, зміст яких усе ще невизначений і саме існування яких і нині породжує ! дискусію, а «вивчення окремих аспектів психіки в людей, що становлять ; етнос». У свою чергу А.Леонтьєв висловив думку про те, що труднощі в' розвитку етнопсихології пов'язані з вживанням замість понять, наповне- ї них дійсно конкретним науковим змістом, суто декларативних, метафо­ричних виразів типу «національні потреби». З погляду І.Кона, існуючі проблеми породжені порушенням логіки досліджень: замість того, щоб почати з гіпотез і питань, чи існують психічні розбіжності між народами, в чому вони проявляються, як їх можна досліджувати і т.п., триває диску­сія про визначення понять типу «психічний склад», «національний харак-. тер» і т.ін.; замість того, щоб спочатку провести конкретні дослідження й > констатувати наявність етнопсихологічних особливостей, а вже потім їх пояснювати, нерідко починають з кінця, тобто полемізують лише про яви-ща-припущення, наявність яких ще експериментально не доведено.

Узагалі дискусія продемонструвала неоднозначність розуміння бага­тьох питань, пов'язаних з етнопсихологією- Проте всі її учасники були однодумцями в розумінні важливості та значущості об'єкта досліджен­ня, в бажанні забезпечити максимально вільний розвиток етнічній пси­хології.

Ця дискусія викликала широкий резонанс у середовищі психологів і сприяла появі низки нових досліджень, потік яких особливо посилився з другої половини 80-х років. Це було пов'язано, з одного боку, з виникнен­ням в різних регіонах країни осередків міжнаціональної напруженості й

_оНфЛІктів, а відтак постала гостра потреба в психологічних розробках стосовно міжнаціональної тематики; з іншого — з початком політики глас­ності, яка зняла офіційні та неофіційні заборони щодо етнопсихологічних

_оСпіджепь. Новий, сильніший імпульс етнопсихологічні розробки діста-_іИ внаслідок розгортання процесу суверенізапІЇ й розпаду Радянського Союзу- Вступ України в нову епоху — епоху побудови власної незалежної держави — не міг не поставити на порядок дешіий багатьох проблем (фор­мування національної самосвідомості, консолідація різних регіонів України з історично відмінним менталітетом, питання взаємовідносин з національ­ними меншинами тощо), які неможливо розв'язати без розвитку етнічної психології. Тому останніми роками зросла кількість дослідників, які про­фесійно почали вивчати проблеми етнопсихології, збільшився потік пуб­лікацій, вийшли перші спеціалізовані збірники й посібники [1,4, 5], поча­ли викладатися відповідні курси у вузах, відбулися перші тематичні конференції (Дніпропетровськ, 1992, 1993, 1994), що й свідчить про про­цес реального відродження етнічної психології як науки.

Список літератури

1. І'іштекко П.И.. КострюковаЛ.О. Нашокальная чсихология: анализ проб­ лем и противоречий. — К., 1990.

2. Жмир В. Ф. На шляху до себе // Філософ, і соціолог, думка. — 1991. — № 1-4.

3. Нальчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія Українознавства. Т. 1. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, С. 708-718.

4 Павленко В.Н.. Таглин С.А. Введение в зтническую психологию. — Харь-коїз. 1992.

5. Пірси М.І. Основи етнопсихології: Підручник. — К., 1996.

6. Потебня А.А. Мисль и язьїк. — К.: СИНТО, 1993.

7. Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. -— К., 1992, С. 66-97.

Контрольні запитання

1. У яких філософсько-психологічних і народознавчих розвідках XVIII сто­ річчя ставилися етнопсихологічні питання?

2. Чим зумовлений спалах народознавчої активності на Слобожанщині у першій половині XIX століття та в чому він проявився?

3. У чому полягала еволюція спроб визначення рис національного характеру українців (від анкети XVIII століття до праць М.Костомарова)?

Г.тіго

гол^ихолопя

50

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

4. Які нові ідеї простежуються в Україні в етнопсихологічних розвідках дру­ гої половини XIX сторіччя?

5. Де. коли й ким було проведене перше експериментальне етнопсихологічне дослідження в Україні? V чому його сутність?

6. Які етнопсихологічні розвідки пов'язані з іменами українських медиків і біологів? У чому особливість їхнього підходу до етнопсихології?

7. Які надбання організаційного, методичного і теорстико-психологічного напрямків діяльності українських етнографів 20-30-х років ви знаєте?

8. Розкажіть про внесок до української етнопсихології праць учених діаспори (Д.Чижевського, Б.Цимбалістого, О.Кульчицького).

9. Як і коли відбувалося повернення до етнопсихологічної проблематики в колишньому СРСР, які дискусії сприяли цьому процесові? Які проблеми на них обговорювалися?

10. Коли почалося відродження етнопсихології в Україні? З чим воно було по­в'язане та в чому воно зараз проявляється?

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

І. ПОНЯТТЯ «ЕТНОС»

1. і. Основні підходи до визначення поняття «етнос»

Людство як єдине ціле у біологічному відношенні, тобто вид Ното Заріет, ділиться водночас на численні спільноти, з-поміж яких особливе місце займають об'єднання, які в повсякденному вжитку називаються «народами», а в науковій літературі — «етносами». Введення в науко­вий обіг терміна «ЕТНОС» зумовлено насамперед багатозначністю сло­ва «народ» у буденному його вживанні.

Поняття етносу є одним із базових понять етнопсихології. Воно ши­роко вживається як у вітчизняній літературі, так і в зарубіжній, проте зміст, що вкладається у цей термін, може варіюватися в широких межах. У вітчизняній літературі домінував погляд, згідно з яким етноси можуть існувати в різних формах. Най популярнішою була історично-стадіальна типологія таких спільнот. Основні етнічні форми, що виокремлювалися, це ПЛЕМ'Я, НАРОДНІСТЬ і НАЦІЯ, тобто поняття етносу було більш широке, загальне, ніж будь-яке з наведених.

Стверджувалося, що існування етносів у формі племен найбільш ха­рактерне для первіснообщинного ладу. їхньою головною ознакою було ге_; що об'єднуючим типом соціального зв'язку був принцип родинних зв'язків і відносин, коли родова екзогамія поєднувалася з племінною ен­догамією. Типовою була невелика чисельність членів племінної спільно­ти та слабка розвиненість продуктивних сил. Племінна самосвідомість базувалася на уявленні про спільність походження всіх членів племені ^ВШ якогось одного, найчастіше міфічного, пращура. Племінна єдність че пов'язувалася ані зі спільністю мови, на діалектах якої звичайно гово­рили декілька племен, ані з єдиною територією, що постійно змінювала­ся через племінну міграцію.

З плином часу племена та їхні союзи трансформувалися в народності, «етнічні спільноти» інших докапіталістичних формацій. На відміну від

52

Розділ і. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

племен їхнім об'єднуючим принципом були не шлюбно-родинні стосун­ки, а територіально-політичний устрій. Зрозуміло, що народність на про­тивагу племені була більш різноманітною. Це було пов'язано як з більшою кількістю людей, яких єднала народність, так і з розшаруван­ням спільноти на класи, яке додавало їй неоднорідності.

Становлення капіталістичної формації супроводжувалося переходом від народності до нового типу етнічної спільноти — нації. Як і народ­ності, нації об'єднані не шлюбпо-родинними, а територіальними зв'яз­ками. У забезпеченні єдності нації ще більшу роль, ніж територіально-політичні зв'язки, починають відігравати зв'язки економічні. Внутрішні культурно-інформаційні зв'язки у націй також стають інтенсивнішими порівняно з народностями, що веде до розмивання локальних роз­біжностей у мові й культурі, а отже, сприяє більшій однорідності спільноти.

Таким чином, головні ознаки етносу в різних формах його існування такі: наявність шлюбно-родинних зв'язків, спільність території та полі­тичного устрою, мова і економічна єдність.

Цьому традиційному варіантові найбільш виразно протистояли два '■ інших тлумачення цього поняття. Перше простежувалося у деяких німець­ких авторів; у ньому наголошувалося на значенні психологічних моментів, що цементують людей в єдину спільноту. Так, Бауер вважав єдність пси- \ хічного складу та національного характеру єдиною суттєвою ознакою] етносу. Лацарус і Штейнталь. засновники етнопсихології, визначали! народ як таку «сукупність людей, що дивляться па себе як на єдиний^ народ, зараховують себе до єдиного народу», тобто наголошували на| значенні суб'єктивних моментів при визначенні цього поняття і фактич-1 но описували його зміст через національну самосвідомість, точніше —Г національну ідентифікацію.

Якщо зазначений варіант тяжів до суб'єктивно-психологічного по-] люса, то інший тип тлумачення був у руслі біологІзаторських уявлень.! Зокрема, етнос міг розглядатися як аналог біологічної спільноти, а всі] народи могли ототожнюватися з біологічними видами. Прихильність до] еволюційного вчення, перенесеного на грунт етнографії та етнології, зу-] мовлювала перенесення та пристосування його ключових понять і до! розуміння етносу та міжетнічних відносин. Стверджувалося, що основні, етнічні ознаки передаються спадково; що в людському суспільстві про- і довжує діяти природний добір, між етносами точиться постійна бороть-; ба за існування (у вигляді воєн, економічної конкуренції тощо), яка була,: є й завжди буде; шо в результаті цієї боротьби гинуть і гинутимуть| слабкіші, а виживають і виживатимуть найсильніші етнічні групи, і це і також одвічний закон (який виправдовує грабіжницькі війни, колоніза- і цію, дискримінацію тощо).

53

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

У радянській науковій літературі розвиток поняття «етнос», як пра­вило, не виходив за межі визначених трьох полюсів; до того ж кожний конкретний автор тяжів до одного з них або різних варіантів їхньої ком-

бінашї-

Знаменно, що полеміка про можливість включення психічного складу до ознак етносу точилася в Радянському Союзі впродовж десятиліть. Пев-_ну крапку в ній поставила дискусія, що розгорнулася в 1966-1967 роках на сторінках журналу «Вопросьі истории». Після цієї полеміки на сто­рінках наукових видань домінували визначення, серед яких одним з най­характерніших було визначення поняття «етнос», дане Ю.Бромлеєм:

«Етнос —усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від Інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (ет­нонімі) . Характерною рисою цісї спільноти с також переважне укла­дення ендогамних шлюбів».

У таких визначеннях, як правило, зазначалося, що жодна з ознак не може відігравати роль основного визначника для всіх етнічних спільнот, однак етноспецифічним є їхнє непоиторне поєднання. Це застереження було цілком зрозумілим: на тлі посилення динамізму в розвитку різних суспільств і «втрати» ними колись стійких, простих і зрозумілих ознак, що традиційно вважалися етноформуючими. В деяких працях спросто­вувалося саме існування націй на сучасному етапі в класичному розумінні нього слова. Переглядаючи всі класичні ознаки, автори не знаходили їх у сьогоденні, що спонукало їх дійти висновку про об'єктивність і про­гресивність появи нової історичної форми спільноти — людства. Харак­терний приклад:

«Разом з новим світовим економічним ринком формується нова форма співіснування людей на Землі — людство. Розвиток гуманітарних зв 'язків і транспорту зводить нанівець просторові перешкоди і тери­торіальну ізоляцію. Частота контактів порушує мовні бар 'ери. Роз­питок засобів масової інформації розмиває контрасти національних особливостей психіки, пом 'якшус страхи й ворожість народів. Інтер­націоналізуються побут, одяг, кухня, облаштування житла, зовнішній вигляд міст і т.п.» (В.Хазієв, В.Бенін, 1991).

Цікаво, що навіть в оцінці ролі етнічного фактора в житті сучасних суспільств автори можуть стояти на прямо протилежних позиціях. Тоді як в останньому прикладі автори проголошували поступове й безпо­воротне зменшення етнічної специфіки в усіх проявах людського буття, інші дослідники говорили про підвищення національної свідомості та

54

Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

55

посилення впливу етнічного фактора, що спостерігалося за останні три десятиліття, і шукали їм пояснення. Так, В.Степанов і А.Сусоколов про­аналізували можливі причини зростання значення етнічного чинника: по-перше, з модернізацією суспільства зростає етнокультурний розподіл праці, що й спричинює, в свою чергу, внутрішньоетнічні консолідаційні процеси; по-друге, сучасне порушення соціальних бар'єрів сприяє тому, що люди, які належать до однієї етнічної групи, починають інтенсивніше взаємодіяти для досягнення загальних соціальних цілей, незважаючи на те, що об'єктивно їх дійсно пов'язує дедалі менше елементів культури; по-третє, етнос як соціальна група — це більш ефективний засіб досягнення економічних і політичних цілей на сучасному етапі, ніж клас чи партія.

На думку цих авторів треба відійти від тлумачення етносу як засобу в економічній чи політичній сферах і розглянути його як спосіб задово­лення однієї з найфундаментальніших людських потреб —■ прагнення до психологічної стабільності. Автори вважають, що звернення до етніч­них цінностей є захисною реакцією людської психіки на складність, зне-особленість, метушливість і нестабільність сучасного життя.

З погляду дослідників, етнос виконує функцію своєрідного інфор­маційного фільтра. Річ у тім, що людина як вид сформувалася в принци­пово іншій інформаційній ситуації, ніж сучасна. Вона звикла отримувати соціально значущу інформацію від досить нечисленної, чітко окресленої за складом групи: родинної чи сусідської сільської громади, міської сло­боди тощо. Тепер же людина входить до складу безлічі спільнот, кожна з яких ставить свої вимоги до її поведінки. А це означає, що психологічні механізми, які склалися в процесі становлення людини як виду, не відпо­відають новій інформаційній ситуації. Потенційно може існувати кілька виходів з такого становища: формування субкультур (хіппі, рокери, різно­манітні клуби), обмеження сфер життєдіяльності (повне занурення в ро­боту, політику), однак завжди переважатиме етнічність з її стабільністю та загальністю.

Етнокультурні цінності якнайкраще можуть претендувати на роль «культурного маяка в бурхливому інформаційному морі». Як інформа­ційний фільтр етнос може висувати певні вимоги до індивіда, типу «слу­жіння своєму народові», але такі диспозиції стосуються, на думку ав­торів, вузького кола людей та екстремальних ситуацій. Значно частіше етнос виконує свої «обмежувальні» функції, тобто «фільтрує» загально­людські норми поведінки, звужуючи спектр допустимих і бажаних ре­акцій людини на певні життєві ситуації.

Отже, автори заклали фундамент так званої «інформаційної моделі етносу». Вона базується на постулаті про лімітованість інформаційних можливостей людини, які не можуть розвиватися безмежно, не завдаю­чи шкоди особистості. Життєздатність етносів вбачається в їхній фільтра-

ційно-обмежувальних функціях. «Якою б не була історія формування етносу, його головною функцією є збереження, відтворення й розвиток етіюкультурної інформаційної мережі та передача через неї усталеного комплексу етнокультурної інформації», — стверджують дослідники. Ціннісна інформаційна система, яка колись виникла, стає дедалі більш автономною щодо своїх носіїв, які змушені підкорятися її нормативним вимогам, нерідко навіть не помічаючи цього.

Отже, зростання динамізму культурних змін у житті народів стало поштовхом для переосмислення класичних тлумачень сутності етносу, розмивання раніше визначених сталих і стійких ознак етнічних спільнот сприяло в одних випадках переходу від наочних матеріалізованих критеріїв до суто внутрішніх, психологічних, до підкреслювання ролі й надійності таких ознак, як чіткість національного самоусвідомлення та ідентифікації, введенню (як уже згадувалося) до низки етноформуючих чинників особливостей психічного складу тощо. Інший вихід вбачався в проголошенні відмирання інституту націй з їхніми класичними ознака­ми та переході до нової історичної спільноти — людства. Ще одна з роз­глянутих гіпотез переосмислювала поняття «етнос», надаючи йому особ­ливої психозахисної ролі — фільтра, що обмежує інформаційний тиск.