11. Запровадження християнства на Русі.

На об’єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші – й способом життя. За таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була доволі примарною. Щоби виплекати могутню імперію – а саме такий намір мав Володимир, – він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. За давніх часів право володарювати вважалося дарованим богами. Подібних уявлень дотримувались і наші предки. За умов панування язичницьких культів Володимир наражався на небезпеку постійного спротиву племен, що поклонялися кожне своєму богові й корилися освяченому тим богом правителю. Київський князь знищив племінні князівські династії, проте залишилися боги… І вони вустами жерців-волхвів намовляли люд до поновлення споконвічного порядку.  Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві.  Князеві Володимиру випало жити за часів, коли великого поширення набувало християнство.Тож не дивно, що з-поміж русичів багато було християн. Як християнку знаємо княгиню Ольгу. Джерела до наших днів зберегли легенди про те, як сам Володимир зважено і прискіпливо вибирав нову віру для себе та своєї держави. Попервах він буцімто взагалі спробував обійтися без нововведень і заходився реформувати язичництво. Володимир запросив до себе представників різних народів, що сповідували віру в єдиного бога – іслам, іудаїзм, римське (католицьке) християнство та візантійське, або, як тоді казали, грецьке (православне) християнство.

Вислухавши виклад засад кожного віровчення, Володимир іще зволікав із оголошенням своєї волі, хоча вибір уже зробив. Щоб остаточно впевнитися у правильності вибору, він розіслав посланців до різних країн для «випробування віри». Лише почувши звіт кожного, князь оголосив про своє рішення прилучитися до візантійського християнства. Наміри охрестити Русь мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга. Одначе тоді такий політичний крок не здобув підтримки впливових можновладців. Крім того, прилучитися до християнських держав можна було лише зі згоди їхніх правителів. Володарі Візантійської імперії, приміром, уважали, що після впровадження в якійсь державі візантійського християнства вона автоматично стає підлеглою Візантії. Київським князям, які протягом століття суперничали з Константинополем, не можна було не зважати на цю обставину.

Отож літописні легенди є відгомоном складних міждержавних переговорів, що їх здійснював уряд Володимира перед актом хрещення Русі. Літописна легенда про хрещення Володимира та впровадження християнства на Русі.

19. Українські землі у складі Речі Посполитої в другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. 1 липня 1569 р. у Любліні була підписана нова польсько -литовська унія, у результаті якої Литва і Польща об’єднувалися в єдину Польсько-Литовську державу — Річ Посполиту. У ній були спільні сейм, сенат, єдині гроші. Голова держави титулував себе королем польським і великим князем литовським. Підписавши унію, магнати Польщі — Язловецькі, Замойські, Жол кевські, Потоцькі та інші — значно розширили свої земельні володіння в Україні. Від Литви до Польщі перейшли землі Східної Галичини, Поділля, Волині, Київщини і частина Лівобережної України. На цих землях були утворені воєводства. Землі Литовського князівства зберігали автономію. Закарпатська Україна була у складі Угорщини, Північна Буковина — Молдавії, Чернігівщина до 1618 р. — у складі Росії, а потім унаслідок військових дій вона також перейшла до Польщі. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Польські магнати і шляхта привласнили велику територію українських земель. Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духівництво. Територія держави поділялася на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське,

Впровадження християнства літописець пов’язав із походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму, що належало тоді до візантійських володінь. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало язичництво київського князя. Охрестившись у Херсонесі та одружившись із Анною – так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. Зі собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи Римського св. Климентія. Потому він вдався до рішучих заходів для охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Впровадження нової віри потребувало часу. Спочатку до християнства прилучалися мешканці найбільших міст. Літопис доносить поодинокі свідчення спалахів невдоволення діями князя. Та Володимир виявив несхитну волю й рішучість, отож, упровадження ним християнства мало, на відміну від його попередників Аскольда та Ольги, незворотний характер. Значення впровадження християнства як державної релігії Прийняття християнства на Русi справило величезний вплив на подальший розвиток держави. До безпосередніх наслідків запровадження християнства у Київській державі у царині внутрішньої політики відносять — зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкненості й відокремленості від інших територій. До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації. Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов’язані з впровадженням християнства, проте яскраво виявилися через кілька десятиліть — коли на наших теренах розквітла книжна культура. Так само віддаленим у часі був розвиток мистецтва архітектури й живопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти відправу у християнському храмі. Найбільш віддаленими в часі є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого значення настанови Ісуса Христа: його вчення є основою сучасної цивілізації. Наше розуміння добра і зла, милосердя й жорстокості, вірності і зради, честі й ганьби, працелюбності й лінощів, сумлінності й безвідповідальності, справедливості й беззаконня ґрунтується на християнських цінностях. З утвердженням християнства на наших землях зміцніла сім’я, закріпилося шанобливе ставлення дітей до батьків, великої пошани набула жінка-матір. Поступово люди вчилися бути відповідальними за свої вчинки, адже кожен згідно із християнським вченням складатиме звіт про своє життя перед Богом.

Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем.

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впро ваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв’язував конфлікти щодо нерухомого майна. Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого полонізувалися та окатоличувалися. Великими зе млевла сниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишне вецькі, Остро зькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Українська шляхта, що дотримува лася православної віри, володіла невеликими маєтностями. У подальшо му усунення української шляхти від влади привело до того, що бага то її представників поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич- Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії. Отже, Люблінська унія була угодою між феодалами Польщі, шляхтою Литви й України, спрямованою на подальше посилення гноблення народних мас.