SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

здоров'я у чотири рази нижча. Розрив у доходах населення набрав небачених масштабів.

Становище у соціальній сфері кілька років поспіль залишається напруженим. Хронічною була невиплата заробітної плати. На початок 1998р. загальний борг становив понад 5 млрд. гривень. Хоча в цій сфері відбулися вагомі зрушення. Перед працівниками бюджетних організацій у 1999-2001 pp. були погашені заборгованості. Також погашені заборгованості і у виплаті пенсій. Найбільша заборгованість у вугільній промисловості, машинобудуванні, сільському господарстві. В той же час, починаючи з 2000 p., починається зростання заробітної плати. У той же час інфляційні процеси у своїй більшості нівелюють зростання доходів громадян.

За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 р. в Україні нараховувалось 600 тис. офіційно зареєстрованих безробітних. На кожне вільне робоче місце претендувало майже 20 чоловік. Лише з 2000 р. ситуація стала дещо покращуватися. З 2005 р. було поставлено завдання забезпечення зайнятості для більшої частини населення, створення мільйони нових місць.

Наслідком соціальної кризи, невирішеності багатьох питань в економіці стало поширення страйкового руху та інших форм протесту. Тяжкої шкоди суспільству і особистості завдає злочинність.

Тривають негативні процеси у відтворенні населення. За кілька останніх років чисельність населення в Україні скоротилась з 52 млн. до 49 млн. чоловік. Від 5 до 7 млн. українців вимушені виїздити на роботи за кордон переважно у країни ЄС та Росію.

56.Провідні напрями та тенденції в культурному та духовному житті сучасної України

1.Відродження національної культури

Утісному зв'язку з розбудовою державності України йде процес розвитку національної культури.

Виразно означилися відхід від ідеологічної регламентації культурного життя і орієнтація на загальновизнані цінності світової культури. В літературно-мистецькому житті утверджується плюралізм, що

прийшов	на	зміну	притаманному тоталітарній системі	однотипному заідеологізованому художньому
відображенню дійсності. Переосмислюються догми соціалістичного реалізму
Вже	в	лютому 1992 р. Міністерство культури України		підготувало програму розвитку національної
культури, яка		практично поривала з тоталітарним минулим і спрямовувала			розвиток культури на
шляхсповідування вищих гуманістичних цінностей.
Парламент України невдовзі схвалив то програму. Президент Л.Кравчук своїм					указом передбачив

заходи соціальною захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин.

У перші роки незалежності було створено Комітет і Національної премії ім. Т.Шевченка. До його

складу увійшли відомі діячі української культури.
Серед перших	лауреатів Шевченківської премії незалежної України стали	в'язень сталінських
концтаборівБ.Антоненко-
Давидович (посмертно), дисиденти А.Калинець, Т.Мельничук, художники М.Максименко,		Г.Синиця, капела
бандуристів ім. Т.Шевченка з Детройта (США) та хор ім. О.Кошиця з Канади.
Національні премії	2000 р.	присуджено

письменнику І.Гнатюку, композитору А.Караманову, художниціМ.Тимченко, скульптору В.Чепелюку, хореогра фу А.Шекері тощо.

Серед лауреатів Державної премії – письменник І.Чендей, співак В.Зінкевич, мистецтвознавецьВ.Овсійчук, художник А.Антонюк, науковець Р.Конк вест (США).

Повертаються твори, книгозібрання, архіви та інші культурні та духовні цінності, які з різних причин були вивезені з України за кордон. Щоб прискорити повернення незаконно переміщених культурних цінностей,

створеноспеціальну урядову комісію.
У лютому	1992	р. Україна підписала відповідну		угоду і країнами СНД. Для		нашої	держави
ця угода магособливе значення: за межі України			в різний час були вивезені скіфське золото, ікони,				картини,
мистецькі вироби, рукописи тощо.
Тільки	за	останні	роки	в	Україну	повернуто
особисті архіви О.Олеся та О.Ольжича. ГромадськістьУкраїни				отримала можливість ознайомитися з			великим
архівом незмінного протягом багатьох років			голови		Науковою	товариства
ім. Т.Шевченка академіка А.Жуковського.

Українська культурна скарбниця поповнилася і творчою спадщиною Л.Морозової, яка була серед тих, хто

ризикуючи життям, захищав Михайлівський Золотоверхий собор від руйнації.
Велику	зацікавленість науковців	викликають передані в	Україну копії	документів Державного

архівуШвеції, що висвітлюють зв’язки України і Швеції у XVIII ст.

До України повернулися із США архівні матеріали уряду УНР в екзилі. Започатковано роботу з метою повернення на Україну спадщини професора І.Огієнка, праці якого нараховують майже 2 000 наїв з різних галузей знань.

Побачили світ раніше недоступні українському читачеві видання літератури української еміграції – твориІ.Багряного, В.Барки, О.Теліги, С.Гординського, Л.Мосендза та багатьох інших.

У Спілці письменників України створена спеціальна комісія, що активно включалася у відродження імен тих діячів культури, які стали жертвами сталінщини.

На книжкових полицях з'явилися забуті твори письменників «розстріляного відродження»: М.Зерова,

М.Хвильового,

Є.Плужника, Г.Косинки та

ін.

Вийшли

друком твори

українських дисидентів –

В.Стуса,І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Рубана, М.Руденка.

В

Україні

не

тільки зберігаються

раніше створені осередки культурного життя, але й

виникають нові.Створено Одеський

філармонічний

симфонічний оркестр. Державний

ансамбль

солістів

«Київськакамерата» та ін.

Національне відродження стимулювало зростання мережі музеї» в областях відкрито 29 нових

державних

музеїв.

Започатковано нові історико-культурні

заповідники у Батурині,

Глумові,

Дубно,

Збаражі,Корсунь-Шевченківському тощо.

Відновлено

випуск журналів «Київська

старовина»,

«Літературно-науковий вісник». З

1992 р.

в

Україні виходять видання щомісячного часопису незалежної думки «Сучасність».

З'явилися

нові

періодичні

видання

журналів, наприклад, «Тернопіль»

в – Тернополі,

«Поріг»

у

Кіровограді, «Борисфен» у Дніпропетровську та інші. В Харкові відновлено видання «Збірника Харківського історико-філологічного товариства», публікується часопис «Чумацький шлях». Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Київське видавництво «Глобус» розпочало перевидання в Україні знаменитої «Енциклопедії українознавства», підготовленої представниками української діаспори.

Свою власну періодику мають товариства, громадські об'єднання і політичні партії. Практично у кожному обласному центрі України (з’явилися нові видавництва, в тому числі й ті, що працюють на комерційних засадах. Починаючи з 1992 р. в Україні з'являється військова преса – розпочато видання газет «Народна армія», «Флот України» та ін. З'явився журнал «Військо України», який перетворено на друкований орган Міністерства оборони України.

Розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми.

Великої популярності набув Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні і популярної музики «Червона рута». Увійшли в практику народні свята-конкурси «Лесині джерела», «Сорочинський ярмарок»; міжнародні фестивалі українського фольклору «Берегиня», авторської пісні «Золоті ворота». У Львові, (зокрема, у червні 1999 р. відбувся X Міжнародний фестиваль мистецтв «Віртуози».)

Ставши незалежною, Україна розпочала відтворювати та захитати свою історико-культурну спадщину.

Указом Президента в 1996 р. створено Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара. Ведеться робота з підготовки зводу пам'яток історії такультури України.

Держава взяла під свою охорону понад 160 тисяч пам'яток, що мають тисячолітню історію. 49 визначних ансамблів і комплексів історико-архітектурної спадщини оголошено державними заповідниками.

Після проголошення Україною незалежності найвизначніші пам'ятки нашої держави були включені досписку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це ансамблі Софійського собору та Києво-Печерської лаври у Києві, забудова і пам’ятки історичного Львова. Вже відновлено Михайлівський Золотоверхий собор,відтворюється Успенський собор Києво-Печерської лаври. Проводиться відповідна робота з відновлення історико-культурної спадщини в багатьох регіонах країни.

Економічна криза уповільнила процес культурного розвитку, створила для держави складну проблему не тільки в плані розвитку, але й утримання культурної інфраструктури.

З 1993 р. виникла загрозлива тенденція скорочення видання книжок українською мовою. Зменшилися тиражі видані, періодики. перестали виходити новостворені газети, журнали, альманахи.

В Україні розпалася державна система книготоргівлі, державні видавництва не отримували урядової підтримки. Практично припинило випуск літератури видавництво «Українська енциклопедія», занепали українські видавництва художньої літератури.

Натомість книжковий ринок України буквально завалений книгами з Росії, які внаслідок кращих умов, створених там для книговидавничої справи, мають нижчу ціну, а тому й витісняють українських видавців.

Комерціалізація культури в умовах відсутності потужною приватного сектора та стійких традицій меценатства відкинула на межу виживання значну кількість творчих колективів, талановитих особистостей, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними цінностями й орієнтирами.

2. Освіта в сучасній Україні

Україна успадкувала від радянської влади розвинену і широко розгалужену систему освіти, про те в сфері освіти мали місце і негативні сторони, обумовлені обмеженими зв’язками освітян з досвідомрозвинених

країн світу.
Освіта України орієнтувалась	на загальносоюзні потреби,	що призвело до диспропорції
у розміщеннівищих навчальних закладів і структурі фахової підготовки.
Уніфікація	навчального	пронесу,

що нав'язувалася центральними відомствами, обмежувала вивченнявітчизняної історії, культури, етнографії. З навчального процесу витіснялася українська мова. В загальноосвітніх школах нею навчалося менше половини учнів, у вищих навчальних закладах викладання здійснювалось переважно російською мовою, а у

професійних училищах практично тільки російською мовою.

Перший з’їзд педагогічних працівників України у грудні 1992 р. розглянув і схвалив державну програму

«Освіта». Невдовзі Кабінет Міністрів ствердив її своєю постановою.
Програма	визначає	стратегічні	цілі	освіти	в	Україні	і передбачає докорінне	її

реформування, подоланнямонопольного становища держави в сфері освіти шляхом створення можливостей для функціонування в ній на рівноправній основі альтернативних структур. Запропонована програма передбачає:

докорінні зрушення у педагогічному процесі;

децентралізацію та демократизацію управління освітою;

гуманізацію навчально-виховного процесу;

безперервність освіти та її багатоваріантність.

Єдине, що в конституційному порядку визнається обов'язковим – це загальна середня освіта. Програма передбачає переорієнтацію всієї сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Відбулася деідеологізація та поглиблюється демократизація навчального процесу. У навчальновиховному процесі почали вже відмовлятися від догматичної однаковості, що визнає лише єдині навчальні програми, методики й підручники.

Урізноманітнився спектр навчальних закладів з урахуванням інтересів і нахилів підростаючою покоління.

З цією метою створюються школи поглибленого вивчення окремих предметів, відкриваються гімназії,

ліцеї, колегіуми, авторські та приватні школи. Вже в перші роки незалежності працювало 4,3 тис. шкіл з поглибленим вивченням окремих предметів. 179 гімназій, 130 ліцеїв, було відкрито 17 приватних шкіл.

Законом України від 13 квітня 1999 р. визнано доцільним з вересня 2001 р. запровадити 12річнийтермін навчання в загально освітніх навчальних закладах.

У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії, відкрито Національну академію управління в Києві, Академію фінансів у Донецьку та інші нові університети.

Запроваджено систему державного ліцензування та акредитації вузів.

З'явилися також недержавні навчальні заклади, які проходять акредитацію і отримують відповідний статус за дозволом Міністерства освіти. Мета створення подібних закладів – оперативне реагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців зі спеціальностей, що користуються найбільшим попитом у ринкових умовах.

Вузи стали більш автономними у своїй діяльності. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку:бакалавр, спеціаліст, магістр.

В Україні працюють навчальні заклали різних форм власності і рівнів акредитації.

Зроблено помітні кроки в справі гуманізації та гуманітаризації освіти. Значна увага приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства.

Кілька нових науково-дослідних інститутів створено у системі Національної академії наук України. В грудні 1991 р. створено Інститут національних відносин та політології. Археологічна комісія Інституту історії АН України була перетворена на Інститут української археографії їм. М.Грушевського (з філіями у Львові і Дніпропетровську).

Відкрито Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А.Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад у 1992 р. при Київському університеті створено Інститут Українознавства.

Відбулися помітні зрушення в утвердженні в навчальному процесі української мови.

В багатьох вузах створено кафедри українознавства, відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання.

В 1999 навчальному ропі в Україні функціонувало 21 517 загальноосвітніх шкіл, в них навчалося 6,7 млн. учнів. У 995 професійно-технічних училищах навчалося 511,4 тис. учнів (69% З них разом із професією отримували повну середню освіту). Загальноосвітні школи з українською мовою навчання становили 75,5%.

Поряд з цим створено умови для вивчення національними меншинами, які проживають в Україні, мови своїх батьків. В Україні в 1999 р. працювала 2 571 шкіл з російською мовою навчання, спеціалістів з російської

мови готували	в 11 університетах та		25 педагогічних	інститутах. Крім	того, в	країні	друкується	1 356
російськомовних газеті журналів.
У 1999 р.		27,4 тис. учнів	навчалися румунською мовою,		21,2 тис. – угорською, 6,4			тис. –
молдавською,1,1 тис. – польською.
У 1999 р. в Криму була відкрита перша школа з кримськотатарською мовою навчання. У 1998/99
навчальному	році	вже працювало	шість таких	шкіл і 27 спеціальних		класів.	У Кримському

(Сімферопольському) державному університеті навчалося понад 700 кримських татар. Тут ведеться підготовка 500 спеціалістів з кримськотатарської мови і літератури. Підготовка педагогічних національних кадрів (понад 1 000 осіб) здійснюється і в Кримському індустріально-педагогічному інституті.

Визначною подією в житті євреїв України стало відкриття Міжнародного Соломонового університету.Працюють єврейські школи, десятки гуртків вивчають єврейську мову.

В місцях компактного проживання болгарського населення організовано 137 груп факультативного вивчення рідної мови, підготовка викладачів болгарської мови проводиться в Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, Ізмаїльському педінституті.

З 1994 р. в Україні почала діяти Державна програма відродження та розвитку освіти національних меншин на період до 2000 року.

У нашій державі освіта визнана пріоритетною сферою і тому має забезпечуватись відповідними коштами та ресурсами. Між тим, фінансування на розвиток освіти щорічно зменшувалося. У 1992 р. частка державного бюджету, спрямована на розвиток освіти, становила 12,6%, 1993 р. – 11,7%, 1994 р. – 9,5%, Лише в останні роки, внаслідок економічного росту в країні, спостерігається тенденція до певного покращання

ситуації.
Частковим	вирішенням	проблеми	фінансування	стало	запровадження контрактної
форми навчання,яка	передбачає	оплату студентами навчання.		Паралельно з державними почали

організовуватися навчальні заклади позабюджетного фінансування.

Проте масова комерціалізація освіти за умов соціальної диференціації суспільства недопустима, бо зачиняє двері перед талановитими дітьми і малозабезпечених сімей.

Школи не забезпечені належною кількістю підручників, методичних посібників і технічними засобами навчання. Час вимагає зміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладених здебільшого з

російської мови: з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це, за зростання поліграфічних витрат, нестачі паперу, стало величезною проблемою.

Економічна криза витіснила науку з державних пріоритетів. Рівень бюджетного фінансування на науку за останні сім років скоротився більше ніж у 17 разів.

Незадовільне матеріальне становище стало причиною, в основному, того, що впродовж 1991-1998 рр. Національну Академію Наук України покинуло 1 500 чоловік, які переважно виїхали за кордон. За ці роки загальна чисельність науковців скоротилась на 27%. Виїхали переважно спеціалісти в галузях математичного аналізу, фізики твердого тіла, механіки твердого тіла, хірургії.

Витрати на науку в 1998 р. не перевищували 0,5% державного бюджету.

За цих умов наука не дає належної віддачі. Доречно буде зазначити, що розвинені країни 70% надходжень до бюджету отримують завдяки розвитку науки, впровадженню новітніх технологій.

Незважаючи на великі втрати, Україні вдалося в умовах незалежності не лише зберегти, а в деяких галузях й суттєво зміцнити ядро науково-технічного та технологічного потенціалу.

Ідеться перш за все про потенціал літакобудування. Створено три принципово нові моделі літаків.

Україна бере участь у реалізації міжнародної програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар».

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконати будь-які замовлення на будівництво сучасних суден як цивільного, так і морського призначення.

Україна входить до п'ятірки країн світу за розвитком танкобудування. продукція якого не поступається передовим світовим аналогам.

Наша держава зберігає високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва у приладобудуванні,

виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні. В Україні збереглися визнані у світі власні наукові школи та унікальні технології розробки нових матеріалів, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найкращих світових стандартів.

57.Прийняття та значення Конституції України 1996р.

Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права.

Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,'

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого

самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.

Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

Ключові дати

28 червня 1996 р. - прийнято Конституцію України

58.Основні етапи формування та особливості багатопартійної сис-ми в Україні(кін. 80-х – 90-ті рр. ХХст)

На час проголошення незалежності України існувало понад 20 політичних партій. Жодна з них, виступаючи за самостійний розвиток України, не змогла скористатися сприятливим моментом, щоб взяти на себе відповідальність за долю нової держави. Одна з причин цього крилася в суперечливості проголошених партіями гасел, які часто не відповідали реальній ситуації; мали місце непослідовність дій та організаційнанесформованість нових партій.

Після серпневих подій 1991 р. та заборони Компартії в політичному житті України стали переважати партії та рухи національно-демократичного спрямування.

На численних зборах вони продовжували засуджувати імперський тоталітаризм і виступали за розбудову національної держави, їх заяви відзначалися певною ейфорією щодо швидкого оновлення всіх сфер життя.

Національно-демократичні сили володіли на той час політичною ініціативою, однак не спромоглися вплинути на проведення докорінних реформ, особливо економічних.

Формування партій лівого політичного спрямування. Восени 1991 р. заявив про себе лівий політичний рух.

Активізація його пов'язана зі створенням Соціалістичної партії України (СПУ) на чолі з О.Морозам.До партії вступила більшість членів КПУ, яка в цей час була заборонена.

Ще через півроку проголосила про своє існування Селянська партія України (СелПУ). Вона виступила за відродження селянства як основи зміцнення нової держави.

Ужовтні 1993 р. після тривалих дебатів у парламенті і на шпальтах газет відродилася Комуністична партія України (КПУ).

Уберезні 1995 р. делегати другого з'їзду проголосили КПУ правонаступницею партії, що існувала в складі КПРС і була заборонена в серпні 1991 р.

До лівих відноситься і Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), зареєстрована у квітні

1996 р. Партія виникла в результаті суперечностей у керівництві Соціалістичної партії. Група соціалістів на чолі зН.Вітренко вийшла з цієї партії і проголосила про створення нової.

Виявилося, що лівий рух не втратив ще свого політичного впливу.На виборах до Верховної Ради України 1994 р. партії лівого спрямування здобули 123 мандати (з 397 обраних депутатів).

Програмні положення і вимоги лівих партій були близькими або дуже схожими. Вони сповідують пріоритет державних форм господарювання, обережно ставляться до приватної власності, засуджують соціальне розшарування суспільства, виступають за ліквідацію безробіття, за розвиток системи Рад і надання їм виконавчих функцій влади.

У зовнішньополітичних справах виступають за зміцнення зв'язків з країнами СНД і в першу чергу – зРосією.

Ліві сили заявили, що вони мають намір мирним шляхом прийти до влади.

Праве крило політичних сил представляли партії національного і націоналістичного напрямів.

До партій цього спрямування належали Народний Рух (НРУ), Демократична партія України (ДПУ), Українська Республіканська партія (УРП), Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Християнськодемократична партія України (ХДПУ), Українська національна асамблея (УНА).

Проголошення незалежності дало можливість перенести в Україну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН), яка раніше функціонувала за кордоном.

У 1995 р. загальна кількість членів партій правої орієнтації становила близько 150 тис. осіб. На виборах до Верховної Ради 1994 р. представники правих партій завоювали 47 депутатських мандатів.

Найвпливовішим серед партій правої орієнтації був Народний Рух України. НРУ пройшов шлях від громадського об'єднання до політичної партії, яка сформувалася у 1992 р. Рух оголосив себе опозицією (але у конституційній, парламентській формі) президентській владі.

Впродовж 1991-1993 рр. майже 28 політичних партій заявили про свою центристську позицію.Представники центристських партій більше ніж інші були пов'язані з президентськими владними структурами, з урядом України. Партії центристського спрямування у 1992 р. заснували громадсько-політичне об'єднання«Нова Україна».

Партії, що проголосили себе центристськими, на тому етапі виявилися малочисельними і мали незначний вплив у суспільстві.

В 1994 р. тільки 6 партій центристською спрямування провели своїх представників до Верховної Ради. Серед політичних сил центристського напряму лідерство належало Ліберальній партії України (ЛПУ),

створеній у вересні 1991 р. До її складу входили переважно представники східних регіонів країни. Ліберальна фракція «Соціально-ринковий вибір» у Верховній Раді у 1994 р. налічувала 27 народних депутатів.

Помітну роль у центристському русі відігравала Партія праці України (НПУ). Деякі політологи вважали ППУ представницею директорату потужних промислових об'єднань країни.

До центристського напрямку прилягало соціал-демократичне крило, представлене Соціал-

демократичною партією України (СДПУ) і Соціал-демократичною партією України (об'єднаною).

В програмних документах політичних партій, які вважали себе центристськими, суттєвих розбіжностей не існувало. Ці партії зосередили свою увагу на проблемах свободи, справедливості, солідарності, розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, використанні досягнень науки і техніки, залученні України до процесів європейської інтеграції.

Партійно-політичні сили па етапі проголошення незалежності України виступили за розбудову незалежної держави, однак розходилися в пріоритетах своєї політики.

Президентський курс підтримували партії центристського спрямування. Ліві і праві сили, по суті, були в опозиції до президентської влади.

Найбільші політичні партії України на початку 1990-х років

	Назва			Голова			Політичне спрямування
	Комуністична партія України			Симоненко Петро Миколайович			Ліва
	Соціал-демократична партія			Медведчук Віктор			Центристська
	України (об'єднана)			Володимирович
	Всеукраїнське об'єднання			Драченко Віктор			Центристська
	«Батьківщина»			Олександрович
	Народно-демократична партія			Пустовойтенко Валерій			Центристська
				Павлович
	Трудова партія України			Сирота Михайло Дмитрович			Центристська
	Український Народний Рух			Костенко Юрій Іванович			Права
	Соціалістична партія України			Мороз Олександр			Ліва
				Олександрович

	Партія зелених України	Кононов Віталій Михайлович		Центристська
	Народний Рух України	Удовенко Геннадій Йосипович		Права
	Реформи і порядок	Пинзеник Віктор Михайлович		Центристська
	Конгрес українських			Права
		Стецько Ярослава Йосипівна
	націоналістів
	Селянська партія України	Довгань Сергій Васильович		Ліва
	Прогресивна соціалістична	Вітренко Наталія Михайлівна		Ліва
	партія України

59.Сучасна релігійна та міжконфесійна ситуація в україні

Незважаючи на десятиріччя гонінь, релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві і вплив на нього. Рубіжним у зміні ставлення держави до церкви і релігії правомірно вважати 1988 рік — рік відзначення 1000літнього ювілею прийняття християнства на Русі. Святкування ювілею відбувалося у Києві та Москві за участю більше 100 офіційних представництв церков і релігій з усього світу. Особливої урочистості акції святкування ювілею надало те, що ця дата була визнана ООН видатною історичною подією в людській цивілізації.

З проголошенням незалежності України церковне життя пожвавлюється: йде помітне зростання кількості релігійних громад, будуються храми (у 1991-2004 pp. було побудовано та здійснювалося будівництво близько чотирьох тисяч храмів), відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. У духовний світ наших громадян глибше входить релігійна література, нам відкривається багатюща духовна спадщина України. У 1997 р. в державі діяло 64 конфесії, в яких понад 18 тис. релігійних громад (з них 6 тис. оформили свій статус протягом 19911995рр.), понад 100 монастирів (серед них уславлені Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра), 40 релігійних навчальних закладів. У 2004 р. вже діяло більше 100 конфесій і сект. В Україні працюють близько 20 тис. служителів культу, виходить у світ більш як 50 періодичних релігійних видань. Пожвавилися зв'язки релігійних організацій та окремих віруючих з одновірцями за межами України.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося нормалізувати релігійну обстановку.

Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ'ї України, яке функціонувало на платформі РПЦ. Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність (незалежність), визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Собор звернувся до Московського патріархату з проханням канонізувати її в такому статусі. Але Московський архієрейський собор категорично відхилив прохання українського собору, а Філарет, який на той час вже мав титул Блаженніший екзарх патріарший, за таку постановку питання піддався злісним нападкам. Тим самим Московський патріархат продовжив політику щодо православної церкви в Україні в старому руслі, в якому православ'я в Україні, її церква розглядалися вторинним явищем порівняно з РПЦ в Росії.

Більше того, не без зацікавленості Московського патріархату ініціювалася і була проведена нарада частини українських єпископів у Харкові, яку оголосили собором. Відповідно до настанов Московського патріархату в Харкові предстоятелем православної церкви в Україні було призначено єпископа Ростовського і Новочеркаського, керуючого справами Московської патріархії Володимира (в миру Сабодана), який на Харківському соборі навіть не був присутній. Слідом за тим прокотилася Україною крута хвиля захоплення храмів, монастирів прибічниками Володимира, що нерідко супроводжувалося насильством і синцями для тих, хто знаходився "в обороні". Внаслідок такого вируючого протистояння до РПЦ Московського патріархату відходить більше 5 тис. церковних громад, низка монастирів.

У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор УПЦ і УАПЦ (яка діяла паралельно). Патріархом УПЦ-КП (так вона фактично почала називатися після об'єднання) обрали Мстислава (Скрипника), а його заступником Філарета (Денисенка). Та єдина УПЦ-КП тоді не склалася, того не побажав Мстислав, який невдовзі відійшов з життя. Після його смерті розкол поглибився і, по суті, закріпився собором УАПЦ, на якому її патріархом обрано Димитрія (в миру

Ярема).

У свою чергу, на соборі УПЦ-КП в жовтні 1993 р. патріархом цієї церкви обрали колишнього політрепресанта, українського правозахисника Володимира (в миру Романюк), а його заступником стає Філарет. У липні 1995 р. патріарх Володимир (Романюк) відійшов з життя, його похорони в Києві переросли в справжню соціальну трагедію. Тіло поховали на тротуарі біля входу в головну браму собору Софії Київської. Через деякий час патріархом УПЦ-КП на соборі вищих ієрархів церкви цієї конфесії в Києві обрали Філарета. Покійний патріарх конфесії Володимир, а потім Філарет порушували питання про об'єднання всіх гілок православ'я в одну. їх пропозиції знаходили розуміння в уряді, оскільки біли спрямовані на консолідацію українського суспільства, передусім віруючого населення. Ідея об'єднання всіх православних церков до тепер залишається нереалізованою.

Таким чином, у православ'ї Української незалежної держави існує кілька течій (конфесій): УПЦ-КП, УПЦ-МП, УАПЦ, УПЦ-катакомбна і УПЦ Андрія Первозванного. Крім того, низка церковних громад, зокрема в східних областях країни, підпорядкована безпосередньо Московському патріархату, тобто перебуває поза впливом патріархів, що функціонують в Україні.

Новий конфлікт між православними церквами спалахнув у 2004 р. під час президентських виборів, коли УПЦ-МП відкрито підтримала на виборах кандидата у Президента України В. Януковича, тим самим порушивши основний принцип діяльності церков — невтручання у політичне життя.

Серед інших конфесій — Українська греко-католицька церква, протестантські об'єднання Євангельських християнбаптистів, Адвентистів сьомого дня та ін., нехристиянські конфесії представників іудаїзму й мусульманства. Відроджуються дохристиянські вірування слов'ян. Є й нелегальні об'єднання. Серед них, зокрема, сатанисти, Біле братство, керівництво якого було притягнуто до судової відповідальності за протизаконну, антигуманну діяльність, сектантське об'єднання Муна та ін.

Важливою подією релігійного і церковного життя України став візит у червні 2001 р. глави Держави Ватикан, глави Католицької церкви Папи Римського Івана Павла II. Україна стала 123-ю країною, яку відвідав Понтифік. Згідно з програмою візиту відбулися зустрічі Папи і президента України з представниками політичних, культурних, наукових та ділових кіл, зустрічі Папи з представниками всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, з громадськістю. Іван Павло II відслужив божественні літургії за римським та візантійським обрядами в Києві та Львові.

Візит Понтифіка, незламного поборника прав і гідності людини, безкомпромісного противника тоталітаризму, нетерпимості і дискримінації, став закликом до порозуміння, до процесів єднання. Папа закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися в майбутнє, спільно розвивати діалог культур і цивілізацій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.

Головним противником візиту Папи до України була Російська православна церква і, відповідно, УПЦ-МП.

Таким чином, попри існуючі проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях. І в цьому криється надія на краще майбутнє для всіх у молодій Українській державі.

Ключові дати

1988 р. - святкування 1000-ліття прийняття християнства на Русі

1991 р. — закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій"

Релігійне життя в Україні

Зміни відбуваються і в релігійному житті України. 26 січня 1990 р. синод представників грекокатолицької церкви проголосив легалізацію Української греко-католицької церкви. Вперше після 1946 р. близько 1 500 західноукраїнських парафій знов стали греко-католицькими.

У червні 1990 р. було проголошено про відновлення Української автокефальної православної церкви, забороненої радянською владою в тридцятих роках. Патріархом УАПЦ було обрано митрополита Мстислава (Скрипника), який очолював УАПЦ у США. Вона відразу перетворюється на помітний фактор духовного життя суспільства.

Віруючі, відчуваючи реальне право на свободу віросповідання, стали вимагати відкриття храмів. У багатьох випадках навіть без офіційних дозволів органів влади відновлювали культові споруди. Вперше за роки радянської влади віруючі самі стали споруджувати нові храми.

Верховна Рада України 23 квітня 1991 р. прийняла закон про свободу совісті та релігійні об'єднання.Держава зобов'язалася подолати негативні наслідки попередньої політики щодо релігії, церкви

та віруючих. Закон		закріпив політико-правові умови здійснення свободи совісті, передбачив невтручання
церкви у	справи	держави, а		державних органів – у справи	церкви. Закон забезпечив право		людини
вільно обирати світогляд, можливість пропагувати свої релігійні погляди та діяти у відповідності з ними.
На червень 1999 р. релігійним організаціям держава повернула вже 3,3 тис. культових споруд, понад
8 тис. предметів церковного вжитку.
Хоч закон і проголосив відокремлення церкви від держави, однак втручання державних структур в
релігійні справи не припинилося.
В	Україні	розгорілися міжконфесійні конфлікти. Після			серпневих подій 1991 р. українські		урядові
чиновники	основну		увагу	приділяли найчисленнішій церкві – Українській		православній	церкві

(УПЦ), якапідпорядковувалася Московському патріарху. При цьому ставилося за мету допомогти їй стати на шлях автокефалії (незалежності).

Улистопаді 1991 р. в Києві відбувся собор єпископів України, який звернувся до Московського патріарха

зпроханням надати автокефалію УПЦ. З проханням надати УПЦ повну канонічну самостійністьзвернувся до Московського патріарха також Президент України Л.Кравчук.

Але Московський патріархат на чолі з Олексієм ІІ категорично відхилив прохання українського собору

та

представників

української влади.

Більше

того,

він

позбавив

митрополита

Київської

православної церквиФіларета сану і скликав у Харкові собор

єпископів

УПЦ. Замість Філарета Київським

митрополитом обрано митрополита Ростовського та Новочеркаського Володимира (Сабодана).

Московський патріархат, спираючись на частину українського єпископату, на тому етапі перекреслив надії

на досягнення автокефалії Українською православною церквою.

Харківський собор став черговим кроком, спрямованим на поглиблення розколу православ'я.

Слідом за тим Україною прокотилася хвиля захоплення храмів, монастирів прибічниками протилежних

конфесій. Такі дії нерідко супроводжувалися конфліктами.

З приводу рішень Харківського собору зі спеціальною заявою виступила Рада у справах релігії при

Кабінеті Міністрів України. У заяві зазначалося,

що скликання за вказівкою Московської патріархії Харківського

собору є порушенням рішень архієрейського собору Російської православної церкви (РПЦ)

від 25-27 жовтня

1990 р. про дарування УПЦ самостійності.

У червні 1992 р. в Києві

при

підтримці керівництва України

відбувся собор, де прихильники

митрополита Філарета об'єдналися

з Українською

автокефальною

православною церквою, утворившиУкраїнську православну церкву – Київський патріархат

(УПЦ КП). Її

патріархом було обрано Мстислава (Скрипника).

Однак досягнути єдності

у православ'ї

так

і не

вдалося. Собор

УАПЦ

своїм патріархом

обираєДмитрія (в миру Ярема). У свою чергу УПЦ КП в жовтні 1993 р. патріархом церкви обирає колишнього українського правозахисника Володимира (Романюка). У липні 1995 р. патріарх Володимир пішов із життя. Його похорон у Києві переріс у справжню трагедію. Під час самовільною поховання патріарха біля брами дзвіниціСв. Софії дійшло до сутички з охоронцями громадського порядку. Офіційним керівником УПЦ КП став

місцеблюститель, патріаршого престолу митрополит Філарет.
	На	початок 1999 р. в Україні діяли: Українська						православна
церква (Московський патріархат),Українська				православна	церква		(Київський	патріархат,
Українська автокефальна православна церква,				Українська греко-католицька церква, Римсько-католицька
церква.
	На початок 1996 р. налічувалося загалом 70 конфесій, течій і спрямувань, із яких близько 30 виникли в
умовах	незалежної	держави.	Вони об'єднують понад		17 тис.	релігійних Громад. Серед			них –
Шведськаєвангелічно-лютеранська,			Вірмено-католицька церква, Церква				Христова,		Рідна
українська національна вірата ін.