SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді - це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

IV Універсал закінчувався актуальним закликом:

"всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянськоробітничої самостійної Республіки."

9.Причини державного перевороту та особливості приходу до влади гетьмана П.Скоропадського

Гетьманський переворот 1918 — переворот у Києві в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський захопив владу в Україні, усунувши Українську Центральну Раду.

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали й німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування України.

Навесні 1918 р у києві було створено Українську народну громаду,до якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки з партією українських хліборобів-демоккратів та з “Союзом земельних власників”, а у середині квітня 1918 р – і з німецьким командуванням. На одній з нарад німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на неможливості співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймі на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є. Чикаленка – багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також П. Скоропадського – колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала.

29 квітня у Києві відбувся хліборобський з’їзд,організований з ініціативи

“Союзу земельних власників”, на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об’єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики Центральної Ради і обіцянок повернути життя “в норомальне річище”. У концентрованому вигляді все це містится в “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р., уякій шлося, перш за все, проти захист інтересів власників.

2. Зміни у внутрішній і зовнішній політиці Української держави.

Державний лад.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Так, виключно гетьману належала

“влада управи” в усій Українській державі, він призначав “отамани Ради Міністрів” і за його поданням затверджував “Кабінет у повнім його складі”. Так само він і “скасовував” його. Гетьман виступав також як “найвищий керівничий всіх зносин української держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії і флоту”, здійснював помилування.

Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він “стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили”. Парламент же “Законами про тимчасовий державний устрій України” не передбачався.

Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися “напрямок і об’єднання праці окремих секцій” (тобто відомств) по “прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи”. Раду міністрів очолював Отаман

–Міністр , а “керування” її справами покладалось на Генерального Секретаря і “підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію”. Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційпно – головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар – державним секретарем.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ , фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з’являються нові інституції – міністерство народного здоров’я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними проблемами.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані “старости”, які й очолили місцеві адміністрації. Було видано також закон про Державну варту – так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував “помічник – інспектор Державної варти”, на рівні повіту – “начальник повітової Державної варти”.

За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, тай взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Системою місцевої адміністрації “завідувало” міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державний секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впорядкування місцевого життя.

Переворот було здійснено 29 квітня 1918 р. у Києві на Всеукраїнському хліборобському з'їзді (з'їзді Союзу Земельних Власників України), делегати якого (6432 особи) постановили, що "для спасіння країни...необхідна сильна влада,... потрібен диктатор, згідно старовинних звичаїв - гетьман". Гетьманом України проголосили генерала Павла Скоропадського. Дослідники (Подковенко) зазначають, що загальна підтримка його кандидатури була зумовлена низкою суттєвій чинників: по-перше, П. Скоропадський мав гетьманський родовід; по-друге, він належав до найбільших землевласників і міг розраховувати на їх підтримку; по-третє, гетьман був досить популярним серед заможних верств населення як лідер Вільного козацтва, досвідчений воєначальник, командир Першого Українською корпусу, що надавав військову підтримку Центральній Раді.

Павло Скоропадський прийняв умови німецького командування (визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань, впорядкування адміністративного апарату, розгляд антинімецьких акцій через систему військово-польових судів, відновлення власності на землю, вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності, зобов'язання щодо забезпечення потреб військ Центральних країн і сплати за військову допомогу Україні), які, власне, й визначили політику нової влади.

У перший день приходу до влади гетьман відразу видав декілька нормативно-правових актів, які становили правову основу Його режиму. У "Грамоті до всього українського народу", що мала вид окремої листівки, П. Скоропадський закликав додержуватися порядку і спокою в країні. Проголошувалося, що управління

державою гетьман буде здійснювати "до вибраний Сейму і відкриття його діяльності" за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий устрій. Конституційною основою нової держави стали оголошені того ж дня "Закони про тимчасовий державний устрій України", згідно з якими Центральна Рада, Мала рада розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися, назва "Українська Народна Республіка" замінювалася новою - "Українська держава".

10.Внутрішня та зовнішня політика Української Держави П. Скоропадського

Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірноконсервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8- годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

-поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

-був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

-відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

-у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів,

Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба заміжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

-союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

-встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

-підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

-дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі таХолмщину;

-було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

11.Причини утворення Директорії та повалення гетьманату

У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників ібуржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П.

Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

Основними причинами падіння гетьманату були:

-відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

-посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

-відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

-вузька соціальна база гетьманату;

-підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

-скрутне становище трудящих;

-наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

-поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року). Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу, створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалістифедералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили таківимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудовогоселянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою -

для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

2. Перемога антигетьманського повстання. 15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.

16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

3. Проголошення Декларації Директорії. Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

-вища державна влада передавалася Директорії УНР;

-законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);

- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовійінтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.

12.Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР

Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти -про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня

1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов

Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Зовнішня політика. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

13.Зовнішня і внутрішня політика ЗУНР. Історичне значення Акту Злуки УНР та ЗУНР(22 січня 1919р.) на шляху до соборності України

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

-була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

-в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНРУкраїнської Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

-вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валютагривня; відновлювалисязалізниці;

-за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

-була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не

збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між нимидемаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

Проголошення об'єднання УНР І ЗУНР. 22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

Значення об'єднання УНР і ЗУІІР:

-Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

-Ця подія, за словами канадського історика українського походження О. Субтельного, свідчила про те, що

«уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах».

-Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

-Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р.

день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

14.Причини та історичні обставини проголошення ЗУНР та її роль в консолідації України.

Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війніактивізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-

Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українськіпарламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. її очолив Євген Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття) у єдину українську державу, і зробити це мирним шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) -Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С.Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Причини поразки ЗУНР.:

-ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав; -. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;

-УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

-ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захиститисуверенітет держави та її територію;

-поразка Української Народної Республіки.

Історичне значення утворення ЗУНР. Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і

державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

15.Суть та особливості політики «воєнного комунізму» в Україні

Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Арміїпродовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни,

відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством. Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм» . В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін без посередництва грошей.

Основні напрямки політики «воєнного комунізму»:

—націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства;

—ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

—встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій Україні вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського Виконавчого Комітету (12 квітня 1919 p.).

Умістах було введено систему пайків, які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, червоноармійцям, робітникам воєнних підприємств, майже нічого — так званим нетрудовим елементам і членам їх сімей. Таким чином, зникали матеріальні стимули праці, функціонування народного господарства, вводиласьмілітаризація виробництва. Робітників, які кидали роботу, оголошували злочинцями.

Упромислових центрах формувалися продовольчі загони, які проводили хлібозаготівлі по селах.

Росія потребувалапродовольства, і Ленін оголосив «хрестовий похід за хлібом», маючи на увазі насамперед Україну.

Хлібозаготівля в Україні відбувалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був окроплений кров'ю.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противниківбільшовизму.

Початок 1920 р. був одночасно початком нового етапу української революції. Радянська влада вертала на Україну з величезним досвідом, із загартованими силами. IV Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся в травні 1920 р. в Харкові, був оглядом дотеперішнього досвіду й дав основи радянського будівництва в Україні.

У чому ж виявилася сила більшовиків, що приступили вже до мирного будівництва?

Передусім, під час денікінщини виявилося, що трудящий народ в Україні за більшовиків, бо він власними руками прогнав білогвардійського напасника. Друге те, що на IV конференції КПУ 16 березня 1920 р. об'єдналися з більшовиками в одну партію українські комуністи-боротьбисти. Це була дуже важлива подія, бо тепер зібралися в одну партію, під одним крилом усі революційні сили України, що дотепер ішли окремими стежками.

А досвід існування прогресивних режимів в Європі того часу свідчив якраз про протилежне. Суспільство України й тоді, й зараз — не однорідне за своїм соціальним складом. І комуністична

партія висловлювала й тоді, а особливо тепер, інтереси лише частини громадськості, меншої частини суспільства.

Впровадження законодавчо однопартійної системи привело до того, що політика вже в 20-ті роки з життя нашого суспільства щезла. Щезла політика, як специфічна сфера діяльності людей, в якій проявляються і зіштовхуються відмінності інтересів класів і груп, відбувається пряме громадське співставлення позицій і відшукуються засоби приведення їх до певного динамічного компромісу. Політика щезла.

І от тепер, на IV з'їзді, об'єднана ця революційна сила клала міцні основи радянської влади в Україні. Вона проголосила братерську федерацію України з Радянською Росією, вона урегулювала земельне питання в Україні, означила, хто й як може користуватися з землі; вона, врешті, дала радянському будівництву на селі сильну опору проти власників, зорганізувавши сільську бідноту в комітети незаможників. Вона визнала за доконче потрібне, щоб військо й державна скарбниця були спільні з Радянською Росією, щоб в об'єднаних федерацією радянських республіках був один держплан, одне управління радянським господарством: адже ж тепер, начебто, ні в Україні, ні в Росії не було так, як за влади буржуазії, що визискувала б одну країну на користь другій; і тут і там владу тримав в руках робітник з селянином, що самі боролися проти визиску. Правда, як сьогодні очевидно, більшовики відібрали владу в буржуазії, але не віддали її народу.

Майже хрестоматійним стало твердження, що режим «воєнного комунізму» був нав'язаний більшовикам громадянською війною та інтервенцією. Та це лише частина правди, бо перші декрети Раднаркому і постанови ВРНГ про введення в Радянській Росії і по всіх територіях, де була радянська влада, «соціалістичного ідеалу» точно «по Марксу» і у відповідності з партійним гімном «Інтернаціонал» — оВесь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем...», — прийняті ще до війни. 27 грудня 1917 р. був опублікований декрет про націоналізацію банків, а 5 лютого 1918 р. — про націоналізацію торгового флоту, тобто до початку громадянської війни, а останній (про усунення підприємств промисловості, що мають до 5-10 найманих робітників) — 29 листопада 1920 p., тобто вже після підписання миру з Польщею та вигнання Врангеля з Криму.

Усі ці «комуністичні декрети» начебто доповнювали декрети Раднаркому про відміну приватної власності у всіх її формах. Цю ж лінію продовжувала, фактично, відміна Декрету про землю, прийняття якого в свій час забезпечило більшовикам підтримку солдатів і багатомільйонного селянства. Цей Декрет був замінений законом ВЦВК «Просоціалізацію землі» від 9 лютого 1918 р. Декрет зробив землю безгосподарною, оголосивши, що вона «переходить в користування всього трудового народу», а головне — нічого не говорив про форми землекористування, тоді як в «есерівському» декреті від 26 жовтня 1917 р. чітко вказувалося: «Форми користування землею повинні бути цілком вільними: подвірна, хутірська, общинна, артільна, як вирішено буде в окремих селищах...».

Суть цього замовчання розкрив другий земельний декрет ВЦВК від 14 лютого 1919 р. — «Про соціалістичне зємлевлаштування І про методи переходу до соціалістичного землеробства». Саме він і став через 10 років юридичною основою сталінської «суцільної колективізації», бо підкреслював: «Уся земля в межах РСФРР, в чиєму б користуванні вона не перебувала, вважається єдиним державним фондом», яким розпоряджаються не селяни, а уряд в особі Наркомзему.