SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

Цей декрет націлював владу на перетворення всього сільського господарства в єдину агрофабрику. Центральною фігурою її ставав не селянин-одпоосібник, а сільгосп робітник, якому заборонялось мати присадибну ділянку, худобу, птицю, навіть собак, зате було обіцяно 8-годинний робочий день...

Що собою являла нова, радянська влада? Постійно підсовуване людям гасло «Вся влада Радам» не тільки безглузде, але й небезпечне. Незрозуміло, чому «вся»

влада повинна належати Радам? Якщо нема розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову, то ми Ризикуємо отримати нову диктатуру, новий культ особи. До речі, про диктатуру пролетаріату. Цікаво взагалі прослідкувати історіюслова «пролетаріат» (Велика радянська енциклопедія) дається пояснення, що «пролетарій» походить від латинського «пролета-ріус», що означає представника неімущих станів гро мадян в стародавньому Римі, які не відбували на користь держави ніяких повинностей і складали, так ои мовити, «дно» римського суспільства. Звичай110' вони не займалися суспільно корисною працею. жили в основному за рахунок подачок держави і багатих рабовласників, тобто були бродягами, забродами. на кшталт теперішніх наших бомжів. Ідея пролетаріату в теорії Маркса набула фундаментального значення. ЯЗД нього він підганяв усю працюючу верству населення, починаючи від некваліфікованих робітників.

16. Причини переходу до НЕПу та особливості її впровадження в Україні

1. Запровадження нової економічної політики.

1.1. Причини переходу до нової економічної політики (непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

-глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

-тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

-масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

-політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

-спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

-намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.

1.2.Введення продподатку. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладкипродовольчим податком. Це був перший і найголовніший крок до нової економічної політики. Нова економічна політика - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі.

1.3.Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним

податком». Основними заходами непу стали:

-заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

-бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

-після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

-передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

-відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

-ліквідація безплатних послуг;

-здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;

-впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

-введення стабільної валюти - червонця;

-децентралізація системи управління:

-розвиток підприємництва;

-розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.

Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.

3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19.

Поворот державної влади обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємництво. Активну діяльність розгорнули так звані непмани-орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці і т. ін. Приватновласницький сектор змагався з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості. Непмани сприяли виведенню країни з кризи та економічної розрухи.

Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р.

сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднанобільш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва.

Неп досяг свого розквіту в 1926 р.: на цей час оплата в промисловості зросла в 1,6 разу (у порівнянні з 1924 p.), заробітну плату вчителям підвищили в 3,6 рази, розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла, обов'язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах, прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Протягом 1922-1924 pp. червінець, що дорівнював 10 царським карбованцям, витіснив радянські грошові знаки й обмінювався на 6 доларів США.

2. Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси

українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливістьпереходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках;

впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабричнозаводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано- розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

17. Причини і масштаби голоду 1921-1923 та діяльність організацій допомоги голодуючим

Голодомор в Україні 1921–1923 — масовий голод, головно у південних областях України, в 1921–1923 роках, спричинений вивезенням хліба з України доРосії радянською владою в Україні, під тиском влади Радянської Росії, на тлі посухи та неврожаю на півдні України, Кубані та Поволжя.

Як сьогодні відверто пишуть представники Росії про недавню історію України:

…недавняя история: Независимая Народная Республика провозглашена в 1918, завоевана Красной армией в1920[1].

І, як вказує автор роботи[2],

…державний узаконений грабіж, названий науковим терміном «продрозверстка», розпочатий ще 1917 року. І з кожною новою інтервенцією Красної армії в Україну, тобто в 1918, 1919 та 1920 роках система, постійно грабуючи, зазнавала відповідного удосконалення, тому вже в 1919 році для «продразверстки» Красній армії було надано спеціальні підрозділи, які призначалися для вилучення хліба і сільгосппродуктів у населення після зайняття території. Природно, що ці дії викликали опір з боку українського селянства. Тож аби зламати опір селян, об'єднаних у повстанські загони, уряд іпартія більшовиків взяли на озброєння у війні проти українського селянства стратегію голоду.

<…>…другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями з Совєтської Росії.

До 1923 року Україна (як Українська Народна Республіка, так і УСРР) формально була незалежною від Радянської Росії, що не заважало владі останньої скеровувати війська Червоної армії для грабунку української землі. Під час інтервенції Росії 1919 року більшовикам вдалося захопити Київ, куди переїхав «уряд» «Української Соціалістичної Радянської Республіки», що ввів російську мову як державну і нав'язав російську державну адміністрацію. По селах був розпочатий грабунок селян, а забране збіжжя та худоба вивозились до Росії. О. Шліхтер, на той час більшовицький комісар, писав, що з України було забрано 8,5 мільйони пудів хліба замість 50-ти (на які більшовики сподівались), і

«кожний пуд заготовленого хліба забарвлений краплями крови» [4]

На цьому політичному і насильницькому фоні державного тероризму і розвинувся голод. Його поширенню сприяли також посуха і неврожай, що 1921 року охопили найважливіші зернові регіони Росії — Поволжя, Північний Кавказ, а в Україні її південні степові райони. На півдні України восени 1920, взимку і весною 1921 випало лише 3/4 звичайної норми опадів. Катастрофічне становище було у Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині іХарківщині. За рахунок північних і правобережних районів, які менше постраждали від неврожаю в Україні було зібрано 300 млн. пудів зернових або 30 % врожаю 1916 р.

Протягом багатьох десятиліть у радянських шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише райони Поволжя. Так оголошувалося тоді і перед західним світом, звідки Ленін і його

соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю Південну Україну, звідки масово вивозився хліб на Північ Росії і на експорт, Москва мовчала.

Дії Уряду УНР. УКРАЇНСЬКО-ВІРМЕНСЬКО-ГРУЗИНСЬКА НОТА В СПРАВІ ГОЛОДУ Берлін, 10 серпня. — З почину українського посла в Берліні д-ра Романа Смаль-Стоцького від його імені та від

імені послів Вірменії та Грузії передано німецькому міністрові закордонних справ Ф. Розенови спільну ноту слідуючого змісту:

Екцеленціє! Зруйновані світовою війною і довгою горожанською боротьбою країни колишньої Росії навіщені тяжким голодом і страшними епідеміями. Правдиві причини цього ясні. Без чужої допомоги східні народи, з'окрема великоруський нарід, не в силі видержати цеї великої катастрофи, тому в глибині своєї розпуки він кличе о ратунок закордонні держави.

Ми, повірений у справах Вірменії, повірений у справах Грузії і повірений у справах України, підпираємо зі свого боку найгорячіще цей заклик великого російського народу, стверджуємо з задоволенням співчуття Німеччини й її готовність прийти з допомогою та висловлюємо надію, що німецька ратункова акція забеспечить собі у московського уряду відповідні гарантії, щоб допомога дісталася справді в руки потребуючих.

Епідемії, почасти й голод діткнули й наші країни: Вірменію, Грузію й Україну, які моглиб помогти собі самі, колиб не були окуповані російськими большевицькими військами.

Нужда цих країн, які в нормальних умовах дуже богаті на всякі засоби прожитку, є виключно наслідком большевицької окупації.

Через те й ці країни потребують тепер чужої допомоги, яка лиш тоді буде мати успіх, коли дістанеться в їх руки безпосередньо, що моглоб бути найкраще переведено шляхом висилки делегації німецького Червоного Хреста до Вірменії, Грузії й України.

Прийміть, Екселєнціє, заяву нашої глибокої пошани. Берлін, 6 серпня, 1921 р.

Повірений у справах Вірменії: Др. Грінфілд; Повірений у справах Грузії: Др. Ахметеллі

Повірений у справах України: Др. Р. Смаль-Стоцький[5]

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР порушила в Парижі.

Масштаби голоду. На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1 890 000 осіб, у березні — 3 250 000, в червні — 4 103 000. За доповіддю представника Комітету Нансена, акредитованого у Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 000 000 селян[6].

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертельних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсонінародилося 918 осіб, то вмерло — 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323.

Представник допоміжної організації Нансена капітан В. Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що «в Україні близько 7 мільйонів людей вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів». Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив, у першу чергу, Кубань.

Дії радянської влади

12 травня 1921 Ленін підписав телеграму РНК УСРР до Харкова — з вимогою вжити заходів для відправки впродовж травня 1921 не менше 1 мільйона пудів хліба в центральні губернії РСФРР.[7]

28 червня 1921 року Голова Ради Народних Комісарів сусідньої держави В. Ульянов у телеграмі до Раднаркому (Раковському) та ЦК КП(б)У «пропонував негайно відновити відправку хліба на північ, не менше тридцяти вагонів щодня»[8] Того ж дня від М. Горького надійшов проект «Комісії допомоги голодуючим». В. Ленін запропонував

«об'єднати наш і горьковський проект». Наступного дня проект був розглянутий на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) і для протидії членам комітету — громадським діячам М. Кишкіну, О. Кусковій, С. Прокоповичу та ін. була створена комуністична група у Комітеті. Всеросійський комітет допомоги голодуючим був створений 21 липня 1921 року, а вже 27 серпня був за наказом В. Леніна ліквідований: «Прокоповича сьогодні ж заарештувати за звинуваченням у протиурядовій промові <…> і протримати місяців зо три… Решту членів <…> сьогодні ж вислати із Москви, розташувавши по одному у повітових містах по можливості без залізниці, під нагляд». Для дискредитації членів Всеросійського комітету допомоги голодуючим «Газетам дамо директиву: від завтра ж розпочати у сотню способів висміювати „Кукішей“. <…> З усіх сил висміювати їх і травити не рідше одного разу на тиждень протягом двох місяців.»[9]

У липні 1921 року В. Ленін писав (маючи на увазі голод у Росії):

Якщо район, охоплений неврожаєм і голодний, займає територію з 25 мільйонами населення, то чи не слід рядом заходів найреволюційніших взяти саме з цього району молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків? (і навіть може до 1 мільйона?).

Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці 1/2 мільйона в Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян в Україні.

Урожай в Україні приблизно визначають (Раковський) 550–650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550–450 = 100; 650–450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити в Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю.[10]

Варто зазначити, що це не єдиний документ, де червоноармійцям РРФСР голова уряду В. Ульянов давав дозвіл відсилати додому продуктові посилки з України. Те ж саме дозволив голова уряду Німеччини А. Гітлер у

1941 році.

Незважаючи на неврожай, 28 липня 1921 Політбюро ЦК КП(б)У надіслало до ЦК РКП(б) телефонограму, в якій гарантувало збір в УСРР 100 млн пудів продподатку, 20 млн пудів помольного податку та 10 млн пудів з товарообміну, а також відправку з цих надходжень 50 млн пудів до Москви та понадпланові надходження з товарообміну. Крім того, 17 млн пудів призначалося виокремити з надходжень продподатку для створення губернських фондів комнезамів.

Українці, що масово поверталися з голодуючого Поволжя, теж спричинилися до розмірів голоду. Так, у повідомленні від того ж 28 липня 1921 Наркомзем УСРР повідомляв, що до переселенського відділу наркомату почали щоденно прибувати ходоки від колишніх переселенців з України, які мешкали в РСФРР, з клопотанням про дозвіл повернутися на батьківщину. За заявами ходаків, виявили бажання на повернення та почали стихійно переселятися 20 тис. українців в Оренбурзькій, 20 тис. в Уфимській та 300 тис. у Самарській губерніях. [1]

Вже 2 серпня 1921 Ленін написав своє «Звернення до селян України» із закликом надати допомогу населенню неврожайного Поволжя, яке виконавці сприйняли як імператив.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на Півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і німці, болгари, греки,чехи, шведи, молдавани, росіяни), голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду

Керзонуприпиненням поставок українського хліба, якщо Велика Британія не знайде шляхів для примирення з Радянською Росією. І це в той час, коли для голодних дітей Півдня України керівники УСРР випрошують у Американської адміністрації допомоги (АРА) сто тисяч пайків. Ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоча постійно перебувала під недремним оком ЧК. Комуністична влада, скориставшись допомогою американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки, почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв «влади робітників і селян». Разом з тим, 16 липня 1922 року ВЦВК заборонив до кінця року переселення в межах радянських республік. [2]

Допомагали своїм братам і українці Чехословаччини. Так, 29 липня 1922 року до Мелітопольського повіту УСРР відправлено третій ешелон із продовольством для голодуючих. Із 13 вагонів 2 призначалися для чеських колоністів.

Станом на 1 серпня урядовці звітували, що в Костянтиноградському повіті Полтавської губернії зареєстровано 8 тис. 960 голодуючих, серед них — 5 тис. дітей, перспективи врожаю незадовільні — град частково або повністю знищив посіви зернових на площі 67 тис. 329 десятин рілля. План допомоги голодуючим у Запорізькій губернії виконано на 80 % (доставлено 254 вагони з 300 тис. пудами продуктів), у Катеринославській — на 83,2 % (204 вагони з 254 пудами), у Донбасі — на 78,1 % (175 вагонів з 352 пудами), у Миколаївській — на 80 % (136 вагонів), у Криму — на 92,5 % (87 вагонів).

Як усе було насправді, чітку відповідь дають документи. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У слухняно виконують розпорядження члена Наркомпроду РРФСРМойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов, Косіор ухвалюють рішення про те, щоб «выяснить

количество вывезенного в РСФСР хлеба и составить официальный акт».

Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не вистачає по лінії державного постачання 1 600 000 пудів.

4 серпня 1921 року ЦК КП(б)У розродився рядом постанов. Серед них:

РНК УСРР поширила на територію УСРР дію постанови РНК РСФРР «Про заборону в'їзду в Україну, Північний Кавказ, Туркестан та Сибір» від 22 липня 1921 р. з метою боротьби з поширенням пошесті холери.

Політбюро ЦК КП(б)У затвердило директиви по боротьбі з бандитизмом (повстанським селянським рухом). Накреслено систему попереджувальних заходів. По-перше, шляхом залучення до боротьби з бандитизмом незаможних селян та середняків через впровадження інституту п'ятихатних та десятихатних, а також інституту особливих відповідальних осіб, що призначалися за класовою приналежністю, як відповідальні за дотриманням революційного порядку. По-друге, завдяки покладанню в «бандитських» районах *районах селянських повстань+ відповідальності за попередження виступів «бандитів» та їх постачання вояками та матеріальними заходами на ті верстви села, які були основною опорою бандитизму («куркульство»).

ухвалило порушити перед ЦК РКП(б) питання про відправку толстовців, зокрема професора В. Г. Черткова, в Англію для агітації на користь допомоги голодуючим.

РНК УСРР прийняла декрет «Додаток до декрету про натурподаток». Зважаючи на неврожай у південних повітах та добрий врожай у північно-західних повітах, ухвалено в доповнення до декрету про натуральний податок на хліб, картоплю та олійне насіння, рахуючи 7-й розряд врожайності від 57 до 85 пудів, ввести три нових розряди врожайності, а саме: 8-й розряд — 85-100 пудів, 9-й — 105–115 пудів, 10-й — вище 115 пудів.

Політбюро ЦК КП(б)У прийняло до відома зобов'язання Запорізького губкому КП(б)У та губвиконкому про вивезення 1 млн пудів хліба.

постанову про кампанію по боротьбі з голодом. Губкомам надано вказівку, що «при проведенні кампанії необхідно розрізняти заклики до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути наданою своїми повітовими або губернським коштами».

6 серпня 1921 В. І. Ленін обмінявся телефонограмами з наркомом продовольства УСРР М. Владимировим у Харкові. Надано вказівку про продаж солі виключно в обмін на хліб і тільки тим селянам, які внесли не менше 1/4 продподатку. 9 серпня РНК УСРР прийняла постанову «Про порядок провозу продуктів по залізницях і водних шляхах», зазначалося, що до складу дозволених до провозу пасажирами 3 пудів продуктів, могли входити: не більше 10 фунтів солі та 5 фунтів цукру.

3 вересня 1921 політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про розміри державного хлібного фонду та кількість хліба, який Україна мала передати РСФРР. Ухвалено пропозицію члена колегії Наркомпроду РСФРР, заступника наркомпроду РСФРР М. І. Фрумкіна встановити кількість хліба, який Україна мала дати Росії мінімум у кількості 30 млн пудів, навіть на шкоду власному постачанню. Запропоновано надати директиву губкомам КП(б)У та губвиконкомам про проведення на з'їздах комнезамів рішення про відрахування на користь голодуючих 50 % із фонду комнезамів.

20 вересня 1921 Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило план вивозу продовольства для РСФРР у розмірі 57 мільйонів пудів із застереженням, що через два місяці планове завдання мало бути збільшеним. 23 вересня, не маючи важелів впливу на реальний стан справ, РНК УСРР прийняла постанову про оголошення частини України територією державних заготівель по товарообміну та оголосити Чернігівську, Подільську, Полтавську, Київську та Кременчуцьку губернії територією державних заготівель на хліб, збіжжя-фураж та олійне насіння. [3]

Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює спеціальне рішення про забезпечення пайками комуністів у голодуючих губерніях. І кошти для цього виділяються з державного бюджету, в який уже оприходувано й цінності з пограбованих церков за підказкою з ЦК. Некомуністам з голодуючих регіонів допомога не надавалася. В той же час керівники компартії організовують для себе санаторії в Німеччині та рахунки в швейцарських банках.[11]

7 чи 8 жовтня 1921 Ленін підписав проекти постанов і постанови Ради праці та оборони від 7 жовтня 1921 про вивіз 57 млн пудів хліба з УСРР.

12 жовтня 1921 Політбюро ЦК КП(б)У поширило на територію УСРР всі постанови ЦК РКП(б) про розстріли. 11 листопада 1921 в Запорізькій губернії проведено облік голодуючих, за попередніми даними, голодувало близько 175 тисяч осіб, населення харчувалося сурогатами, переважно макухою; найбільше постраждали від голоду 7 волостей Запорізького повіту, 5 Мелітопольського, 2 Гуляйпільського. 19 грудня органи влади звітували, що у Верхньодніпровському повіті Одеської губернії голодувало до 35 тис. осіб, а в 11 повітах Катеринославської губернії голодувало близько 75% населення.

7 жовтня 1922 у Харкові комісія, відряджена ВУЦВК для обстеження становища у голодуючих місцевостях (голова В. Єрмощенко): становище у голодуючих місцевостях, окрім Одеського повіту, буде скрутнішим, ніж у минулому році. На середину жовтня 1922 в Катеринославській губернії голодувало 200 тисяч осіб, з них — 96 тисяч дітей, 40 тис. селянських господарств потребували насіннєвої допомоги. Чотири повіти благали на негайну допомогу. По спецдонесенню на 15 листопада 1922 року в Донецькій губернії голодувало 500 тисяч осіб, з них чверть у Маріупольському повіті, американська адміністрація допомоги працювала виключно у Маріупольському повіті, де годувала 11 тис. дітей; за даними губернської комісії допомоги голодуючим, на голодну смерть була приречена половина голодуючих.

3 січня 1923 року за пропозицією народного комісара закордонних справ СРСР Чичеріна уряд СРСР запропонував радянській пресі та газетам, що одержували субсидії від уряду СРСР, тимчасово, до припинення

Лозаннської конференції й повернення Чичеріна з-за кордону, утриматися від публікації звісток про голод на півдні України, Північному Кавказі й у Криму.

18.Українізіція20-х років 20ст. та її значення для нац.. відродження.

1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців

Причини і масштаби українізації

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Відродження літератури, театру, кіно, музики

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На

сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.

Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. )

Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

Наслідки українізації та її згортання

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин.

Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Стан освіти

Вагомим здобутком радянської влади була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15% дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане обов’язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак, недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції.

Культурна революція

Розвиток культури в Україні в 30-ті роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати

освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично, культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного і духовного прогресу.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно - художніх організацій творчість підпала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури.

Чимало талановитих майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана; прозаїків Головка, Рибака, Панча, Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літератури і митців назвали "розстріляним відродженням".

Ми бачимо, що за цей короткий, відносно короткий історичний термін часу (1920 - 1930 рр.) українська освіта, культура і мистецтво пережили як відродження так і занепад водночас. Ті паростки, що швидко зійшли на українській землі в радянські часи 20-х р. були так само швидко обірвані і знищені. На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув’язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. Їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. "Буржуазних націоналістів" виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались. Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

19.Входження України до складу СРСР

Після більшовицького перевороту 1917 р. на території колишньої Російської імперії виникли окремі радянські республіки. Головувала поміж них Росія, яку на початку 1918 р. проголосили федерацією, до котрої входили автономні утворення - республіки, області, комуни тощо.

Спочатку між республіками і РФСРР було укладено військовий союз, що його на початку 20-х років доповнив господарський союз. У серпні 1922 р. під головуванням В. Куйбишева створено спеціальну комісію для визначення основ об'єднання республік за нових умов. У вересні цього ж року комісія прийняла запропонований И. Сталіним проект об'єднання (так званий "проект автономізації"), який передбачав входження всіх радянських республік, зокрема УСРР, до Російської Федерації на правах автономій. На вимогу В. Леніна проект автономізації незабаром переробили, але вже тоді чітко проявилася зневага Й. Сталіна до національних інтересів неросійських народів.

Для юридичного оформлення союзної держави було скликано І з'їзд Рад СРСР, що відбувся 30 грудня 1922 p. у Москві. Від України на ньому були 364 делегати. Й. Сталін у доповіді запропонував повний текст "Договору про утворення СРСР". Після цього від імені повноважних делегацій республік виступив із промовою делегат від України М. Фрунзе.

Схваливши загалом документ, він зазначив, що делегації вважають за необхідне ввести в нього додаткові гарантії суверенітету республік. Було запропоновано затвердити Декларацію і Союзний договір загалом і