Universalna_osvita

природи і суспільства; стимулює пошук і використання раціональних засобів і способів отримання матеріальних благ; активізуватиме участь людей у розв’язанні глобальних проблем, таких як бідність, голод, неграмотність, збільшення розриву між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, охорона навколишнього середовища тощо. Інтеграція вищої освіти і фундаментальної науки сприяє створенню нових технологій для взаємовигідної міжнародної співпраці.

Таким чином, вища освіта є пріоритетною галуззю, яка забезпечує стабільне функціонування і розвиток усіх сфер життєдіяльності суспільства.

3. Структура системи вищої освіти в Україні

Основним компонентом структури системи вищої освіти є вищий навчальний заклад (ВНЗ).

Вищий навчальний заклад – освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує згідно з наданою ліцензією освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньокваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку громадян відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти,

атакож здійснює наукову і науково-технічну діяльність.

Уструктурі системи вищої освіти виокремлюють такі типи ВНЗ за формою власності:

–державний ВНЗ. Він фінансується з державного бюджету і підпорядковується відповідальному центральному органу виконавчої влади (наприклад, Київський національний університет імені Тараса Шевченка);

–ВНЗ комунальної форми власності. Вони засновані місцевими органами влади і фінансуються з місцевого бюджету, підпорядковані місцевим органам влади (наприклад, Київський міський педагогічний університет імені Б.Грінченка);

–ВНЗ приватної форми власності. Засновані на приватній власності і підпорядковані власникові (Київський університет туризму, економіки і права).

11

Середній контингент студентів ВНЗ усіх типів державної власності становить 4,4 тис. осіб, приватної - 2,1 тис. осіб та комунальної - лише 0,7 тис. осіб.

В Україні діють такі види ВНЗ:

Університет – багатопрофільний ВНЗ, який здійснює підготовку фахівців з вищої освіти з широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів; проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження; є провідним науково-методичним центром; сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення; має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.

Класичний університет – це ВНЗ, що має певні специфічні риси, особливі механізми та форми функціонування (Рис.2). Основоположними якісними ознаками таких навчальних закладів є, зокрема, високий, елітний рівень підготовки фахівців, що базується на ґрунтовній методологічній основі, можливість набуття студентами не просто базових, а фундаментальних знань з різних галузей науки за оптимального поєднання природничих і гуманітарних навчальних дисциплін, здатність до формування і поширення вікових морально-культурних цінностей, переважання у науковій роботі частки фундаментальних, креативних досліджень. Крім того, класичний університет є основним джерелом поповнення науково-педагогічних кадрів для системи вищої освіти і виступає генератором змін у сфері організації освіти.

Академія – ВНЗ, який здійснює підготовку фахівців з вищої освіти за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у певній сфері діяльності, має високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення.

12

Глобальний

критерій

Потенціал

Активність

Інтелектуальний

Матеріальна та

Соціально-

Підготовка

Продукування та апробація

потенціал

інформаційна база

культурна база

кадрів

знань і технологій

1. Кваліфікація

1. Забезпечення

1. Забезпечення

1.

Підготовка

1. Держзамовлен

професорсько-

навчально-

місцем у

спеціалістів.

ня на наукові

викладацького

лабораторною

гуртожитку.

2.

Аспірантура.

дослідження.

складу.

базою.

2. Забезпечення

3.

Ефективність

2. Конкурент-

2. Перспектив-

2. Забезпечення

громадським

аспірантури.

ність прикладної

ність

інструменталь-

харчуванням.

4.

Підготовка

науки.

професорсько-

ною базою.

3. Санітарно-

кадрів вищої

3. Продукування

викладацького

3. Забезпечення

профілактична

кваліфікації.

навчальної

складу.

бібліотечними

база.

літератури.

3. Зв'язок з

фондами.

4. Спортивна

4. Конкурент-

академічною

база.

ність навчально-

наукою.

виробничої

діяльності.

Рис.2. Критерії віднесення університету до категорії класичних

13

Інститут – ВНЗ або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищої освіти за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий і матеріально-технічний потенціал.

Консерваторія (музична академія) – ВНЗ, який здійснює підготовку фахівців з вищої освіти (музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін) за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення.

За даними 2008 р., в Україні функціонує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності; 373 ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації, серед яких 192 університети, 57 академій, 123 інститути, 1 консерваторія; 531 – І-ІІ рівня акредитації, в тому числі – 205 коледжів, 183 технікумів та 138 училищ.

До державної форми власності належить 224 навчальних закладів III-IV рівня акредитації та 255 навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації; до комунальної - 12 навчальних закладів III-IV рівня акредитації та 211 вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації; приватної форми власності -115 ВНЗ III-IV рівня акредитації та 87 - І-ІІ рівня акредитації.

Контингент студентів вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівня акредитації у 2007/2008 н.р. налічував майже 3 мільйони осіб, зокрема, за денною формою - понад 1 мільйон 600 тисяч осіб. Таким чином, на кожні 10 тисяч населення у вищих навчальних закладах I-IV рівня акредитації навчається 578 студентів. Для порівняння, зазначене співвідношення щодо студентів коледжів, університетів та академій на 10 тисяч населення у Росії - 495 студентів, у США - 445, у Великій Британії - 276, у Німеччині - 240, у Японії - 233.

Починаючи з 90-х рр. ХХ ст., система вищої освіти України базується на двоступеневій освіті. Законом України “Про освіту” було започатковано забезпечення підготовки фахівців освітньокваліфікаційних рівнів “бакалавр” і “магістр”, поряд зі збереженням підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів

14

“молодший спеціаліст” та “спеціаліст”, що притаманне попередній системі. Нині відповідно до Болонської декларації підготовка фахівців рівня “спеціаліст” скасовується і у вищій школі залишаються лише програми “бакалавр” і “магістр”. Навчальні заклади, які готують молодшого спеціаліста (технікуми, училища) виводяться із системи вищої школи.

Бакалавр (лат. baccalaurens – увінчаний лаврами) – це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув поглиблену загальнокультурну підготовку, фундаментальні та професійно-орієнтовані уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці і здатний розв’язувати типові професійні завдання, передбачені відповідними посадами у певній галузі народного господарства. Термін навчання не може перевищувати 4 років, а для осіб, що мають освітньокваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідною до напряму підготовки спеціальністю, термін навчання зменшується на один-два роки.

Магістр (лат. magister – начальник, учитель) – це освітньокваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра або спеціаліста здобув поглиблені спеціальні знання та знання інноваційного характеру, має певний досвід їх застосування та продукування нових знань для розв’язання проблемних професійних завдань у певній галузі народного господарства. Нормативний термін навчання визначається програмою, але не може перевищувати одного (півтора) року.

В Україні сформовано систему післядипломної освіти (підвищення кваліфікації, перепідготовка, друга вища освіта), яка налічує близько 563 інституцій та розглядається в сучасному суспільстві як основний складник системи неперервної освіти впродовж усього життя.

Підготовка фахівців у ВНЗ України може здійснюватися в таких формах:

Очна (стаціонарна) – це така форма навчання, яка здійснюється з відривом від виробництва з основним акцентом на аудиторні заняття за умов безпосереднього контакту студентів з викладачами і між собою. Переваги такого навчання полягають у максимальному обсязі навчально-виховного взаємовпливу всіх учасників навчального процесу, у можливостях використання

15

усіх видів педагогічного контролю, у широкому використанні групових методів і форм навчання, у можливостях надання максимального обсягу матеріалу.

Заочна – форма навчання, в якій домінує самостійна робота студентів. Безпосередні контакти викладачів і студентів звужені. Контроль семестровий і випускний. Особливістю цієї форми навчання є те, що для деяких видів освіти (наприклад, медичної) вона не може бути застосована.

Вечірня – форма підготовки спеціалістів вищої кваліфікації без відриву від трудової діяльності. Вищу освіту здобувають у вечірніх ВНЗ чи на вечірніх факультетах ВНЗ.

Екстернат (лат. externus – зовнішній, сторонній). Це особлива форма навчання осіб (екстернів), які мають відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень для здобуття певного рівня вищої освіти шляхом самостійного вивчення навчальних дисциплін і складання у ВНЗ заліків, екзаменів та проходження інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.

Дистанційна (лат. distantis – відстань, проміжок між чимось)

– форма навчання, за якої спілкування між викладачем і студентом відбувається за допомогою листування, магнітофонних, аудіота відеокасет, комп’ютерних мереж, кабельного та супутникового телебачення. В Україні розроблено і затверджено Концепцію розвитку дистанційного навчання.

4. Історія становлення вищої освіти у світі та в Україні

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя й пов’язана з ростом міст. Раніше всього вищі (світські) школи з’явилися в Італії – Болонська правова (у 1158 році отримала статус університету), вища медична у Салерно. Також одним із перших виник університет у Парижі (1200 р., Франція).

Початки університету у Болоньї пов’язують із діяльністю школи правознавців у цьому місті, і насамперед із діяльністю юриста Ірнерія. Саме він успішно вивчав і точно трактував джерела римського права (пізніше, після 1100 р., Ірнерій був членом суду при дворі імператора Генріха V). Щоб отримати знання, до міста попрямувала маса учнів з усіх країн Заходу,

16

переважно з Германії. Навчання було приватною справою вчителя-професора й учня. У 12 ст. чисельність студіюючих у Болоньї сягала 10 000, що зумовлювало необхідність певної організації серед них.

Об’єднання студентів мало назву “університет студентів”, об’єднання викладачів – “університет викладачів”. Тобто університет – об’єднання тих, хто навчає, і тих, хто навчається. Однак у Болоньї управління університетом належало студентам, професори мусили підкорятися корпоративним рішенням студентів.

Уже в 12 ст. вимальовуються основні напрями діяльності університету. Насамперед – підготовка наукових кадрів. Приблизно через 2 роки навчання учень за представленням свого вчителя проходив випробування перед іншими вчителями й отримував ступінь бакалавра. Далі бакалаври продовжували навчання, але вони вже мали певні права на викладання. Через деякий час процедура повторювалася, і бакалавр уже претендував на наступний вищий ступінь.

Уперші століття свого існування університети (Болонський у тому числі) не мали власних приміщень (професори за власні кошти або гроші студентів винаймали приміщення для читання лекцій, екзамени могли відбуватися у церковних приміщеннях), мандрували. Так міг виникнути новий університет.

У12 ст. в університетах виникли земляцтва, які згуртовували навколо себе студентів за національною ознакою (місце народження, мова, культурні й історичні традиції). Надалі (13-14 ст.) ці земляцтва стали основою таких корпоративних утворень, як нація. У Болонському університеті виникненню націй передував поділ на тих, хто прийшов з Італії, і тих, хто прийшов до нього з-за Альп. Перший союз називався цитрамонтани, другий – ультрамонтани. Це були 2 частини одного загального університету. Також до складу Болонського університету входило об’єднання медиків і артистів.

Загального ректора (одного) почали обирати лише у 16 ст., коли поділ на “своїх” і “чужих” студентів уже не мав значення. Ректора обирали лише студенти, ректором міг бути тільки студент. І професори, і студенти присягалися підкорятися положенням університетського статуту і ректору. Ректор

17

обов’язково повинен був мати духовний сан. Спочатку і професуру на відповідні посади обирали студенти, однак пізніше це стало пріоритетом міста (саме воно пізніше стало оплачувати професору його діяльність).

Факультетська система вперше з’явилася у Паризькому університеті. Тут діяли чотири факультети: артистичний, або мистецтв (підготовчий), і три вищих – права, медичний і богословський. На артистичному факультеті, що пізніше отримав назву філософського, викладали так званих 7 вільних мистецтв: спочатку тривіум – граматику, риторику, діалектику, потім квадривіум – арифметику, геометрію, астрономію, музику. Процес навчання складався з лекцій і диспутів. Викладання велося на інтернаціональній у той час в Європі латинській мові. Після оволодіння курсом тривіума й здачі відповідного іспиту присуджувався ступінь бакалавра, після оволодіння курсом квадривіума – ступінь магістра. На вищих факультетах присуджувалися ступені магістра і доктора наук відповідно до профілю факультету. Поділу на семестри не було до 15 ст.

Вік студента на різних факультетах був неоднаковий. Наймолодший – на факультеті вільних мистецтв. Мінімальний вік для вступу – 14-15 років. Бажаючий вступити повинен був знати латину і вміти обчислювати. Студент вносився до університетських списків, обирав вчителя. Час навчання теж тривав по-різному: 10-15 рр. Книги студент міг замовити у копіїстів.

Студенти й викладачі жили в гуртожитках – колегіях (коледжах), тут же проводилися заняття. Університети були корпораціями, що включали як магістрів, так і учнів. Вони володіли адміністративною автономією, мали статути, що суворо регламентували все життя університетів. Перші університети, що виникали без втручання церкви і світської влади, ставали нерідко вогнищами вільнодумства й єретичних ідей, пов’язаних з бюргерською опозицією феодальному ладу й католицькій церкві. Церква намагалася затвердити свою монополію на утворення в суспільстві, мала потребу у філософському обґрунтуванні церковних догм і повела боротьбу за панування над університетами. В її руках університети усе більше ставали провідниками католицької ортодоксії. Королівська влада, що

18

вступила у боротьбу з папством за створення національно незалежних від нього церков, у свою чергу прагнула підсилити вплив на університети. Так багато університетів (в Італії, Іспанії, Центральній Європі) були засновані королівською владою.

Університет у Болоньї деякий час діяв без юридичних затверджень його як певного навчального закладу. Лише через певний час університети отримували підтвердження у вигляді папських булл або жалуваних грамот королів чи імператорів.

Укінці 12-13 ст. виникли такі університети: Монпельє (1289р., Франція), Кембриджський (1209 р., Англія) і Оксфордський (1162 р., Англія), Саламанкський (1230 р., Іспанія), Лисабонський (1290 р., Португалія); у 14 ст. у Центральній Європі – Празький (Карловий університет, 1348 р., Чехія), Краківський (1364 р., Польща), Віденський (1365 р., Австрія), Гейдельберзький (1386 р., Німеччина); в 15 ст. – Упсальський (1477 р., Швеція), Копенгагенський (1479 р., Данія).

У16 ст. у Європі налічувалось уже понад 60 університетів. Тим часом західноєвропейські університети, очевидно, не є першими у світі. Їхнім праобразом можна вважати і давньогрецькі академії, і медресе країн Близького Сходу. Існує також думка, що перший у світі університет був заснований у м. Фесе (Марокко) у 9 ст. н.е.

УСША розвиток університетів довгий час відставав від європейських. До війни за незалежність у північноамериканських колоніях Англії (1775-1783) англійськими поселенцями було засновано 9 коледжів (Гарвардський в 1636 р., Вільма й Мері в 1693 р., Єльський в 1701р. та ін.), що були привілейованими школами, лише пізніше, в основному в 19 ст., перетворені в університети. Коледжі ґрунтувалися на різних релігіях, довго зберігали конфесіональний характер. Першим незалежним від впливу церкви університетом став Віргинський (заснований у

1819 р.)

Українах Азії і Африки університетів сучасного типу не було майже аж до 20 ст. (традиційні вищі школи, що існували із часів середньовіччя, зберігали релігійний характер). Невелика частина місцевої інтелігенції, що мала можливість отримувати вищу освіту, навчалася в європейських університетах. З метою

19

створення чиновницьких кадрів із числа місцевого населення були засновані перші університети в Індії (Калькуттський, Мадрасський, Бомбейський, в 1857 р., Пенджабський у Лахоре, 1882 р., в Атагахабаде, 1887 р.). Моделлю для них став англійський (Лондонський) університет. У країнах Сходу, що зберегли державну незалежність, створення перших університетів за західними зразками було пов’язане з потребами розвитку, із прагненням перебороти економічну і культурну відсталість. У Японії відповідно до прийнятої в 1782 р. нової системи освіти були засновані університети у Токіо (1877 р.), Кіото (1897 р.) та ін. У 1898 р. був заснований перший університет у Китаї (Пекінський). В обстановці загального підйому національного руху виникли єгипетські світські університети Каїрський (1908 р.), Сірійський у Дамаску (1923 р.), Тегеранський (1934 р., Іран).

Після Другої світової війни 1941-1945 рр. перші національні університети виникли в багатьох країнах, що досягли державної незалежності: в Індонезії, Лівані, Марокко, Судані, Іраку, Тунісі тощо. В Африці першими вищими навчальними закладами були університетські коледжі в Легоні (Гана) і Ібадані (Нігерія), засновані в 1948 р. як філії Лондонського університету; після проголошення незалежності Гани й Нігерії вони були перетворені в 1961-1962 рр. як самостійні. Підготовка власних кваліфікованих кадрів з вищою освітою з метою подолання техніко-економічної і культурної відсталості, як спадщини минулого колоній – найгостріша проблема для країн, що звільнилися від колоніальної залежності. У СРСР для надання допомоги країнам, що розвиваються, Азії, Африки в підготовці висококваліфікованих кадрів заснований Університет дружби народів імені Патріса Лумумби.

В Росії університетська освіта сходить до 1725 р., коли був заснований Академічний університет (при Академії наук); однак у 1766 р. він фактично закрився за відсутністю слухачів. У 1755 р. з ініціативи і за планом М.В.Ломоносова відкрився Московський університет. У 1802-1805 рр. засновані Дерптський (нині Тартуський), Харківський і Казанський університети. Віленським університетом стала називатися головна школа Великого князівства Литовського, яка існувала як вищий навчальний заклад ще з 16 ст. Університети задовольняли

20